https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6abe0d972e3e7/ ukrpravda@gmail.com (Руслан Рябошапка) Thu, 01 Oct 2026 10:36:55 +0300 У ситуації з припиненням участі США у роботі Групи держав проти корупції не все так однозначно. У грудні 2023 року ГРЕКО затвердила моніторинговий звіт щодо США та дала жорсткі рекомендації щодо запобігання корупції серед топ-чиновників, в т.ч тих, які працюють в Білому домі. Низка жорстких рекомендацій стосуються необхідності впровадження додаткових механізмів прозорості та усунення конфліктів інтересів у діяльності президента та віце-президента США. Для ілюстрації ось текст деяких рекомендацій ГРЕКО: vi. Забезпечити, щоб Президент і Віцепрезидент, крім декларування своїх інтересів: (i) були зобов'язані залишити будь-які сторонні посади до вступу на посаду; (ii) були зобов'язані відчужити активи, які потенційно можуть спричинити конфлікт інтересів, або передати їх у відповідний кваліфікований траст (сліпий або диверсифікований) у найкоротший практично можливий строк, щоб уникнути навіть видимості конфлікту інтересів; (iii) підпадали під дію механізмів притягнення до відповідальності, передбачених застосовним законодавством, зокрема після залишення посади, з урахуванням будь-яких необхідних винятків, що випливають із юридичних обов'язків колишнього Президента після завершення його повноважень. vii. Поширити на Президента Сполучених Штатів обмеження щодо діяльності після залишення посади, аналогічні тим, які застосовуються до Віцепрезидента, з урахуванням будь-яких необхідних винятків, що випливають із юридичних обов'язків колишнього Президента після завершення його повноважень. viii. Забезпечити, щоб: (i) було проведено незалежний аудит обмежень щодо діяльності після залишення посади та інших ризиків, пов'язаних із переходом посадових осіб між державною службою та приватним сектором (revolving doors) у виконавчій гілці влади. США мали подати звіт про виконання рекомендацій до 30 червня 2025 р. Але не зробили цього. І замість того, щоб боротись з топ-корупцією просто вийшли з моніторингового органу Ради Європи, який їм вказав на очевидні проблеми. Звіт ГРЕКО за посиланням: https://rm.coe.int/fifth-evaluation-round-preventing-corruption-and-promoting-integrity-i/1680adc93d https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6abe0d972e3e7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6aabab9495101/ ukrpravda@gmail.com (Руслан Рябошапка) Thu, 17 Sep 2026 11:57:56 +0300 Сьогодні президент призначив в.о. Генерального прокурора. Це Антон Ковальський, 42-річний кадровий прокурор, який працює в органах прокуратури з 2011 року, пройшов шлях від слідчого й заступника прокурора Вінницької області до керівника Чернівецької та Хмельницької обласних прокуратур. Що може означати це рішення Президента? Перша причина – підготовка кандидата до можливого повноцінного призначення. Так, Президент не просто поставив когось технічно закрити вакансію, а поклав обов'язки на свого можливого кандидата. Це об'єктивно дає йому те, чого в нього до цього не було: досвід керівництва всією системою прокуратури, знайомство з центральним апаратом, силовим блоком, парламентом, міжнародними партнерами і резонансними провадженнями. Таким чином, конструкція цілком може працювати як період адаптації перед рішенням про внесення кандидатури до Ради. Друга можлива причина – випробувальний строк. Інституційно статус в.о. генпрокурора справді є зручним для перевірки політичної довіри та керованості: Президент не зв'язаний повноцінним призначенням, в той же час, його кандидат уже отримує всю чутливу інформацію і стикається з ситуаціями, де стає зрозуміло, наскільки його бачення збігається з очікуваннями ОП. Що саме для ОП буде критерієм для повноцінного призначення – професійні якості, керованість, політична довіра, поведінка в конкретних резонансних справах чи сукупність цих речей, за відсутності прозорого конкурсу та публічного пояснення рішення, ми можемо тільки здогадуватись. Є ще одна важлива деталь: якби А.Ковальський був потрібен виключно як фахівець щоб втримати систему на декілька тижнів чи місяців, логічнішим був би хтось із чинного керівництва ОГП – людина, яка вже знає апарат і не потребує входження в посаду. І такий сценарій вже існував із виконанням обов'язків генерального прокурора заступниками генерального прокурора Олексієм Симоненком та Олексієм Хоменком у 2022 та у 2024-2025 роках. Третя можлива причина – перевірити реакцію міжнародних партнерів. Формат в.о. генпрокурора дозволяє Президенту побачити, як на його кандидата відреагують ЄС, G7 та інші партнери, для яких питання незалежності прокуратури, верховенства права та взаємодії прокуратури з антикорупційними інституціями мають принципове значення. Якщо виникнуть серйозні питання щодо незалежності, доброчесності, професійного профілю чи можливих зв'язків кандидата, Президент зберігає простір для іншого рішення. Причому важливою буде саме публічна реакція партнерів, а не непублічні сигнали, які зазвичай не відігравали значної ролі у комунікаціях міжнародних партнерів з владою у питаннях верховенства права та антикорупційної політики. І тут виникає питання саме до міжнародних партнерів: вони багато писали в звітах про незалежність та інституційну спроможність прокуратури, але коли виникло вікно можливостей щось змінити, вони не домоглися ані конкурентної процедури призначення, ані публічного реформаторського мандата для наступного Генпрокурора. Тому сьогодні недостатньо просто оцінити персоналію кандидата. Важливо нарешті публічно сказати, якої процедури призначення і якої реформи прокуратури вони очікують. Інакше чергова рекомендація про необхідність змін з'явиться вже у наступному звіті, після того, як кадрове рішення буде прийнято. Наступні декілька тижнів нового в.о. Генпрокурора будуть інформативними: кадрові рішення в ОГП, перші наради, процесуальні рішення у політично чутливих справах, контакти з ОП, НАБУ та САП, публічна риторика та реакція міжнародних партнерів, а головне, поява чи відсутність чіткого мандата на реформу прокуратури дадуть значно більше матеріалу для розуміння того чи Україна знову змінить Генпрокурора, не визначивши, яку саме прокуратуру хоче отримати. https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6aabab9495101/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a8c137860940/ ukrpravda@gmail.com (Руслан Рябошапка) Mon, 24 Aug 2026 12:48:40 +0300 Après moi, le déluge. Після мене – хоч потоп. Цю фразу традиційно пов'язують із французьким королем Людовіком XV та його фавориткою мадам де Помпадур. Цінність цієї цитати полягає в безжальній точності, з якою вона діагностує природу влади, і не лише тогочасної. Людовік XV десятиліттями консервував розкіш Версаля, ігноруючи системну кризу держави. Наприкінці його правління фінансовий крах та прірва між двором і країною стали незворотними. В результаті "потоп" і катастрофа дісталися наступному поколінню: через п'ятнадцять років зруйновані державні фінанси змусили наступника, Людовіка XVI, скликати Генеральні штати, запустивши маховик Французької революції та остаточний крах абсолютної монархії. Сьогодні ми відзначаємо 35-ту річницю відновлення незалежності України. І мені здається, що протягом цих 35 років, за рідкісними і переважно короткими винятками, українські еліти жили приблизно за тим самим сумнозвісним принципом, сприймаючи державу як приз чи трофей, отриманий на час каденції. За всім цим стоїть ще одна, значно глибша проблема: горизонт бачення майбутнього та відповідальності наших еліт закінчувався разом із їхньою посадою. На 35-му році після відновлення незалежності ми повинні усвідомити, що держава це – довготривале партнерство між поколіннями, це спадщина, яку нинішнє покоління має зберегти, розвинути й передати тим, хто прийде після нього. Про етику міжгенераційної відповідальності чудово сказав Едмунд Берк у Reflections on the Revolution in France у 1790 році. Для Берка політичне суспільство – це не тимчасова угода людей, які живуть сьогодні, а спільнота, що поєднує покоління: "Суспільство справді є договором... Це партнерство в усій науці, партнерство в усьому мистецтві, партнерство в кожній чесноті й у всій досконалості. Оскільки цілі такого партнерства не можуть бути здійснені одним чи навіть кількома поколіннями, воно стає партнерством не лише між тими, хто живе сьогодні, а між живими, померлими і тими, хто ще має народитися". Схожу ідею знаходимо і в українській традиції – через пів століття Тарас Шевченко звертав своє послання "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм, в Україні і не в Україні сущим". Це дуже точне відчуття Кобзарем нації не просто як сукупності людей, які випадково живуть в один і той самий час, а як спільноти поколінь: тих, хто був до нас, тих, хто живе сьогодні, і тих, хто ще прийде. Ми, як суспільство, повинні усвідомити, що відповідальність за реалізацію цього принципу лежить не лише на тих, хто приходить до влади. Відповідальне суспільство повинно саме вирощувати, виховувати і формувати відповідальні еліти – людей, для яких служіння державі є місією зберегти й примножити те, що вони отримали від попередніх поколінь, і передати сильнішу державу наступним. Такі еліти не виникають самі собою: їх формують освіта, культура, суспільні цінності, політична конкуренція, нетерпимість до корупції та суспільний запит на компетентність і відповідальність. Зрештою, якість еліт значною мірою є відображенням того, яку поведінку ми як суспільство винагороджуємо, яку – терпимо, а яку – заперечуємо. Є ще одна річ, про яку варто говорити відверто: ми нерідко самі знищуємо паростки власних нових еліт. Людина, яка досягає успіху, демонструє незалежність, професіоналізм чи амбіцію, часто стає об'єктом підозри, знецінення і ненависті. Суспільство, яке хоче мати кращих лідерів, повинно навчитися не лише контролювати і критикувати їх, а й розрізняти справедливу вимогливість і руйнівне знецінення. Отже, наше завдання на наступні 35 років виглядає значно складніше, ніж просто раз на кілька років обирати собі нових лідерів. Ми повинні навчитися вирощувати еліти, створити середовище, у якому з'являтимуться люди, здатні мислити не наступними виборами, рейтингом чи власною каденцією, а наступними поколіннями. І водночас стати достатньо зрілим суспільством, щоб таких людей розпізнавати, підтримувати, контролювати, а не знищувати. Можливо, це і має стати нашою місією на наступні 35 років: щоб українська еліта навчилася дивитися на державу не як на частину власного життя, а на власне життя – лише як на коротку частину значно довшої історії України. https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a8c137860940/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a85c28d5745f/ ukrpravda@gmail.com (Руслан Рябошапка) Wed, 19 Aug 2026 17:49:49 +0300 У своєму минулому блозі (https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a7d939f33aac) я описав механізм роботи псевдоекспертів – маніпуляторів – людей та організацій, які обслуговують приватні інтереси еліт чи інших груп впливу та надають захисту приватних інтересів вигляд професійно обґрунтованої державної політики. Сьогоднішні події надали яскравий практичний приклад як це працює в реальному житті. НАБУ та САП за результатами обшуків в рамках операції "Форест Гамп" вилучили документ, який називається "Точка зламу дискусії щодо антикорупційної інфраструктури. Антикризовий план". План описує яким чином необхідно здійснювати "антикризову комунікацію" в рамках діяльності Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради з питань розслідування можливих фактів корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень у правоохоронних органах, судах та органах судової влади, яка досліджувала роботу в тому числі антикорупційних інституцій. Сам План сформульований обережно і не доводить, що названі в ньому експерти чи організації знали про нього або координували свої дії з його авторами. Проте він дуже добре показує архітектуру впливу та які функції автори плану відводили різним учасникам публічної дискусії: - політики мали формувати основний порядок денний; - члени ТСК – забезпечувати політичну легітимність дискусії; - "експерти-юристи" та аналітичні центри мали виступати як зовнішній, начебто незалежний і професійний голос. Останній елемент є принципово важливим. Політичний месидж має бути декорований зовнішнім професійним голосом, який надасть йому вигляду незалежної експертної оцінки. Для прикладу, політична заява про те, що НАБУ чи САП працюють неефективно чи "управляються американцями", буде сприйнята як чергова політична атака. Але коли та сама теза повторюється адвокатом, юристом, керівником аналітичного центру чи представником професійного самоврядування, вона набуває форми експертної легітимації політичного інтересу. Саме так і працює псевдоекспертна інфраструктура. https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a85c28d5745f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a7d939f33aac/ ukrpravda@gmail.com (Руслан Рябошапка) Thu, 13 Aug 2026 12:51:27 +0300 Впливові політичні та фінансово-економічні групи утримують контроль не лише за допомогою політичного впливу, грошей, залежних правоохоронних органів, судів, медіа та телеграм каналів. Їм потрібна також інтелектуальна інфраструктура – люди та організації, які надають захисту приватних інтересів вигляд професійно обґрунтованої державної політики. Цю функцію виконують псевдоексперти. Про це, зокрема йдеться у дослідженні ОЕСР щодо високопосадової корупції у Східній Європі, у підготовці якого мені довелось взяти участь. Псевдоексперт не є некомпетентною людиною або фахівцем, з висновками якого можна не погоджуватися. Це формально незалежний виробник знань, який свідомо, внаслідок матеріальної, політичної чи інституційної залежності перетворює власні професійні знання на інструмент легітимації рішень, вигідних групам, які зацікавлені у збереженні впливу. Ключовим критерієм тут є не позиція експерта і не його незгода з владою, групами, які орієнтовані на реформи чи громадянським суспільством, а систематичне використання професійного статусу для легітимації наперед визначеного політичного, приватного чи корпоративного інтересу. Він використовує зовнішні атрибути незалежності, зокрема, професійний статус, назву аналітичного центру, грантове фінансування, опитування, індикатори та посилання на іноземний досвід. Проте його продукт не виконує основної функції дослідження: він не встановлює реальний стан речей і не перевіряє причинно-наслідкові зв'язки. Факти, показники, співрозмовники та порівняльні приклади відбираються так, щоб підтвердити "потрібний" висновок. Основним продуктом псевдоексперта є не знання, а відмивання легітимності. Як працює відмивання легітимності? Влада не може, наприклад, прямо заявити, що не бажає незалежних суду чи прокуратури, ефективної антикорупційної інфраструктури, прозорих закупівель або реальної відповідальності високопосадовців. Тому приватний політичний інтерес перекладається на мову нібито нейтральних та професійних висновків. Рік тому ми були свідками того як позбавлення антикорупційних інституцій незалежності описували як "посилення демократичної підзвітності". Сьогодні політичний контроль над призначеннями в прокуратурі називають "неконституційністю обмеження конституційних повноважень Президента і Парламенту", відмову від перевірки доброчесності кандидатів – "захистом прав кандидатів від невизначеності змісту критерію доброчесності", намагання виштовхнути міжнародних експертів із конкурсних чи атестаційних комісій у державних інституціях обґрунтовують "зовнішнім втручанням у державні справи". Отримуючи такі дослідження, впливові політичні чи фінансово-економічні групи вже нібито захищають не власний інтерес, а враховують висновки "незалежних" фахівців. Навіщо потрібні псевдоексперти Передусім, псевдоексперт створює маніпулятивні аргументи та докази, які потрібні певним групам для просування своїх інтересів. Наприклад, те рішення, що вигідне конкретній політичній або бізнесовій групі, подається як вимога захисту прав людини, правової визначеності або міжнародного досвіду. Такий експерт також нейтралізує критику. Замість перевірки фактів і доказів суспільству пропонується дискусія між нібито рівноцінними "фаховими позиціями". У результаті питання вже полягає не в тому, хто має рацію, а в тому, чию думку підтримати. Це дозволяє представити політично вигідну позицію як одну з декількох однаково професійних альтернатив, навіть якщо вона не має належної доказової бази. Це робиться для того щоб породити в суспільстві сумнів і в подальшому блокувати прогресивні, орієнтовані на реформи рішення. На додаток до цього в українській традиції прихильників таких заходів часто оголошують грантоїдами, які начебто "не розуміють складності системи", "спрощують проблему", "підміняють професійну дискусію активізмом". Наступна функція – це створення альтернативної доказової бази. Якщо журналісти, громадські організації або антикорупційні інституції органи вказують на провал реформи або ж системні зловживання, заінтересована група впливу негайно отримує від псевдоекспертів "альтернативне" дослідження, "фаховий" висновок чи опитування, якими можна виправдати продовження тієї самої шкідливої для суспільства політики. Нарешті, замість безпосередньої оцінки того, як працює система, псевдоексперти вводять суспільство в оману, пропонучи професійно відредаговану картину, у якій декоративне виконання владою загальних і розмитих пунктів відомчої "дорожньої карти" прирівнюється до справжньої реформи, а арифметична кількість (але не якість) "виконаних" заходів у стратегії – до видатного досягнення. Особливо небезпечною є ситуація, коли псевдоексперти діють під прикриттям громадських організацій або аналітичних центрів. Саме статус організації громадянського суспільства традиційно асоціюється в Україні з незалежністю, добросовісністю та захистом публічного інтересу. Тому використання цього статусу для прихованого представництва політичних, корпоративних чи інших приватних інтересів завдає значно більшої шкоди, ніж відвертий лобізм. У такому випадку дискредитується сама ідея незалежного громадянського суспільства та його ролі у просуванні порядку денного, спрямованого на реформи. Як розпізнати псевдоексперта? Псевдоексперта розпізнати не просто. Доводиться аналізувати не лише конкретну позицію псевдоексперта (а вони в нього змінюються в залежності від замовника), а й повторювані моделі поведінки. Передусім це вибірковість, яка демонструє відсутність справжніх цінностей, крім обслуговування задач зі "збивання" реформаторських заходів. Такий "фахівець" одночасно може захищати незалежність інституції "Х", але з іншого виступати за необхідність встановлення політичного контролю над схожою за функціями інституцією "Y". Ще один приклад як працює вибірковість цінностей: коли правова визначеність, суверенітет чи права людини раптом стають абсолютними лише тоді, коли ними можна заблокувати конкретну вигідну суспільству, але загрожуючу певним групам впливу реформу. Наступний сигнал – заговорювання очевидної проблеми у діяльності держави чи інституції. Тобто, коли попри очевидність ситуації, з'являються "обґрунтовані" заклики "не поспішати", "ще раз усе проаналізувати", створити нову робочу групу, розглянути десятки альтернативних моделей і провести додаткові консультації. Мета такого ускладнення часто полягає просто у відкладенні небажаного для противників реформ рішення. Характерною також є маніпуляція міжнародними стандартами та міжнародним досвідом. Псевдоексперти з великого масиву практики одну вибирають країну, одну рекомендацію чи навіть окрему фразу із міжнародних стандартів, які підтримують потрібний для зацікавлених політичних чи фінансово-економічних кіл висновок. При цьому свідомо не беруть до уваги контекст закордонного досвіду, існуючі інституційні запобіжники та загальний смисл рекомендації. Звісно ж, ті закордонні практики та рекомендації, які є невигідними таким експертам – ними повністю ігноруються. Ще одна ознака псевдоексперта це використання асиметрії стандартів. Тобто до реформаторів, незалежних органів або опонентів висуваються максимальні вимоги щодо доказів, процедур, результативності, прозорості і бездоганності, тоді як сумнівні дії влади чи відсутність реформування інших органів пояснюється "політичною реальністю", "доцільністю", "конституційними обмеженнями" або ж необхідністю "еволюційного розвитку органу". Як тут не згадати категоричні заклики до антикорупційних інституцій бути святішими Папи Римського та зовсім скромні зауваження, а то й їх відсутність щодо інших, нереформованих органів кримінальної юстиції, діяльність яких, повинна була б викликати значно більше і значно гостріші запитання. Цікаво, що псевдоексперти можуть роками пояснювати, що конкурсні комісії за участі громадськості є "цирком", а потім раптом самі стають членами таких комісій. Або ж спочатку описувати НАБУ як дискредитовану і свавільну інституцію, але згодом, коли це стає трендом і українському суспільстві та у міжнародних партнерів, разом з усіма вимагати відновлення незалежності НАБУ. Що робити з псевдоекспертами? Псевдоексперт завжди виконує конкретну функцію, наприклад легітимізує саботаж реформ чи підтримує контроль політичних чи фінансово-економічних груп за органами правосуддя та кримінальної юстиції. Тому псевдоекспертів доцільно обмежити у тому, що робить їх корисними для груп приватного впливу, які використовують їх знання для захисту власного контролю. Зокрема, особи, які систематично підміняють незалежний аналіз послідовним обслуговуванням політичного замовлення, не повинні отримувати місця в експертних радах, конкурсних комісіях, робочих групах навіть для забезпечення "балансу думок". Свідоме приховування конфлікту інтересів, маніпулювання даними, фабрикація доказової бази або приховане виконання політичного замовлення повинні мати наслідком розірвання контракту, повернення коштів міжнародним донорським інституціям. Українська практика містить багато прикладів коли міжнародні донори фінансують псевдоекспертів, які "у вільний від роботи час" у соцмережах та медіа системно і відверто підривають легітимність реформ, які імплементують ці ж самі донори в Україні. Не варто також витрачати ресурси на переконання псевдоекспертів. Псевдоексперт практично ніколи не є справжнім адресатом дискусії. Він виконує функцію, за яку отримує гроші, статус, доступ або наступний контракт. Тому нескінченне спростування його аргументів лише знову і знову надає йому статус повноцінного учасника професійної дискусії. Відповідь потрібно спрямовувати тому, хто запросив його до робочої групи, послався на його висновок, надав йому статус незалежного коментатора або оплатив його роботу. Загалом міжнародні донори, які оплачують висновки псевдоекспертів, професійні спільноти, що надають їм статус незалежного й авторитетного голосу, все українське суспільство повинні були б звернути увагу на їх роль. Суспільство не може забороняти говорити, але варто припинити автоматично відновлювати статус "незалежного експерта" після систематичної професійної недоброчесності. Поки приховане відстоювання політичних чи комерційних інтересів фінансується як аналітика, а систематичні маніпулятивні висновки допускаються до формування державної політики на правах професійної позиції, псевдоексперти залишатимуться не випадковим дефектом реформ, а частиною інфраструктури, що допомагає недоброчесним групам впливу зберігати контроль над країною та визначати її майбутнє. https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a7d939f33aac/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a7b098d1df50/ ukrpravda@gmail.com (Руслан Рябошапка) Tue, 11 Aug 2026 14:37:49 +0300 Вчора НАБУ та САП представили звіт про результати роботи за перше півріччя 2026 р. (https://reports.nabu.gov.ua/). Моє специфічне спостереження зі звіту, що нам варто навчитися бачити за корупційним провадженням не лише конкретного високопосадовця чи його співучасника – підприємця, а й організацію, яка могла створити умови для вчинення злочину, отримати від нього вигоду або свідомо його толерувати. І це не претензія до НАБУ чи САП. Це, швидше за все, наслідок того, що сам інститут корпоративної відповідальності поки що не став повноцінною частиною української антикорупційної політики та практики. Разом із тим, є очевидні переваги у використанні інструменту корпоративної відповідальності. По-перше, цей інструмент дозволяє дістатися до справжнього економічного бенефіціара корупції. Якщо директор дав хабар за контракт, то засуджений буде саме цей директор. Але сам контракт, частка ринку, прибуток і зростання вартості бізнесу отримує юридична особа. Якщо кримінальне провадження закінчується покаранням фізичної особи, то економічний ефект від корупції залишається в компанії. По друге, коли ризик отримати покарання виникає не у директора чи менеджера, а в самої юридичної особи, то у неї виникає власний інтерес швидко встановити факти, зберегти документи, провести внутрішнє розслідування, надати інформацію слідству та ліквідувати схему. Саме тому ОЕСР рекомендує Україні розвивати механізми позасудового врегулювання, добровільного повідомлення компанією про виявлене правопорушення, співпраці компанії зі слідством та усунення причин і наслідків порушення. Головний же аргумент на користь корпоративної відповідальності, полягає в тому, що вона дозволяє системі кримінальної юстиції впливати не лише на вчинене правопорушення, а й на майбутню поведінку організації. Покарання конкретного менеджера чи керівника компанії часто не змінює внутрішню систему та спосіб ведення бізнесу в компанії. Компанія може призначити нових менеджерів чи інших посадових осіб і продовжити працювати так само. У той же час, у провадженні щодо юридичної особи предметом угоди можуть бути вже кардинальні інституційні зміни: заміна менеджменту, перегляд антикорупційної системи, припинення відносин із певними посередниками чи постачальниками, налагодження системи внутрішніх контролів, незалежний моніторинг, обмеження доступу до закупівель чи інших державних переваг. Саме так це працює в США, Великобританії, Франції чи Австралії. Наразі варто проаналізувати чому система корпоративної відповідальності все ще не запрацювала, та що саме потрібно змінити. Ця тема може і повинна бути предметом дискусії при розгляді нової антикорупційної стратегії, проект якої вже досить давно перебуває в парламенті. Антикорупційна стратегія має зробити відповідальність юридичних осіб реально працюючим інструментом. https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a7b098d1df50/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a719cd3648c3/ ukrpravda@gmail.com (Руслан Рябошапка) Tue, 04 Aug 2026 11:03:31 +0300 НАЗК оприлюднило результати моніторингу конфлікту інтересів та перевірок державних підприємств за перше півріччя 2026 року Національне агентство з питань запобігання корупції поінформувало про результати моніторингу виконання законодавства про запобігання конфлікту інтересів. Серед виявлених історій – преміювання близьких осіб, закупівля послуг у родича, завищення цін, можливе привласнення коштів, незаконне використання службової інформації та участь посадовців в управлінні приватними компаніями. Тільки в окремих закупівлях попередньо встановлені збитки становили 3 млн, 5.4 млн та понад 11 млн грн. Це державний сектор, тому там є НАЗК, приписи, протоколи й передача матеріалів правоохоронцям. До приватної компанії НАЗК з перевіркою не прийде. Там директор із закупівель може роками віддавати контракти фірмі тещі, комерційний директор – приводити "ексклюзивного партнера", який випадково виявиться його власним бізнесом, а CEO – щиро вважати, що в компанії просто стабільні постачальники. Тому пропонуємо невелику перевірку – діагностику як налагоджена робота з конфліктом інтересів у вашій компанії. CEO Check: ви контролюєте конфлікти інтересів чи досі вірите в чудо? Оберіть один варіант відповіді на кожне з п'яти запитань та підрахуйте бали. 1. Ви впевнені, що у вашій компанії немає неврегульованих конфліктів інтересів? 🔘 3 бали. Я реаліст, тому ми постійно скануємо бізнес-процеси на наявність схем. 🔘 1 бал. Не думаю, ми змусили всіх підписати Кодекс етики під страхом звільнення. 🔘 0 балів. Звісно. У нас працюють кришталево чесні люди. І взагалі, ми одна велика родина. 2. Якщо директор із закупівель роками віддає підряди фірмі своєї тещі, коли ваша система це виявить? 🔘 3 бали. Ще на етапі перевірки контрагента до підписання договору – наш комплаєнс зіб'є це ще на зльоті. 🔘 1 бал. Коли теща приїде на роботу на новому Porsche. Або хтось із сусідів тещі напише анонімку. 🔘 0 балів. Ми досі вважаємо, що це надійний і талановитий постачальник. 3. Як ви перевіряєте, чи не є новий "ексклюзивний підрядник" прихованим бізнесом вашого ж комерційного директора? 🔘 3 бали. Проганяємо через автоматизовані бази та аналізуємо зв'язки до сьомого коліна ще до того, як вони потиснуть одне одному руки. 🔘 1 бал. Вбиваємо назву ТОВки в Google і беремо з Василя підписку що це не його люди. 🔘 0 балів. А навіщо перевіряти? Людина старається, приводить надійних партнерів. Ну і що, що в них прізвища збігаються, а адреса реєстрації – дача Василя. 4. Що відбувається, коли в конфлікт інтересів потрапляє хтось із топменеджменту, а не рядовий клерк? 🔘 3 бали. Правила єдині для всіх. Б'ємо по руках і звільняємо так само швидко, як стажера на випробувальному терміні. 🔘 1 бал. Ви не розумієте, це інше. Ця людина приносить компанії гроші. Давайте ще перевіримо і поспостерігаємо. 🔘 0 балів. Топи – люди творчі, їм потрібна фінансова свобода. 5. Якщо акціонери або правоохоронці чемно запитають, чому компанія втратила €1 млн через прихований конфлікт інтересів, чи зможете ви довести, що проблема у конкретному негіднику, а не у вашій управлінській халатності? 🔘 3 бали. Так. Маю товсту папку доказів, що система працювала, контролі були, а цей злий геній їх свідомо зламав. 🔘 1 бал. Кодекс етики всі підписали, якісь там папери є, але що саме – точно не знаю. 🔘 0 балів. Доведеться імітувати серцевий напад або терміново гуглити країни без екстрадиції. Результати: рахуємо збитки або бали 12-15 балів: Можна поки що видихнути. Не назавжди, але у відпустку на тиждень поїхати можна. Головне, не залишайте флешку з цифровим підписом на столі. Ваша система працює, ви керуєте ризиками, а не вони вами. 6-11 балів: Ілюзія безпеки. Ваша система комплаєнсу нагадує паркан у селі: він нібито є, але всі місцеві знають, де можна пролізти. Є ризик, що ви не встигнете помітити конфлікт інтересів до того, як гроші компанії опиняться на сторонніх рахунках або теща комерційного директора приїде на Порше, купленому за гроші вашої компанії. 0-5 балів: Терміново дзвоніть адвокату. Ви не контролюєте конфлікти інтересів. Це саме та ситуація, за якої про мільйонні збитки дізнаються з новин, від внутрішнього аудитора або від слідчих чи детективів, які вранці виламують двері вашого офісу. Якщо серйозні проблеми ще не виникли – це не ваша заслуга, вам просто пощастило. Або хтось краде так уміло, що ви про це ще не дізнались. І тому саме час шукати не лише фахових комплаєнс-консультантів, а й дорогого адвоката. https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a719cd3648c3/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a6c58038ff7c/ ukrpravda@gmail.com (Руслан Рябошапка) Fri, 31 Jul 2026 11:08:35 +0300 Для більшості малих і середніх підприємств закон не встановлює обов'язку мати окрему антикорупційну програму або комплаєнс-підрозділ. Але це не означає, що в такого бізнесу немає корупційних та шахрайських ризиків. Малий та середній бізнес (МСБ) взаємодіє з державними органами, бере участь у закупівлях, отримує дозволи, працює з посередниками, здійснює платежі та передає працівникам доступ до коштів і документів. Усі ці процеси можуть створювати можливості для корупції, внутрішнього шахрайства та зловживань. Показовий приклад – справа головної бухгалтерки, яка протягом трьох років оплачувала власні кредити з рахунків роботодавця. Вона мала доступ до клієнт-банку та електронного підпису керівника і здійснила понад сто незаконних переказів на загальну суму майже 1,3 млн грн. Порушення виявили лише під час аудиторської перевірки. В іншому випадку працівниця торговельної компанії привласнила 1,2 млн грн через фіктивну інкасацію. Вона оформила видаткові касові ордери нібито для передачі готівки до банку, хоча фактично кошти не інкасувалися. Судова практика також знає багато випадків змови менеджерів компанії з постачальниками з метою завищення цін та подальшого отримання "відкатів". Антикорупційні та антифрод-механізми потрібні МСБ не лише для виконання формальних вимог закону. Їхнє основне завдання – захищати кошти, майно, репутацію та безперервність роботи компанії. Тому малому та середньому бізнесу потрібні запобіжники від зловживань, шахрайства та корупції всередині компанії. Ми обрали п'ять ключових типових помилок, яких варто уникати під час створення таких систем. 1. Обмежуватися кодексом поведінки або формальною антикорупційною політикою Затвердженого документа про антикорупційну програму недостатньо. Якщо компанія не визначила, хто перевіряє платежі, як погоджуються ризикові договори, кому повідомляти про підозрілу поведінку та як проводити внутрішню перевірку, політика залишається декларацією. Система має містити конкретні правила і контролі, які застосовуються у щоденній роботі, зокрема, порядки щодо погодження платежів, перевірки контрагентів, правила щодо подарунків і конфлікту інтересів, канал повідомлень про порушення та процедуру реагування на порушення. Помилково також вважати, що працівники самі знають, як діяти у ризикових ситуаціях. Вони повинні розуміти, як реагувати на вимогу неправомірної вигоди, що робити у випадку конфлікту інтересів, коли повідомляти про порушення та до кого звертатися за консультацією. Для МСБ не обов'язково проводити складні й дорогі навчальні програми. Достатньо коротких регулярних навчань, практичних інструкцій та обговорення типових ситуацій, з якими працівники можуть зіткнутися у своїй роботі. 2. Покладати всю відповідальність на одну особу Власник або директор не повинен виходити з того, що бухгалтер, фінансовий директор чи інший ключовий працівник автоматично забезпечить належний контроль. Коли одна людина формує платіж, погоджує його, має доступ до клієнт-банку й електронного підпису та самостійно відображає операцію в обліку, вона фактично контролює сама себе. Навіть у невеликій компанії критичні операції мають передбачати розподіл повноважень, подвійне погодження платежів і періодичну незалежну перевірку. 3. Копіювати чужі програми та політики Антикорупційна система має відповідати реальній діяльності конкретного підприємства. По-перше, її обсяг і складність мають відповідати діяльності компанії, її структурі, сектору економіки, географії, способам продажу та використанню посередників. Невеликій компанії не потрібні десятки політик і складний апарат, але потрібна повна за функціями система: оцінка ризиків, конкретні правила поведінки, перевірка ризикових партнерів, канал повідомлень, внутрішні та бухгалтерські контролі, реагування на порушення. По-друге, корупційні ризики у компаніях можуть серйозно відрізнятися. Ризики будівельного підрядника не є такими самими, як ризики торговельної, виробничої чи консалтингової компанії. Для однієї компанії основними можуть бути закупівлі та робота з готівкою, для іншої – взаємодія з державними органами, отримання дозволів, митне оформлення або використання посередників. Тому система повинна починатися з аналізу власних бізнес-процесів, а не з копіювання чужих документів. 4. Вважати, що систему достатньо створити один раз Антикорупційна система не може бути статичним набором документів. Це живий механізм, який має регулярно реагувати на нові ризики, загрози та зміни у діяльності компанії. Компанія може вийти на новий ринок, почати працювати з державними замовниками, залучити нових агентів або дистриб'юторів, змінити порядок закупівель, відкрити новий напрям діяльності чи суттєво збільшити обсяг операцій. Кожна така зміна може створити ризики, яких раніше не існувало. Тому оцінку ризиків, внутрішні правила та контролі потрібно регулярно переглядати й оновлювати. Підставою для цього мають бути не лише планові перевірки, а й конкретні події: виявлене порушення, скарга працівника, зміна контрагента, новий вид діяльності, зміни законодавства або поява нових схем шахрайства. Система, яка не змінюється разом із бізнесом, поступово перестає відповідати його реальним ризикам. 5. Намагатися створити усю систему самостійно Для МСБ ефективна система не повинна бути складною чи дорогою. Вона має бути пропорційною ризикам компанії, зрозумілою працівникам, регулярно оновлюватися та реально застосовуватися у щоденній діяльності. Очевидно, що МСБ не завжди має окремі юридичні, комплаєнс-, аудиторські та безпекові підрозділи. Але це не означає, що компанія повинна відмовитися від системи контролю або створювати її лише силами директора і бухгалтера. Окремі функції можна і варто передавати зовнішнім фахівцям: оцінку ризиків, перевірку контрагентів, розроблення процедур, роботу каналу повідомлень або проведення внутрішніх розслідувань. Зовнішніх спеціалістів доцільно також залучати до перевірки ефективності вже створеної системи. Незалежна оцінка дозволяє встановити, чи реально виконуються правила, чи працюють процедури погодження платежів, чи проводяться перевірки контрагентів, чи використовується канал повідомлень і чи усуваються виявлені порушення. Така перевірка допомагає побачити слабкі місця, які керівництво або працівники компанії можуть не помічати у щоденній роботі. https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a6c58038ff7c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a67133a26349/ ukrpravda@gmail.com (Руслан Рябошапка) Mon, 27 Jul 2026 11:13:46 +0300 Це один із найбільш поширених міфів у нашому антикорупційному інформпросторі – треба боротись з корупцією як в Китаї – розстрілювати хабарників на великому стадіоні. Але ситуація в Китаї зовсім інша. Так, цей вид покарання залишається медійно помітним елементом антикорупційної політики, проте він є далеко не пріоритетним в системі протидії корупції. У 2024 р. китайські суди засудили за корупційні та інші службові злочини близько 33 тис осіб, у 2025 р. – близько 40 тис. осіб. У річних звітах Верховного народного суду за кожен із цих років вказано лише по одному випадку смертної кари без відстрочки. Є ще смертні вироки з дворічною відстрочкою, які застосовуються частіше (за відкритими повідомленнями, щонайменше 2 вироки у 2024 р. та щонайменше 10 вироків у 2025 р.), однак у китайській системі вони переважно означають подальшу заміну покарання на довічне позбавлення волі, а не фактичну страту. Навіть з урахуванням закритості китайської статистики це показує, що смертна кара є винятковим і демонстративним покаранням, а не основним інструментом антикорупційного правозастосування. Протягом реформ останніх років Китай змінив філософію антикорупційного права. Зокрема, було зрівняно відповідальність за корупцію в публічному та приватному секторах та посилено покарання за корупцію в приватному секторі, активно розвивається інститут відповідальності юридичних осіб. Китай також дедалі більше переходить до ризик-орієнтованої моделі. Держава визначила сфери, де ризик корупції вважається особливо небезпечним (фінансовий сектор, фармацевтика та медичні вироби, система державного медичного страхування; охорона здоров'я, харчова промисловість, соцзабезпечення) та встановила для них значно нижчі пороги кримінальної відповідальності. Крім того, хабарництво у перелічених секторах вважається більш суспільно небезпечним. Таким чином Китай демонструє політичний пріоритет боротьби з корупцією саме у сферах, що безпосередньо впливають на життя населення. Ще один напрямок антикорупційної політики – вилучення економічної вигоди від корупції. Спільне роз'яснення Верховного народного суду та Верховної народної прокуратури Китаю (квітень 2026 р.) істотно деталізувало механізми розшуку, повернення та вилучення активів. За своїм змістом ці зміни наближають китайський режим до сучасних міжнародних стандартів, закріплених, зокрема, у Директиві (ЄС) 2024/1260, через чіткі правила щодо відстеження трансформованих активів, конфіскації доходів від них, майна еквівалентної вартості та активів, переданих третім особам. Не потрібно шукати одного простого рецепта, який вирішить усі проблеми з корупцією. Китайський шлях своєрідний, але багато в чому він повторює світові, у тому числі європейські, підходи до боротьби з корупцією. https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a67133a26349/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a60795173a18/ ukrpravda@gmail.com (Руслан Рябошапка) Wed, 22 Jul 2026 11:03:29 +0300 Події липня 2025 року, коли політичні еліти намагались зруйнувати незалежність антикорупційної інфраструктури, показали, що інституційна незалежність НАБУ та САП в Україні є реальною, але не є незворотною. Антикорупційна система є достатньо сильною, щоб протистояти атакам, коли громадянське суспільство, міжнародні партнери, медіа та відповідальні політичні сили реагують швидко. Водночас це означає, що система ще не настільки міцна, щоб можна було не хвилюватися за її стабільність і вважати її ефективність гарантованою. Цього разу вдалося уникнути найгіршого, але наступна криза може завершитися інакше, якщо коаліція на захист антикорупційних інституцій буде слабшою або реагуватиме повільніше. Які уроки можна винести з тієї ситуації липня 2025 року? 1. Ця криза не була першою Я б не розглядав події липня 2025 року як ізольований епізод – за час існування НАБУ і САП виникало чимало криз, з яких я виділив би три основні. Перша сталася у грудні 2017 року, коли правляча коаліція в парламенті намагалася створити правовий механізм, який дозволив би достроково звільнити керівництво НАБУ і САП та суттєво послабив антикорупційну архітектуру. Цю спробу вдалося зупинити лише завдяки негайній реакції громадянського суспільства та рішучому втручанню міжнародних партнерів. Друга криза виникла у 2019 році, після зміни політичної влади в країні. У команді нового Президента лунали заклики до "перезавантаження" НАБУ і САП шляхом законодавчого звільнення керівників обох інституцій. З власного досвіду можу сказати, що Президент Зеленський був дуже близький до ухвалення такого рішення, але він не пішов цим шляхом. Тоді мені вдалося переконати його зустрітися з керівниками обох органів, дати їм можливість працювати на результат і не втручатися в їхню діяльність. Третьою стала криза 2025 року, коли закон про послаблення незалежності НАБУ та САП було ухвалено, але вже за декілька днів переглянуто після суспільної мобілізації та міжнародного тиску. 2. Кризи є частиною природи антикорупційних інституцій Це свідчить про важливу річ: кризи навколо антикорупційних інституцій триватимуть і надалі. Це не випадковість, а наслідок самої природи антикорупційних органів. Якщо антикорупційні інституції неефективні, то їх ніхто по-справжньому не атакує. Якщо ж вони розслідують діяльність реальних центрів влади, рух реальних грошей і зв'язки реальних політичних мереж, спротив стає неминучим. Можливо це і парадоксально звучить, але подібні кризові ситуації є і позитивним сигналом: готовність політичних гравців іти на серйозні ризики заради послаблення антикорупційних інституцій також свідчить про їх ефективність і про те, що вони успішно виконують свою роботу. 3. Це не лише українська закономірність Україна не є унікальною в цьому сенсі. Подібні конфлікти час від часу виникали й в інших європейських країнах молодої демократії, зокрема в Румунії, Польщі, Словенії та Словаччині. У ситуаціях коли антикорупційні інституції починають зачіпати впливові політичні та економічні інтереси, часто з'являються спроби обмежити їхній мандат, змінити керівництво, звузити процесуальні повноваження, підірвати легітимність або поставити їх під політичний контроль. 4. Антикорупційна інфраструктура є стійкою, проте залежить від готовності суспільства її захищати 10 років існування української антикорупційної системи продемонстрували її унікальну стійкість. У 2017 році атаку політичних еліт на систему було зупинено, у 2019 році вдалося уникнути політичного рішення про перезавантаження антикорупційних інституцій, а у 2025 році ухвалений закон про політичний контроль над НАБУ та САП було переглянуто. При цьому система змушена щодня протистояти менш гострим проявам тиску з боку впливових еліт, інтереси яких вона зачіпає, медійній та псевдоекспертній дискредитації, намаганням створити безліч законодавчих, адміністративних, технічних перешкод її роботі, впливу з боку інших органів кримінальної юстиції. Разом із тим, варто розуміти, що стійкість системи стала результатом мобілізації громадянського суспільства, журналістів, міжнародних партнерів, представників бізнесу, політичного тиску та інституційного спротиву з боку самих НАБУ і САП. Тому поки що не можна говорити, що система є захищеною абсолютно і назавжди. Проте ми побачили, що систему можна захистити і потрібно продовжувати це робити. 5. Незалежність необхідно захищати постійно Один із головних уроків з цієї кризи полягає в тому, що незалежність не забезпечується раз і назавжди одним ухваленим законом, які б найсильніші гарантії незалежності антикорупційних інституцій він не передбачав. Закон про НАБУ 2014 року передбачає унікальні гарантії незалежності органу, багато з них не мають подібні антикорупційні інституції в інших державах. Разом з тим, законодавчі гарантії мають належним чином реалізовуватися, захищатися та отримувати політичну підтримку, тому що парламент може їх швидко змінити, а реалізацію можна заблокувати адміністративними рішеннями (як наприклад, у ситуації з штучним обмеженням міжнародної співпраці НАБУ). Ми повинні усвідомлювати, що кризи навколо антикорупційних інстиитуцій виникатимуть і надалі, тому захист НАБУ, САП, НАЗК і ВАКС потребуватиме постійної політичної та суспільної підтримки. 6. Навколо антикорупційних інституцій потрібні коаліції доброчесності Кризові ситуації також доводять, що лише колективними зусиллями можливо протистояти потужним політичним та економічним елітам, чиїм інтересам загрожують антикорупційні інституції. Тому Україні потрібні "коаліції доброчесності" навколо антикорупційних органів та інших демократичних інститутів, які ще не є достатньо стійкими. До них мають входити громадянське суспільство, незалежні медіа, міжнародні партнери, відповідальні представники уряду і парламенту, експертне середовище та бізнес, орієнтований на доброчесність. Замість висновку. Події липня 2025 року стали одночасно як попередженням для всього українського супільства, так і доказом інституційної стійкості антикорупційної архітектури. Це також і сигнал для суспільства залишатися готовим до наступного випробування на міцність, адже з часом неодмінно знову зʼявляться спроби обмежити роботу антикорупційних інституцій. https://blogs.pravda.com.ua/authors/riaboshapka/6a60795173a18/