https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5e997bfd4f9ef/ ukrpravda@gmail.com (Влад Троїцький) Fri, 17 Apr 2020 17:20:50 +0300 Ми усі поодиноко зачинені у своїх маленьких домівках, але при цьому світ безмежний та чарівний. І ми як команда "ГогольФесту", "ДахаБраха", театру "ДАХ", пропонуємо такий проект, коли ми окремо, але разом та одночасно робимо щось, що показує, що ми - люди, різні й одночасно дуже схожі. Композиція "Аламбарі" мінімалістична, підкреслює ритуальність нашого повсякденного життя. Небо, яке однакове й різне перед нашими вікнами, і кава, горнятка, які різні, але відчуття дуже схожі. Доєднуйтесь! У неділю ми будемо робити перший кейс, спробу об'єднати шість команд з різних країн і в 15:30 буде трансляція-стрім на ютуб цього проекту. Далі ми запрошуємо усіх бажаючих доєднатися до цього проекту, спробуємо зробити щось разом. Чому "Аламбарі"? Цей проект, цей альбом, ми випустили в кінці березня. А записували ми його у вересні в гірській місцевості Бразилії, в Аламбарі. Так склалася доля, що на чарівній студії "Gargolandia" у віддаленні від великих міст. Ми провели там 10 днів та записали альбом. Цю наймедитативнішу композицію ми вирішили назвати - Аламбарі. Це логічне продовження попереднього альбому "Шлях", дорога. Якщо "Шлях" був крізь Україну, то "Аламбарі" - це дорога через світ, тому що звучать різні обертони в цьому альбомі. Що стосується технології - ми використовуємо Zoom і це дивне відчуття, деяка репліка нашого давнього перформансу "Dreams of the lost road", коли було придумано саме поняття вертикальної сцени. Коли ти бачиш комірку зуму, і що кожна з них - це індивідуальне маленьке життя людини, але разом з цим, ти раптом бачиш зріз цього життя і це настільки заворожуюче, цей момент одночасно. Я розумію, саме цей момент, коли ми всі сидимо в різних частинах світу на карантині - це відчуття нашої єдності, і це той час, коли тільки зараз можливий цей проект. Тому я запрошую Вас в цю подорож. Дізнатися більше про проєкт - http://alambari.org https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5e997bfd4f9ef/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c9e55d9b7ab9/ ukrpravda@gmail.com (Влад Троїцький) Fri, 29 Mar 2019 18:28:57 +0200 Цього разу я хотів би розповісти про людей, яких я називаю "божественними фріками". Почну з сумського гурту "Хамермани знищують віруси". Це – творчий дует Володимира Пахолюка та Альберта Цукренко. Зараз вони, здебільшого, працюють у столиці. Ці хлопці – ще ті хулігани. Проте, вони дуже інтелігентні та освічені. ХЗВ – діамантик нашої культури та один із образів Києва. Лесь Подерв'янський – людина-міф. Він – митець, поет, перформер. У студентські роки я заслуховувався його творами. Лесь дуже розумний та іронічний. У нього прекрасне почуття гумору та чудове відчуття стилю. Це – ще один образ Києва та нашої дивовижної України. Мій син зараз навчається у Канаді. Він розповідає, що половина професури у його університеті – затяті комуністи та марксисти. І мене бентежить, що ці люди, які живуть в успішній капіталістичній країні з високим рівнем життя, починають маніпулювати такими поняттями як "провина": "провина" білої людини перед представниками інших рас, "провина" чоловіка перед жінкою, "провина" однієї національності перед іншою тощо. Справді, з'являється якийсь безглуздий комплекс провини, хоча ти й не думав ні про що погане, не робив і навіть не хотів робити. Але ти за замовчуванням винен. І це виглядає як пастка. На мою думку, такі вислови з вуст громадян розвинених країн – спекуляція. Адже держава гарантує їм захищеність у багатьох аспектах. Складається враження, що вони самі ж руйнують світ, який забезпечує їм благополуччя. Наразі ліві та праві сили протистоять не лише у політичних питаннях, але й у соціальних. Я спостерігаю, що чим переконливіше та радикальніше поводять себе ліві, тим агресивнішими та більш безкомпромісними стають праві. Зараз напруження зростає, відбувається розбалансування цих двох сил. Певні ліві ідеї, які наразі прогресують у суспільстві, зумовлюють світову кризу. Це ми чітко бачимо у Європі. Коли я бував у Парижі, я, часом, не розумів, у якому місті я знаходжусь: у французькому, чи арабському. Відомо, що Франція запрошує мігрантів, аби заповнити нішу низькокваліфікованих робочих місць, на яких європейці працювати не хочуть. Та чи всі ті люди, які приїжджають до Європи з менш розвинутих країн, справді планують там працювати? Часто трапляється, що вони просто живуть на пільги від європейських соціальних служб. Ці ж люди потенційно є електоратом лівих політичних сил. Таким чином виходить позитивний зворотний зв'язок. Прикладом ефективного вирішення міграційного питання є Угорщина. У цій країні були серйозні проблеми з ромами, які перетворили цілі квартали Будапешту у кримінальні райони. Туди справді було страшно заходити: наркотики, бандитизм та багато іншого. Правий уряд Угорщини цю проблему вирішив. Вони постановили, що не даватимуть жодної соціальної допомоги людям, які не виконують навіть елементарну роботу у суспільстві (перевіряти квитки в метро, слідкувати за паркінгами тощо). Якщо людина працює, відповідно, вона може претендувати на соціальні пільги. Таким чином знижується рівень напруженості у суспільстві, адже безробіття найбільше провокує збільшення корупції та криміналу у країні. З іншого боку, більш консервативні та праві країни, які намагаються блокувати ідеї лівих, впадають у іншу крайність. До прикладу, відбувається монополізація судової системи, медіа тощо. Так також далеко не заїдеш. Адже у такому випадку, країна перетворюється у середньовічну державу з суворою цензурою – коли одна людина бере на себе право судити, як повинні думати інші. Але це – не розвиток цивілізації. Це – регрес до вже пройдених та неефективних методів управління суспільством (комунізм, фашизм і т.д.). У такому світі мені б не хотілося б жити. Якщо говорити про Україну, у нас лояльно ставляться до правих організацій (Національний корпус, С14 та інші). Здавалося б, у них благородна мета: вони боряться проти корупції, захищають країну тощо. До прикладу, вони влаштували масштабну акцію проти Свинарчука. Вони слідкують за діями урядовців та миттєво реагують на проблеми у суспільстві та політиці. Однак, тут також все не так просто. Нам відомі прецеденти, коли праві організації намагались заборонити й певні мистецькі та літературні акції, які не підпадали під їх ідеологічні погляди. Так також бути не повинно. Звісно, ігнорувати глобальні проблеми ми не можемо. Очевидно, що вони потребують вирішення. Однак, чи можна вирішити такі питання у сучасному світі агресивними та радикальними методами, або формуванням комплексу "провини" у тих, хто, по великому рахунку, ні в чому не винен? Ми не зможемо побудувати гармонійний світ, піддаючись спекуляціям на "нещасності" та жертовності людей. Адже тоді ми, насправді, не вирішуємо ці проблеми, а лише загострюємо та мультиплікуємо їх. На мою думку, шляхетніше було б навчити людей самостійно будувати своє життя. Простіше кажучи, потрібно давати вудку, а не роздавати рибу. Я вважаю, що один із найефективніших способів говорити на гострі соціальні теми та можливість когось чомусь навчити – це мистецтво. За допомогою цього інструменту можна аналізувати все, що відбувається довкола, та відтворювати парадоксальність саморуйнівних тенденцій у суспільстві. На території театру та кіно можна продемонструвати, як певні наші дії знищують світ, у якому ми живемо. І наочно донести свою ідею до інших людей. Я вірю, що варто створювати простори, у яких мобілізуватимуться кращі людські якості. До прикладу, у штаб-квартирі Google всі люди різних національностей та рас. І ні в кого не виникає жодних питань, чи претензій. Тому що працівникам цієї компанії дають можливість робити круті речі та отримувати гідну заробітну платню. І вони, у свою чергу, класно виконують свою роботу та знають свою справу. Всередині цього маленького простору немає претензійності. Це, у свою чергу, свідчить про відсутність комплексу "провини". Бо цей комплекс може виникнути лише тоді, коли люди спекулюють на своїх проблемах. На мою думку, аби у світі була гармонія, нам потрібно знищити цей комплекс "провини" та створювати якомога більше місць для реалізації крутих проектів у різних сферах (від мистецтва до електроніки). Тоді люди бачитимуть свою цінність. Тоді непорозуміння у суспільстві зникатимуть природним чином. Тоді люди зможуть без образ продовжувати будувати своє дивовижне майбутнє. https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c9e55d9b7ab9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c95300c886bc/ ukrpravda@gmail.com (Влад Троїцький) Fri, 22 Mar 2019 19:57:16 +0200 Повернімося знову до Львова. Це місто – кузня прекрасних людей. Там живе дивовижний Тарас Возняк. Він – мислитель, історик, інтелектуал, філософ, письменник. Тарас – засновник незалежного культурологічного журналу "Ї" та керівник Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького. Тарас – та людина, з якою у мене асоціюється Львів. Він дуже активний та створює справді чудові проекти. Можна сказати, що Тарас – один із тих мешканців міста, хто тримає душу Львова. Прекрасна людина. В Івано-Франківську є дуже крута команда, яка створила проект "Тепле місто". Це – Юрій Филюк, Ірина Корольчук, Галина Гривнак, Аліна Токмиленко, Марта Гладка, Анна Доброва та ще багато чудових та ініціативних людей. Дивовижною є не лише ідея проекту, але й те, як команда "відчуває" місто та як вони ставляться до свого міста. І їх ідея поширюється Україною! Це – неймовірно. Ця команда дуже мені імпонує. Такі люди справді надихають. "Тепле місто" створили у Франківську чудовий простір Urban Space. На цю ініціативу дали кошти самі мешканці Франківська, у яких була така можливість та яким не байдуже на власне місто. І це чудово. Бо ці люди не чекають, доки зміниться світ, а самі змінюють його. У Вінниці наша команда ГогольФесту познайомилась із урядовцями та громадськими активістами, які зробили можливим існування фестивалю Air GogolFest. Це – Владислав Скальський, Світлана Ярова, Галина Якубович, Максим Філанчук, Ольга Дернова, Леся Найчук, Василь Гошовський. Ці люди об'єднують всіх небайдужих та активних вінничан. І це дуже важливо. І, звісно ж, сама команда фестивалю – Олександра Тарас, Богдан Богрин, Богдан Куценко, Дарина Іванович, Олександр Нікітюк. Вінницькі організатори справді підхопила той імпульс, який дав їм ГогольФест. Це – фантастично. Ці люди працюють круто та красиво. Коли зараз говориш з урядовцями про якусь справу, здебільшого, вони відповідають: "Давайте почекаємо до виборів". І спочатку ми чекаємо до одних виборів, потім – до інших. Опісля треба зачекати, доки всі прийдуть до тями. Але життя проходить у цьому безсенсовному очікуванні. Життя кожного з нас. Відкладати прийняття рішень "на потім" – це якесь безумство для мене. Жити вчорашнім днем, безкінечно перебираючи те, що сталось, чи не сталось – це, звісно, хвороба. Проте є ще одна недуга: жити завтрашнім днем. Зрозуміло, треба думати про майбутнє. Але не можна відкладати життя "на завтра". У нас процес підготовки до виборів нагадує сморід скунсів. Коли один скунс з переляку починає смердіти і інший скунс, злякавшись першого, теж починає смердіти. Врешті решт, ми всі знаходимось у безперервному виділенні залоз цих скунсів. Очевидно, що перебувати у такому середовищі токсично та неприємно. Є така стара казка, яку часто цитують політологи: "Жили собі три товариша і все у них було гаразд. Раптом прийшов людожер та з'їв їх. Просто він десь прочитав, що для того, аби стати хорошим главою держави, треба з'їсти трьох товаришів". Сінгапурський державний діяч Лі Куан Ю, один із творців сінгапурського "економічного дива", колись сказав: "Для того, аби побудувати успішну державу, треба "посадити" трьох друзів". Юлія Тимошенко нещодавно заявила, що, якщо вона стане президентом України, то ув'язнить трьох друзів Порошенка. Але повністю цитата Лі Куана Ю звучить так: "Для того, аби побудувати успішну державу, треба "посадити" трьох своїх друзів. Ви точно знаєте за що і вони знають за що". Якщо людина почне з себе, це вже буде приводом до позитивних змін. Будь-який президент, який робитиме ставку лише на "боротьбу" – це програшний варіант. По-перше, у нього немає такого інструментарію, а по-друге, наша судова система та пов'язані з нею інституції дуже корупційні. Є певний об'єднувальний фактор – "ворог-Росія". Але, судячи з останніх соцопитувань, позитивне ставлення до росіян в Україні відсотково зросло. Це – тривожний знак. Адже це означає, що позиція нашого політикуму не задовольняє певний процент населення. "Якщо вам подобається Росія – валіть у Росію" – це недієва пропозиція. Ці люди можуть відповісти, що вони народились тут та не хочуть нікуди їхати. Врешті, виходить "війна невдоволених". Використання різних методів, які роз'єднують країну, породжує цілий клас ображених людей. А ображена людина набагато енергійніша та мобільніша, ніж людина, задоволена своїм станом. Політикам завжди варто враховувати це. Гра "на ворогах" – це безперспективна історія. Справді об'єднують лише ідеї творення. Формування поглядів на майбутнє країни та побудова шляху, карти до цієї мрії. Для цього потрібно, аби хоч хтось із політиків спробував розповісти, про яку ж Україну він/вона мріє. Було б цікаво послухати. Зараз я ставлю виставу в Угорщині, у Дебрецені. Це місто – угорська столиця реформаторства. З Дебрецена пішов політичний рух, який зараз керує Угорщиною. В Європі їх називають націоналістами та право-радикалами. Останній раз я був тут 5 років тому. Тоді це було пошарпане та депресивне місто. Але зараз Дебрецен розквіт: відремонтовані вулиці, нові заклади, головний театр на реконструкції. Я бачу позитивні зміни в атмосфері міста та самопочутті людей. Виникають питання: "Якщо націоналізм в Угорщині – це таке жахіття, тоді чому ж я бачу зовсім іншу картину?" та "Чи може Україна перейняти цей досвід успіху?". Мова не про націоналізм. Цей шлях для України неможливий через низку причин. На відміну від України, Угорщина – мононаціональна країна. Угорці мають міф про величну Австро-Угорську імперію. До того ж, угорська мова не схожа на мови своїх сусідів, тому асиміляція народів відбувається триваліше та складніше. Та головна причина полягає у тому, що в угорців, на відміну від нас, є спільний погляд на розвиток своєї країни. Наша країна немонолітна у багатьох аспектах: мови, віри, мрій. Нам також немає що взяти за основу в історичному плані – у нас немає міфу про величну Україну. Можна говорити про Київську Русь, але це – надто "далеко". Отже, має бути якийсь інший шлях. На мою думку, наш спосіб – це зухвальство у майбутнє. Ті активні люди, які асоціюють себе з Україною та хочуть жити у цій країні – це велика сила. Це довів Майдан. Інше питання: "Як вибудувати соціальний запит, аби й інші захотіли присвоїти мрію про Україну?". Це – цікава задача та виклик. І в мене таке оптимістичне передчуття, що цей запит "проросте" у суспільстві дуже скоро. Головна задача: продовжувати формувати громадянське суспільство. Тоді на наступних виборах ми зможемо говорити саме про "вибір країни". Я переконаний, що необхідно йти на вибори та робити свій вибір свідомо. Та, все ж, кожному із нас треба продовжувати робити свою прекрасну справу. З любов'ю, трепетом та повагою. Сподіватись, що хтось новий прийде до влади, щось станеться і тоді ти зможеш щось зробити – пастка. Тому що в нас дуже інертна країна. Ніяких швидких змін не відбудеться. А твій час (єдине, що ти маєш) мине у цьому беззмістовному очікуванні. Синдром "життя відкладеного на потім". https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c95300c886bc/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c8bdf497b68f/ ukrpravda@gmail.com (Влад Троїцький) Fri, 15 Mar 2019 18:22:17 +0200 Продовжимо нашу тему. Полтава – серце України. Але коли приїздиш до цього міста, у тебе виникає враження "колишньої величі". Проте важливо підтримувати цей статус міста і у наш час. У Полтаві живе бізнесмен та філантроп Тарас Гунченко. Він є власником арт-галереї та сучасного центру освіти "JUMP". У цьому просторі митці створюють художні проекти, які розпалюють цікавість українців до сучасного мистецтва. Тарас розуміє, що для свого міста потрібно створювати простір смислів. І щоб це місце було доступним для мешканців Полтави. Це – дуже цінно. Колись у цій галереї я читав лекцію. І я бачив, що для тих людей, які прийшли того дня, такі події є справді цікавими та важливими. Я бачив, що це важливо і для самого Тараса та його команди. А це – головне. Бо тоді з'являється діалог про щось справжнє. Ось такі пасіонарії-ентузіасти як Тарас є дуже цінними для кожного міста. Я пишаюсь, що знайомий із цією людиною. У Києві живе дивовижна дівчина – Мирослава Которович. Вона – донька видатного музиканта Богодара Которовича. І вона гідно продовжує справу свого батька. Мирослава – професійна скрипалька, чудова музикантка. Ця дівчина робить дуже круті музичні проекти – справді цікаві та творчі. Мирослава викладає у Національній музичній академії України ім. П.І. Чайковського. Разом із батьком вона організувала цикл студентських зустрічей та концертів "Violino solo". А зараз разом зі своїми студентами вона грає сучасні та класичні музичні твори у ансамблі "АРТЕХАТТА". Таким чином відбувається творча синергія та взаєморозвиток. І це – неймовірно. Також у Києві живе одна з найкращих драматургів та сценаристів України Наталія Ворожбит. Наталія робить дивовижні проекти. До прикладу, вона заснувала "Театр Переселенця", у якому мешканці Донбасу, які поїхали звідти після окупації, розповідають реальні історії свого життя. Родзинкою проекту стали тексти дітей-переселенців, над якими працювали професійні режисери та зіркові актори. Із цього вийшли чудові п'єси та вистави. І коли ці діти з розбитих війною сіл раптом приїхали у Київ, вони побачили свої маленькі п'єси на "великій сцені". І це – дуже важливо як для дітей, так і для нас. Дивовижна, талановита, сильна, красива жінка. Я дуже радий, що ми знайомі, і що багато її проектів починались у "Даху". Це – дуже круто. Мені здається, що всім цим людям інколи дуже не вистачає підтримки. Щоб хтось просто сказав: "Дякую! Ти – молодець!". Адже тоді можна легше пережити усі негаразди у житті. У мене інколи виникає враження, що цьому світу дуже бракує любові. Люди весь час кудись біжать, якось "виживають"... І виникає питання: "А жити коли?". Адже можна не дочекатись тієї миті, коли, власне, й відбувається наше життя. І через це нехтування моментом, у якому ми живемо, ми не цінуємо навіть найближчих нам людей, не згадуючи вже про решту. Чому ми такі безжальні до довколишнього світу? Чому хвиля ненависті та недбальства переповнює наш медіапростір і звичайне спілкування між людьми? У мене є мрія, щоб кожен, хто це прочитає, хоча б декілька разів на день посміхався іншій людині. Щоб кожен подивився на свого ближнього (маму, дружину, чоловіка, дитину) і раптом побачив ту людину, якою він/вона є зараз. Чому ми не бачимо цього моменту? Тому що ми живемо, як безсмертні. Кожен думає: "Я, звісно, помру. Але не зараз". Тому люди просто "вбивають час", хоча це – єдиний безумовний божий дар. І ми не цінуємо мить, яка відбувається зараз. Ми відтерміновуємо наші справи, зустрічі з близькими. І, як писав KLIM, за цим незначним відстроченням – "величезне ніколи". Ми відкладаємо "на потім" – на нереалізоване життя. І це, насправді, гірко. Бо, як би це не було смішно, варто пам'ятати, що смерть – завжди поруч. І ти у будь-який час можеш її зустріти. Тому будь спраглим до свого життя. Інше питання – любов. Німецький філософ Еріх Фромм у свій час дуже влучно підмітив, що любов вимагає праці. Ти повинен бачити близьку тобі людину щодня по-новому. Не звикати до неї. Це не так просто. Інколи потрібно змусити себе побачити іншого. Щоб навчитись цьому, першочергово, потрібно попрацювати над собою. Ти можеш продовжувати помічати лише "погане". Це легший та доступніший шлях: потрапити під вплив негативу, відповісти на агресію агресією. Але діалог "сам дурень" – він ж ні до чого путнього не доведе. Окрім того, що "обидва дурні". Мова не про пацифізм. Звісно, деякі свої принципи треба вміти відстоювати. Але не агресивно. Можна виправдовувати свої погані вчинки (підлість, зраду) тим, що, мовляв, "усі так роблять". Трапляється, що людина хоче позитивних змін, але їй кажуть: "Ти що тут, найрозумніший? Тобі що, найбільше треба?". І ось тут важливо вистояти та не зламатись. Не боятись відповісти: "Так, мені найбільше треба". Лише це дає тобі можливість та право на зухвальство. Загальновідомою є цитата Серафима Саровського: "Врятуйся сам і тисячі довкола тебе також врятуються". Я точно знаю, що це працює. Я бачу це в "Даху". Буквально за місяць-другий молоді актори перетворюються у красивих людей, персон. І коли ти дивишся на них на сцені, розумієш: "Ось – людина. Смілива, глибока. Яка не боїться дивитись всередину себе. Яка не боїться відкритись світові". Не варто намагатись бути "як всі" у суспільстві, де всі лише тим і займаються, що поливають одне одного брудом. Можливо, варто відійти трішки вбік і побудувати свій маленький храм? Можливо, саме у цьому й полягає твоє призначення: "храм довкола тебе"? Але тоді ти повинен тримати і храм всередині себе: порядність, повагу, любов до іншої людини. "Я не вмію любити" – це "індульгування". Виправдання того, що ти не готовий докласти зусиль. Спитай себе: "Чи можу я співчувати?". Я не вірю, що існують люди, які не можуть співчувати. Сумніви виникають, коли ти бачиш, що людина просто дарма витрачає свій час, своє життя. І ти можеш своїм активним співчуттям, діями (не жалістю) змінювати картину світу. Бо все це – прості речі: поговорити з офіціантом у кафе, чи посміхнутись продавчині в магазині. Ти даруєш свій хороший настрій іншій людині, і вона також відкривається. Ви обмінюєтесь дрібкою тепла, якого так бракує нам у житті. І ця, здавалося б, елементарна річ дає людям усвідомлення поняття "поваги". Бо любов без поваги – неможлива. Це ж не пристрасть. Вся ненависть – через наші страхи. Стань прозорим для ненависті, приймай світ та шукай близьких собі за духом людей. Але тих, кого зустрінеш, бережи. Бережи той момент близькості, ніжності та трепету. Не бійся сказати: "Я люблю". https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c8bdf497b68f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c8280faddde9/ ukrpravda@gmail.com (Влад Троїцький) Fri, 08 Mar 2019 15:49:30 +0200 Перейдемо до Харкова. У цьому місті живе дивовижний художник – Гамлет. Декілька років тому він зробив перфоманс на ГогольФесті – добу простояв на табуреті. До мене навіть ввечері підійшов охоронець і запитав: "Слухай, а що це в тебе там за дивак стоїть?". Довелось пояснювати, що це – художник і не треба його чіпати. Гамлет робить дуже цікаві художні проекти, малює у Харкові провокативні графіті. У 2013 році він був одним із митців, хто представляв Україну на Венеціанському бієнале. Для Харкова та України це – знакова фігура. Видатною фігурою для Харкова також є один із найкрутіших режисерів світу Андрій Жолдак. У 2002 році йому запропонували очолити театр ім. Т. Шевченка ("Березіль") у Харкові. За два роки Андрій зробив так, що про харківський драматичний театр знали не лише в Україні, але й закордоном. "Березіль" почали запрошувати на топові фестивалі світу. Через деякий час Андрія "попросили піти", звісно ж. У нас так часто буває, на жаль. Проте досягнення цієї людини для України важко переоцінити. І хоча зараз він працює закордоном, це – видатний українець. Ось точно. Ще один видатний українець жив "із іншого боку" країни – на Закарпатті. Це – Аттіла Віднянський, який колись очолював угорський драматичний театр у Берегово. У той час цей театр був одним із найяскравіших в Україні. Зараз Віднянський – головна театральна фігура в Угорщині. Він – художній керівник Національного театру в Будапешті – єдиного національного театру Угорщини. І третина акторів там – українці. Ця видатна людина – частина України у світовому культурному просторі. В Одесі живе один із найвідоміших художників України Олександр Ройтбурд. Зараз він керує Одеським художнім музеєм. Взятись за це виявилось ризикованою справою. Скільки ж бруду на нього вилили. Але це його завзяття ("Я зможу!") – це щось неймовірне. Давай, Сашко! Бо якщо ти зможеш дати ковток свіжого повітря цьому музею – це буде дуже круто! Аби не було так, що діти, ще не зайшовши до музею, вже забули, що вони там бачили. Зараз в Україні обговорюють дуже серйозну проблему: багато молоді виїжджає закордон. І один із аргументів: "Ми хочемо, щоб наші діти отримали якісну освіту". Моїй доньці скоро виповниться 11 років. Вона вчиться в одній із найкращих державних шкіл Києва. І я бачу, які жахливі проблеми у нас із освітою. Як зі шкільною, так і з вищою. Проблема шкільної освіти полягає у тому, що навіть молоді вчителі все рівно відтворюють радянську систему освіти. Дитина повинна завчити знання, зазубрити. Хоча, частенько, знання самих вчителів теж не дуже якісні. Адже у вчителів, через об'єктиві та суб'єктивні причини, немає ні часу, ні бажання займатись самоосвітою. Енциклопедичні знання – у твоєму телефоні. Ти у будь-який час можеш отримати довідкову інформацію. Треба навчити дітей, як її аналізувати та використовувати. Треба навчити дітей мислити. Треба навчити вчитись, а не просто повторювати написане у підручниках. Більшість уроків у школах просто нецікаві. Окей, у Радянському Союзі у тебе не було вибору – ти "повинен". Зараз аргумент "ти повинен" працює, у кращому випадку, років до 12. У 13 років дитина вже може спитати: "Навіщо? Що мені це дає?". Катастрофічно бракує хоча б одного адекватного освітнього сайту з української мови. Доступного, легкого, з хорошою архітектурою та, головне, цікавого для дітей різного віку. Є багато іншомовних зразків як це може виглядати та як це можна зробити. Але в Україні цього, чомусь, досі немає. Всі кажуть: "Має бути мова!". Де "мова"? Звідки нам її брати? Уроки англійської мови у наших школах, насправді, не мають нічого спільного з англійською мовою. Тому що самі вчителі її не знають. У них неправильна вимова, вони не вміють думати англійською. Але ж зараз світ відкритий, є повно освітніх програм. Треба зробити так, щоб діти справді вчили мову, а не понуро повторювали "часи". Вони мають розуміти розмовну мову. Вони мають вміти читати літературу англійською мовою. Що стосується історії України – це ще більша катастрофа. Для того, аби зробити проект, присвячений українській історії, ти маєш перекопати безліч джерел. Немає ресурсу, куди я міг би зайти та знайти всю необхідну мені інформацію. Ну, зробіть ж це! Це може бути навіть завдання для студентів Могилянки, для студентів Шевченка. Нехай розробляють, нехай створюють – це ж круто, цікаво! Це може бути навіть дещо бешкетно, дещо провокативно. Друзі, будь ласка, зробіть! Дуже треба, дуже. Потім виникають проблеми з вищою освітою. Коли я зустрічаюсь з українськими студентами, я розумію, що у них величезні прогалини у світоглядному ландшафті. Про існування деяких речей вони навіть не підозрюють. Важливим ж є також розуміння культури. Якщо ти вивчатимеш лише філософію, не розуміючи культурного та гуманітарного контексту, твоя філософія не працюватиме. Ти не розумітимеш, до чого це все. Вчитись зараз ще можна в Українському Католицькому Університеті у Львові. Але це тому, що УКУ – приватний виш. Від державних "метрів" – КПІ, Могилянки, Шевченка – майже нічого не залишилось. Могилянка мала потужний міф та зухвальство В'ячеслава Брюховецького – це все "злили" за 10 років, після того, як закрили центр сучасного мистецтва Сороса. А це було культовим місцем для Києва. Цей простір був потрібен для розвитку свідомості у столиці. Якщо наші викладачі та ректори себе не переосмислять, діти все частіше казатимуть: "Я не хочу витрачати 6 років свого життя ось на "це все". Мені шкода. Це ж мій дивовижний час". І це до добра не доведе. Вчитель – це покликання. Багато хто вступає до педагогічних вишів, бо "так вийшло". І в цих університетах "позавчорашні" викладачі годують тебе своїми "позавчорашніми" знаннями. А ти потім – дітей. Але потрібно цікавитись дітьми, включатись у їх історію. Бути вчителем не у радянському розумінні, а, можливо, у східному. І якщо ви не почнете творити разом із дітьми – у вас немає майбутнього. Ви будете нещасними, пригніченими і вас ніхто не буде любити. Щоб вчителів любили, вони самі мають любити. А "любити" – це "включатись". З вами дитина часто проводить більше часу, ніж з батьками. Від вас залежить, яким буде обличчя України. Я не маю на увазі, що потрібно сприймати цю відповідальність як тягар. Насправді, це – цікаво. Насправді, ви – творці людини. І треба підходити до цієї справи як творець. Давайте, друзі! Інакше згаєте свій час і всі розумні діти від вас втечуть. А дуже б не хотілось, щоб так вийшло. https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c8280faddde9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c796b61dc70b/ ukrpravda@gmail.com (Влад Троїцький) Fri, 01 Mar 2019 18:26:57 +0200 Продовжуючи традицію, спершу я хотів би трішки поговорити про прекрасних людей, які для мене важливі. Ці люди асоціюються у мене з тою Україною, яку я люблю, у якій живу та хочу жити. Почну з Івано-Франківська. Там живе чудовий Олег Мох, який для мене є душею цього міста. Мох – засновник гурту Перкалаба, мислитель та громадянин свого міста та своєї країни. Ось коли мені щось кажуть про Франківськ, я одразу згадую Олега Моха. Його романтичну, красиву історію стосунків з Ганнусею, про яку згодом заспівали DakhDaughters. Його захопливі ідеї, погляди, проекти. Для мене це – фігура нашої України. У Києві мешкає Женя Уткін – прекрасна людина, бізнесмен, мислитель, філантроп, який також підтримує фестивалі ГогольФест та "Jazz in Kyiv". Разом зі своєю дружиною, він організував культурно-освітній центр "Майстер Клас". І це – один із ключових культурних центрів Києва, відкритий інтелектуальний та творчий простір. Женя організовує та підтримує дивовижні проекти. У серпні він зробив фестиваль високого мистецтва "Букет" – і це була прекрасна подія. Ось – людина з абсолютно відкритим серцем та душею. У столиці також живе Гарік Корогородський – "чарівний фрік", як я його називаю. Гарік – співвласник великих торгових центрів у Києві і він робить дивовижні речі. Наприклад, зі своїми партнерами він створив благодійний фонд "Життєлюб", який матеріально та морально підтримує пенсіонерів. Це – фантастично. Тому що ставлення до людей поважного віку – це взагалі суть культури суспільства. І ось це – повага – допомогти людям, які важко працювали ціле життя, побачити небо, знову посміхнутись, радіти. Це ж прекрасно. Ще у Києві є Леонід Комський – власник аукціонного дому "Дукат". Це – художній центр, в якому справді вирує життя. Леонід підтримує багато культурних проектів. У нього є власний бізнес і більшість своїх прибутків він віддає, аби розвивати сучасну культуру у нашому чудовому місті. Це дуже важливо. Також є Ольга Сагайдак – співвласниця аукціонного дому "Корнерс". Оля втілила у життя проект "Мистецькі надра" та культурний форум "ДОНКУЛЬТ" – презентація культури Донбасу у різних регіонах України. Зі своєю командою вона також організувала проекти "СлободаКульт", "ПогранКульт: ГаліціяКульт" та інші, під час яких проводила полідисциплінарні культурні обміни, щоб об'єднувати людей з різних регіонів та руйнувати взаємні міфи та стереотипи. Неймовірна жінка, яка розвиває цю справу і це просто фантастично. Щоразу я відкриватиму нових дивовижних людей. Тому що про це треба писати, про це треба говорити. Зараз я хотів би розповісти про Маріуполь, який ми відкрили для себе рік тому. Минулого року ми почали проект GogolFest Inoculation і на карті України з'явився фестиваль StartUp GogolFest у Маріуполі. Мер міста Вадим Бойченко, певною мірою, ризикнув, коли запросив нас. Але у нього вистачило уважності та чуйності, аби зрозуміти, наскільки це стало важливою подією для міста. ГогольФест розбудив та дав почуття гідності мешканцям міста Маріуполя, яке затавроване як "промислове місто", "прифронтове місто". І раптом ці люди відчули себе частиною не лише "великої України", але й світу. Коли вони побачили, що у їх місті відбуваються якісь дивовижні події. Зараз ми підписали стратегічне партнерство та робимо у Маріуполі центр сучасного мистецтва "Готель Континенталь". Це буде перший полідисциплінарний центр сучасного мистецтва в Україні, який об'єднуватиме декілька напрямків: театр, візуальне мистецтво, музика, література, хореографія та освіта. І це дуже важливо не лише для Маріуполя, але й для всієї України. Це – прекрасні речі, які мене надихають. Тепер поговоримо про задачі, які перед нами стоять. Всі говорять про проблеми, а ми поговоримо про задачі. Для того, аби сформулювати задачі, треба поставити запитання. І я спитав себе: "Чи знає моє оточення, що відбувається в Україні, окрім 4 міст – Києва, Львова, Одеси та Харкова?". Я маю на увазі, у гуманітарній сфері, а не у сферах бізнесу, політики. І я зрозумів, що ми нічого не знаємо. Тобто, інших міст фактично не існує на карті у моїй свідомості. Але це ж не так. Тому що там також живуть чудові люди зі своїми мріями, ідеями, зі своїми проектами. І ось думаєш: "Яким чином це підсвітити?". Тому що це є. Можливо, воно десь на етапі зародження. Можливо, людям, які живуть у цих містах, бракує компетенції, аби зробити щось яскраве, помітне. А можливо, навіть якщо вони роблять щось круте, немає можливості, щоб у наших "засмічених довколишнім трешом" головах, з'явився простір тих неймовірних речей, які вони роблять. Власне, через цей "виклик", народився проект GogolFest Inoculation (з лат. – посів, щеплення) – проект, який здійснює "культурне щеплення" у вигляді масштабних міжнародних мистецьких фестивалів, що гуртують міста в Україні та Україну зі світом. Нам дуже важливо, щоб перший імпульс був зі сторони самого міста. Тобто, щоб у самих мешканців та місцевої влади було бажання відкрити своє місто, його нові горизонти, підняти рівень діалогу всередині міста. У рамках проекту GogolFest Inoculation, ми зустрічаємось з активними місцевими людьми, допомагаємо їм налагодити діалог з владою, аби вони почули одне одного. Бо влада їх просто не помічає. І це теж зрозуміло. Тому що, переважно, наша влада займається боротьбою з "попередниками" та з "наступниками". Їм, як би, не до цього. Але я думаю, що дуже круто увійти в історію, як урядовець, який зробив щось велике та важливе для свого міста. Я також розумію, що у провінції доволі важко відірватись від буденності, яка тебе затягує. Тобі здається, що "я маленький, нічого не можу змінити". У великих містах є ілюзії, що все під рукою, культурне життя кипить. Але виникає питання якості. Людина з невеликого міста не знає куди приткнутись. Є, звісно, всі ці талант-шоу на телебаченні. Але це, у кращому випадку, – шлях у шоу-бізнес. Що стосується "серйознішого" мистецтва (театр, музика тощо) – дуже важко кудись пробитись. На жаль. Для такої позитивної провокації, власне, слугує ГогольФест. І в наших конкретних планах на цей рік вже 5 міст: Маріуполь (StartUp GogolFest, 26.04-1.05),Вінниця (Air GogolFest, 18-20.10), Дніпро (DniPRO Fest, 27-29.09), Ужгород (6-8.09, новий фестиваль) та Тернопіль (липень/серпень, новий фестиваль). Місцева влада апелює до примітивних проблем, які, насправді, не вирішують головного. Я розумію, що треба ремонтувати дороги, приводити до ладу парки – це, безумовно, дуже важливо. Адже це – середовище, у якому ми живемо. Але середовище, де ми створюємось саме як люди – воно, все ж, не в парку. Має бути місце, де відбувається upgrade мого духовного та інтелектуального, рівня – місце гуманітарного прориву. Звісно, можна сказати: "Ось, вибори в країні". І, зазвичай, коли вибори, все відкладають – "Ми будемо вирішувати опісля". Друзі, життя продовжується. Окрім виборів, ще ж іде саме життя. І жити потрібно зараз. Є ще один дуже важливий момент, на якому я хотів би зосередити увагу. У нас немає традиції "успадковування". Коли влада переходить до когось нового, зазвичай, ці люди кажуть: "Все, що робили до нас – повне "Г"". Саме тому закриваються якісь серйозні та круті проекти. Ось чому б не підхопити цю історію? Можливо, щось тобі не подобається, але, все рівно, потрібно вміти бачити й хороші речі. Мені б хотілось, щоб нові обличчя, які приходять до влади, не заперечували та не руйнували те, що було зроблено до них. Адже кожна людина колись зробила щось хороше. Кожна. Навіть "найжахливіша". Тому варто відкидати все це "жахливе", виділяти те, що ця людина зробила хорошого, прекрасного й надалі продовжувати це ростити. Щоб, все ж, у нас з'явилось не лише "успадковування" бабла, а ще й чудових творчих справ. https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c796b61dc70b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c703535b66f1/ ukrpravda@gmail.com (Влад Троїцький) Fri, 22 Feb 2019 18:45:25 +0200 Спостерігаючи за нашим медійним простором, я раптом зрозумів, що люди не говорять хорошого про інших людей. Немає поваги один до одного. І мені здається, що важливо підняти цю тему. Я хочу розповісти про людей та події в Україні, які для мене були та є визначними. Якою для мене може бути карта сучасної України? Наприклад, почнемо зі Львова. Там є фестиваль LvivMozArt, який заснувала Оксана Линів – фантастична дівчина, одна з кращих диригенток світу та головна диригентка опери Граца. Оксана реалізувалась на Заході, але повернулась до рідного Львова та ініціювала створення фестивалю MozArt. Унікальність цієї справи полягає у тому, що середній бізнес Львова її підтримав. Минулого року організувати фестиваль допомогли близько 50 спонсорів, цього року – 100. І це дуже круто, що самі бізнесмени кажуть: "Це – наше місто. І ми у своєму місті хочемо, аби відбулось щось велике і класне". Поєднання компетенції, авторитету Оксани та бажання, ініціативи місцевих зумовило потужний розвиток фестивалю. Справді унікальний прецедент в Україні, який дає надію. Ще один приклад – львівський Форум видавців Олександри Коваль. Це – один із найбільших культурних форумів країни, який має велику історію. І для міста це – дуже важлива подія. Під час проведення форуму Львів стає культурною столицею України. Це дуже важливо. У Києві є Центр сучасного мистецтва Віктора Пінчука та його премія для молодих художників Future Generation Art Prize. Завдяки меценатству цієї людини саме поняття "сучасного мистецтва" з'явилось у свідомості українців. Лише завдяки йому. Тому що до того – це була маргінальна історія. Треба віддати йому належне. Або зовсім інакший приклад. Є така дивовижна людина – мій однокласник Богдан Рубльов. Зараз він викладає в КНУ ім. Т. Шевченка. Богдан "тримає" увесь математичний олімпіадний рух у нашій країні. І завдяки йому Україна займає призові місця на світових математичних олімпіадах для молоді. Минулого року українська команда посіла перше місце на Європейській олімпіаді з математики для дівчат (15-18 років). Тому цього року така подія вперше відбудеться в Україні (у Києві). Приїдуть учасники не лише з європейських країн, але й з усього світу. Богдан зробив це можливим і це фантастично. Ще одна історія – в Одесі. Є чудовий піаніст Олексій Ботвінов, який зробив фестиваль Odessa Classics. Олексій дуже крутий виконавець, грає не лише в нас, але й закордоном. Проте він завжди хотів, аби у його рідній Одесі з'явився фестиваль світового рівня. І він робить неймовірні концерти на різних цікавих локаціях. Ось цей його прекрасний романтизм та сміливість – це викликає повагу. Або Jazz Koktebel, який робить Лілія Млинарич. Треба також віддати їй належне: після анексії Криму вона перевела фестиваль на материкову Україну, в Одеську область. Це також дуже важливо для усвідомлення того, що Україна – велика та сильна країна. Ще приклад: Вікторії Тігіпко та команді Одеського міжнародного кінофестивалю вдалось створити простір актуального українського кіно. Насправді це – освітня платформа, форум для зустрічі людей кіно з України та східної Європи. І це прекрасна подія. Ось такі люди – це Україна. І я, звісно, згадав тут далеко не всіх. Є ще багато людей, гідних того, аби про них писали та говорили хороші речі. На жаль, все це відбувається, в основному, на території подвигу. Тому що немає такої системної історії (окрім прецеденту LvivMozArt), коли все залежить не від рішення урядовців та їх підтримки, а також від доброї волі "реальних" людей. "Моя Україна" – це розмите, велике поняття. Чудове, але надто абстрактне. Але коли кажуть "Це – моє місто", з'являється поняття "батьківщини". Ти ж зроби свою батьківщину. Зроби, щоб там було круто, щоб твої діти нею пишались. Щоб вони виховувались у просторі, де дають інші смисли – де не кажуть, як все довкола жахливо та огидно. Тоді твої діти бачитимуть торжество людського духу. Друге "питання" – коротка пам'ять. Зрозуміло, що сучасний медійний простір швидко все змиває. Будь-яка подія через тиждень стає "неподією". П'ятисекундна свідомість, як у рибки. Це зумовлює те, що у тебе не залишається нічого "святого", "ґрунтовного" – ти ж нічого не пам'ятаєш. Наприклад, одного з видатних режисерів України – Володимира Оглобліна, який 20 років тримав репертуар драматичного театру ім. І. Франка у Києві та драматичного театру ім. Т. Шевченка у Харкові ("Березіль"). Це був справді один із найвидатніших режисерів Радянського Союзу. Або Дениса Матвієнка, який керував Національною оперою України – одного з кращих танцівників світу. Його "з'їли". Хоча він був налаштований дуже патріотично та хотів, щоб у нашій країні відбулось щось хороше. В Україні дивовижна композиторська школа. На жаль, у кращому випадку, більшість знає Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича, Мирослава Скорика... І на цьому закінчується вся історія. Насправді, у нас є фантастичні сучасні композитори – Вікторія Польова, Святослав Луньов та ін. Вони пишуть дивовижні твори та виконують їх не лише в Україні, а й закордоном. Є кінокомпозитор Антон Байбаков. Декілька років тому він отримав премію як "Найкращий композитор для кіно" у Марселі. Питання цивілізації України ("Хто ми?") – це побудова генезису, культурних кодів, які містяться у конкретних особах, конкретних подіях, фільмах, виставах, симфоніях, картинах, книгах тощо. Але треба, щоб це було. На жаль, нам бракує розуміння, що саме це визначає Україну. Не негативні наративи – корупція, війна тощо. Безумовно, це – є. Ми не ходимо в рожевих окулярах, все зрозуміло. Але якщо акцентувати увагу на "негативному", тоді ми забуваємо, навіщо ми взагалі щось робимо. Пам'ять, повага та гідність визначається тим, наскільки ти розумієш, до якого цивілізаційного дерева ти належиш. Просто дуже важливо розуміти, звідки все береться – генезис розвитку цього дерева. Ти можеш не помічати, як росте дерево. Особливо, якщо воно велике. Гілочка виросла на 20 см, а ти стоїш внизу – тобі не видно. Ти можеш побачити новий паросток – ось він виріс на землі. Звісно, дуже важливо бачити ці паростки, але якщо не буде дерева – не буде лісу. Не буде цивілізації. Якщо наша пам'ять фрагментарна, нам щоразу доводиться починати все спочатку. І тоді дуже важко домовлятись. Ми можемо дійти консенсусу щодо історії моменту. Умовно кажучи, щодо того, що зараз називають "хайпом". Ми формулюємо своє ставлення ("подобається/не подобається") щодо політичних виборів та інших подій. Але ми не будуємо історію на тривалий час. Ми не будуємо історію, основану на певному культурному коді. Для цього потрібно формувати смисловий простір – кореневище нашого "хто ми". Ти ж не можеш сказати: "Я – лише я". А хто ти? Все рівно ти – певна частина культури. Ось варто проаналізувати, якої культури ти частина. Яку думку розвиваєш, які коди формуєш. Добре, коли ти вільний, але все рівно розумієш: "Окей, до мене були такі люди, поруч зі мною – ось такі люди. У кожного є свій шлях, але я відчуваю всю історію. Не горизонтальну, а вертикальну у часі". Пам'ять минає і треба з цим щось робити. Не варто боятись сказати добре слово про іншу людину. Не треба боятись сказати одне одному правильні слова, писати правильні слова. Спробувати перебудувати свою свідомість, яка шукає "справжні речі". Я також і собі кажу, що треба не соромитись сказати щось хороше своїм колегам, які для мене справді важливі. Не лише публічно, але й особисто. Тому що кожному герою (адже я тут кажу про геройство) дуже важливою є підтримка. Звичайна людська підтримка. Щоб він розумів, що у цьому світі він – не один, що нас – багато. Ми є. А для того, аби "ми є", треба не соромитись сказати: "Ми з тобою однієї крові. Ми різні, ми вільні, але ми мріємо про спільне". https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c703535b66f1/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c67075cf1011/ ukrpravda@gmail.com (Влад Троїцький) Fri, 15 Feb 2019 19:39:24 +0200 Зараз в "ДАХу" ми працюємо над п'єсою KLIMа "Смутний час". Здавалося б, де Росія – а де Україна. Здавалося б, взагалі не актуально. Але чим більше я вчитуюсь у текст, тим більше проводжу аналогій. "Смутний час" – це коли все демонтується і не залишається нічого святого. Вся система після Івана Грозного була повністю зруйнована, хоча я, у жодному випадку, його не ідеалізую. У п'єсі є одна геніальна для мене репліка, яку говорить Борис Годунов: "Свобода цьому народу – як Божа кара". Тому що свобода – це, перш за все, відповідальність, у моєму розумінні. Кожна людина може по-різному тлумачити цю дефініцію. Але для мене свобода – це коли ти усвідомлюєш наслідки свого вибору і готовий відповідати за нього. Не перекладати відповідальність на когось, не вмикати інфантильність, чи патерналізм. У мене складається враження, що зараз в Україні все девальвовано: патріотизм, самі поняття "любові до Батьківщини", "поваги один до одного", взагалі саме поняття, що таке "соромно". Таке враження, що нічого не соромно. Коли судді приймають абсолютно абсурдні рішення, ти розумієш, що в них в голові навіть не промайне думка, як потім дивитись в очі своїм дітям. Як ти можеш існувати у цьому світі, якщо тобі так все байдуже? Ось ця картина "абсолютної аморальності", відсутність будь-яких етичних норм – це стає загальноприйнятим. Мовляв, все можна. І ось це "все можна" нівелює поняття свободи. Коли все можна, але безвідповідально. До того ж, можна використовувати будь-які засоби. І ти думаєш: "Ну де ж просвіт?". Людина ж не може жити без надії, без мрії. Ми не чуємо формулювань "мрія про Україну". Цей образ відсутній. Навіть коли ти будуєш дім, ти ж мрієш про те, як він буде виглядати, як його облаштувати. Щодо України – цього немає. Мрія може бути найбезглуздішою, але вона має бути щирою. Не може мрія звучати як "вступити в НАТО", "вступити в Євросоюз" – це не мрія. Це може бути способом, аби чогось досягти. Казати, якою має бути мінімальна заробітна плата – це теж не мрія. Все ж, людям, звісно, гроші важливі, проте важливіше мати почуття власної гідності. Адже наш майдан називався Революцією Гідності. Гідність – це не лише сказати "ні". Гідність – це, перш за все, сказати "так". І для того, аби сказати "так", треба хоча б для себе визначити, про що ти мрієш. І зуміти домовитись з іншими. Тільки не так, як у нас, буває домовляються. Що ти не розумієш, хто з ким домовився і як ці люди можуть одразу зрадити одне одного, перш ніж встануть з-за столу. Тобто, нічого "святого". Так не може бути. Отже, це "святе" знаходиться у якійсь латентній формі, десь у свідомості щирих людей. Ці люди з переляком дивляться на цей паноптикум монстрів, які кажуть: "Зараз ми будемо вашими президентами і тоді вам буде щастя". Хоча вони й самі абсолютно не вірять у це. І ти не віриш їхньому жодному слову. У п'єсі "Смутні часи" є моторошні репліки на кшталт "З попами я домовився". Це сказав Василь Шуйський, коли домовлявся про переворот у Росії у 1605 році. Я розумію, що зараз все не так. Але "З попами я домовився" – у мене аж у вухах задзвеніло. Безумовно, я не проти томоса, автокефалії. Але навіть це, здавалося б, святе діло, стає політичним. І інтимність віри стає розмінною монетою, картою передвиборчої історії. Мені на думку спадає ще одна цікава репліка: "Ніхто про лихе не мріє". Ну, справді, важко уявити людину, яка мріє про злочинство, лиходійство. Всі ж себе виправдовують своїми прекрасними ідеями. Хоча б по-своєму. Адже, насправді, це може й не бути так "прекрасно". Ось як пробудити іншу людину? Надія з'являється лише тоді, коли ти бачиш людей, які зайняті конкретними справами. Неважливо – у якійсь чудовій кав'ярні варять ароматну каву, печуть здобу, шиють одяг, або пишуть музику. Ти у цьому вбачаєш прояви тієї "України майбутнього", де тобі хотілося б жити. Багато молоді їде з України. Роботодавці хапаються за голови. Але питання ж не лише у тому, аби підняти зарплату. Питання, скоріше, у тому, чи вірять ці люди в майбутнє України. Якщо не вірять – вони не бачать тих, хто вірить. Для мене віра – це коли ти не можеш дивитись крізь пальці на те, що довкола тебе. Адже це вже фанатизм і він дуже неконструктивний. Справжня віра штовхає тебе на конкретні кроки. Ти починаєш робити. Чому, власне, я кажу про кафе, про тих людей, які шиють одяг, рюкзаки тощо. У цих людей світяться очі. Вони розуміють, що будують цю прекрасну "нещасну Україну". У "ДАХу" ми також намагаємось будувати той світ, за який хочеться триматись. Є чим пишатись. Не лише в Україні, але й за кордоном. У цьому – суть. Ти формуєш певні проривні символи, проекти всередині України, які кожен українець може присвоїти. Ось, наприклад, "присвоюють" наших футболістів, боксерів – це вже непогано. Але бокс – це, все-таки, не про творення. Це – культура тіла, але це – не культура душі, інтелекту, духа. Дуже кумедно, адже п'єса "Смутні часи" була присвячена Михайлу Горбачову. Тому що коли Борис Годунов прийшов до влади, він скасував всі смертні кари. Був голод – він роздав весь хліб з держзапасів народу. І народ його прокляв. Тому що свобода та демократія працює лише для свідомих людей. На жаль. Демократія – це, звісно, річ чудова. Але як казав Вінстон Черчиль: "Демократія жахлива, але ніхто нічого краще поки не придумав". Тому що чим менш людина освічена, чим менш вона здатна аналізувати, тим легше нею маніпулювати. Це завжди було, є і буде. І от, власне, яким ж чином підіймати свідомість наших співгромадян, аби вийти з цього "смутного часу"? "Смутний час" – це коли влада зосереджена в руках черні (некрасиве слово). Тому що людина є людиною, коли вона одна. У натовпі вона – хробак. Це звучить кепсько, адже це пов'язано із тими далекими часами. Але ти також розумієш, що людина, яка голосує за гречку, або вірить у порожні обіцянки – це також хробак. Адже до неї ставляться, як до хробака, то вона й поводитиме себе як хробак. Це – жахливо. Тому що про людину так казати не можна. Той (та?), хто прийде до влади, не зможе покластись на тих, хто його обирав. Він їм не вірить. Він ж обманув їх і вони повелись. Можна, звісно, потягнути як Путін, але це – інша історія. На щастя, в Україні – це майже неможливо. Адже немає культу довіри до влади. Це погано, з одного боку, з іншого ж – це запобіжний клапан, аби не було узурпації влади. Повинні бути люди, які мислять та аналізують. І хочуть не лише банально вкрасти гроші, а побудувати щось велике. Якщо вони навчаться бачити одне одного та домовлятись – ось це і є найкрутішим! Щоб підтягнулась решта, ти повинен бачити переконливі та успішні проекти. Приклад чогось класного та унікального для України. Тоді пересічний українець скаже: "Ну, ми ж можемо зробити. Не зруйнувати, а зробити". Тому єдиний рецепт – робити. https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c67075cf1011/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c5dca5f2f41f/ ukrpravda@gmail.com (Влад Троїцький) Fri, 08 Feb 2019 19:28:47 +0200 Повертаючись в Україну після довгих подорожей, у мене виникає когнітивний дисонанс. Здавалося б, існує тиражований образ "бідної, нещасної країни". Але ти приїздиш, і у тебе не виникає відчуття, що це – "найбідніша країна Європи". Дикий трафік машин, величезна кількість новобудов, торгові центри, кафе, ресторани, театри – всюди повно людей. Мова не лише про Київ, але й про великі та малі міста – однакова картина. Як так? Чому так відбувається? Згідно з офіційними даними, тіньова економіка у нас складає 30-40% ВВП. Мені здається, що ця частина набагато більша. І така економічна діяльність, насправді, дає стійкість нашому суспільству до безумства нашого уряду. Наша держава дуже неефективна. Люди самі вибудовують свою "історію життя", вирішуючи проблеми освіти, медицини тощо. І мені здається, що таке явище створює можливості для розвитку країни. Тому що очікувати, що держава щось зробить – це, знаєте, доволі наївно. Можна не дожити. З іншого боку – точно плюс. Децентралізація – те, що справді відбулось. Міста, спільноти отримали свою автономію, свої ресурси. Ризик: створення феодальної держави, адже тепер у місцевого "феодала" – більше грошей, більше впливу, більше можливостей. Якщо громадянське суспільство нерозвинуте, ним легко маніпулювати, адже воно розгублене перед майбутнім. Тому людям розповідають про те, що "пенсії у 10 разів збільшимо", "ціни на газ у 10 разів зменшимо". Зрозуміло, що цього ніколи не буде, але люди хочуть вірити у казку про те, як вони чудово житимуть. Але, якщо у нас освічений "феодал", він розуміє необхідність "нав'язування" картини модернової України. На щастя, у нас з'явились такі місцеві мери, які починають мислити у цьому напрямку. Це дає надію. Тому що, як тільки "просунуті керівники" робитимуть мешканцям міст ін'єкції сучасного гуманітарного світу, атмосфера у місті буде більш "friendly", більш "cool". Мешканці та пасіонарії почуватимуть себе у цьому місті комфортно, а не намагатимуться кудись "звалити", чи емігрувати. Ми (ДАХ, ГогольФест) робимо ставку на "позитивну історію". На той невеликий, але впливовий прошарок пасіонаріїв, які готові, ні на що не очікуючи, будувати нову Україну. У проекті GogolFest Inoculation (з англ. – "посів", "щеплення"), ми максимально мобілізуємо культурних активістів, аби вони почали підштовхувати свою місцеву владу: "Шановні, ми хочемо жити інакше". Тоді може відбуватись справжня синергія низових ініціатив та нашої компетенції (міжнародних зв'язків, навичок тощо). І якщо до цього процесу долучається й влада, тоді це – "синергетичний вибух". Фестивалі – це, на жаль, короткі проміжки часу. Потрібні "місця сили", в яких можна проектувати роботу на тривалий час. Протягом року в цих просторах має відбуватись формування "нової України". Фізично таких просторів наразі дуже мало. У людей є внутрішня потреба цього, але вона досі чітко не усвідомлена. Сформулювати її та довести до конкретних дій дуже складно. Наприклад, коли Польща увійшла до Євросоюзу, почалась європеїзація країни. У багатьох містах збудували сучасні культурні центри з гарною архітектурою та наповненням. І, відповідно, це стало центром унітарного прориву кожного міста. Поляки перестали ідентифікувати себе з цим постсоціалістичним "трешом" – ось, їм дали "фізичний сенс", образ того, куди вони йдуть. У нашій країні за 27 років незалежності не збудовано жодного модернового простору, пов'язаного з культурою. В усій країні. Жодного. Іронія у тому, що кількість торгових центрів збільшується. Це – храми споживання. Фактично, це такі сакральні місця Мамона – бога "бабла". Я не проти, у жодному випадку. Справді, це – не "радянщина". Тим не менш, ти усвідомлюєш, що суспільству нав'язується культура споживання. Ось тобі храм – величезна амбіційна архітектура, чистота, вівтарі, в яких є свої жреці (тобто, продавці). Ти приходиш і виконуєш ритуали: йдеш у заклади харчування, дивишся кіно з попкорном, купуєш якийсь мотлох, який тобі не потрібен, чи потрібен. Але, швидше, не потрібен. Ти виконуєш певний "храмовий ритуал споживання". Чому, власне, людина йде туди? Вона почуває себе захищеною та неприниженою. Навіть якщо у тебе немає великих коштів, принаймні, ти – в теплі, чистоті. Можеш просто десь посидіти, нічого не купуючи, але вже якось "причетний" до тієї іншої цивілізації. Аналогічна ситуація з образом "нової України". "Україна", "українець" – це ж не можуть бути порожні слова. Це повинно бути матеріалізовано у конкретних символах – будівлях і просторах, які ти асоціюєш та маркуєш як "Ось – майбутнє України. Ось, я це бачу – воно таке". Але цього немає. Ми намагаємось це робити з ГогольФестом. Хоча б той короткий час, протягом якого проводиться фестиваль, ти думаєш: "Начебто, це має бути отак. Я бачу людей, близьких мені за духом. Вони сповнені енергією творення, вони довіряють одне одному". Довіра та творення – це ж дуже круто, так? Ми часто об'єднуємось "проти", але дуже важко об'єднатись "за". Ось ГогольФест – одна з небагатьох платформ, яка дає можливість об'єднатись "за". І це – одне з наших призначень. Коли, боронь Боже, читаєш новини, ти, звісно, розумієш, що тобі не варто тут щось робити. І брати у всьому цьому участь зовсім не хочеться, тому що середовище токсичне. З іншого боку, коли спілкуєшся з окремим людьми, не пов'язаними з цим треш-водевілем, ти розумієш, що, в принципі, не все так погано. Але існує ця національна хвороба, що ми такі "бідні", мовляв "Що з мене візьмеш?". Ось як перейти з цього формування свого побуту ("маленького світу") у щось більше? Звісно, люди повинні жити, повинні добре харчуватись, одягатись – це нормально. Інша справа, що має бути ще гуманітарна, ціннісна "надбудова" – "купол", який дає нам почуття власної гідності та диктує правила взаємодії одне з одним. Не кожен відкриває це для себе. Чому я повинен довіряти комусь? Що може об'єднати Україну? Просте бажання добре жити? Ну, це – не факт. Бо лише тоді, коли людина бачить своє призначення, свою "потрібність" і, що найважливіше, має якусь мрію, лише це й мобілізуватиме її. Тоді людина може значно легше переживати свої проблеми. До прикладу, після Другої світової війни Японія була повністю розбита. Ідея відродження, опираючись на автентичну культуру та освіту, перетворила Японію в одну із провідних країн сучасності. Або Китай – лише 25 років тому Китай був дуже бідною країною. 25 років тому. Ми за цей період, на жаль, таких проривів, як Китай, не зробили. Чи можемо ми зробити? Можемо. Особливо зараз, коли світ знаходиться у якійсь божевільній турбулентності. Світ розгублений. У тій ж "прекрасній Європі" уряд та еліта, насправді, не дуже розуміють, що відбувається. У Франції – жовті жилети, в Німеччині – права радикальна партія "Альтернативи для Німеччини", яка зараз вже має дуже вагому підтримку серед німців, у Великій Британії – брексит, у США – Трамп і "решта". Світ у передчутті суттєвої перебудови. Стійкість українців до турбулентності дуже висока, за рахунок нашої "пластичності" та тіньової економіки. Кожен розраховує сам на себе. Це – плюс. Але дуже важко, коли ти весь час очікуєш на лихо, побудувати щось велике. Наприклад, йшла мова про те, аби побудувати в Україні гіперлуп. Здавалося б, Україна та гіперлуп – божевілля якесь. Але це – зухвальство. І мені здається, що це – круто. Власне, так я колись придумав ГогольФест: "Ну, як це можна зробити? От як?". Я не був дуже заможною людиною, у мене був малий, середній бізнес. Але ми наважились. І, як би там не було, це вийшло. "ДАХу" вже 25 років. https://blogs.pravda.com.ua/authors/troitskiy/5c5dca5f2f41f/