https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5e9f23e7e727c/ ukrpravda@gmail.com (Лариса Денисенко) Tue, 21 Apr 2020 19:48:39 +0300 Піклувальна функція, котра вважається "жіночою" фактично в усіх суспільствах, в умовах пандемії та карантинних обмежень, є життєзабезпечувальною. Частіше за все вона залишається непомітною і не цінується. Але якраз критичні умови увиразнюють її. Піклувальну роботу цілком заслужено вважати і безпековою і лідерською, бо від її реалізації залежить життя багатьох людей. Ми – жінки, в силу нашого досвіду, більше займаємся побутом, краще знаємо сусідів, їхні звички та норми життя, частіше гуляємо з дітьми у дворі, краще обізнані з дітними людьми, соціальними послугами, інфраструктурою району. Нам легше ідентифікувати людину, її потреби та проблеми. Ми можемо помітити, кому необхідна допомога: від фінансової до моральної, від дистанційної до фізичної. В сільській місцевості та невеличких громадах взагалі всі про всіх знають, тому можна самостійно визначитися з допомогою людям. Але і у великих містах цілком можна бути соціально-корисними. В багатьох житлових комплексах або багатоквартирниках є групи у вайбері – або будинка або ОСББ. Уявіть собі, що замість тисячі привітань з крашенками, вербовими гілками та пасками, що, ймовірно, також важливо, замість питань: яке чмо ставить машину на газон? чому у вас така гидка сигналізація? хто постійно забиває сміттєпровід? – можна змінити зміст не лише спілкування, а і функціонування тих, хто живе з вами поряд. Від дуже простих речей: активізувати групу з закупівель масок та антисептиків. До складних – запобігати домашньому насильству. Звичайно, люди на карантині перебувають в різних умовах. Вчителька, що має класне керівництво, і викладає предмет для кількох паралелей, ще й є мамою п'ятирічки, завантажена надзвичайно. Більше ніж в докарантинному житті. Але є люди, для котрих дистанційна робота абсолютно звична справа, є ті, що не можуть без роботи опанувати себе, є ті, хто не знає, куди подіти енергію. Реально, все це може змінити налагоджена комунікація та співпраця на рівні дома. Ви можете написати: привіт, я – Іра, психологиня, можу в 12:00 двічі на тиждень давати консультації, як вберегти психічне здоров'я. А ще хтось може давати уроки йоги. А хтось влаштувати онлайн читання з дітьми. Якщо в будинку живуть відповідальні медійниці чи медійники – можна готувати дайджест важливих новин, зупиняти поширення фейків та паніки. Правники можуть бодай раз на тиждень коментувати заяви та дії уряду з практичної, досвідної площини. Якщо ви знаєте, що в вашому будинку живуть візочники, запитайте, чим можете допомоги. Якщо ви знаєте, що є родини, де опікуються лежачими або важкими хворими, запитайте, як можете допомогти. Літнім людям можна допомогти з доставкою продуктів і ліків або навчити користуватися інтернетом, якщо вони не вміють. Можна складати графіки доставки продуктів та походів у магазини. Можна пропонувати побути водієм чи водійкою в разі потреби. Якщо ви знаєте, що є родини, де і до карантину траплялися випадки домашнього насильства, створіть групу реагування на крики, перевірочні дзвінки та повідомлення, навіть до поліції простіше і морально, і фізично, звернутися вам, а не людині, в котрої забрали телефон, а разом з ним і гідність. Як не парадоксально, але часи ізоляції можуть сприяти зближенню, налагодженню соціальних контактів, сформуванню відчуття своєї корисності, а також, безпеки. #UNDP #ПРООН #RespectUA #МЦПД https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5e9f23e7e727c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5db6999bc4748/ ukrpravda@gmail.com (Лариса Денисенко) Mon, 28 Oct 2019 08:32:43 +0200 Моя подруга розповіла, що їхала з таксистом, котрий схвально поставився до київського району Русанівка та планував, зрештою, зняти там квартиру. Середня ціна – 10 000 гривень на місяць видавалася йому цілком прийнятною, далі він міркував, на що можуть піти частина доходу, що залишилася, а на що може не вистачати, і наприкінці сказав: "Але, знаєте, люди ж все більше жебракують та зубожіють". На м'яке зауваження щодо того, що це очевидно не він, якщо може дозволити собі таку квартиру, і чи має він на увазі конкретних знайомих з проблемою бідності, таксист знітився і сказав, що ні. "То ви що, думаєте, люди не зубожіють", – запитав він? Нещодавно були презентовані результати дослідження "Субкультура бідності в Україні", яке проводилось в 2019 році в Херсонській області, котру було обрано, зокрема, і через близькість до анексованої території. Дослідження вказало на певні особливості усвідомлення причин та витоків свого становища різними групами малозабезпечених людей: - Більшість визнає, що їхні витрати перевищують доходи; - Більшість применшує і не обліковує всі доходи; - Більшість вважає, що робота не повинна заважати вести господарювання; - Більшість вважає, що відкриття власного бізнесу не мусить бути пов'язаний з ризиком, доходи мають гарантуватися; - Більшість не розуміє, які якості в них є, що потрібно вивчити, як розвиватися, як можна отримати кращу роботу; - Краще оплачувана робота не повинна забирати більше часу ніж погано оплачувана робота; - Українські трудові мігранти визнавали, що в Україні працювали менше і менш якісно; - Більшість не боїться жити в борг і живе в борг, навіть у "продовольчій"; - Інтернет не використовується як можливість дізнатися щось нове, влаштуватися на роботу, навчитися заробляти; - Більшість маніпулює і навіть заробляє на пільгах; - Більшість не може сформулювати жодної вимоги до політичних сил з метою зниження рівня бідності або ж покращення своєї власної ситуації; - Більшість відчуває страх перед персональною відповідальністю. Цікаво, що, зокрема, під час дискусій після презентації дослідження була озвучена історія, коли мешканцям неокупованих районів Донецьких та Луганських областей пропонувалась будь-яка допомога від ООН. Для цього просили лише назвати, що конкретно їм потрібно, однак переважна більшість зазначала, що вони не знають, або їм нічого не треба, водночас, скаржачись на бідність. Між іншим, дослідники та дослідниці вказують і на те, що робота в центрах зайнятості засвідчила, що зацікавлених в пошуках роботи є одиниці, інші просто стоять на обліку, щоб отримувати матеріальну допомогу. Однією із стратегічних цілей сталого розвитку ООН є подолання бідності, власне, це і є ціллю номер один. Бідність заважає відчувати теперішнє, будувати майбутнє, і відкидає людину у минуле. Вона не дає можливість почуватися щасливими і мріяти. В людині оселяється страх, життя перетворюється на існування, людина не бачить жодної можливості, а коли навіть бачиться – боїться скористатися цим, бо не впорається. Людина, котра не впевнена в собі, починає шукати того або ту, хто вирішить всі її проблеми, часто помиляється, потрапляє в пастки, стає жертвою шахрайства, голосує за популістів. Вона не може усвідомити, скільки їй на день потрібно хліба, бо не знає, чи буде наступний день таким самим хлібним, що вже казати про освітні можливості, людина не розуміє, що з ними робити. Коли людина потрапляє в складні життєві обставини або на погляд більшості належить до маргінальних груп, її зневажають, списують з людей – через етнічне походження, алкогольну залежність, відсутність місця проживання, неохайний вигляд. Власне, бідність, культура бідності та ставлення до бідності є значним викликом для України, бо треба робити явно більше ніж запроваджувати пільгову систему, відкривати пункти гуманітарної допомоги, підтримувати різні системи надання безоплатних послуг. Тут йдеться і про довіру. І про усвідомлення психології бідності. Про зрозумілі економічні правила. Про якісну освіту. Про якісне і справедливе правосуддя для всіх. Про доступ до інформації і готовність пояснити людині все, що її бентежить чи все, що видається незрозумілим. Боротьба зі стереотипами. Пояснення цінності солідарних дій. #UNDP #ПРООН #RespectUA #МЦПД #ДеньООН https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5db6999bc4748/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5d5116abefbe5/ ukrpravda@gmail.com (Лариса Денисенко) Mon, 12 Aug 2019 10:35:07 +0300 Як можна в 24 роки лише замислюватися над тим, що ти хочеш отримати вищу освіту? – пам'ятаю, що саме це було моєю першою думкою на одному родинному італійському святкуванні, куди мене запросили. Антоніо виповнилося 24 роки, весь час після завершення школи він мандрував, читав, пробував малювати, допомагав родині з невеличким бізнесом: рибним ресторанчиком, а зараз захотів вивчитися на лікаря. "Чим вони всі раніше думали, як він вчився у школі, як його не зжерла мама, чому так пізно, невже це так дорого і було недоступно йому?" – все це думалося мені, людині, що народилася в радянській Україні, котра вже мала дві вищі освіти, а в свої 24 змінила кілька робочих місць, перебувала на керівній посаді, і планувала вчитися далі. "Він не знав, до чого лежить його серце, такі речі завжди мають спочатку відлежатися, це ж не ранковий улов", – ніби почула мої думки та відреагувала його старша сестра, менеджерка крупної компанії, що жила і працювала у Великобританії. Тоді ці слова здалися мені дуже люблячими та глибокими, але абсолютно нереальними, зокрема, для моєї ситуації, коли вступити до вищого навчального закладу рік у рік після завершення школи було ледь не питанням честі родини. Освіта для молоді – питання вибору, якості та доступності. Але це історія і про наші соціальні травми. "Я не хочу, щоб ти перед очима всякчас бачила ці городи", - так говорила бабуся одній моїй подрузі, коли спонукала її ризикнути та поїхати до столиці на навчання. "Я не волію, щоб ти забуксував у нашому глиноземі", – так говорили ще одному моєму приятелю. "Я не можу дати це своїй дитині", – розпачливо говорили батьки, коли не могли подбати про отримання гарної освіти. "Не можу дати". В УРСР ніби все забезпечувалося для всіх. Втім, україномовних шкіл було в рази менше, такою була продумана політика. Спеціалізовані школи також відкривалися не для всіх та й далеко не всі усвідомлювали їхню корисність. Деякі київські центральні школи, про які ширилися плітки, котрі вважалися закладами престижу, і зараз мають високу репутацію, деякі трансформувалися, ауру деяких пам'ятають лише одиниці. А є школи-легенди, котрі тримали рівень завжди. Пам'ятаю, коли в часи незалежності відкривалися школи під егідою університетів, батьки часто цікавилися не якістю викладання, не складністю програми, а тим – чи це дає переваги під час вступної кампанії? Чим для нас усіх була освіта? Чи вимірювалася вона знаннями, впевненістю, світоглядним збагаченням, чи матеріальними перевагами у майбутньому, боротьбою з історичними травмами та комплексами? Вступна компанія спонукала батьків шукати зв'язки, шукати переваги, наприклад золотих чи срібних шкільних медалей та тиснути на вчителів й дитину, шукати гроші, шукати потрібних людей, купляти людей/завдання для іспитів, як раптом були введені тести і ЗНО, що деяких батьків увігнало у ступор: а так можна було? Освітні можливості також розширялися: приватні школи, коледжі, гімназії, ліцеї, новітні методики викладання, експериментальні класи. Ніщо так активно не обговорюється батьками дітей, що от-от мають піти до першого класу як вибір школи. Це болить геть усім. Кращі серед державних? Кращі серед приватних? Мовні чи математичні? Скільки це коштує? Це офіційно чи потім починаються основні збори? Чи є охорона? Чи є протидія цькуванню? Чи працює шкільне самоврядування? Хто там викладає, гарні чи погані відгуки? Де розвивають індивідуальність дитини, вчать до командної гри, звітують про витрату фінансів? Багато питань, викликів, вимог. Ніби в українських дітей багатий освітній вибір, часто навіть право на освіту дітьми трансформується в примус, від чого стає не питанням свободи, а питанням обтяження, але проблем насправді дуже багато. Я не знаю, за якими програмами, ким і як вчать дітей на непідконтрольних уряду України територіях Донеччини і Луганщини, в анексованому Криму – російська шкільна програма, тут мені все зрозуміло, стосовно інших територій – свідчення різні: змішані програми, російська шкільна програма, українське вчительство, російське вчительство – незрозуміло, це бентежить і не має випадати з поля зору МОНу. Але проблеми з доступом до освіти існують і в поселеннях вздовж/біля "лінії зіткнення. Вони корелюються з питаннями фізичної, психологічної безпеки. В місцинах, де розташовані українські війська, де працюють цивільно-військові адміністрації, потрібно не забувати, що варто уникати перебування, присутності військових в школах. Питання доступу до освіти внутрішньо переміщених осіб корелюються з питаннями рівного ставлення та зобов'язань держави допомагати та забезпечувати належний рівень безпеки та знань. До інклюзії треба готувати школи, учнівство, вчительство і батьків, але у діток з інвалідністю та їхніх батьків має бути право вибору: домашнє навчання, звичайна середня школа, спеціалізована школа з прекрасно підготовленими вчителями, умовами та якісним навчанням. Доступ до школи має бути легким і для сільських дітей, і це напряму залежить від питань інфраструктури та підготовки вчительських кадрів. Не може людина на голому ентузіазмі, навіть заснованому на любові до професії, освіти та дітей проводити уроки фізкультури, географії, біології, хімії, математики і літератури. Це нагадує мені часи після Другої Світової війни або ж на початках появи вчительства як явища. Це щонайменше дивно виглядає в європейській країні 21 сторіччя. 12 серпня -Міжнародний день молоді, цьогорічною темою його є "Трансформація освіти" – доступність, вагомість, якість, розумне реформування освіти, можливість подальшої реалізації молоді, -залучення молоді до соціального життя суспільства, мінімізація впливу на освіту збройних конфліктів та політичної нестабільності, – всі ці виклики, що стоять перед всіма країнами світу, безпосередньо стосуються і України. #UNDP #ПРООН #RespectUA #МЦПД https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5d5116abefbe5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5d27359684a14/ ukrpravda@gmail.com (Лариса Денисенко) Thu, 11 Jul 2019 16:11:50 +0300 В Україні часто в жалобній манері обговорюють тему кризи родини та демографічної кризи, хоча кількість людей на нашій планеті невпинно зростає і згідно з останніми оцінками ООН до кінця нинішнього століття, населення Землі цілком в змозі досягти позначки в 17 мільярдів. Під час сесії Комісії з народонаселення і розвитку ООН, яка стартувала в штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку, було проголошено, що чисельність населення Землі в 2019 році склала 7,7 млрд осіб, а до кінця 2050 року досягне 9,7 млрд. Бути відповідальними за свою родину, країну, планету – просить нас 11 липня – День Народонаселення. Але традиційно ми не думаємо, що там відбувається із цілою планетою, бо в нас картоплю дощем змило, а жінки відмовляються народжувати та провокують розлучення, не влаштовує, бач, модель поведінки чоловіка, три покоління жінок влаштовувало, а цю зманіжену й нарвану – ні. Але глобальні явища нас також хвилюють, наприклад, є рухи, що непокоються через зникнення "білих" людей, особливо "білих дітей та чоловіків", неодноразово чула, як виникає ця полеміка серед різних кіл та спільнот. Хтось жаліється, що не може гуляти по Парижу, бо "важко зустріти нормальне біле лице, всюди жовті та чорні". Хтось каже, що жінки через клятий фемінізм припинили народжувати, і слов'янські нації зникають. Хтось каже, що йде небезпечний наступ на християнство, особливо на православ'я, а це "фортеця білої/слов'янської людини". Хтось готується бомбардувати презервативами начиненими фекаліями марш рівності, бо саме ЛГБТ спільнота винна в руйнації "справжньої і єдино можливої традиційної української родини". Справа в тому, що мало поважати традиції, бо можна поважати традиції, але опиратися розвитку, не дотримуватися правил та порушувати права людини і свободи. А це – хибний шлях. Людство має розвиватися і усвідомлювати, що світ змінюється, правил варто дотримуватися, як і законів, якщо вони справедливі, якщо несправедливі – протестувати та оскаржувати несправедливі норми або ж дії в судах. Суспільство може розвиватися тільки тоді, коли цінується та помічається внесок кожної та кожного. І насамперед мова йде про жінок та молодь. Ви знаєте, коли мандруєш літаками Турецьких авіаліній, капітан літака каже: Шановні пані та панове, шановні діти! Вітаємо вас на борту нашого літака"! Ніби проста фраза, але що це означає? Тим самим турецька цивільна авіація вписує в простір літака не лише дорослих, а і дітей, наголошує на тому, що з дітьми рахуються, дітей помітили, впровадили спеціальні програми із врахуванням їхніх потреб, бо діти також є частиною цього простору. Усвідомлення цінності внеску та думки, професійної придатності та потреб кожної та кожного якраз і є забезпеченням гармонійного розвитку суспільства. Політичні рішення та закони мають обговорюватися та схвалюватися всіма членами і членкинями суспільства, тому важливо щоб в органах представницької влади загальнонаціонального рівня та місцевого обов'язково були представлені жінки, представники та представниці меншин. Саме тому в українських реаліях важливим є введення квот та відповідального ставлення партій до гендерного балансу. Дискримінація, неважливо в якій формі вона б не виявлялася, суттєво гальмує розвиток певних груп індивідуумів, і як наслідок зупиняє розвиток громади, країни. Важливим є відповідальне ставлення та планування родини, тому суттєвими є не лише етичні або ж релігійні норми, а і сексуальна освіта. Усвідомлення відповідальності хлопцями та дівчатами, знання про свої репродуктивні функції, знання, що таке сексуальне насильство, впевненість у своїх правах, а не стереотипах. Взагалі чітке знання щодо того, скільки дітей, коли ти хочеш мати, які ресурси тобі для цього потрібні, як може допомогти держава, що тобі треба знати, відчуття поваги до своєї волі та прав на створення сім'ї, усвідомлене татівство та материнство, доступ до медицини, професійне медичне обслуговування, профілактика тощо – допомагають людям зробити вірний вибір, не почуватися виснаженими та бути більш відповідальними за виховання та розвиток дитини і себе як батьків. Україну досі часто називають аграрною країною, хоча урбанізація невпинно розвивається, в селах – менше можливостей для навчання і роботи, можливості жінок та молоді в рази зменшуються у порівнянні з містами. Тому для повноцінного розвитку необхідно приділяти увагу розвитку всіх міст, а не лише обласних центрів, але не випускати з поля зору села та хутори, впроваджувати програми привабливого екологічного проживання в селах, де налагоджена соціальна, освітня, транспортна, медична інфраструктура. Людина не повинна вмирати в селі, якщо ми хочемо, щоб село жило. Людина має бути впевнена в тому, що дітям буде де вчитися, що в дитини будуть рівні можливості, що охорона здоров'я буде поширюватися і на її родину, як і ветеринарна медицина буде забезпечена для свійських тварин, проживання буде безпечним, доступ до всіх благ цивілізації системним та безперешкодним. Освіта, критичне мислення, медіа та правова грамотність, сексуальна та правова просвіта, програми подолання бідності, програми протидії дискримінації, корупції та домашньому насильству, програми, що враховують потреби вразливих людей, програми, що скеровані на розвиток та підсилення молоді, програми, що формують екологічно-відповідальну поведінку (бо людині варто замислитися про власну відповідальність за природні ресурси, споживацтво і виробництво без еко-культури нищать природу, а це, в свою чергу, погіршує здоров'я людини), позначаються на якості людини, впевненості людини, відповідальності людини, родини, спільноти. А це, в свою чергу, зробить всіх нас трохи щасливішими та відкритими до себе і до світу. #UNDP #RespectUA #МЦПД https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5d27359684a14/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5d09c20c4848f/ ukrpravda@gmail.com (Лариса Денисенко) Wed, 19 Jun 2019 08:03:08 +0300 Перебування в полоні, коли ти навіть не знаєш, чи існує в цих катівнях бодай якась правова система, травмує безперечно. Це тяжче за позбавлення волі, котре також переноситься важко, але корелюється в залежності від бодай наявності існуючих правил, поваги до прав людини в таких умовах, зрештою, відчутності провини. Коли ж ти перебуваєш у заточенні поза будь-яких правових координат, важкість стану погіршується в рази. Але найбільш травматичною історією, жахливішою та безпорадність, катування, утиски, є історія сексуального насильства. Коли я розмовляла зі звільненими з місць незаконного утримання, вони захлопувала вікна своєї відвертості, коли мені йшлося про сексуальне насильство. Чи стикалися, чи спостерігали? Чи були загрожені сексуальним насильством жінки вашої родини? Чоловіки не могли навіть згадувати про крики жінок, що доносилися з підвалів, про звуки, які можна ідентифікувати з сексуальним насиллям, про синці на лиці та ногах, що могли вказувати не лише на побиття, бо ж вони говорили більше: тут мені затискали рот, а тут мені розсували ноги, а це – тримали за горло. Чоловіки ковтали весь цей біль, вони не могли думати про це. Бо ще сильніше в силу різних причин відчували свою безпорадність. Чоловіки зовсім не могли говорити про сексуальне насильство, яке зазнавали самі. Ще з часів політичних арештів Радянського Союзу, і гомосексуальність, і добровільний секс між чоловіками, часто пропускався через фільтр в'язничного фольклору, коли цей зв'язок завжди був принижуючим, насильницьким, травмучуючим. Як інакше? Якщо твій соціальний статус в місці позбавлення волі та й потім дорівнювався до опущеного: "Твоє місце біля параші". Аналітичний звіт "Війна без правил" засвідчує те, що кожна 3-тя жінка і кожен 4-й чоловік з опитаних осіб, що були у полоні у зоні конфлікту на Донбасі, постраждали від сексуального насильства. Просто прочитайте цей звіт, живі свідчення постраждалих людей, не заплющуйте очі. Але сексуальне насильство не ховається лише в катівнях. Сексуального насильства під час збройного конфлікту зазнають люди, котрі є заручниками території, людей, війни. З сексуальним насильством стикаються і на блокпостах, і в місцях, де владу править людина зі зброєю, ним залякують, його демонструють, до нього примушують, його виставляють на торги. І це не слова однієї людини, хоча і слова однієї людини важать, свідчення тих, хто наважився говорити про це, дозволяють звертатися до усіх інших. Можете не читати всі звіти, це важке читання, але краще бути обізнаною та обізнаним з тим, що відбувалося і відбувається тут і зараз в нашій країні. Збройні конфлікти б'ють щосили по обеззброєним. Влада людини зі зброєю в руках видається безмежною, бо вона такою і є. Руйнація правил мирного життя, навіть за умов недореформованих інституцій правоохорони і правосуддя, заганяє людину в глухий кут, коли оскарження насилля, інформування про насилля, отримання бодай правової сатисфакції унеможливлене. Коли йдеться про корупцію, ми можемо говорити про таке явище як гендерно зумовлені форми корупції. Жінка часто стикається з тим, коли звертається за різною сервісною допомогою, що її тіло сприймається як валюта. Хочеш пройти швидше блокпост – можеш заплатити тілом, ба, та у тебе не ті документи, та ще щасливою будь, якщо я візьму лише тілом. О, то ти мати одиначка? Тоді ще й ти мені доплати, бо я піклуюся про твоє здоров'я за умов прожиття без сексуального партнера. О, то ти лесбійка? Ну, хоч зрозумієш, що таке справжній чоловік. Ти ще й повія? То це для тебе взагалі дуже просто. Зокрема, у дослідженні ПРООН "Корупція очима жінок і чоловіків" зазначається: "неформальною "валютою" хабарництва можуть ставати сексуальні послуги, що вимагаються від жінок чи дівчат в обмін на надання певних послуг або преференцій. Як правило, такі випадки замовчуються, як і значна частина сексуальних домагань та насильства, оскільки потерпілі відчувають сором, провину або страх перед кривдником. Внаслідок впливу поширених у суспільстві настанов на стигматизацію потерпілих від насильства, жінки також не звертаються за допомогою, очікуючи на суспільний осуд чи звинувачення у власній провокативній поведінці. Через це збір і моніторинг даних щодо таких зловживань залишається склад-ним завданням, а доказова база ґрунтується на повідомленнях про конкретні випадки. На жаль, випадки зловживань владою, що пов'язані з вимогою сексуальних послуг із боку посадових осіб, зустрічаються не лише в умовах конфлікту чи пост- конфліктної відбудови, а й у звичному житті пересічних громадян і, навіть, державних службовців". 19 червня – Міжнародний день боротьби з сексуальним насильством в умовах конфлікту, я лише прошу вас бодай цього дня подумати про людей, котрі зазнають сексуального насильства, і не заплющувати очі на те, що б'є по нашій людській гідності, маніпулює нашим людським соромом і нищить людське, що є в нас. #UNDP #RespectUA #МЦПД https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5d09c20c4848f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5ce38d6681a89/ ukrpravda@gmail.com (Лариса Денисенко) Tue, 21 May 2019 08:32:22 +0300 "Так. Туди можна пару українців та одного білоруса, когось повеселіше з Кишиніва, когось з кавказьких, когось з прибалтів, і з Азії когось мовчазного, щоб тихо ходило, слухало і не заважало", – таке колись я почула з вуст активного комсомольско-партійного діяча. Він сипав подібними висловленнями, наприклад, одне з улюблених було: "Біла Росія", і це не Білорусь, як можна було б припустити, це – Росія без осетинців, татар, евенків, якутів та іншого сумнівного національного асортименту. Все це говорилося абсолютно різними людьми, котрі були об'єднані ще однієї дивною національністю "радянсько-партійною", під час формувань показових культурно-освітнє-спортивних радянських делегацій молоді. В ці делегації входили п'ять-шість представників та представниць "Білої Росії", і ніхто не сумнівався, що це і є справжні радянські люди. Закордонні колеги так нас і ідентифікували – радянські або ж російські, немає суттєвого значення або ж різниці. Так сталося, що я була активною дитиною, займалася спортом, писала твори, вивчала англійську. То ж це були постійні олімпіади, змагання, виступи, входження в означені радянські делегації "прогресивної молоді". "Радянська людина звучить гордо", "не ганьбіть звання радянської людини", "покажіть там міць Духу радянської людини", "щоб жодної буржуазної крамоли та ниття, що в нас щось не так. Вам що не так? Вас везуть світу показати", – такі вислови лунали щоразу. Нам розмивали національну ідентичність. Дуже дивно, але незалежно від соціально-родинного походження, за моїми спостереженнями за неї міцніше трималися саме грузини, литовці та українці. В моєму домі не ширилися родинні історії про національно-визвольний рух, таких історій не було, були інші, наприклад, історія депортованої литовської бабусі, але вони старанно проковтнулися, бо з такими історіями довго не живуть, або живуть набагато північніше за Київ. Бабуся це чудово усвідомлювала. Київ бабусі подобався значно більше за можливу перспективу. Попри відсутність патріотичних розмов та потужний вплив радянської пропаганди, я насичувалася нею з фільмів, книжок, міфічних героїчних постатей, карикатурних образів ворога, що вишкірявся зубами в бік справедливих та нескорених борців за мир та краще майбутнє для всіх дітей – радянських людей, я гостро відчувала несправедливість, коли йшлося про представників та представниць "15 республік – 15 сестер". Так, в тому числі і Російської Федерації, бо моїй мамі довелося попрацювати в Тюменській області, і на фотографіях я бачила світлі учнівські обличчя дітей, що не належали до "Білої Росії", дітей, котрих я ніколи так і не побачила в складі радянських делегацій. Я ставила питання: чому так? Чому нас з України двоє, а грузинка одна, а де Спартак, він блискучий математик? А чому є Мадара, а нікого з Литви нема? А чому знову їде Ботир, котрий щоразу мовчить, і чому ми повинні називати його Борисом? Коли мені відповідали, а не намагалися миттю поставити на місце і мене і мою допитливість, я чула різне: "бо Україна найближча російська сестра, тому вас і двоє. Що тебе в цьому не влаштовує, прибрати когось?", "А Мадара тобі звідки? Латвія? Кхм. Яка різниця, це ж прибалти", "його ім'я ніхто не може запам'ятати, і Борис йому самому дуже подобається". Радянський Союз міг би бути показовою моделлю культурного різноманіття, але все зводилося до шкільних святкувань "15 республік – 15 сестер" і щоденного затирання національної ідентичності. Тоталітарні режими люто боялися і ненавиділи різноманіття. За відчуття своєї національної приналежності, за виокремлення мови і культури, релігії та традицій, можна було потрапити за грати. Попри ці ігри з вітринними радянськими делегаціями, часто просто бути і відчувати себе литовкою, грузином, українкою чи казахом, і говорити про це без радянського пієтету, було небезпечно: від рівня висміювання до рівня покарання. Людина ніколи не має почуватися застрашеною, засоромленою і загроженою через свою національну ідентичність. Велич радянської людини будувалася за рахунок знецінення інших людей. Про це не варто забувати ніколи. Як і про те, що саме різноманітна культура, належність людей до різних національних і культурних спільнот збагачує, а не загрожує. 21 травня – день, котрий нагадує нам про цінність культурного різноманіття в ім'я діалогу та розвитку. https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5ce38d6681a89/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5cc2974952b5d/ ukrpravda@gmail.com (Лариса Денисенко) Fri, 26 Apr 2019 08:29:45 +0300 Біля дерев'яної барачної споруди акуратними купками лежав складений дитячий одяг. Ніби за командою з бараку вийшли діти, загорнуті у "вафельні" рушники, дітям було некомфортно, особливо дівчатам, 13 років – той вік, коли твоє тіло стає іншим, спочатку ти проходиш стадію сорому, коли треба прикрити все, але рушника на це все не вистачало, тому дівчата чіплялися за рушник так, наче він приховував всі гріхи світу. Діти почали присідати біля складеного одягу, або ж нагинатися, щоб щось взяти, але суворий голос наказав нічого не чіпати, що одяг має пройти спецобробку, а якщо і це не допоможе, то його знищать, бо він небезпечний. Що це вам нагадує? Без прив'язки до часу та історичної події? Просто уявіть цю картинку. Барак. Складений одяг. Дітей, що тремтять, загорнуті в однакові рушники. А тепер почуйте цей голос: наказовий, без співчуття. Чим відгукується це у ваших душах, у вашій пам'яті? Серед цих дітей була я. Мій клас. І мій одяг. Його мені пошила мама, на літо, бо я виросла зі старого та й взагалі подорослішала, і це були – блакитні котонові бриджі та майка з намальованими хвилями та мартинами. Я більше цього одягу не побачила. І довго не могла не думати про те, а що я скажу мамі? Вона ходила на курси шиття, шиття їй важко давалося, але їй важило гарно мене вдягати, а купити не було де та й особливо не було за що. 1986-ий рік. Червень. Чорнобиль. Ми – кияни евакуйовані в піонерський табір для дітей шахтарів біля Сіверського Донця. "Чорнобильські їжачки". "Хворі та немічні, всіх тут позаражають своєю радіацією". "Це треба за ними щоразу все мити і прати". "Небезпечні діти". "Синку, ти з ними грався, то мий після цього руки". "Ці столичні, що забрали відпочинок у наших дітей". "Мутанти". Все це ми чули на свою адресу. І погляди: від неприйняття до страху, від ненависті до жалю, від обурення до висміювання. Так, місцеві діти на початках мили після нас руки, як після лишайних кошенят та цуциків. За якийсь час всіх попустило, і ми все забули, бо почалося табірне життя з усіма своїми лінійками, нехитрим дозвіллям, радощами, перевагами, перемогами, футбольними змаганнями, програшами та сварками. Але все вищеперелічене ми отримали на старті. Коли вийшли із запилюченого автобуса, нам сказали не брати речі, а підійти до барачної споруди, роздягнутися, загорнутися у рушники, залишити свій одяг тут, йти за дорослою людиною в нікуди. Ми не хотіли їхати в цей табір. Ми не так хотіли проводити своє літо. В нас просто не було особливого вибору в часи, де все замовчувалося, навіть злочини, і все відбувалося за наказом. Де залякували і нас, і наших батьків. "Ви хочете, щоб вони всі повмирали? Держава за ними стежитиме". Ми дізналися куди ми їдемо, коли підійшли до автобусів. Багато хто з нас взагалі не надто розумів, де це є. Сіверський Донець. Все відбувалося наприкінці травня. А ще 1 травня нас вигнали на демонстрацію мира і труда. Як звитяжних київських школярок та школярів, що вчилися на відмінно. Це мало сприйматися як честь. Туди не пускали двієчників. 9 травня ми вітали ветеранів та ветеранок, покладали квіти, радянський Київ імітував звичайне життя. Держава за ними стежила. Потім почалася паніка, і не тому, що було офіційне і чесне оголошення, а тому що пішли чутки. Вологі шмати на вікнах, миття підлоги, столова ложка Кагору щодня всім членам родини. Ніби причастя. І повне нерозуміння того, що відбувається. Дорослі жарти про імпотенцію на кухні: "Бідні, бідні українці, ні в кишені, ні в ширинці". Іронізація болю і тотальне нерозуміння того, з чим ми зіштовхнулися, як це долати, хто за це відповідає і що робити далі. А ще створення міфів від незнання та вирощування нових стереотипів, що так само небезпечно, як і замовчування реальної катастрофи. З тих часів я ненавиджу мовчання влади. Взагалі замовчування будь-яких проблем. А ще міркую над тим, як люди досі вірять в те, що земля – не кругла. Носії пласкої віри. Віри, зокрема у те, що біда може торкатися тільки тих, хто мешкає, наприклад, в Києві, або ж Криму, або ж на Чернігівщині, або ж на Волині, або ж в Сватове. А нас не стосується, допоки когось не привезуть, заражених цією бідою... Тому я за відповідальне ставлення держави до людей, воно не повинно мати наказовий або ж відстежувальний характер; я за якісну комунікацію та зрозумілі пояснення, за можливість людям робити власний вибір, за проговорення небезпек та переваг. За те, щоб кожна людина усвідомлювала свої екологічні права і свою екологічну відповідальність. Кампанія ПРООН з підтримки толерантності в Україні #RespectUA http://www.ua.undp.org/content/ukraine/uk/home/operations/get-involved/reinvent-respect-campaign.html https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5cc2974952b5d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5c7f62a6a84e9/ ukrpravda@gmail.com (Лариса Денисенко) Wed, 06 Mar 2019 07:03:18 +0200 3. Дівчинка Коли я буду мамою, я буду дуже вправною! Всі ще сплять, а я на кухні Тістечка готую пухкі! Смажу курку до сніданку, нагодую всіх я зранку! Щоб уся моя родина була здорова і щаслива! Ці слова отримала вивчити та програти до свята 8 березня одна школярка, донька мого знайомого. Вона не захотіла це вчити і програвати, сповістила про це тата, він поговорив із вчителькою, молодою жінкою, щодо заміни слів у сценарії, але та сказала, що не треба ставитися до цього настільки серйозно, бо ж це просто одна з поведінкових моделей. Одна з. Але інших моделей чомусь немає. Тут можна було б поговорити про кілька "поведінкових моделей", які сюди закладені. Наприклад, про модель "нажертися= щастя". Або поговорити про здорове харчування як засновок здорової родини, що в принципі не містить в меню смажене курча та пухкІ тістечка на сніданок, але мені йдеться про інше. Про вибір. Коли я вчилася в школі, в нас були чергові по класу, на котрих покладалися завдання тримати клас в чистоті: мити підлогу, вимітати сміття, дивитися, щоб не було свіжих подряпин на партах, витирати дошку. Тільки дівчата чули відносно своїх дій: як ти миєш підлогу? Тебе мама навчила бруд цей розводити? Як ти викручуєш ганчірку, як ти прати дітям будеш? В тобі очі повиїдало, чому не вимітаєш з кутів, ти і лице вмиваєш так? Яка з тебе господиня, руки з жопи! Хлопці не отримували і половину цих зневажливих висловів. Але вони отримували іншу зневагу: мовчазну. Та зрозуміло, що вони від початку не здатні того всього робити і створені для іншого. Наприклад, для точних наук – так говорила наша географічка. Ну, так, мистецтво миття підлоги та чудове знання геометрії чомусь мала поєднувати, наприклад, я. Напередодні 8 березня черговими були хлопці. Бо дівчата мали право на відпочинок. Від обслуговуючої праці, між іншим саме так зараз зветься урок праці для дівчат. Один раз на рік. "Вольна грамота" від обслуговуючої праці. Хлопці дарували нам по тюльпану і ще щось. І просили когось з дівчат написати гарним почерком привітання на дошці. В нас і 8 березня подавалося саме так. Мама в очікуванні сюрпризу лежить в ліжку, а на кухні господарює чоловік та діти. Один раз на рік. Радуйся, жінко, ти проживеш цей святковий день за пільговим тарифом, якщо пощастить. Весь рік – гаруй. Це твій жіночий обов'язок. "Чоловіки створені для точних наук". Цей вірш – як "поведінкова модель" розповідає дівчині про сценарій її життя: обов'язкове материнство, родинний обов'язок – готувати на всіх і саме в цьому полягає материнська вправність. Це ніби така дрібниця. Але інших моделей чомусь немає. В школі немає сексуального виховання, ніхто не згадує про те, що стан – батьківства, це – стан змін, він буває стресовим, людину треба підтримувати, ніхто не розповідає про відповідальне батьківство та материнство, про рівність в родині, про взаємодопомогу, про право на вільний розвиток особистості. Але щороку дівчина отримує роль "3.Дівчинка". Інших поведінкових моделей нема. Донька мого приятеля вивчила для "свята" рядки, котрі були стихійно написані мною, вони не викликають в неї внутрішнього спротиву, а відображають її внутрішню свободу і прагнення, цьому вибору вчителька не зраділа, бо ж не по сценарію, але саме такими кроками можна змінити і "сценарні" підходи до дитини. Я утворю палац, не для принцес, не для драконів, Я кілька напишу законів, Вивчатиму волів, бізонів, Створю сім'ю чи житиму сама В країні без жахливих забобонів. Це також "поведінкова модель", котра одна з. Вона не є універсальною, і в жодному разі не зобов'язуюча, але це надає варіантності можливостям для дітей, для дівчаток, візуалізувати і промовляти те, ким вони на даний час хочуть бути, про що мріють і як відчувають себе. І саме про можливість вибору і боротьбу за цей вибір нагадує нам дата 8 березня, це не свято весни краси і вольної грамоти від обслуговуючої праці на день. https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5c7f62a6a84e9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5c7d62e87013b/ ukrpravda@gmail.com (Лариса Денисенко) Mon, 04 Mar 2019 18:39:52 +0200 Штучні барвники і смакові добавки все роблять для того, щоб людина звернула увагу на продукт, зацікавилася ним і залишила осторонь здорове харчування та й в принципі – припинила думати. Саме така асоціація виникає в моїй голові, коли я чую чергове волання на адресу Уляни Супрун: "доктор-вбивця", "супрун вбиває дітей", організовуються судові процеси та інші зони турбулентності. Реформа сфери охорони здоров'я – неймовірно важка, вона стосується всієї країни, вона не може йти безболісно, не тому що все наше життя – біль, а через те, що роками системно ніхто цим не займався. По сутності ми жили в концепті – випадкової медицини. Ми раділи, коли щастило натрапити на гарного лікаря чи лікарку, ми злостилися і впадали у відчай, коли наші спроби зазнавали поразки, коли нас обхамлювали, коли проґавлювали діагноз, коли нав'язували дорогезні ліки, коли наполегливо говорили: так, ці ліки така категорія як ваша має право отримати безкоштовно, але ви ж розумієте, що не все так просто? Ми розуміли, бо тривалу частину життя проводимо в концепті натяку на корупцію, і більшість людей намагалися віднайти гроші, щоб заплатити. Бо всі ми любимо медичні анекдоти та згадувати процес лікування, курйози, коли вже здорові, але не тоді, коли лікуєшся. З раком ми не звикли жартувати взагалі, навіть усвідомлення цього – вбиває. І коли ми не надто задоволені швидкістю та якістю реформ, бо стан нездоров'я, це – фобійний стан, коли нервуєшся поза нормою, не варто знецінювати зусилля, котрі вже дали позитивний ефект. У 2016 році закупівлі для українських онкологічних хворих відповідно до державних програм охорони здоров'я були передані ПРООН. Основною причиною цього було не стовідсоткове задоволення тим, як агенція по закупівлях самотужки виконує цю програму, були випадки закупівлі неякісних ліків, проблеми із затримкою доставки продукції. Тому залучення в цій конструкт ПРООН було продуманим, виваженим, державницьким і людиноцентричним рішенням керівництва МОЗ. ООН за своєю місією є організація, котра ставить Людину на перше місце у політиках всіх держав-членів. І вимагає дотримуватися саме такої політики, адже організацію і було створено заради підтримки міжнародного миру і розвитку співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального та гуманітарного характеру. Засадничий документ організації Загальна декларація прав людини проголошує, що кожна людина має право, зокрема, на медичний догляд, необхідне соціальне обслуговування для підтримання здоров'я, право на забезпечення в разі хвороби. Соціальна справедливість, що є цінністю ООН, особливо необхідна людині у кількох станах невідворотних змін: дитинство, батьківство, старість, хвороба. Жодна комерційна або ж державницька структура з точки зору місії не настільки людиноцентрична, як ООН, тому визначення ПРООН як ключової інституції закупівлі життєво-необхідних препаратів і дало такий позитивний ефект. У 2016 році протягом року ПРООН вдалося досягти 45% економії коштів, виділених у рамках державної програми онкології для дорослих, що дозволило закупівлю додаткової кількості ліків для охоплення більшої кількості пацієнтів, і, відповідно, продовження життя. в 2018 році ПРООН в Україні перебувала на передньому фронті закупівель і постачання біоаналогів українським пацієнтам. У тому ж році закупівлі ПРООН біоаналогів, санкціонованих Європейським агентством з лікарських засобів, дозволили Уряду заощадити понад 375 мільйонів гривень бюджетних коштів. В цілому завдяки продуманій роботі ПРООН вдалося заощадити більш ніж 700 мільйонів гривень (близько 25 мільйонів доларів) в рамках програми з онкології. В світі рухливої економіки та постійного зростання цін важливим є укладання довгострокових угод, це дозволяє залучити нових виробників, грати на конкуренції, і отримувати ще кращу вартість. ПРООН вдалося отримати довгострокові угоди для онкологічних лікарських засобів, завдяки чому надаються кращі ціни, охоплюється 95 препаратів. Україна отримує кращі знижки на продукцію фармацевтичних компаній. Добрим прикладом можуть служити препарати, ціна яких знизилася вполовину, а в деяких випадках і 6 разів завдяки переговорам ПРООН з виробникам: • Нілотініб (препарат бореться з хронічним мієлоцитарним лейкозом); • Ритуксимаб (препарат бореться з лімфомою та лімфолейкозом, щороку в Україні фіксується понад 3,5 тисячі нових випадків лімфоми, а на обліку у 2017 році перебувало майже 33 тисячі людей); • Трастузумаб (препарат бореться з раком молочної залози – в 2017 році цей діагноз почули 14 170 українок та українців). Якщо за цими статистичними показниками побачити живих людей: родичів, друзів, близьких за духом, важливу людину для кожної та кожного, усвідомлюєш, наскільки цінною є правильна розстановка пріоритетів. https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5c7d62e87013b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5c6cf54b1bbdb/ ukrpravda@gmail.com (Лариса Денисенко) Wed, 20 Feb 2019 07:35:55 +0200 Під час обговорення бюджетного фінансування в часи становлення радянської влади, Володимир Ленін так вирішив одне з питань соціальної справедливості: "Встановимо мінімальну оплату роботи лікарів та вчителів, не треба вкладати більше, бо люди й без того їх прогодують". Між іншим, важливість значення для людства роботи представниць та представників цієї професії була підкреслена і підтверджена цією цинічною позицією, одночасно, в такий спосіб у свідомість та спосіб життя людей була вкорінена корупція -традиція, котру було запроваджено радянською владою. Не бачу, щоб цей підхід – ставлення і фінансування, особливо змінився і зараз. Люди прогодують. Люди вимушені прогодовувати. Бо освіта дає нам шанс на те, щоб було чим годувати. А медицина є чинником, котрий забезпечує або ж ні наше право на життя. Однозначно соціально-несправедливим є умисне перетворення одних категорій людей у хабарників, а інших у тих, хто пропонує хабарі. Однозначно соціально-несправедливим є пасивність у вирішенні цієї проблеми. Соціальна справедливість не тільки економічна категорія, вона торкається абсолютно всіх сфер життя. Важливо, щоб освіта була доступною для всіх, а також, такою, щоб допомагала людині розвиватися, щоб працювали соціальні ліфти, щоб людина дійсно підважувалася освітою. Не менш важливо, щоб правосуддя було доступним для всіх. Тому надзвичайно потрібною є робота системи безоплатної правової допомоги, коли люди, котрі належать до вразливих груп – неважливо через фінансові обмеження, вікові, медичні, статеві, кризово-ситуативні, гарантовано можуть отримати юридичну консультацію, захист своїх прав, свобод та інтересів в судах. Не менш важливою є активна присутність в органах представницької та виконавчої влади представників та представниць меншин. Я вважаю здоровим квотний принцип залучення жінок до політики не тому, що жінки краще чоловіків, а тому що жінки краще знають, бачать, розуміють і можуть представити інтереси жіноцтва. Загалом для мене запорукою соціальної справедливості є бажання державних політик та політиків бачити в людині саме Людину, особистість, індивідуальність. І не важливо, подобається ця людина суспільству, державі, іншим людям чи не надто, її права і свободи мають бути гарантовані. В людей багато соціальних фобій та стереотипів, державна політика не повинна на цьому базуватися. Державна політика не повинна бачити у внутрішніх переміщених особах людей, що вирізняються від решти громадян і громадянок, це означає, що всі належні конституційні права і свободи мають бути гарантовані, крім того, держава усвідомлено має створювати додаткові умови для правдивої їхньої реалізації людьми, котрі перебувають в незвичних і подекуди кризових для себе обставинах. Державна політика не має толерувати мовну ненависть, не можна схвалювати презирливе ставлення до української мови, але цькувати людину за її мовну ідентичність – неправомірно і несправедливо. Державною політикою на може консервуватися українське село, не можна відмежовувати мешканок та мешканців сільських місцин від міст, і думати тільки про землю, але не думати про людей, треба щоб всі рівні інфраструктурні потреби були забезпечені: освітні, медичні, правосудні, культурні, транспортні, соціальні. Державна політика не може стверджувати, що українські роми та ромки є постійним джерелом крадійства та шахрайства, державна політика має сприяти тому, щоб кожен і кожна з нас незалежно від етнічної ідентичності відчували себе частиною політичної нації і створювали умови для кращої громадянської та політичної реалізації. Згідно з державною політикою не можна розглядати всіх людей, що були ув'язнені, як "пропащих", як таких, що позбавлені права на нормальне ставлення, турботу, соціалізацію, працевлаштування і повагу до гідності. Державна політика не повинна бачити в гомосексуалах і лесбійках, феміністках і профеміністах джерела демографічної кризи та руйнації сім'ї, це означало б вкорінювати невігластво замість того, щоб ефективно боротися з домашнім насильством, впроваджувати практики відповідального партнерства і створювати нові робочі місця, допомагати людям в кризових обставинах. Сьогоднішній день – 20 лютого – Всесвітній день соціальної справедливості привертає увагу держав до усвідомленого ставлення до Людини. В наших умовах ефективне розслідування кримінальних справ під час протестів на Майдані та невідворотність покарання для винних певною мірою також є тестом української влади на соціальну справедливість. https://blogs.pravda.com.ua/authors/denysenko/5c6cf54b1bbdb/