https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/64f650e861032/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Олійник) Tue, 05 Sep 2023 00:49:28 +0300 До слова, їх було не два, як іноді говорять, а три: Революція на граніті, Помаранчева революція і Революція гідності. Всі три були інспіровані Росією. Не буквально нею розгорнуті, звісно, але всі три були відповіддю російському імперіалізму. У 1990 – на зрозуміло яку несвободу, у 2004 – на спробу Росії інсталювати вірус "Янукович", у 2013-2014 – на спроби Росії завадити євроінтеграції. Українці виходили на Майдан не через голодні шлунки чи бажання побитися між собою, а саме у відповідь на дії Росії. Та чи можливий в Україні наступний, четвертий Майдан за умови зникнення, розщеплення Росії? На моє переконання, ні. По-перше, такого підґрунтя тут немає історично. Український народ, який складається з українців, євреїв, кримських татар, поляків, румунів, болгарів, греків, ромів, угорців та багатьох інших етносів, що століттями співіснують на нашій землі, утворює нині ефективну політичну націю. На перспективу громадянських воєн тут навіть натякує немає. По-друге, масове зібрання українців у центрі столиці, які протестують проти, наприклад, корупції, незаконної забудови чи закону про легалізацію сфери сексуальних послуг, уявити можна. Насамкінець, право на зібрання, мітинги, демонстрації закріплено в Конституції України. Це базова складова демократичної держави, яка знаходиться у безперервній взаємодії із громадянським суспільством. І саме ці засади, серед інших, українці сьогодні захищають, проливаючи кров. Отже, громадянської війни не буде, а протести і демонстрації – це не про Майдан. Не про те, що знаємо, коли чуємо Майдан, не про те, що згадуємо і відчуваємо, коли чуємо Майдан – хоч перший, хоч другий, хоч третій. Та все ж наступний Майдан буде. Але станеться він в Росії. Не тому, що так хочу, бо виснажений і злий українець. А тому що він там історично дозріває. Звісно, можна піти далі, розмірковуючи про колосальний виклики існуванню української нації, на який ми зараз відповідаємо. Можна уявити собі ймовірний Майдан як розгортання військової хунти, де Сирський вбиває Буданова, а той вбиває Зеленського, а потім до влади приходить Гуменюк. Але це нехай обговорять Латиніна із Арестовичем, залишу їм. https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/64f650e861032/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/6399dc815ffba/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Олійник) Wed, 14 Dec 2022 15:24:01 +0200 Після ударів по аеродромах, вибухів та пожеж в тилу Росії, вкотре постає питання – чи українці прагнутимути війни на території Росії після звільнення своїх територій? Авторитетні інфлюенсери підкидають мільйонам думку про те, що Росії не існує як такої, а отже і кордонів Росія не має, і чому б нам вже не розбити їх всередині. Важко сперечатися з історичними фактами та хронікою державотворення північного сусіда. Та чим ми тоді кращі від росіян, які за таким же принципом занурені у далеке минуле щодо України, і до того ж плювали на систему непохитності кордонів, що склалася після Другої світової війни? Тим, що сотні тисяч із нас загинули, а мільйони стали переселенцями? Це не робить нас кращими. І, тим більше, не підносить нас над системою правосуддя, яку, доречі, Україна сьогодні актуалізує як ніхто у світі. Злочини мають бути доведені, а злочинці покарані. Аби це відбулося, маємо пам'ятати – не абстрактні тувинці, алтайці, петербуржці підтримують Путіна, а конкретні росіяни; не абстрактні чеченці, москвичі, буряти вдерлися в Україну, а конкретні росіяни; вони ж тим самим порушили не абстрактні морально-етичні норми, а конкретні кордони. Кордони існують. Голос України, який виразно звучить у світі про систему безпеки та миру, про невідворотність покарання, легко втратити, якщо разом із відстоюванням цінностей і фокусуванням на викликах, перемикнутися на бійню заради помсти. Тож чого насправді прагнуть українці? За даними групи "Рейтинг", сьогодні лише близько п'яти відсотків українців бажають війни на території Росії після звільнення своїх територій. Близько п'яти відсотків. З чим нас і вітаю. https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/6399dc815ffba/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/6259924eb4948/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Олійник) Fri, 15 Apr 2022 18:42:07 +0300 Пан Гіппократ у IV столітті до нашої ери назвав поганий настрій меланхолією. Він вважав, що меланхолія виникає через надлишок жовчі в організмі. Лікував людей огірковою травою та віслючим молоком. Потім було Середньовіччя, і водночас християнство. Духовенство напнуло на себе меланхолію Гіппократа та стало називати її "зневірою" (російською – "уныние"). Жовч вони не брали до уваги, причиною поганого настрою називали спокусу збитися з духовного шляху та піддатися клопоту і метушні. Йшлося про гріх, а не хворобу, і стосувалося це лише священиків. Поганий настрій звичайних людей при цьому продовжували пояснювати меланхолією. Тому меланхолія і зневіра переплелися і так заплутали середньовічних людей, що стало важко визначатися, хто з них хворий, а хто грішний. Розбиралися у цьому за допомогою чаклунства, чорної магії та полювання на відьом. Потім була епоха Відродження. Церковну "зневіру" посунули у сторону та повернулися до невирішеного у античності питання меланхолії. З'ясувалося, що всі розумні люди, всі поети, філософи, математики – меланхоліки. Тобто меланхолія, звичайно, могла бути хворобою, і це одна її крайність, та водночас стала ознакою гострого розуму, геніальності. "Моя радість – меланхолія" – одразу заявив Мікеланджело. Услід за ним Вільям Шекспір ​​створює свої шедеври, головні герої яких – меланхоліки. З'являється мода на меланхолію. Народжується переконання західної цивілізації: культурна та шляхетна душа невіддільна від меланхолії. На сцену виходять філософи. Першим виходить пан Артур Шопенгауер і говорить: "Коли ви чогось прагнете, вам стає боляче, а коли чогось досягаєте, вам стає нудно. Звідси й меланхолія. Нічого не бажайте. Прагніть Ніщо". Після Гіппократа з його лікуванням травами і після священиків з їхнім гріхом, це була перша адекватна відповідь на бажання позбутися поганого настрою. Потім на сцену виходить пан Фрідріх Ніцше, який начитався Шопенгауера, та починає закликати до протилежних дій. На його думку, аби позбутися меланхолії, потрібно, навпаки, бажати, прагнути, досягати. "У подоланні є рецепт від меланхолії. У подоланні – щастя". Після Гіппократа, після священиків, це була друга адекватна відповідь на бажання позбутися поганого настрою. Мистецтво тих часів полягало у протистоянні поглядів Шопенгауера та Ніцше: хотіти чи відректися бажань, мати амбіції чи нічого не прагнути, лінуватися чи трудитися? Ми і зараз живемо у цьому шопенгауеровсько-ніцшеанському світі, в якому є два принципово різні погляди на поганий настрій. У ХIХ столітті виникає класифікація психічних захворювань – меланхолія стає "депресією". На сцену виходить пан Зігмунд Фрейд і говорить про те, що не будь-який поганий настрій – депресія. Є, наприклад, скорбота, її можна прийняти та подолати, бо вона обумовлена ​​видимими факторами. І є власне депресія, з якою складніше, бо її причини не усвідомлюються нами. Депресія ніби сковує нас у самих собі. Ми самі собі кати та жертви. Коли ми у депресії, то і у претензії до себе. Отже потрібно не чинити опір депресії, не захищатися від неї, і все буде гаразд. Останнім на сцену виходить пан Мартін Гайдеггер. Він говорить про те, що коли ми приймаємо всю правду життя, дозволяємо собі бути собою, тоді нам стає тривожно. І тоді ми відгороджуємося від себе, аби уникнути тривоги, тікаємо у клопіт, балаканину, пліткування, гортання стрічки соцмереж. І закінчується все це депресією. Рецепт подолання депресії (або превентивного удару по позиціях противника) від пана Гайдеггера (він карту приніс, потім покаже) – рішучість. Рішучість бути собою, проживати себе справжнім, бути автентичним. На Гайдеггері історія пошуку причин депресії закінчується. І починається епоха роботи із наслідками. Виникає нейронаука. Ставлення до депресії стає схожим на те, що було за часів Гіппократа. Тільки в античності причиною була жовч, а тепер – нейромедіатори. Тоді лікували травами, а тепер – електрошокером. Трохи пізніше електрошокер замінили антидепресантами. До чого все це? Жодне бачення поганого настрою (Гіппократа, священиків, Шопенгауера чи Ніцше, Фрейда чи Гайдеггера, сучасних фармакологів) не є вірним або хибним. Всі вони – лише фрагменти складного ланцюга думки, яка розвивається тисячі років. А згадані тут прізвища складають менше відсотка від всіх, хто доклався до роздумів та вплинув на хід історії (просто ці найбільш виразні). У книжці "Зневіра. Муки байдужості" італійський психоаналітик та дослідник психології і філософії Серджіо Бенвенуто наводить набагато більше поглядів та визначень депресії в історії – "від зневіри середньовічного ченця до спліну денді Бодлера, від романтичної меланхолії Леопарді до нудьги та байдужого ставлення до життя таких героїв класики як Обломов або антигероїв Чехова". Книжка стане у нагоді тим, хто у зв'язку із війною перебуває на межі відчаю. Її можна придбати у "Видавництво Анетти Антоненко". Прослідковування еволюції думки про поганий настрій, її складових, її сучасного стану, знайомство із різними оцінками, аргументами на користь того чи іншого бачення, додає розумових ресурсів та інструментарію для опису та називання власних почуттів і станів. Інакше кажучи, споглядання та занурення у історію є своєрідним розгляданням себе. Так, для цього необхідна рішучість, про яку говорив Гайдеггер. В іншому випадку – прозак допоможе. https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/6259924eb4948/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/623e1c5e566db/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Олійник) Fri, 25 Mar 2022 20:47:42 +0200 Втеча у безпечне місце додає ейфорії, бо зберігає життя. Згодом ейфорія згасає і відбувається розгортання трагедії. Трагедія полягає у зіпсованій якості збереженого життя. Дах над головою, теплі речі та гаряча їжа не можуть компенсувати біль від невизначеності терміну розриву зі своїм простором та середовищем. Сьогодні ті, хто давно евакуювався, починають губитися у роздумах: шукати нове житло і роботу на новому місці чи вірити і сподіватися на швидке повернення додому? Будь-який натяк на формування осілості лякає людей. Коректна відповідь – не втрачаючи надії на швидке повернення додому потрібно шукати нове житло, нову роботу, нову освіту, будь-що, так, ніби нове місце має стати постійним. У перспективі осілості немає нічого страшного. Тим більше, якщо ви в Україні, на своїй землі. Відтермінування звичного плину життя шкодить і особистості, і країні. Зараз не можна жити перечікуванням. Зараз вкрай необхідна адекватна діяльність кожного на своєму місці. Тепер у моїх дітей нові класні керівники, нові шкільні чати, нові однокласники. Вони придбали нові зошити, нові канцелярські приладдя. Починається дистанційний освітній процес у Чернівецькому ліцеї. Діти природньо більше налаштовані на пригоди. Сприймати вимушене переселення як пригоду потрібно вчитися і дорослим. https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/623e1c5e566db/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/623cdcd9cbe85/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Олійник) Thu, 24 Mar 2022 22:04:25 +0200 Офіційний девіз США – "In God We Trust". Українською мовою – "На Бога сподіваємося" або "У Бога віримо". Девіз США відповідає їх зовнішній політиці. Хочете закритого неба? Сподівайтеся на Бога! Росія не має офіційного девізу. А неофіційний "Россия, вперед!" відповідає зовнішній політиці росіян. Тільки їх "вперед" завжди і виключно про завоювання територій, а не про прогрес. Вперед у чорнозем, вперед на Чорнобаївку. Україна також не має офіційного девізу. А неофіційний "Слава Україні! Героям слава!" сьогодні чи не вперше в історії відповідає зовнішній політиці України. Він про державотворення тут і зараз, та про тих, хто державу боронить. Та найбільш цікавим сьогодні є девіз Польщі, знову ж таки, неофіційний: "За нашу і вашу свободу!". Він відповідає реаліям, в яких гостинність і солідарність поляків стосовно українців не потребують зайвих слів. https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/623cdcd9cbe85/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/623b12e8bb11b/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Олійник) Wed, 23 Mar 2022 13:30:32 +0200 Образованные россияне! Это не дурак Иван, который смотрел телевизор, виновен в том, что Россия уничтожает мою страну. Ивана просто обманули. Это на вас, хороших и либеральных, ответственность за войну. Вас-то не обманули, вы просто излишне высокомерны. "Степень моей вины определять не Вам", – пишет интеллигентная дама писательница в России. Отвечаю: "Степень вашей вины определять мне". Вы всегда были громки в суждениях, вы не умеете слышать, вы напыщены. Даже совершая благие дела, вы обращаетесь к миру сверху вниз. Поэтому не сумели предотвратить появления такой ужасной системы государственной власти. Пытались? Нет, вы не пытались. Вы умничали. А пока умничали о различиях между собой и дураком Иваном, перестали видеть очевидное: умничание – свойство имперское. То самое свойство, от которого вы, хорошие и либеральные, всячески отгораживались. Возможно, и эти строки воспримите не на свой счет. Но они именно на ваш счет. На счет тех, кто отчаянно боролся с Путиным вместо того, чтобы бороться за свободу. Ни к чему вас не призываю. Ведь вы все равно ни на что не способны. Сейчас – тем более. https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/623b12e8bb11b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/6198ecae82543/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Олійник) Sat, 20 Nov 2021 13:40:14 +0200 Сутулый человек выходит из подворотни и обращается: "Братиш, сышь, дай сигарету". Даю сигарету, и мысленно возвращаюсь в подростковое прошлое. Где не было денег, но вечные тусовки, где синий Bond, стрелянный у прохожего, был счастьем. И так день за днем. Теперь я взрослый, и вижу, как кто-то однажды начав перебиваться в переулках, застревает так на всю жизнь. Всматриваешься в мужчину, видишь его этот подкат как перерыв между потраченными копейками с прошлой ходки за металлоломом и следующей ходкой за забор стройплощадки, где будет украдена болгарка, и отнесена в ближайший ломбард. Будто знаю, что там и как у него по жизни. Не знаю, конечно. О режиссере Маше, которую в детстве насиловал отчим, знаю. О Славике, дизайнере IT-компании, и о его жизни в детдоме, тоже знаю. Знаю о том, как Лена с биполярным расстройством преодолела бодишейминг. О том, как Даша пряталась, потому что боялась собственную мать алкоголичку. Каждый из них рассказал о драматических перипетиях жизни в спецпроектах лайфстайл-изданий. А мужчина из подворотни не рассказал. Донецкий решала-переселенец не рассказал. Ирпенский и закарпатский ромы не рассказали. Праворадикал, который громит поселение ромов, не рассказал. Агрессивный мент, и даже старуха с кастрюлей на голове. Не рассказали о себе ничего. А мы думаем, что знаем о них. Решаем раз и навсегда, кто чего стоит, и действуем в рамках своего символического решения. Так рождается снисхождение. Я-то сигареты не стреляю, я дальше пошел, а ты чего, бедняга, в прошлом застыл? Ты, старуха, чего из Крыма не выехала? Куда прешь, иракский мигрант? Чему нас учат истории Маши, Славика, Лены и Даши? Кроме прочего, тому, что они такие в мире не единственные. И проблемы, ими высказанные, лишь пример возможных человеческих драм. Форм насилия над человеком куда больше, чем кажется. Сюжетов миллионы, и все они уникальны. Поэтому важно не зафиксироваться в пузыре новой этики. Где подобно алгоритмам Фейсбука, которые подбрасывают в наши ленты тех, кого хотим читать, погружение в истории выкарабкавшихся из бед формирует видимость, иллюзию преодоленной проблемы. Вдохновившись историями Маши, Славика, Лены и Даши, нам предстоит выход в поле реальной солидарности. Которая, конечно, не про близость единомышленников, а про единство с чужаками, и порой соперниками. https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/6198ecae82543/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/618bcf40d87f1/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Олійник) Wed, 10 Nov 2021 14:55:12 +0200 Туга і журба віками формували українську ідентичність. Її риси пригніченості настільки стійкі, що навіть буремний вихор глобалізації останніх десятиліть не зміг розхитати цю страждальницьку парадигму. Та в ній українці продовжують жити здебільшого символічно. У практичній площині, на рівні побуту, люди тут завжди демонстрували неабияку відірваність від страждань, та навіть веселість. Хто звик сприймати 90ті у сірих кольорах, просто не пам'ятає мереживну серветку на телевізорі. Позаду століття тяжкої долі українського народу, а на столі – салати у формі ананаса, морської зірки та різних тварин. Варені джинси та кольорові лосини, яскравий макіяж та зачіски із начосом. Плакати зірок шоубізнесу на стінах. Головне – СТИЛЬ Ані соціальне відчуження у радянський період, ані фінансова скрута 90х років не завадили українцям виявляти радість на застіллях із щедрим столом, винахідливо одягатись, влаштовувати дозвілля, тощо. Це ж стосується і періоду нульових ХХI століття, і навіть десятих з трагічними подіями 2013-2014 років та подальшого періоду військової агресії. У всі часи всі покоління українців в різний спосіб демонстрували здатність виходити за межі страждань. Чи є винятковою ситуація, в якій попри негативні обставини люди винаходять життєстверджувальний простір? Звісно, ні. Колективна вітальність, що проявляється у кризові моменти історії, є загальнолюдською природною установкою. Та не можна заперечити відмінності і особливості таких проявів, що їх забезпечує своєрідний культурний контекст. Ба більше, увага до реальних українських звичок та смаків є вкрай необхідною, аби відповісти на важливі питання про себе і тих, хто поруч. Що відрізняє нас від інших у здатності перетравлювати негативний досвід? І чи здатні ми до цього насправді, чи може лише віртуозно ховаємось від травматичних переживань? Шо дозволяє нам радіти і посміхатись, коли "навколо зима", і чи справді українська ідентичність зіткана з туги і журби? Книга-альбом "Українці XYZ: звички, смаки, побут", яку видано за підтримки Українського культурного фонду, створює простір, в якому неможливо не замислитись про це. Погляд на українську дійсність через повсякденні, аматорські фотографії, розсуває звичні рамки самосвідомості, в якій головними акторами в українській історії є хто завгодно, тільки не українці. https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/618bcf40d87f1/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/60def42ed41d5/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Олійник) Fri, 02 Jul 2021 14:10:38 +0300 Расистский скандал, в который попал министр Ткаченко, проявил любопытное обстоятельство. Одной из задач министерства культуры является работа над культурой диалога. В прошлом году министерство даже инициировало и провело круглый стол "Культура диалога". Господин министр открывал его такими словами: "Відмінна риса українського вільного суспільства в тому, що ми можемо кричати одне на одного, можемо не погоджуватись один із одним, але врешті-решт сідаємо і розмовляємо". Сегодня же министр, который является флагманом, и должен задавать стандарты в вопросах культуры диалога, отсутствием реакции на серьезное обвинение в свой адрес, проявляет абсолютную несостоятельность в его ведении. Причем, диалог не с абстрактной толпой или оппозиционной политической силой, а с известной телеведущей и конкретным обвинением в позорном преступлении. Возможно, господин министр рассчитывает на то, что инфоповод протухнет, и скандал замнется по законам телевизионного жанра. В украинских ток-шоу часто звучат серьезные обвинения, но почти никогда не имеют последствий в виде расследования и, тем более, судебных решений. Но вспомните, Александр Ткаченко, как вы просили участников круглого стола показать обществу, что "мы можемо слухати одне одного, вміти знаходити нові наративи, які дозволять нашому суспільству, незважаючи на те, що воно різне, бути єдиним". Инфоповод протухнет, скандал замнется. Только "українські науковці, інтелектуали, лідери суспільної думки", к которым вы тогда обратились, выводы сделали, и не простят вам молчания. Расизм, и вообще любые формы ксенофобии простить можно, а профнепригодность – нет. Профнепригодность не подразумевает прощения. https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/60def42ed41d5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/60dd88372a9cf/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Олійник) Thu, 01 Jul 2021 12:17:43 +0300 На фото – Запорожье, а не Голландия. Такое наследие здесь оставили фламандцы, объединенные в религиозную группу "меннониты". В родной для них Голландии они называются Doopsgezinde – "сознательно крестящиеся". Появившиеся в ХVI веке меннониты отрицали присягу, были пацифистами, что делало их врагами в родном государстве. Екатерина II воспользовалась этим, пригласила их в Запорожье, дала им льготы, землю, и прочие возможности для реализации себя и, главное, для развития региона. Меннониты хлынули потоком, на лошадях везли из Пруссии мебель, посуду, и селились в районе Хортицы. Так образовались колонии Шенвизе, Розенталь, Эйнлаге, и еще несколько десятков менее известных и не сохранившихся до сегодня. Первые 228 меннонитских семей дали толчок к развитию земледелия и животноводства в регионе. Завезли сюда племенной скот лучших пород, научили местное население производить и продавать масло, сыр. Сделали несколько технологических открытий в агросекторе, оставив после себя новые системы обработки земель. Но самым впечатляющим их вкладом в развитие региона стало строительство заводов, фабрик, мельниц. Самая большая в то время в Европе мельница Германа Нибура, построенная на территории меннонитского поселения Шенвизе, была настолько мощной, что никогда не работала на полную. При этом мука отсюда экспортировалась в Египет, Судан, Индонезию. Всего у Нибуров было 11 мельниц. Меннонитское предприятие "Лепп и Вальман" специализировалось на выпуске сельхозтехники. В литейном, токарном, кузнечном, слесарном, малярном и столярном цехах производились косилки, молотилки, сеялки, веялки, изготавливались паровые машины и котлы, черепичные прессы, деревообрабатывающие станки. На заводе "Коппа и Гелькера" осуществлялось производство чугуна высокой прочности. По производству сельхозтехники регион вышел на третье место в империи после Москвы и Варшавы. В целом, меннониты создали в Запорожье около полутора сотни металлургических, машиностроительных и сельскохозяйственных предприятий, 30 водяных мельниц, 8 кирпичных заводов, 14 мелких предприятий, завод часов и механизмов Кригера, уксусный завод. Думали, Запорожье промышленным городом при большевиках стал? В 1920 году советская власть национализировала большую часть промышленных объектов меннонитов и объединила их в завод "Коммунар". Позже "Коммунар" стал "АвтоЗАЗом", известным нам автомобилями Запорожец, Таврия, Lanos. Завод "Мотор Сич", кстати, тоже начинался с меннонитских фабрик. И запорожский кабельный завод. В СССР об этом не принято было говорить. Потому что, если говорить, то получается, что главный автомобилестроительный завод СССР основал "немец", и как хлеборобный край империю прославил выходец из Восточной Пруссии. Первые отечественные комбайн и трактор были созданы здесь же, в Запорожье, меннонитами. Неудобно получается. Меннониты высоко ценили грамотность, считая её "важнейшей потребностью общества". Их дети обязательно посещали школы, которые были в каждой колонии. В остальном же молились и трудились, поэтому относительно легко интегрировались в новом для себя мире. Пока не случилась Первая мировая война, а вместе с ней депортация и насильственная конфискация земель в пользу государства. Позже – индустриализация, коллективизация, тысячи меннонитов умерли во время голодомора. Завершающим штрихом трагедии меннонитов стали Сталинские репрессии. Такие нюансы истории моего родного города говорят о нескольких вещах. Во-первых, материальное наследие, оставшееся от меннонитских колоний наряду с Запорожской Сечью, ДнепроГЭСом и уникальным Соцгородом может быть суперуспешным кейсом в концепции туристической привлекательности города. Но только при наличии собственно концепции и соответствующей политики властей. Во-вторых, чужаки остаются чужаками лишь до тех пор, пока мы не впустим их в свой дом. Меннониты существенно обогатили украинскую культуру. Советская власть приложила огромные усилия к тому, чтобы вычеркнуть их вклад из нашей истории. И хорошо обучило вычеркиванию тех, кто сегодня формирует государственную политику в Украине. Подобно тому, как большевики выкорчевывали правду о меннонитских достижениях, сегодня мы выкорчевываем свое советское прошлое. Но если постоянно вычеркивать записи в тетради, будущим поколениям нечего будет о нас прочитать. А нечего будет прочитать о нас, значит и о себе узнать будет нечего. https://blogs.pravda.com.ua/authors/oliinyk/60dd88372a9cf/