https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a2de1a52ab63/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Sun, 14 Jun 2026 02:03:01 +0300 "Ті, що не озираються на предків – не можуть принести користі нащадкам", Едмунд Берĸ (1729- 1797) Історія України ще у ХVІІ столітті давала підстави вважати її чи не найбільш демократичною розвинутою країною Європи. Це засвідчував у своїх творах Вольтер. У листуванню з Катериною ІІ він також нагадував, що в Європі Московію не визнавали спадкоємицею Русі. "Єдина Русь, яку ми знаємо в Європі, – це Київська, останнім королем якої був Данило Галицький", – писав великий французький мислитель. Козацька демократія України у XVII ст. була більш соціально поширеною, ніж обмежена шляхетська демократія Польщі. Вона мала гарні умови для подальшого економічного розвитку, справедливого поділу землі та розвитку суспільства без феодальної залежності. Україна мала гарний клімат і володіла близько 25% світових запасів чорноземів. Вона мала волелюбний і працьовитий народ, на землях якого ще з часів Трипільської культури, за п'ять тисячоліть до Різдва Христового, існувало розвинене землеробство, а скіфи-орачі з її території століттями кормили давньогрецький Світ. Економічно самодостатній, завжди прагнучий свободи і справедливості український народ ще у ті часи міг успішно розвивати вільне фермерства і ремісництво. Це було основою для зростання середнього класу – фундаменту подальшого розвитку демократії, а також соціальною базою для зростання чисельності козацької армії. Українські козаки вже тоді вважалися чи не найкращими професійними воїнами Європи. Отже, як і в наші часи, Народ і Воїни в Україні були. І вже тоді дивували Світ. Бракувало Еліти. Політична українська еліта у XVII ст. перебувала ще у стадії формування. Власна аристократія після падіння Русі під ударами монгольської навали у XIII ст., здебільшого пристосувалася до служіння завойовникам. Окрім шляхетської Польщі, сусідами козацької України були деспотії азійського типу – Османська імперія та Московія. Україна не мала природного географічного захисту від них. Її територія не була захищена від агресивних автократій морями й океанами, як США і Британія, або горами, як Швейцарія. Якби самозакохана, пихата і зверхня до інших польська шляхта не припустилася фатальної помилки щодо козацької України, доля Європи могла б бути іншою. Після вимушеного повстання гетьмана Богдана Хмельницького та відокремлення України від Речі Посполитої таймер її занепаду і втрати державності був запущений. Уже через рік після цього, у 1655 році, стару і нову польські столиці – Краків і Варшаву – окупували шведські війська. Головним вигодонабувачем розриву між двома народами стала Московія. Щит Європи від загроз зі Сходу був зруйнований, а ресурси України використані Московією для створення власної регулярної армії при збереженні в ній азійської за своєю суттю деспотичної форми правління. Незважаючи на те, що історія не має умовного способу, рівноправна конфедерація демократичних у своїй основі Польщі, Литви та України гарантовано запобігла б трагедіям цих народів під час наступних Світових воєн. Сильна і демократична Україна – найбільша за площею країна Європи – є природним захистом континенту зі Сходу. Їх об'єднанню у XVII ст. завадили не Народи, а Еліти. Це повторилося і після розпаду Радянського Союзу через відсутність будь-якої стратегії Заходу щодо інтеграції України до ЄС і НАТО. Наслідком цього стала 12-річна війна Росії не лише проти України, а й, у своїй основі, проти "колективного Заходу". Недостатнє розуміння нині правлячими елітами США того, що це війна ідеологій – світового авторитаризму проти світової демократій, – саме по собі є загрозливим. Як для США, так і для усього Світу демократій. "Гарною угодою" і ґешефтом її не завершити. Питання полягає у захисті принципів свободи і демократії, які не вимірюються категоріями прибутку від рієлторських угод чи винагородою за зраду і руйнацію системи міжнародного права. Угод, у яких агресор і його жертва визнаються рівноправними учасниками, чим закладається основа для подальшого відновлення ескалації. Факти ж є такими. На відміну від Московії, паростки правової Держави з'явилися у предтечі України – Русі – ще у ХІ ст. Це сталося за часів правління Великого князя Київського Ярослава Мудрого та його зводу законів "Руська правда". Він з'явився раніше, ніж подібні закони були прийняті навіть в Англії. Зокрема, раніше за знамениту "Велику хартію вольностей" 1215 року, яка стала однією з основ нинішньої, формально неписаної, конституції Великої Британії. Нагадаємо, що першу спробу конституційного будівництва демократії в Європі здійснив український гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик. Це сталося за 77 років до ухвалення Конституції США. Ця подія випередила політико-філософські праці Монтеск'є та Жан-Жака Руссо у Франції, а також державотворчу діяльність творців американської демократії – Джорджа Вашингтона, Томаса Джефферсона, Джона Адамса і Бенджаміна Франкліна. Конституція, написана й оприлюднена Пилипом Орликом у 1710 році під назвою "Договори і Постановлення Прав і Вольностей Війська Запорозького", не була втілена в життя. Проте вона побачила світ раніше, ніж з'явився текст Конституції США, ухваленої у 1787 році. В одному з найдавніших конституційних текстів Нового часу Пилип Орлик уперше запропонував обмежити повноваження виборного глави держави та запровадити демократичний принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки. На питання, чому потрібно будувати саме демократію, відповідь проста. Тому що не існує іншої винайденої Людством системи управління, яка б захищала особисті права, свободу і гідність людини згідно із законом, однаковим для всіх. При цьому демократії мають природні вади і є вразливими до зовнішньої агресії та деструктивних дій корумпованих політиків зсередини. Стійкість демократій забезпечується лише одночасною і системною роботою трьох основних компонентів: суспільства, еліт і правильних стратегій. Вони мають діяти синхронно і відповідно до законів існування демократій. Люди, які приходять до влади без цих знань, стають могильщиками демократій навіть із щирими намірами добра. Французький державний діяч і мислитель Алеĸсіс де Тоĸвіль (1805-1859 рр.) ще у XІХ ст. звернув увагу на вади демократій. У книзі "Демократія в Америці" він дослідив архітектуру демократії США і проаналізував суперечності, притаманні її моделям управління. Він зазначив, що будь-яка демократія не може мати завершеної форми ідеалу і є, по суті, процесом, який розвивається поступово, потребує великих зусиль і ніколи не досягає абсолютної досконалості. Сутністю цього процесу управління в умовах демократії є постійний пошук шляхів розв'язання суперечностей, пошук компромісів і балансів інтересів у суспільстві. До переваг демократій він відносив рівні умови для досягнення успіху завдяки продуктивній і суспільно корисній праці. Наявність соціальної активності, мобільності та соціальних ліфтів, які живлять економічний прогрес. До вад – рівність без урахування цінності особистості і авторитету минулого, де голос заслуженої й освіченої людини прирівнюється до голосу самозакоханого фахового невігласа. Це живить індивідуалізм і егоїзм. За відсутності у суспільстві сталих культурних та історичних традицій, які можна назвати консервативними, трансформація "людини з вулиці" у владну Еліту може призвести до падіння духовності й моралі суспільства. Можливим компенсатором він вважав релігію, яка живить моральні принципи. Саме за її допомогою можна уникати зловживань свободою, запобігати її сповзанню в анархію та підтримувати стабільність і моральність суспільства. Де Тоĸвіль підкреслював важливість піклування про підвищення політичної культури громадян-виборців. Інституційним засобом для досягнення цього він вважав вибір правильних стратегій і моделей децентралізації влади та місцевого самоврядування. Без цього політична освіта виборців і активна участь громадян у політичному житті стають неможливими. Досвід існування давньогрецьких демократій свідчить, що якісне управління, вибір якісної влади та дієвий контроль над нею найкраще реалізуються у невеликих групах людей – тоді, коли влада є максимально наближеною до виборців. Ще одною вадою демократії Де Тоĸвіль вважав можливу "тиранію більшості". При демократії завжди є ризик того, що більшість після перемоги на виборах може нав'язувати свою волю меншості. Компенсатором цьому має стати захист прав меншості. Інституційно це можна забезпечити через прийняття відповідних законів, наприклад, закону про імпічмент президента та закону про опозицію в парламенті, а також через незалежність судової гілки влади від виконавчої. Модель політичного управління має обов'язково включати законодавче визначення прав опозиції у парламенті, а також визначені законом процедури контролю над виконавчою гілкою влади і захисту незалежності судів із конституційним закріпленням принципів верховенства права та громадянського контролю над усіма трьома гілками влади в країні. У цьому сенсі важливу роль відіграють, згідно з Де Тоĸвілем, свобода слова і свобода друку. Незалежні і фахові ЗМІ є основою для поширення правдивої інформації у суспільстві, забезпечення прозорості влади та стримування її від зловживань і корупції. Свобода слова, після правильно вибору моделей політичного управління і місцевого самоврядування, є гарантом формування політичної культури виборців. Від неї залежить і правдиве інформування суспільства про зовнішні та внутрішні загрози для країни, громадян і демократичних інститутів влади. Де Тоĸвілю подобалась сучасна модель американської демократії. Він підкреслював гарну збалансованість свободи, рівності, релігії та громадянської активності. Не забуваємо, що раби які забезпечували добробут американського середнього класу тих часів, не були повноцінними громадянами і виборцями. Він наголошував на необхідності адаптації складної системи управління до нових умов існування. Застерігав, що поява серед виборців "рабської психології" є загрозою для демократії і може зруйнувати баланс між свободою і рівністю. Нагадував давньоримський досвід: "Раб не мріє про власну свободу, він мріє про власних рабів". Дослідник застерігав також від можливості "прихованої тиранії", яка з'являється, коли падає рівень політичної культури еліт, суспільства і виборців. Тирани можуть приходи до влади і шляхом демократичних виборів. Отримавши владу, вони неодмінно спробують взяти під контроль усі аспекти життя громадян. Наслідком цього стане руйнація механізмів контролю над владою, падіння соціальної активності громадян та їхнього впливу на долю країни. Аналізуючи такі поняття, як індивідуалізм і громадянська активність, Де Тоĸвіль виявив ще одне протиріччя демократій. А саме: індивідуалізм надає пріоритет особистим інтересам, але водночас послаблює громадянську активність і відповідальність. Компенсацією надмірного індивідуалізму можуть стати політичні партії і професійні спілки, які гуртують суспільство. Але лише тоді, коли вони керуються законами та ідеологією демократії, є ідеологічними партіями, а не діють за принципами організованих угрупувань для задоволення матеріальних, егоїстично-кланових інтересів. Загроза егоїстичного індивідуалізму для демократій існує не лише на рівні люмпенізованої психології громадян, але й на державному рівні – серед політичних еліт країни. У першому випадку протидіяти цьому можливо за рахунок політичної освіти, духовних і культурних традицій та моральних цінностей релігії. У другому – шляхом національної стратегії спільного з іншими країнами демократії захисту як від зовнішніх ворогів – агресивного авторитаризму, так і від внутрішніх – системної державної корупції з боку корумпованих ділків-політків і прихованих тиранів, які рвуться до влади. Первинне будівництво демократій, як свідчить історичний досвід, здійснюють саме консерватори, а не ліберали. Соціально-економічну основу демократії – міцну національну економіку, армію, дипломатію і інформаційну політику – самі лише ліберали збудувати не можуть. Однак для успішного завершення її будівництва потрібні щонайменше дві системотворчі парламентські партії: консервативно-демократична і ліберально-демократична. Їх має об'єднувати спільна мета – будівництво демократії, а розділяти – різні погляди на світ і здатність контролювати виконавчу гілку влади з позицій парламенту. Консервативний підхід до захисту культурно-історичних традицій народу, національного виробника, внутрішнього ринку і блокування деструктивного впливу ззовні на первинному етапі державного будівництва можуть забезпечити лише консерватори. Гасло лібералів "усе вирішить вільний ринок" – це вирок для будівництва національної демократії. Середньою температурою по палаті діагноз не ставлять і не лікують. Тільки консерватори здатні забезпечити зростання середнього класу і верховенство права в країні із поділом гілок влади та блокуванням спроб зовнішнього управління ще слабкою країною, насамперед з боку "глобалістів". Після зміцнення національних інститутів влади, економіки і законності в країні приходить час лібералів. Тому, що і серед консерваторів при владі існує вірус корупції. Гроші і влада є для нього потужним стимулятором. Наслідком може стати приховане сповзання до авторитаризму. Періодична і еволюційна лібералізації надмірно сконцентрованої влади є необхідністю при демократії. Приклад сучасних США, Угорщини, Польщі – перед очами. Але, послідовність цих процесів має значення. Пояснення просте: аби щось покращити, потрібно спочатку його створити. Без фундаменту, стін і даху чистові роботи та меблювання будинку не проводять. Не кажучи вже про зовнішній вплив з боку тих, кому міцна національна влада і сильна економіка не потрібні. "Глобалістам" вона заважає приховано привласнювати ресурси та здійснювати політичний вплив через кишенькових політиків. Спеціальні служби авторитарних країн також не сплять. Успіх демократій – це вирок для диктатур у їхніх країнах. Для транснаціональних корпорацій національні інтереси держав, навіть демократичних, є вторинними. Їх цікавить не ідеологія, а власний прибуток. Грабувати слабкого завжди легше. Нарешті, лише консервативні цінності спираються на скелю національних традицій. Звернення до традиції є невід'ємною рисою консерватизму. Його світовими поширювачами були такі особистості, як Едмунд Берĸ, Алеĸсіс де Тоĸвіль, Девід Г'юм, генерал Де Голль, Вінстон Черчилль, Маргарет Тетчер, Рональд Рейган, В'ячеслав Липинсьĸий та багатьох інших мислителів і видатних державних діячів. В'ячеслав Липинський, ідеолог українського неоконсерватизму часів Гетьманату Павла Скоропадського, стверджував, що національне відродження починається саме з відродження політичних еліт. До яких він відносив усіх, хто здатен стати "провідниками і організаторами нації". Він називав їх "національною аристократією" і був переконаний, що такі люди мають бути самодостатніми, освіченими, високоморальними та володіти певними ресурсами для своєї діяльності. Не олігархічними ресурсами, а достатніми для забезпечення власної незалежності. Головне – вони мають "відповідати тим поняттям законності і громадської моралі, якими живе в даний історичний момент увесь народ". Іншими словами "національна аристократія мусить мати, окрім матеріяльної сили, ще й моральний авторитет в очах своєї нації". "Без цих основних прикмет – матеріальної сили і морального авторитету – немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії – без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування – немає і не може бути самої нації". Говорячи про часи визвольних змагань початку минулого століття, він також наголошував "Нам конче треба утворити людей, здібних до державної праці. Сучасне покоління політиків українських може бути творчим тільки в сфері культурній, у сфері ж політичній воно є руїнницьке". Пророчі слова, уроки з яких, ми ще досі лише засвоюємо... Попередні матеріали з цієї тематики: Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.1.) Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.2.) Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.3.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a2de1a52ab63/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a2289d9cd1d5/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Fri, 05 Jun 2026 11:33:29 +0300 The war that Russia has unleashed against Ukraine is not merely a confrontation between two states or nations. It is a clash between two civilisational models: the European democratic model and the Eurasian authoritarian one. Although Western politicians spent decades convincing themselves and their societies that Russia was gradually moving towards democracy, this was never the case in reality. The voices of Ukrainian experts and analysts were often ignored in the West, even though Russia itself has long openly declared – and continues to declare today – that its so-called "special military operation" is, in fact, a war against the so-called "Collective West". By this term, the Kremlin refers to all democratic nations worldwide, and it cites "the end of US hegemony" as one of its strategic goals. The true aim of the war unleashed by Russia lies not merely in the destruction of Ukrainian statehood, the elimination of Ukraine's independence and its annexation. It is also an attempt to defeat global democracy – the democratic West as a civilisational model. If successful, Russia seeks to establish control over what it itself describes as a "degenerating" and "decadent" Europe, as well as to promote the formation of a new multipolar world in which the leadership of democratic countries and the US will be replaced by the dominance of authoritarian regimes. For centuries, Ukraine has remained a gateway to European civilisation and global democracy. Today, it effectively serves as Europe's shield, containing Russia's authoritarian Eurasian expansion. In his book Bloodlands, Yale University professor Timothy Snyder acknowledged that the most tragic events of 20th-century Europe took place on Ukrainian territory: two world wars, the revolution, collectivisation, the Holodomor, the repression of the Ukrainian intelligentsia and the 'purges' of so-called 'bourgeois Ukrainian nationalism'. Ukraine lost tens of millions of its citizens. Yet despite centuries of subjugation and a lack of political experience of independent statehood, the spirit of freedom among the Ukrainian people was not destroyed. It intuitively broke through from within – through the pursuit of dignity, freedom and independence. The two Ukrainian Maidan Uprisings and over twelve years of resistance to Russian aggression stand as testimony to this enduring aspiration. To consolidate Ukraine's European democratic path of development, the strengthening of four key components of national power should constitute the central priorities of state strategy: ECONOMY, ARMED FORCES, DIPLOMACY, and INFORMATION POLICY. Equally critical is the existence of a responsible political elite capable of implementing this strategy in the interests of both the state and society. Particular emphasis must be placed on developing an industrial, innovative economy and prioritising national material production. Ukraine must produce goods with maximum added value and ensure the strategic self-sufficiency of its own military-industrial complex. First and foremost, this applies to the production of modern weapons and military equipment, an area in which Ukraine has traditionally possessed strong scientific and engineering capabilities. As the largest country in Europe by area and one of the world's key food producers, Ukraine can feed hundreds of millions of people worldwide. At the same time, it must reclaim its place among the world's most developed industrial nations. Following the return of all temporarily occupied territories, the Ukrainian army must remain strong enough to prevent any new aggression against Ukraine. Success in the restoration and development of the Ukrainian economy must serve as a driving force for creating conditions to reduce the tax burden, strengthen the socio-economic protection of the middle class, and foster the flourishing of small and medium-sized businesses. This is precisely what must form the basis for the realisation of Ukraine's National Idea in its three dimensions: spiritual, socio-economic and state-building: 1. GOD, FREEDOM, FAMILY and UKRAINE have always been and will remain the highest spiritual values of the UKRAINIAN PEOPLE; 2. CULTURE, SCIENCE, LAND and PROPERTY, fairly and equitably distributed between citizens and the state, will always constitute the foundation of UKRAINE's prosperity; 3. ELECTIONS, SOCIAL JUSTICE, THE RULE OF LAW and THE ARMY must always protect the rights of Ukrainians to life, freedom and a dignified future, as well as defend the unity and independence of the UKRAINIAN STATE. States are built by aristocrats – people who dedicate their lives to establishing an honourable reputation and passing it on unblemished to the next generation. For them, service to society is the very purpose of life, while the gravest punishment is the loss of honour and public disgrace. "Honour above all" is not merely a lofty slogan; it is the foundation of genuine statesmanship and public responsibility. Unfortunately, we have largely lost such a political elite. It was eradicated over the course of a century, whilst its finest representatives served other governments, often demonstrating loyalty, professionalism, and integrity in those capacities. Nor have we succeeded in forming a new responsible political elite. Instead, following independence, the old pseudo-elite of party and Komsomol functionaries, along with various opportunists and profiteers, largely re-emerged. They are not burdened by strategic thinking about the greatness of the state, the future of the nation, or responsibility towards future generations. To this day, there is virtually no genuinely ideological party in the Ukrainian parliament that realises that, under contemporary conditions, effective democracy is the only sustainable model for building a strong state. Attempts to build a democratic state in Ukraine have often been discredited by populism, political irresponsibility, and the imitation of reforms. Some political forces, whilst professing commitment to democratic values, frequently reproduced authoritarian methods of governance in practice, causing no less damage to the country's democratic development than the open opponents of democracy. The fact that we have found ourselves at the epicentre of a clash between two civilisations without a strong government, a robust economy, a strong army, and a responsible elite marks a critical turning point. Beyond this point, we must either begin to act exclusively in the interests of our own state and nation, or face destruction. Under current conditions, there can be only one national development strategy for Ukraine: the construction of a developed and effective European democracy. Such a democracy must be supported by a socially oriented market economy, a strong middle class, and a mature civil society. It should combine limited state regulation of strategically important sectors of industry and agriculture with the preservation and further development of the country's defence capabilities. Because without a strong middle class, an active civil society, and independent branches of government subject to public scrutiny, there can be no free citizens of the state. And without free citizens, true democracy cannot exist either. Thomas Jefferson, the author of the Declaration of Independence, is credited with the following statement: "True independence, freedom and democracy are not a toy given to children. It is a very serious matter, which can only be exercised by highly educated, strong and courageous people, for whom personal dignity is one of the highest virtues of human life." Conversely, global experience convincingly demonstrates that it is effective democracy that provides the highest standards of living, the strongest guarantees of citizens' rights and freedoms, and the greatest level of security – both within the state and on the international stage. Ukraine has no alternative path. At the same time, this is a historic opportunity for our state to become a connecting link, a contributor to security and, finally, a full-fledged political player in the formation of a new European security space. This is precisely how Ukraine can contribute to the completion of the European and Euro-Atlantic integration process and make its own historic contribution to the continued peaceful and evolutionary process of interpenetration and gradual integration of the world's civilisations. Previous articles on this topic: Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine – The Elite, Society and Strategies (Part- 5.1.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69e60f59dd4e7/ Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine – The Elite, Society and Strategies (Part- 5.2.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69ee166586c7d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a2289d9cd1d5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a199f4ec4a1f/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Fri, 29 May 2026 17:14:38 +0300 Війна, яку Росія розв'язала проти України, – це не просто протистояння двох держав чи народів. Це зіткнення двох цивілізаційних моделей: європейської демократичної та євразійської авторитарної. Попри те, що західні політики десятиліттями переконували себе й суспільства у нібито поступовому русі Росії до демократії, у реальності цього ніколи не відбувалося. Голоси українських фахівців і аналітиків на Заході часто ігнорувалися, хоча сама Росія давно відкрито заявляла – і продовжує заявляти сьогодні, – що її "спеціальна військова операція" є війною проти так званого "Колективного Заходу". Під цим поняттям Кремль розуміє всі демократичні держави світу, а однією зі своїх стратегічних цілей називає "кінець гегемонії США". Справжня мета розв'язаної Росією війни полягає не лише у знищенні української державності, ліквідації незалежності України та її поглинанні. Йдеться також про спробу завдати поразки світовій демократії – демократичному Заходу як цивілізаційній моделі. У разі успіху Росія прагне встановити контроль над, як вона сама визначає, "деградуючою" та "декадентською" Європою, а також сприяти формуванню нового багатополярного світу, у якому лідерство демократичних країн і США буде замінене домінуванням авторитарних режимів. Україна ж упродовж століть залишається брамою європейської цивілізації та світової демократії. Сьогодні вона фактично є щитом Європи, стримуючи авторитарну євразійську експансію Росії. Професор Єльського університету Тімоті Снайдер у своїй книзі Криваві землі визнав, що найтрагічніші події Європи ХХ століття відбувалися саме на українських землях: дві світові війни, революція, колективізація, Голодомор, репресії проти української інтелігенції та "зачистки" так званого "буржуазного українського націоналізму". Україна втратила десятки мільйонів своїх громадян. Але навіть попри століття поневолення та нестачу політичного досвіду незалежного державного існування, дух свободи в українському народі не був знищений. Він інтуїтивно проривався зсередини – через прагнення до гідності, свободи та незалежності. Свідченням цього стали два українські Майдани та понад дванадцять років спротиву російській агресії. Для утвердження європейського демократичного шляху розвитку України ключовими пріоритетами державної стратегії мають стати зміцнення чотирьох основних складових національної сили: ЕКОНОМІКИ, АРМІЇ, ДИПЛОМАТІЇ та ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ. Водночас критично важливою є наявність відповідальної політичної аристократії, здатної реалізувати цю стратегію в інтересах держави та суспільства. Особливий акцент має бути зроблений на розвитку індустріально-інноваційної економіки та пріоритеті національного матеріального виробництва. Україна повинна виробляти продукцію з максимальною доданою вартістю та забезпечити стратегічну самодостатність власного військово-промислового комплексу. Насамперед – у виробництві сучасних зразків озброєння і військової техніки, у яких Україна традиційно має потужний науковий та інженерний потенціал. Будучи найбільшою за територією державою Європи та одним із ключових світових виробників продовольства, Україна здатна забезпечувати харчуванням сотні мільйонів людей у світі. Водночас вона має повернути собі місце серед найбільш розвинених індустріальних держав світу. Після повернення всіх тимчасово окупованих територій українська армія повинна залишатися достатньо сильною, щоби унеможливити будь-яку нову агресію проти України. Успіх у відновленні та розвитку української економіки має стати локомотивом для створення умов зі зниження податкового тиску в Україні, посилення соціально-економічного захисту середнього класу, а також розквіту малого і середнього бізнесу. Саме це має стати основою для реалізації Національної ідеї України у трьох її вимірах: духовному, соціально-економічному та державотворчому: 1. БОГ, СВОБОДА, СІМ'Я і УКРАЇНА – завжди були й залишатимуться найвищими духовними цінностями УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ; 2. КУЛЬТУРА, НАУКА, ЗЕМЛЯ та ВЛАСНІСТЬ, справедливо і збалансовано розподілені між громадянами та державою, – завжди будуть основою добробуту УКРАЇНИ; 3. ВИБОРНІСТЬ, СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ЗАКОННІСТЬ і АРМІЯ – мають завжди захищати права українців на життя, свободу і гідне майбутнє, а також боронити соборність і незалежність УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Держави будують аристократи – люди, які покладають своє життя на те, щоб створити чесне ім'я і незаплямованим передати його наступному поколінню. Для них служіння суспільству є сенсом життя, а найстрашнішим покаранням – втрата честі та суспільний сором. Честь понад усе – це не гучні слова, а основа справжньої державницької відповідальності. Ми, на жаль, значною мірою втратили таку політичну еліту. Її винищували протягом цілого століття, а найкращі представники служили іншим урядам, часто демонструючи там приклади вірності, професіоналізму та честі. У нас так і не сформувалася нова відповідальна політична еліта. Натомість після здобуття незалежності значною мірою "розконсервувалася" стара псевдоеліта з партійно-комсомольських функціонерів та "спритних ділків". Вони не обтяжені стратегічним мисленням про велич держави, майбутнє нації та відповідальність перед наступними поколіннями. До сьогодні в українському парламенті фактично немає жодної по-справжньому ідеологічної партії, яка б усвідомлювала, що в сучасних умовах єдиною стійкою моделлю розбудови сильної держави є ефективна демократія. Спроби побудови демократичної держави в Україні часто були дискредитовані популізмом, політичною безвідповідальністю та імітацією реформ. Частина політичних сил, які декларували відданість демократичним цінностям, на практиці нерідко відтворювала авторитарні методи управління, завдаючи демократичному розвитку держави не меншої шкоди, ніж відкриті противники демократії. І те, що ми опинилися в епіцентрі зіткнення двох цивілізацій без сильного уряду, потужної економіки, сильної армії та відповідальної еліти, – і є тією межею, за якою ми або почнемо працювати виключно в інтересах власної держави і нації, або загинемо. Національна стратегія розвитку України в сучасних умовах може бути лише одна – побудова розвиненої та дієвої європейської демократії. Із ринковою соціально орієнтованою економікою, потужним середнім класом і розвиненим громадянським суспільством. З обмеженим державним регулюванням стратегічно важливих галузей промисловості і сільського господарства та збереженням і розвитком власного оборонного потенціалу. Тому що без потужного середнього класу, активного громадянського суспільства та незалежних гілок влади, які перебувають під контролем суспільства, – не існує вільного громадянина держави. А без вільного громадянина не може існувати й справжня демократія. Батькові "Декларації про незалежність Північної Америки" Томасу Джефферсон приписують наступний вислів: "Дійсна незалежність, свобода і демократія – це не іграшка, яку дарують дітям. Це дуже серйозна річ, якою можуть користуватися лише високоосвічені, сильні та мужні люди, для яких особиста гідність є однією з найвищих рис людського життя". І навпаки – світовий досвід переконливо свідчить: саме дієва демократія забезпечує найвищі стандарти якості життя, гарантії прав і свобод громадян та їхню безпеку – як усередині держави, так і на міжнародній арені. Іншого шляху в України немає. Водночас це історичний шанс для нашої держави стати сполучною ланкою, донором безпеки та, нарешті, повноцінним політичним гравцем у формуванні нового європейського безпекового простору. Саме так Україна може долучитися до завершення процесу об'єднання Європи і Євроатлантики та зробити власний історичний внесок у продовження мирного і еволюційного процесу взаємопроникнення і поступової інтеграції цивілізацій Світу. Попередні матеріали з цієї тематики: Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.1.) Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.2.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a199f4ec4a1f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a0ca99c5b606/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Tue, 19 May 2026 21:19:08 +0300 Серед пріоритетів післявоєнного розвитку є зміцнення середнього класу, відродження авіакосмічної галузі та жорсткий державний контроль над стратегічними ресурсами. Країна має відмовитися від експорту сировини на користь виробництва товарів із високою доданою вартістю. У попередній статті для Kyiv Post ("Держава у заручниках") ми зазначали, що перші 30 років незалежності України були "викрадені" корисливою, непрофесійною та корумпованою політичною "елітою", яка не мала ні цілей, ні стратегії, ні розуміння державного управління й брала участь у розграбуванні країни та її ресурсів. Усе це вже в минулому. Завершення війни та початок відбудови відкривають можливість почати заново, уникнути помилок минулого й побудувати державу, гідну українського народу. Майбутнє України має ґрунтуватися на європейській цивілізації, з якої вона постала і яку допомагала формувати. Цю цивілізацію вирізняє сильний середній клас, захист індивідуальних свобод і громадянських прав, влада, яку обирає більшість громадян, повага до верховенства права і рівності перед законом, захист приватної власності та вільна ринкова економіка. Хоча європейська цивілізація має свої недоліки, а її демократії часто є нестабільними, кращої моделі для України не існує. Це підтверджують як глобальні міграційні тенденції, так і щорічні звіти World Happiness Report, які показують, що 80-90% країн серед найщасливіших у світі є справжніми демократіями. Водночас не може бути справжньої та сталої демократії без належної соціально-економічної бази, розвиненої політичної культури та заможного середнього класу, який охоплює понад 50% виборців. Автократичні режими, такі як Росія, називають себе "демократіями", однак мають лише зовнішні атрибути демократії й позбавлені більшості її реальних ознак. Окрім міцного й стабільного середнього класу, демократії повинні мати три гілки влади (кожна з яких є незалежною від інших і має чітко визначені повноваження); щонайменше дві великі політичні партії, що конкурують між собою, мають різні ідеології, але поділяють спільні демократичні цінності; гарантовані законом права парламентської опозиції; місцеве самоврядування (тобто передання функцій публічних послуг на найнижчий можливий рівень управління); професійну й політично нейтральну, захищену категорію державних службовців; верховенство права та рівність перед законом; а також прозорість і доступність органів влади. За останні чотири роки війни українці довели, що ніколи не підкоряться чужій автократичній цивілізації, такій як "русский мир", і двічі виходили сотнями тисяч на масові акції Майдану, щоб повернути свою державу від тих, хто її узурпував. Відтак одним із ключових пріоритетів після війни має стати реформування та зміцнення демократичного врядування через рішучу боротьбу з корупцією і спрямування зекономлених та повернутих активів на посилення держави – для підтримки економіки та стримування ворогів України. Ключові складові державної сили включають "жорстку" силу – економіку, військо та дипломатію – і "м'яку" силу інформаційної політики. Вирішальним джерелом, яке забезпечує всі інші, є економіка. Шок, спричинений війною, та виявлені нею слабкі місця відкрили можливість переосмислити помилки минулого й відновити довіру до нової влади, яка справді працює в інтересах громадян, а не обтяжує їх податками та корупцією. Українці прагнутимуть нового лідерства, глибоких реформ державного управління та швидкого повернення до нормального життя. Громадянське суспільство та медіа за підтримки держави мають взяти на себе провідну роль у тому, щоб усі кандидати на публічні посади заповнювали стандартизовані анкети із зазначенням освіти, досвіду та досягнень, а також звітували про свою діяльність під час війни. Це разом із неупередженим висвітленням кандидатів у медіа може суттєво підвищити якість і доброчесність нової політичної еліти України. Після обрання нового президента і парламенту, а також із початком очищення територій і розмінування Україні знадобиться стратегія відновлення, яка дасть поштовх розвитку промисловості й виробництва, розкриє аграрний потенціал і забезпечить швидке зростання економіки. Хоча в Україні вже розвивається прибуткова оборонна галузь – зокрема виробництво зброї та технологій у сфері дронів, – потрібно також відновити, зміцнити й розширити немілітарні галузі, які існували раніше, а також створювати нові. Особливе значення має відродження авіакосмічної галузі, ракетобудування та інших "важких" індустрій, передусім верстатобудування. Держава більше не повинна залишатися осторонь або зводити свою роль до сприяння видобутку, продажу та експорту сировини чи аграрної продукції в необробленому вигляді. Натомість вона має стимулювати виробництво, переробку та просування кінцевої продукції. Кожен додатковий етап у цьому ланцюгу дає робочі місця з гідною оплатою, розвиток навичок і більші податкові надходження як для бізнесу, так і для держави. Потрібно зробити так, щоб кожне погашення боргу – а не нове запозичення – ставало приводом для гордості. Останній аспект – використання рідкісних мінералів і викопних ресурсів України – має особливе значення. Це національні, а не приватні активи. Держава повинна контролювати їх видобуток і використання. Наприклад, видобуток і продаж титану в сировинному вигляді може бути дуже прибутковим для "власника" родовищ, однак його справжня цінність полягає у використанні та в тих дипломатичних і комерційних можливостях, які він дає державі. Ці ресурси є таким самим пріоритетом національної безпеки, як енергетична інфраструктура чи газові запаси, і не можуть розглядатися лише як приватна власність. Відсутність "стратегії трансформації" та збалансованого державного регулювання на початку 1990-х дорого коштувала Україні: політичні "еліти", які тоді прийшли до влади, більше дбали про власне збагачення та утримання контролю, прикриваючись гаслами "лібералізації", "глобалізації" та "декомунізації". Навіть після 12 років відкритої агресії та тривалої війни програми розвитку окремих секторів і модернізації критично важливих галузей та інфраструктури, необхідних для гарантування безпеки й оборони України, досі не розроблені. Поки іноземні гравці активно залучали найкращих українських фахівців у ракетній галузі, кіберсфері та розробці програмного забезпечення і фактично за безцінь розбирали величезні запаси ще придатної військової техніки, Україна покладалася на допомогу діаспори, щоб забезпечити поранених базовими турнікетами. Ми стоїмо на порозі трансформаційного періоду і "нової" України. Ми маємо зробити висновки з помилок минулого і виправити те, що занедбали, зробили неправильно або довели до занепаду, водночас довіривши управління країною найкращим і найкомпетентнішим. У зміцненні демократії та економіки слід сприяти зростанню більшості середнього класу, підтримувати малий і середній бізнес, незалежних фермерів і обмежувати політичний вплив олігархів. До корупції має бути нульова толерантність. І цивільні, і військові зазнали великих втрат і принесли значні жертви, і майже всі, хто залишався в Україні протягом останніх чотирьох років, тепер, як кажуть американці, "мають власну ставку в цій справі". Вони не можуть і не повернуться до минулого – хіба що як до уроку на шляху до значно світлішого майбутнього. Це друга з трьох частин серії, у якій ми аналізуються помилки минулого, пропонуємо необхідні зміни та зосереджуємося на побудові "нової" України. https://www.kyivpost.com/uk/opinion/75465 https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a0ca99c5b606/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69f8687f71a14/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Mon, 04 May 2026 12:35:59 +0300 Протягом цілого покоління Україна, попри свій величезний людський і матеріальний потенціал, залишалася найбільш стражденною та нещасливою країною Європи. Після війни це необхідно змінити. У кіно всі ми бачили некеровані потяги чи літаки, захоплені злочинцями або терористами. Поки керування здійснюють кваліфіковані машиністи чи пілоти, подорож відбувається безпечно й передбачувано: пасажири точно знають, куди вони прямують і коли прибудуть, і дотримуються вказівок персоналу. Але щойно управління переходить до некваліфікованих викрадачів – настає хаос і великі втрати. На жаль, політична система України породила надлишок корисливих викрадачів, які прагнуть узяти владу у свої руки, відтісняючи більш компетентних і доброчесних людей. Я називаю це викраденням держави. Тридцять п'ять років тому (одне покоління) Україна вийшла з обмежувальної радянсько-російської системи у (тоді ще) невідомий світ. Звичний світ перестав існувати, і українці були змушені виживати в нових умовах, як могли. Приватні та державні скарбниці були порожні. Країна була розділена мовно, економічно та політично, за етнічними й регіональними ознаками, а також зберігалася прихильність до старого, знайомого устрою. На відміну від західних сусідів, яких швидко прийняли до Європейського Союзу та НАТО, Україну зустріли з байдужістю. Жоден із західних сусідів України не зазнав такої інтенсивності й тривалості репресій щодо мови, традицій, культури, релігії, освіти та інформації – усіх заходів, спрямованих на викорінення України з її історичного місця в європейській цивілізації та її поглинання авторитарною, колоніальною або деградованою азійською моделлю. Це були важкі роки, коли гіперінфляція перевищувала 10 000%; не було національної валюти; ланцюги постачання між колишніми радянськими республіками були зруйновані; державні активи розпродавалися за копійки будь-кому, хто мав західну валюту; сміття не прибиралося, і водночас процвітали переважно кримінальні угруповання, колишні кадри КДБ та ті, хто контролював ліквідні державні ресурси. Комуністичні та соціалістичні сили закликали українців повернутися до відносної безпеки та знайомої системи державної власності й контролю. Водночас новонавернені прихильники "вільного ринку" без достатнього осмислення приймали ідеї "приватизації", "глобалізму", "лібертаріанства" та "ліберальної демократії", які пропонували доброзичливі, але дещо наївні західні радники. У цій токсичній суміші хаосу, кризи, бідності, сподівань і недовіри бракувало головного – компетентного, відповідального й мислячого політико-економічного класу та стратегії державотворення, здатної перетворити колишню васальну державу з централізованою економікою й надзвичайно репресивною політичною системою на незалежну, суверенну й демократичну країну з приватною ринковою економікою та глибокою повагою до верховенства права і громадянських свобод. У перші роки незалежності більшість західних експертів, включно з Центральним розвідувальним управлінням США, дійшли висновку, що серед пострадянських республік Україна має найбільші шанси стати сильною, заможною та демократичною державою, адже всі необхідні передумови та інструменти для державотворення були наявні. На момент здобуття незалежності Україна була найрозвиненішою з освітньої, наукової, технічної та промислової точки зору республікою колишнього СРСР і входила до двадцятки найбільш індустріально розвинених країн світу. Українці були на передових позиціях радянської та світової науки, космічної галузі, медицини, сільського господарства тощо, а 50-мільйонне населення володіло необхідними навичками для успішної роботи в усіх сферах – від гірничої промисловості до космічних досліджень, а також у всіх інших сферах. Індекс людського розвитку України та світу. URL: https://www.slovoidilo.ua/2024/08/15/infografika/suspilstvo/yak-zminyuyutsya-pozycziyi-ukrayiny-indeksi-lyudskoho-rozvytku Як найбільша країна Європи, наділена унікальними природними ресурсами та мінеральними багатствами, включно майже з усіма основними видами корисних копалин, що використовуються в сучасній промисловості – від металів до хімічної сировини та будівельних матеріалів; маючи 25% світових запасів найродючіших чорноземів; дуже розгалужену і розвинену інфраструктуру; значні запаси атомної енергії, газу та вугілля – все, що було потрібно Україні, щоб стати новим економічним і військовим центром сили Європи, – це уряд, здатний максимально розкрити та реалізувати цей потенціал... уряд зі стратегією державотворення, який може ефективно керувати, захищати, інвестувати та визначати пріоритети розвитку ключових секторів економіки. З огляду на всі ці переваги, можна задатися питанням: що ж сталося і де ж була професійна політична еліта протягом 30 років – від 1991 року, року здобуття Україною незалежності, до початку російського вторгнення, коли країна посіла останнє місце за рівнем добробуту в Європі. Це були роки, протягом яких Росія, не змирившись із втратою України, пильно стежила за своїм сусідом і втручалася у вибори, підкуповувала українських політиків та лідерів громадської думки, вбивала та залякувала патріотично налаштованих громадських активістів України, поширювала пропаганду та шукала будь-яку нагоду, щоб послабити й дискредитувати Україну та обтяжити кожен її крок у напрямку інтеграції із західним світом. Це були також роки, коли професійна політична еліта двічі разом із сотнями тисяч людей у Києві виходила на протести у люті зимові морози проти тих, хто так серйозно провалив свої обов'язки у сфері державотворення. Усе це, однак, можна було б витримати і тримати під контролем. Те, що зруйнувало державу і, можливо, навіть сприяло вторгненню Путіна в Україну, – це насамперед обрання низки владолюбних, корисливих і байдужих псевдодержавників та псевдодемократів, для яких головним пріоритетом було власне збагачення через корупцію або масштабне розкрадання державних активів, до яких вони мали доступ. Навіть ті, хто особисто не зловживав довірою суспільства, часто призначали родичів або "любих друзів", які це робили, або ж були некомпетентними для займаних посад. Ще гірше – компетентних і чесних військових, державних службовців та фахових експертів відсували, щоб звільнити місце для тих, хто залежав від політичного протекціонізму. Це були роки, коли Україні були потрібні не поверхневі гасла про "глобалізм", "лібертаріанство" чи "ліберальну демократію", а державне регулювання, контроль і облік як цивільних, так і військових стратегічних активів, субсидії та кредити для ключових секторів і застарілих підприємств, сприятлива податкова політика для малого й середнього бізнесу, а також захист внутрішньої промисловості від іноземної конкуренції. Особливо важливим було б запровадження податкових стимулів для галузей, які інвестують, принаймні частково, у додаткові виробничі процеси для переробки сировини (наприклад, титанової руди) у готову комерційну продукцію (наприклад, зубні імпланти чи велосипедні рами). Ілюстрація з публікації "Як змінилася економіка за 30 років незалежності" (Економічна правда, 23.08.2021) Потрібне було й дипломатичне втручання для забезпечення взаємного доступу до зовнішніх ринків. Незважаючи на Будапештський меморандум, військово-промисловий комплекс України потребував ретельного державного нагляду та обліку його значних активів і запасів, щоб на продаж або утилізацію спрямовувалася лише надлишкова або очевидно застаріла техніка, тоді як вітчизняних виробників слід було підтримувати у розробці більш сучасного та різноманітного військового обладнання як для експорту, так і для внутрішніх потреб. Ілюстрація із публікації "Чим вищий паркан, тим кращі сусіди" (сайт Міністерства оборони України АрміяInform, 04.05.2020, URL: https://armyinform.com.ua/2020/05/04/chym-vyshhyj-parkan-tym-krashhi-susidy/) Сьогодні Україна перебуває на роздоріжжі. Коли мир нарешті буде відновлено, її громадяни більше не зможуть дозволити повернення дискредитованої, непрофесійної політичної "еліти". Вони повинні забезпечити, щоб у процесі відбудови зруйнованої війною України країна скинула стару, зганьблену оболонку і впевнено дивилася у майбутнє з новою професійною політичною та економічною елітою – патріотичною, компетентною та чесною, яка має стратегію і прагнення реалізувати повний потенціал України. Необхідно прийняти такий рівень участі держави, який унеможливить корупцію, заборонить політичний протекціонізм, винагороджуватиме професіоналізм, обмежить вплив олігархів на політику, відновить чесну судову систему та забезпечить такий рівень протекціонізму і підтримки промисловості, який сприятиме розвитку малого і середнього бізнесу та швидкому зростанню середнього класу. Зокрема, необхідно визнати, що як державний, так і приватний сектори відіграють незамінну роль. Демократія, безпека та процвітання можуть бути досягнуті лише завдяки правильному балансу державних та приватних інтересів. Оригінал публікації за посиланням: "OPINION: The Hijacking of a Nation"| [URL=https://www.kyivpost.com/opinion/73103]https://www.kyivpost.com/opinion/73103[/URL, 5 квітня 2026 року. #Смешко #Україна #новини Текст англійською мовою був адаптований для читачів країн Заходу. https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69f8687f71a14/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69ee166586c7d/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Sun, 26 Apr 2026 16:43:01 +0300 'For all those who seek power... POLITICS is one of the highest forms of SERVICE. This path should not be chosen for the sake of personal enrichment...A politician should be a person who consciously strives to devote all their spiritual strength to society and the common good – to work, think and act for the good of the people" (Cardinal Liubomyr Husar, 1933-2017) The war that Russia has been waging against Ukraine since 2014 has convincingly demonstrated to the world that Ukraine has a freedom-loving people, and its soldiers and army are among the bravest and most professional in Europe. Ukrainians have long deserved freedom, democracy and prosperity. A genuine civil society has taken shape in Ukraine – unlike a mere population, it is ready to defend its own state actively. The country also has a powerful professional elite, which, together with the people and the army, helped it to stand firm, despite the authorities' inaction in preparing for war. At the same time, Ukraine lacks a fully-fledged political elite worthy of its people and army. In the classical sense, the elites of any country are divided into political and professional groups. The political elite is significantly smaller in number, yet it is this group that governs the state. The political elite refers to social groups that hold the greatest power and influence, possess the legal authority to make strategic decisions and determine the development of the state and society. It is they who formulate plans and strategies in key areas: political, international, economic, financial, scientific and technical, military, medical, educational, informational, cultural, environmental and demographic. Professional elites, in turn, are the executors of the decisions of the political elite. They may prepare proposals, advise and provide expert support, but do not have the authority to make strategic decisions. Career professionals in government bodies do not usually determine state personnel policy, control key resources, manage security agencies or formulate general strategies for the country's development. The political elite consists of politicians who acquire their status through elections: either by direct election to public office or through appointment under the political quotas of the ruling parties. Politicians can be divided into active and reserve categories. Active politicians include both government representatives and opposition members who operate within the three branches of government. Pro-government politicians rely on the parliamentary majority, the government or the head of state, whilst opposition politicians rely on parliamentary forces in the minority. Reserve politicians are those who have previously held power and are preparing to return to it by standing in elections. Individuals who stand for election but have never held political office or been elected are not politicians in the full sense of the word. They may be members of the professional elite or ordinary citizens. The mere fact of working in government bodies does not transform career professionals into politicians. In particular, military personnel do not elect their Supreme Commander-in-Chief – they are elected by the people. At the same time, the Commander-in-Chief may represent a political force that part of the military did not support. Likewise, career professionals in leadership positions within security and law enforcement agencies do not become politicians merely because of a change in political leadership, provided their careers are not politically motivated. In most democratic countries, such specialists are even legally prohibited from engaging in political activities. The question of the role of elites in state-building, particularly that of the military elite, has been raised repeatedly throughout history and in political thought. This is vividly reflected in the following statement: 'I believe that without the existence of a military elite, no European country would have had the slightest chance of becoming a modern European democracy. Historically, there is no developed European democracy that has been built without the participation of professional military personnel. The military typically builds democracy and then hands it over to civilians. Look at the biographies of General George Washington and General Napoleon Bonaparte. The latter's Civil Code is now the foundation of civil law jurisprudence in all Western countries. Generals Carl Gustaf Mannerheim, Józef Piłsudski, Charles de Gaulle, Mustafa Kemal Atatürk, the combat officer Winston Churchill... The military elite are people who are ready at any moment to give their lives for their country's independence. Not all military men make good politicians, but they are generally good statesmen. However, I am personally unaware of any instances of populists and merchants becoming statesmen... Unfortunately, since 1991, our country has been witnessing the destruction of its military elite. They fear the military because, as human history teaches us, when the preservation of statehood and the nation is at stake, it is usually the military that puts a stop to arrogant and self-obsessed politicians." (https://day.kyiv.ua/article/polityka-litnya-shkola-zhurnalistyky/urokderzhavotvorennya) The quality of elites in any country is closely linked to the level of political culture in society. As a rule, the culture of politicians is no higher than that of the voters who elect them. There is an interdependence between society and the elites: society shapes its elites, and the elites, in turn, influence the transformation of the population into conscious citizens. It is precisely on this 'elite-society' that determines not only the direction of a country's development, but also its civilisational level and the cultural quality of the state itself. At the same time, it is worth bearing in mind that human nature changes slowly. Modern politicians differ little from their predecessors of antiquity. They often share the same flaws: a low level of morality and culture, a thirst for power and self-enrichment. Access to significant resources and powers of authority often acts as a strong incentive for abuse. There also remains an underlying tendency among some politicians to transform democracy into authoritarianism, which allows them to evade accountability for betraying the public trust. During election campaigns, most of them conceal their true intentions, professing commitment to democratic values whilst simultaneously criticising their predecessors. Most such politicians begin their tenure in power by removing career professionals, patriots and people of integrity. The reason for this is obvious: they fear criticism and accusations of power-grabbing, corruption and incompetence. To avoid potential resistance, such politicians launch campaigns to discredit and persecute potential opponents, actively utilising both state-run and oligarch-controlled media. At the same time, positions of power are filled with loyal individuals – friends, business partners, compatriots from the same region and conformists. The result is an environment where the defining qualities are not professionalism or integrity, but personal loyalty and a willingness to act by any means necessary. This system often attracts cynical wheeler-dealers, seasoned corrupt actors, pseudo-expert populists, and outright ignoramuses, whose only 'advantage' is absolute loyalty, corporate solidarity, and a lack of scruples about the means used to achieve their goals. 'Ukraine's main problem is moral degradation; everything else is merely a consequence.' (Cardinal Liubomyr Husar, 1933-2017) When such people become politicians and reach the pinnacles of power, the state gradually transforms into an authoritarian, clan-based 'deep state', even if it formally retains the features of democracy. At this stage, the 'deep state' establishes complete control over all branches of government, rendering governance processes opaque to society. Although institutions may continue to perform formal, 'ritualistic' pseudo-democratic procedures and feign independence, real governance shifts to an informal centre of influence that has not been elected by the people. In essence, such a system differs little from the activities of an organised criminal group. Its characteristic features include 'manual control' of law enforcement agencies, the erosion of the rule of law, the de-professionalisation of public administration, as well as total corruption and the systematic plundering of the country's financial and material resources. It is important to note that the emergence of such a 'deep state' is possible not only in weak or transitional countries, but also in developed democracies. None of them is immune to the election of immoral, incompetent, corrupt and authoritarian-minded individuals coming to power. In some cases, these may even be agents of influence from authoritarian states, whose aim is to discredit and undermine democratic institutions from within. The logic of this process is simple: a successful democracy, especially in a neighbouring country, poses a threat to authoritarianism and despotism. It demonstrates an alternative – freedom and higher living standards for citizens – which undermines the legitimacy of non-democratic regimes. At the same time, democracy itself is not a self-sustaining system – it requires constant protection and support. The threat of its degeneration into autocracy or tyranny is ever-present. Risk factors include uncontrolled 'liberalisation', a distorted understanding of globalisation, and passive, 'toothless' observation of the erosion of its laws and fundamental principles. The process of state degradation becomes irreversible when two things happen simultaneously: political elites lose their calibre, and society allows this to happen. In such a situation, the very subject capable of defending democracy effectively disappears – both from external pressure from autocracies and from internal personnel erosion. It is not for nothing that they say: 'the fish rots from the head down'. Pseudo-democratic elites lose the ability to adapt the public administration system to new challenges, and the authorities cease to fulfil their key function – protecting the rule of law. Political parties are gradually turning into 'feudal enclaves' for their leaders, whilst the 'fourth estate', instead of exercising oversight, contributes to the 'loss of memory' and political culture among voters. (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68bea7a6e1a20/) As a result, society becomes vulnerable to manipulation: voters are increasingly falling prey to political tactics, 'black PR' and targeted information campaigns against those who still try to uphold democratic principles. Against this backdrop, power structures become increasingly populated by 'professional' populists, grant-dependent activists, media 'experts', as well as individuals who are economically, militarily, and diplomatically incompetent, and conformists. The concept of 'new faces' is often reduced solely to age, whilst the obvious is glossed over: the lack of proven experience and a professional track record. At the same time, the concept of an 'effective manager' is being used as a substitute for the concept of a 'professional'. Such a substitution seems absurd when applied to other fields: no one would want to find themselves on an operating table without a surgeon, or board a plane without a pilot, both of whom have been replaced by 'managers'. An additional danger is that the promotion of such people is often supported by external and internal players – corrupt authorities, oligarchs, transnational structures and even foreign governments. The Austrian democracy researcher Martin Pollack warned of such threats, emphasising the link between the degradation of elites and that of society: "...intellectuals have been silent of late: everyone is minding their own business, writing their books, putting on their plays, and so on... In my view, this is where the great danger lies... young intellectuals have grown accustomed to democracy, freedom, and the rule of law. They do not want to fight for these things because, for them, they are the norm, like water that is supposed to flow from the tap. But I remember times when... I turned on the tap, and there was no water. The same may happen with democracy – you may turn on the tap and find that the water is no longer there...". (https://life.pravda.com.ua/culture/2016/07/07/214585/). The issue of the quality of political elites and their influence on state policy is universal and is supported by both practical experience and the assessments of authoritative experts. In particular, the American diplomat George Kent, who has more than thirty years of service, emphasises the importance of professionalism in state governance: "Trump's first administration was staffed by competent professionals. In my view, we have always had a tradition – regardless of which party is in power – of bringing in professionals capable of promoting and defending US national interests. For 80 years, Americans understood that the security and prosperity of our allies and partners contribute to our national interests, our security and our well-being. That is precisely why the US devoted so much effort and resources to supporting the success of its partners and allies. During his second term, Donald Trump adopted a completely different approach. It is a transactional approach: what you do for me – not for the United States, but for me, Donald Trump, and his inner circle. And the people who are ministers and members of his government are not competent professionals. They are simply incompetent. They lack strategic vision, and it seems they have neither an understanding nor an awareness of history or geography, which leads to flawed political decisions – as we are seeing this week (the interview was recorded on 19 March – the Ukrainska Pravda) in the war against Iran and its impact on the global economy. Unfortunately, we also see this in negotiations conducted by real-estate developers who know nothing about Russia and Ukraine in the context of Russia's war against Ukraine. (https://www.pravda.com.ua/articles/2026/03/23/8026713/) This assessment underscores a central problem: abandoning the principle of professionalism in the formation of government inevitably leads to strategic mistakes and the weakening of the state. Summarising this view, the American political scientist Zbigniew Brzeziński formulated a fundamental principle governing the functioning of states: "States do not perish because of wars – they perish from the degradation of their ELITES. When the ruling class becomes incapable of governing, the country weakens regardless of the external threats it faces." The task of intellectuals – both the professional elite and the genuine political elite, that is, 'philosopher' as defined by Plato, lies in ensuring that "democracy does not disappear". Albert Einstein, in his own way, emphasised the same idea: "Life is like riding a bicycle: to keep your balance, you must keep moving." This means that democracy cannot exist without constant development and reflection on its own experience. Progress is based on knowledge and experience, but it begins not only with the answer to the question 'what do we want?', but first and foremost – 'what do we no longer want?' It is the awareness of past mistakes and negative experience that forms the foundation for moving forward. At the same time, this alone is not sufficient. Without a clearly formulated goal and an understanding of the correct direction of development, there is always a risk of regression – a return to old mistakes under new conditions. Therefore, true markers of progress must be based on both knowledge and experience, as well as an understanding of the signs of decline. In this context, it is important to realise: democracy is not a natural or guaranteed state of society. It is a complex system of government that requires conscious building, constant maintenance and self-discipline on the part of citizens. Its core value lies in the protection of human rights and freedoms, which is only possible with strong institutions, effective legal mechanisms and established procedures. Until these institutions become a historical tradition, the danger of a return to autocracy remains constant. History knows of no models of power that would guarantee human rights and freedoms without the effort of elites and society. Instead, autocracies are characterised by other features: the self-enrichment of political elites, the pursuit of unchecked power, and selective justice based on the principle: "everything for us, the law and punishment for our enemies." (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68b5ebc21a8c2/) Unfortunately, throughout the years of Ukraine's independence, not a single parliamentary political party has proposed a comprehensive strategy and plan for building democracy. Political elites in power failed to draw proper lessons from the historical experience of Ukraine and the world, did not think strategically, and often ignored the analyses and proposals of academics and representatives of professional elites. (https://day.kyiv.ua/article/den-planety/nevyvcheni-uroky-hetmanatu-ta-natsionalna-ideya-ukrayiny-u-suchasnykh-umovakh2) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68a5dd747bc1f/) As a result, instead of building a fully-fledged democracy in accordance with the objective laws of its development and the requirements of the Constitution of Ukraine, only an imitation of this process took place. Under such conditions, the renewal of the political elite through the appointment of professional personnel became practically impossible. Moreover, with each new electoral cycle, the pseudo-political elite became increasingly substandard – less professional, more corrupt, and in some cases even lumpenised. Since the first Orange Revolution, these processes have only intensified: the political elites have gradually come under the shadow influence of oligarchic and clan-based groups. A telling example of such trends can be seen in the political career of Mykhailo Havryliuk: his transition from a symbol of protest to parliamentary activity demonstrated that personal courage, undoubtedly an important virtue, is not, in itself, sufficient for effective state-building and governance. What proves decisive for the quality of state governance is the level of education, professional experience, culture, as well as the capacity for strategic thinking and a systemic vision of processes. This relationship between the quality of elites and the environment in which they are formed was explained by the American researcher Jacques Fresco: "Our customs, behaviours and values are by-products of our culture. No one is born with greed, prejudice, bigotry, patriotism and hatred; these are all learned patterns of behaviour. If the environment is unaltered, similar behaviour will reoccur." Thus, the degradation of political elites is not merely a consequence of the individual qualities of specific people, but also a reflection of the environment in which they are formed and reproduced. Changing the environment in Ukraine without renewing the political elites through new architects and state builders drawn from the ranks of the professional elites is practically impossible. New parliamentary parties must play a key role in this process. They must not only understand the principles of building democracy, but also have a clear ideology, a long-term strategy and realistic programmes for its development. At the same time, this is not enough without support from civil society institutions. Together with professional and independent media, as well as expert political scientists and sociologists, these political forces must help to raise voters' legal awareness. It is precisely this interaction that creates the conditions for democracy to function effectively. Freedom of speech and well-thought-out strategies for reforming public administration and local self-government become key instruments for ensuring the transparency of the authorities, their accountability to society, and for curbing abuse, corruption and authoritarianism. Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine (Part 1) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6989c011528d0/) Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine (Part 2) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6989c011528d0/) Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine – Formula for Economic Growth (Part 3) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6989c011528d0/) Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine – USSM (Part 4) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6989c011528d0/) Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine – The Elite, Society and Strategies (Part- 5.1.) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69e60f59dd4e7/) https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69ee166586c7d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69e60f59dd4e7/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Mon, 20 Apr 2026 14:34:49 +0300 "Every national revival begins with the revival of the ELITE... No one will build a STATE for us if we do not build it ourselves, and none of us will create a NATION if we ourselves do not wish to become one... The Cossacks set demands first and foremost upon themselves, rather than upon the masses. They did not shift their state duties onto the PEOPLE, but set an example to the people themselves of how these duties should be fulfilled. They did not follow the people, but led them... They did not place their hopes in popular creativity (the opinion of the majority), but themselves gave the people their creative impetus (plans and strategies for salvation) " (Viacheslav Lypynskyi, 1882-1931). The audacity of ignorance does not absolve one of responsibility. Erroneous actions or inaction driven by self-admiration and ambition, in the absence of professional knowledge, experience and the ability to foresee, lead to crimes. On a national scale, they lead to national tragedies. POLITICS is the science of the inevitable and the art of the possible. With SKILL, guided by KNOWLEDGE OF THE LAWS of the INEVITABLE and the ART OF THE POSSIBLE, one must forge appropriate strategic alliances in the right place and at the right time. It is impossible to become a genuine POLITICAL ELITE without bypassing the PROFESSIONAL ELITE. "The elite are people who can look far ahead and preserve what matters most – HUMAN DIGNITY. The elite are people distinguished by their life wisdom. WISDOM lies not only in knowledge, because someone may possess great knowledge and yet not be wise. WISDOM is the ability to see reality in its context, as a WHOLE." (Cardinal Liubomyr Husar, 1933- 2017). Historical experience demonstrates that the fate of states and nations depends on the condition and quality of SOCIETY, ELITES, and STRATEGY. In turn, the quality and state of these institutions depend on the activities of the three branches of state power-the legislative, executive, and judicial-as well as one non-state branch: the mass media. This is precisely why journalists, political scientists and sociologists are often referred to as the 'fourth estate'. In the context of the 21st-century information explosion, its influence on state processes cannot be overstated. Through their activities, all four branches of state power shape society's political culture. They also build or destroy the image of society's finest representatives – the professional elite. The latter is the sole source for the formation of a genuine political elite in the country. However, the transition from one to the other is possible only through elections. These same four branches of power either promote the right strategies for the country's development or conceal and suppress them. Only specialists from the professional elite can devise such strategies. Amateurs from the street are incapable of doing so. It is well known that whoever controls information also controls public consciousness. Therefore, the 'fourth branch of power', together with the three state branches, bears responsibility for the voters' ability to distinguish genuine professional elites from charlatans. The latter are formed either from professional elites – the treasure and reserve of the state resilience – or from political adventurers and professional ignoramuses. Such individuals in power become "useful idiots" for the state's enemies. Without the help of the media, society becomes blind and deaf, and the rise to power of moral and patriotic professionals is obstructed. The fate of states and nations becomes even more complicated when the media in a country become completely dependent on corrupt authorities, oligarchs, external influence or opportunistic owners. Under such conditions, the path to politics and power for self-serving ignoramuses, pseudo-activists, populist windbags, business wheeler-dealers, swindlers, and sometimes even traitors and criminals becomes even more wide open. Proclaiming themselves after the elections as "new faces in power" and a new "political elite", they in reality remain nothing more than puppets in a "political puppet theatre". Their backstage puppeteers may be the upper echelons of a corrupt regime, "clan feudal lords", oligarchs, international business groups or the secret services of other states. Sometimes – all of the above. Such pseudo-elites are incapable of predicting the future, identifying external and internal threats, formulating effective strategies to overcome them in good time, and preparing the country to defend itself against possible aggression. An indicator of this is the entry into an already corrupt system of former "exposers" of that system – journalists who abandon oversight in the interests of society. The circle closes. Having built their reputations as "exposers of previous authorities" and gained some credibility, they betray both professional ethics and society. Together with the "new" authorities, they become merely new beneficiaries of old corruption schemes within an unchanged system of power. They no longer fight the "system" but become accomplices in its new crimes. Moreover, they assist in destroying the reputations of professionals who continue to fight and are forced to publicly expose it, effectively replacing those who deserted from the media. Another sign of the degradation of the "fourth branch" is the "work" of political scientists, sociologists, and the media, aimed at silencing society's true elites and artificially creating the image of virtual pseudo-"political elites" from "new" candidates convenient to the authorities and oligarchs. An example of this is the removal of the political party "Strength and Honour" from opinion poll lists. A poll conducted on 21 January 2022 by the Kyiv International Institute of Sociology (KIIS) on the eve of the full-scale invasion recorded its leader's fourth-highest presidential rating – 9.6% of the vote – and also predicted that the party was guaranteed to enter the Ukrainian parliament with 7.8% support (https://www.kiis.com.ua/?lang=eng&cat=reports&id=1090&page=1&t=2). Following this, the party was excluded from all polls. The party was perhaps the only political force to have clearly enshrined its own ideology – Ukrainian neoconservatism – and its strategic goal – the development of democracy – in its constitution and programme. In the parliamentary elections, it received the support of around 2 million voters. Of its more than 600 local councillors, many volunteered for service and gave their lives for their homeland. Postage stamps are issued in their honour, and streets are named after them. Among them are Hero of Ukraine, flying ace, Colonel Oleksandr Oksanchenko; marine Ivan Funtovyi; and paratroopers Ruslan Shevchuk, Viktor Honcharuk, and Maksym Maksymenko... The consequence of such processes in society is the cementing of oligarchic and feudal-clan power. The deprofessionalisation of public administration is accelerating dramatically, whilst the likelihood of people appearing within it who can look far ahead and preserve what matters most – human dignity – is rapidly diminishing. Illustrative examples are at hand. One need only compare the wisdom of General George Washington with the statements made during the war in Ukraine by the then Secretary of the National Security and Defence Council, a veterinarian by profession. - Oleksii Danilov, Secretary of the National Security and Defence Council of Ukraine, 31 August 2022: 'When people say you can prepare for war... You can prepare for a wedding, or other things... But not for war. You don't know how a person will behave in such a situation. Everyone reacts differently to certain things'. (https://tsn.ua/ato/potim-bula-viyna-danilov-rozpoviv-pro-ranok-24-lyutogo-ta-pershi-dzvinki-prezidenta-2147614.html) - Ihor Smeshko, President of the Centre for Strategic Studies and Analysis, 26 October 2021: '...It is impossible to win a war against us, and the Kremlin understands this, too. But that doesn't make things any better for us if the Tsar suddenly decides to act, and we provoke him with our weakness, leading to an active phase of war. We must prepare for this; we must rule out this scenario through our strength. Let's recall Tuzla in 2003; Russia had a powerful army back then, too, and what happened? We immediately scrambled around 35 aircraft and began exercises. We immediately contacted the Kremlin through the intelligence services and warned that we would immediately invoke the Budapest Memorandum and convene consultations with the guarantor states. It's all down to professionalism..." (https://apostrophe.ua/articles/ukraine-nechem-voevat-protiv-rf-no-shans-dat-otpor-est-eks-glava-sbu.html) - Despite the fact that experienced military officers provided well-founded forecasts and warnings regarding the need for immediate preparations for war, in particular: the imposition of martial law, the restoration of a time-tested mobilisation system, the conduct of early mobilisation with appropriate operational and strategic reserves, the conversion of the defence industry to a wartime footing, the rearmament of air defence systems in particular, missile defence and the air force, as well as the early deployment of a multi-layered strategic defence system along the entire perimeter of the Russian-Belarusian border. "Whose gunmen were shooting at people, and how Putin got exposed," TVi Channel, 11 March 2014. (https://youtu.be/H3xX-6P2uN4?si=d7gShA_2lNJNKjyV). As for the hallmarks of the pseudo-elite, they have long been known. The fact that Ukrainian society still cannot recognise them is yet another testament to the quality of the work of the 'fourth branch of state power'. As far back as the 19th century, Gustave Le Bon, the founder of social psychology, aptly characterised such figures: "Whoever can supply them with illusions is easily their master; whoever attempts to destroy their illusions is always their victim." Examples from Ukraine's recent history are close at hand: the two Maidan protests of 2004 and 2014. According to Stepan Khmara, a participant in both, "it was not the Maidans that came to power, but the spectacle of the Maidans". At the same time, warnings from the leadership of the Security Service of Ukraine were already voiced in 2004: "Those who believe in and are ready to fight for freedom and democracy will take to the streets, but power will go to those who were already part of the old system of power. They will not fight to change the system of power because they support authoritarianism and corruption. They need the Maidan to take the helm of power. Their hidden dream is power unrestricted by anyone or anything, akin to the Russian dictatorship." After the 2004 Maidan protest, the professional officials who "set things straight" and prevented Viktor Yanukovych's first attempt to seize power and the bloodshed in Ukraine were dismissed – in violation of the Constitution and laws of Ukraine, 'in the revolutionary manner'. Power was filled with pseudo-revolutionaries, since no revolution in the classical sense of the word – "a radical change in the system of governance" – had taken place. No one even intended to reform it. Once again, the ancient maxim was confirmed: "Power not guided by wisdom leads to disorder and injustice" (Socrates, 5th century BC), "Those who buy power with money become accustomed to profiting from it" (Aristotle, 4th century BC). The collapse of the ideals of the 2004 Maidan protest was due to the fact that civil society in Ukraine was only just taking shape. There were no genuine political elites, nor any plans or strategies for building democracy. The strength of the Maidan lay in the middle class, which was dissatisfied with the slow pace of legal reforms and the loss of trust in the authorities. Its numbers were then at their highest since Ukraine's independence. Economic growth stood at 12.1% of GDP per year – one of the highest rates in Europe. The unpreparedness of pseudo-democrats for reform and their betrayal of the Maidan's ideals cost "the people's president", Viktor Yushchenko, the support of society and the chance of re-election for a second term. In the 2010 elections, he secured 5.45% of the vote. Having taken over a country with 12.1% GDP growth, he left the presidency with growth having fallen almost fourfold, to 3.8%. The system of government became even more corrupt and authoritarian. Tens of thousands of the most qualified professionals were ousted from government bodies. A handful of the super-rich turned into full-fledged oligarchs. The destruction of legal procedures for personnel appointments, the closure of criminal cases against Yanukovych's circle, and backroom deals with him paved the way for his presidency. Ukraine's first two presidents at least admitted that they did not understand the laws governing the development of democracy. In an interview with the newspaper Den (Day) on the eve of the 2019 elections, President Leonid Kravchuk confirmed this once again. When asked: "What went wrong and why does Ukraine remain unreformed?" – he replied: "In 1991, it was proclaimed that Ukraine had become... a democratic state. And the people? We suddenly began building a new state. We had no knowledge of the new system, even though we were educated people: in Ukraine, there were over 900 people with secondary and higher education per thousand of the population. But this knowledge was completely different from what we needed in the new Ukraine... We began building a country that did not correspond to the aspirations of the people, but to a political class unfit to be the political class of an independent Ukraine. Decisions and laws were adopted that did not serve the people's interests. This situation persists to this day..." When asked what Ukraine's national idea should be, Leonid Kravchuk remarked: "The national idea... is to live independently, democratically and in abundance. There is no need to specify: spiritually or materially? Independence and democracy encompass everything... We have set out on the path of democracy and this is the only correct decision... the main thing is the fight against corruption, uncertainty, ignorance, dual power, and irresponsible state governance... we must give people the opportunity to live and earn a living with dignity, to ensure democracy not in words but in deeds, independence not in words but in reality." In the same interview, he warned: "These (presidential) elections could be our 'last mistake'." (https://day.kyiv.ua/article/podrobytsi-litnya-shkola-zhurnalistyky/tsi-vybory-mozhut-buty-nashoyu-ostannoyu-pomylkoyu). As managers of the Soviet school, the first two presidents at least respected professional expertise. The fate of career professionals in the USSR is another matter, but the fact remains that during the civil war, over 60% of the officers of the imperial army were recruited into the Red Army. The first two presidents of Ukraine, with prior managerial experience, adhered to established procedures during appointments: they considered candidates' education, professional training, prior experience, and the existence of compromising material. Following Viktor Yushchenko's "revolutionary" innovations in personnel policy, all subsequent presidents have abandoned such procedures. After the era of "dear friends", personal loyalty became the main criterion for selection. For the first time since 2005, a candidate's foreign citizenship ceased to be an obstacle to government appointments. The first draft of the public broadcasting bill was torpedoed by the "people's president". Finance was handled by those who kept their funds in offshore accounts, healthcare by those who had been treated abroad, and education by those whose children studied outside Ukraine. Laws began to be drafted and passed by those to whom they no longer actually applied. For example, Andrii Derkach, a graduate of the Academy of the Federal Security Service (FSB), was appointed head of the national nuclear energy generating company Energoatom. Before he appeared on the Maidan stage alongside Yushchenko, he had been in hiding in Russia. In 2004, A. Derkach was implicated in two criminal cases, the investigations into which the Security Service of Ukraine (SBU) had successfully concluded: the establishment within the SBU of a 'situation centre' with links to Russian special services, and the smuggling of weapons to Sierra Leone in violation of UN sanctions. These cases were closed by the new SBU leadership, as were the cases concerning the parallel server of the Central Election Commission, the separatist congress in the City of Sievierodonetsk, and the Donetsk-based 'Hamadei' counterfeit cigarette factory. Had these cases been brought to court, which would have taken just one or two months, the resurgence of Yanukovych and his political force would have been impossible... To be continued... https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69e60f59dd4e7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69e26b1fd741f/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Fri, 17 Apr 2026 20:17:19 +0300 "Для усіх бажаючих іти до влади... ПОЛІТИКА – це одна із найвищих форм СЛУЖІННЯ. Цей шлях не повинен обиратися з метою особистого збагачення...Політиком має бути особа, яка свідомо прагне всю свою духовну силу присвятити суспільству, загальному благу. Працювати, думати, діяти для добра людей" (Кардинал Любомир Гузар, 1933- 2017 рр.) Війна, яку Росія веде проти України з 2014 року, переконливо продемонструвала світові: Україна має волелюбний народ, а її солдати й армія є одними з найсміливіших і найпрофесійніших у Європі. Українці давно заслужили на свободу, демократію та процвітання. В Україні сформувалося справжнє громадянське суспільство – на відміну від просто населення, воно готове активно захищати власну державу. Країна має також потужну професійну еліту, яка разом із народом і армією допомогла вистояти, попри бездіяльність влади у підготовці до війни. Водночас Україні бракує повноцінної політичної еліти, яка була б гідною свого народу й армії. У класичному розумінні, еліти будь-якої країни поділяються на політичні та професійні. Політична еліта є значно меншою за чисельністю, але саме вона здійснює управління державою. Під політичною елітою розуміють соціальні групи, що володіють найбільшою владою та впливом, мають законні повноваження ухвалювати стратегічні рішення і визначати розвиток держави та суспільства. Саме вони формують плани і стратегії у ключових сферах: політичній, міжнародній, економічній, фінансовій, науково-технічній, воєнній, медичній, освітній, інформаційній, культурній, екологічній та демографічній. Професійні еліти, своєю чергою, є виконавцями рішень політичної еліти. Вони можуть готувати пропозиції, консультувати та надавати експертну підтримку, однак не мають повноважень ухвалювати стратегічні рішення. Кар'єрні професіонали в органах влади зазвичай не визначають державну кадрову політику, не контролюють ключові ресурси, не керують силовими структурами та не формують загальні стратегії розвитку держави. Політична еліта формується з політиків, які здобувають свій статус через вибори: або шляхом прямого обрання до органів влади, або через призначення за політичними квотами правлячих партій. Політиків можна поділити на діючих і резервних. До діючих належать як представники влади, так і опозиції, які перебувають у межах трьох гілок державної влади. Провладні політики спираються на парламентську більшість, уряд або главу держави, тоді як опозиційні – на парламентські сили, що перебувають у меншості. Резервні політики – це ті, хто раніше перебував при владі та готується повернутися до неї через участь у виборах. Особи, які балотуються на виборах, але ніколи не обіймали політичних посад і не були обрані, не є політиками у повному розумінні цього слова. Вони можуть належати як до професійних еліт, так і бути пересічними громадянами. Сам факт роботи в органах влади не перетворює кар'єрних професіоналів на політиків. Зокрема, військовослужбовці не обирають свого Верховного Головнокомандувача – його обирає народ. При цьому він може представляти політичну силу, яку частина військових не підтримувала. Аналогічно, кадрові професіонали у керівництві силових і правоохоронних органів не стають політиками лише через зміну політичного керівництва, якщо їхня кар'єра не є політично зумовленою. У більшості демократичних країн таким фахівцям навіть законодавчо заборонено займатися політичною діяльністю. Питання ролі еліт у державотворенні, зокрема військової еліти, неодноразово піднімалося в історії та політичній думці. Це яскраво відображає така позиція: "Я вважаю, що без існування військової еліти будь-яка європейська країна не мала б жодного шансу бути сучасною європейською демократією. Історично немає жодної розвинутої європейської демократії, побудованої без участі професійних військових. Військові будують демократію, як правило, а потім передають її цивільним. Подивіться на біографії генерала Джорджа Вашингтона, генерала Наполеона Бонапарта. Цивільний ĸодеĸс останнього – зараз основа юриспруденції з цивільного права в усіх західних країнах. Генерали Карл Густав Маннергейм, Юзеф Пілсудський, Шарль де Голль, Мустафа Кемаль Ататюрк, бойовий офіцер Вінстон Черчилль... Військова еліта – це люди, які в будь-який момент готові віддати життя за незалежність своєї країни. Не з усіх військових можуть бути гарні політики, але переважно це хороші державники. Проте мені особисто не відомі випадки перетворення популістів та купців на державотворців... На жаль, із 1991 роĸу у нас триває процес знищення нашої військової еліти. Бояться військових, тому що, як вчить історія людства, військові, коли виникає питання збереження державності та нації, зазвичай і зупиняють знахабнілих та самозакоханих політиканів." (https://day.kyiv.ua/article/polityka-litnya-shkola-zhurnalistyky/urokderzhavotvorennya) Проблема якості еліт у будь-якій країні тісно пов'язана з рівнем політичної культури суспільства. Як правило, культура політиків не є вищою за культуру виборців, які їх обирають. Між суспільством і елітами існує взаємозалежність: суспільство формує свої еліти, а еліти, своєю чергою, впливають на перетворення населення на свідомих громадян. Саме від цього тандему "еліта – суспільство" залежить не лише напрям розвитку країни, а й її цивілізаційний рівень та культурна якість держави. Водночас варто враховувати, що природа людини змінюється повільно. Сучасні політики мало відрізняються від своїх попередників античної доби. Їм часто притаманні ті самі вади: низький рівень моралі й культури, жага до влади та самозбагачення. Доступ до значних ресурсів і владних повноважень нерідко діє як сильний стимул до зловживань. Також залишається незмінною прихована схильність частини політиків до трансформації демократії в авторитаризм, що дозволяє уникати відповідальності за зраду суспільної довіри. Під час виборів більшість із них маскує справжні наміри, демонструє відданість демократичним цінностям і водночас критикує попередників. Більшість таких політиків розпочинає свою діяльність при владі з усунення кадрових професіоналів, патріотів і моральних людей. Причина цього очевидна: вони бояться критики та звинувачень в узурпації влади, корупції й непрофесіоналізмі. Щоб уникнути потенційного спротиву, такі політики запускають кампанії дискредитації та переслідування можливих опонентів, активно використовуючи як державні, так і олігархічні медіа. Паралельно відбувається заповнення владних структур лояльними людьми – друзями, бізнес-партнерами, земляками та конформістами. У результаті формується середовище, де визначальними якостями стають не професіоналізм чи моральність, а особиста відданість і готовність діяти будь-якими методами. До цієї системи часто потрапляють цинічні ділки, досвідчені корупціонери, псевдофахові популісти й відверті невігласи, єдиною "перевагою" яких є абсолютна лояльність, корпоративна солідарність і нерозбірливість у засобах досягнення цілей. "Основна проблема України – це моральна деградація, а все інше – наслідки". (Кардинал Любомир Гузар, 1933- 2017 рр.) Коли подібні люди стають політиками й досягають вершин влади, держава поступово трансформується в авторитарно-кланову "глибинну державу", навіть якщо формально зберігає ознаки демократії. На цьому етапі "глибинна держава" встановлює повний контроль над усіма гілками влади, роблячи процеси управління непрозорими для суспільства. Хоча інституції можуть і надалі виконувати формальні, "ритуальні" псевдодемократичні процедури та імітувати незалежність, реальне управління переходить до неформального центру впливу, який не обирався народом. За своєю суттю така система мало чим відрізняється від діяльності організованого злочинного угрупування. Її характерними ознаками стають "ручне управління" силовими структурами, руйнування верховенства права, депрофесіоналізація державного управління, а також тотальна корупція й системне розкрадання фінансових і матеріальних ресурсів країни. Важливо, що поява подібної "глибинної держави" можлива не лише в слабких чи перехідних країнах, а й у розвинених демократіях. Жодна з них не застрахована від приходу до влади через вибори аморальних, некомпетентних, корумпованих і авторитарно налаштованих осіб. У деяких випадках це можуть бути навіть агенти впливу авторитарних держав, метою яких є дискредитація та підрив демократичних інститутів зсередини. Логіка цього процесу проста: успішна демократія, особливо в сусідній країні, становить загрозу для авторитаризму та деспотії. Вона демонструє альтернативу – свободу та вищі стандарти життя для громадян, що підриває легітимність недемократичних режимів. Водночас сама демократія не є самодостатньою системою – вона потребує постійного захисту й підтримки. Загроза її переродження в автократію чи тиранію існує завжди. Факторами ризику стають неконтрольована "лібералізація", викривлене розуміння глобалізації, а також пасивне, "беззубе" спостереження за руйнуванням її законів і базових принципів. Процес деградації держави стає невідворотним тоді, коли одночасно відбуваються дві речі: політичні еліти втрачають якість, а суспільство допускає це. У такій ситуації фактично зникає суб'єкт, здатний захищати демократію – як від зовнішнього тиску автократій, так і від внутрішньої кадрової ерозії. Недарма кажуть: "риба гниє з голови". Псевдодемократичні еліти втрачають здатність адаптувати систему державного управління до нових викликів, а влада перестає виконувати ключову функцію – захист верховенства права. Політичні партії поступово перетворюються на "феодальні анклави" своїх лідерів, а "четверта влада" замість контролю сприяє "втраті пам'яті" та політичної культури виборців. (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68bea7a6e1a20/) У результаті суспільство стає вразливим до маніпуляцій: виборці дедалі частіше потрапляють під вплив політичних технологій, "чорного піару" та цілеспрямованих інформаційних кампаній проти тих, хто ще намагається відстоювати демократичні принципи. На цьому тлі у владі масово з'являються "професійні" популісти, "грантоїди", публічні "експерти" розмовного жанру, а також економічно, військово й дипломатично некомпетентні особи та конформісти. Поняття "нових облич" часто зводиться лише до віку, при цьому замовчується очевидне: відсутність перевіреного досвіду й професійної біографії. Водночас поняття "ефективний менеджер" підміняє собою поняття "професіонал". Така підміна виглядає абсурдною, якщо перенести її на інші сфери: ніхто не хотів би опинитися на операційному столі не в хірурга чи сісти в літак без пілота, замінених на "менеджерів". Додаткову небезпеку становить те, що просування таких людей часто підтримується зовнішніми та внутрішніми гравцями – корумпованою владою, олігархами, транснаціональними структурами й навіть іноземними урядами. Про подібні загрози застерігав австрійський дослідник демократії Мартін Поллак, підкреслюючи взаємозв'язок деградації еліт і суспільства: "...інтелектуали останнім часом мовчать: кожен займається своїми справами, пише свої книжки, робить свій театр тощо... В моєму розумінні – тут і захована велика небезпека... молоді інтелектуали звикли, що є демократія, свобода і право. Вони не хочуть боротися за це, бо це для них – норма, як вода, яка має йти із крана. А я пам'ятаю моменти, коли... відкривав кран, а води у ньому не було. І так само може статися з демократією – ти відкриєш кран, а води у ньому вже не буде..." (https://life.pravda.com.ua/culture/2016/07/07/214585/) Проблема якості політичних еліт і їхнього впливу на державну політику є універсальною та підтверджується як практичним досвідом, так і оцінками авторитетних експертів. Зокрема, американський дипломат із понад тридцятирічним стажем Джордж Кент наголошує на важливості професіоналізму в управлінні державою: "Перша адміністрація Трампа була укомплектована компетентними професіоналами. І, як на мене, у нас завжди існувала традиція незалежно від того, яка партія при владі – залучати фахових людей, здатних просувати й захищати національні інтереси США. Упродовж 80 роĸів американці розуміли, що нашим національним інтересам, нашій безпеці та добробуту сприяють безпека й процвітання наших союзників і партнерів. Саме тому США витрачали так багато зусиль і коштів на підтримку успіху партнерів і союзників. Під час другого терміну Дональд Трамп обрав зовсім інший підхід. Це трансакційний підхід: що ти робиш для мене – не для Сполучених Штатів, а для мене, Дональда Трампа, і його найближчого оточення. А люди, які є міністрами та членами його уряду – це не компетентні професіонали. Вони просто некомпетентні. У них немає стратегічного бачення, і, схоже, вони не мають ані розуміння, ані усвідомлення історії чи географії, що призводить до хибних політичних рішень – як ми бачимо цього тижня (інтерв'ю записано 19 березня – УП) у війні проти Ірану та її впливу на світову економіку. І, на жаль, ми також спостерігаємо це в переговорах, які ведуть девелопери нерухомості, що нічого не знають про Росію та Україну в ĸонтеĸсті війни Росії проти України." (https://www.pravda.com.ua/articles/2026/03/23/8026713/). Ця оцінка підкреслює ключову проблему: відхід від принципу професійності у формуванні влади неминуче призводить до стратегічних помилок і послаблення держави. Узагальнюючи цю думку, американський політолог Збігнєв Бжезінський сформулював фундаментальний принцип функціонування держав: "Держави не гинуть від воєн – вони гинуть від деградації ЕЛІТ. Коли правлячий клас стає неспроможним керувати, країна слабшає незалежно від того, які зовнішні загрози вона має". Завдання інтелектуалів – як професійної, так і справжньої політичної еліти, тобто "філософів" за визначенням Платон, полягає в тому, щоб "стежити за тим, щоби демократія не зникла". Цю ж думку, по-своєму, підкреслював і Альберт Ейнштейн: "життя – це як їзда на велосипеді: щоб утримати рівновагу, треба рухатися". Це означає, що демократія не може існувати без постійного розвитку й осмислення власного досвіду. Прогрес базується на знаннях і досвіді, але починається не лише з відповіді на запитання "чого ми хочемо?", а передусім – "чого ми більше не хочемо". Саме усвідомлення попередніх помилок і негативного досвіду формує основу руху вперед. Водночас цього недостатньо. Без чітко сформульованої мети й розуміння правильного напряму розвитку завжди зберігається ризик регресу – повернення до старих помилок у нових умовах. Тому справжні маркери прогресу мають спиратися як на знання і досвід, так і на розуміння ознак деградації. У цьому контексті важливо усвідомлювати: демократія не є природним або гарантованим станом суспільства. Це складна система організації влади, яка потребує свідомого будівництва, постійної підтримки та самодисципліни громадян. Її головна цінність – захист прав і свобод людини, який можливий лише за наявності сильних інституцій, ефективних правових механізмів і усталених процедур. Поки ці інституції не стають історичною традицією, загроза відкату до автократії залишається постійною. Історія не знає моделей влади, які б без зусиль з боку еліт і суспільства гарантували права і свободи людини. Натомість для автократій характерні інші риси: самозбагачення політичних еліт, прагнення до неконтрольованої влади та вибіркове правосуддя за принципом: "нам – усе, ворогам – закон і покарання". (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68b5ebc21a8c2/) На жаль, за роки незалежності України жодна парламентська політична партія не запропонувала цілісної стратегії і плану побудови демократії. Політичні еліти, які перебували при владі, не узагальнювали належним чином історичний досвід України та світу, не мислили стратегічно і часто ігнорували аналітику та пропозиції науковців і представників професійних еліт. (https://day.kyiv.ua/article/den-planety/nevyvcheni-uroky-hetmanatu-ta-natsionalna-ideya-ukrayiny-u-suchasnykh-umovakh2) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68a5dd747bc1f/) Як наслідок, замість побудови повноцінної демократії відповідно до об'єктивних законів її розвитку та вимог Конституції України відбулася лише імітація цього процесу. У таких умовах оновлення політичних еліт за рахунок професійних кадрів стало практично неможливим. Ба більше, з кожним новим виборчим циклом псевдополітичні еліти дедалі більше втрачали якість – ставали менш професійними, більш корумпованими, а подекуди й люмпенізованими. Починаючи з першого Помаранчевого Майдану, ці процеси лише поглиблювалися: політичні еліти поступово опинилися під тіньовим впливом олігархічно-кланових груп. Показовим прикладом таких тенденцій можна вважати політичну кар'єру Михайла Гаврилюка: перехід від символу протесту до парламентської діяльності продемонстрував, що особиста сміливість, безперечно важлива чеснота, сама по собі не є достатньою для ефективного державотворення та управління. Натомість вирішальними для якісного управління державою є рівень освіти, професійний досвід, культура, а також здатність до стратегічного мислення і системного бачення процесів. Цю залежність між якістю еліт і середовищем їх формування пояснював американський дослідник Жак Фреско: "Наші звичаї, поведінка і цінності є побічними продуктами нашої культури. Ніхто не народжується із жадібністю, забобонами, фанатизмом, патріотизмом і ненавистю; це все вивчені моделі поведінки. Якщо навколишнє середовище не змінюється, така поведінка повторюватиметься". Таким чином, деградація політичних еліт є не лише наслідком індивідуальних якостей окремих людей, а й відображенням середовища, в якому вони формуються та відтворюються. Змінити навколишнє середовище в Україні без оновлення політичних еліт за рахунок нових архітекторів і державних будівничих із числа професійних еліт практично неможливо. Ключову роль у цьому процесі мають відіграти нові парламентські партії. Вони повинні не лише розуміти закони побудови демократії, а й мати чітку ідеологію, довгострокову стратегію та реалістичні програми її розвитку. Водночас цього недостатньо без підтримки з боку суспільних інституцій. Разом із професійними та незалежними медіа, а також фаховими політологами й соціологами, ці політичні сили мають сприяти підвищенню правової культури виборців. Саме така взаємодія створює передумови для ефективного функціонування демократії. Свобода слова, продумані стратегії реформ державного управління та місцевого самоврядування стають ключовими інструментами забезпечення прозорості влади, її підзвітності суспільству, а також стримування зловживань, корупції та авторитаризму. Тези до Плану і Стратегії Відновлення України (частина 1) Тези до Плану і Стратегії Відновлення Економіки України (частина 2) Тези до Плану і Стратегії Відновлення Економіки України (частина 3) Формула економічного Тези до Плану і Стратегії відновлення України – ЄДСМ (частина 4) Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.1.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69e26b1fd741f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69dcb2e7dc62e/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Mon, 13 Apr 2026 12:09:59 +0300 "Кожне національне відродження починається з відродження ЕЛІТИ...Ніхто нам не збудує ДЕРЖАВИ, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить НАЦІЇ, коли ми самі нацією не схочемось бути...Козаччина ставила вимоги насамперед до себе, а не до народніх мас. Вона не перекладала своїх державних обов'язків на НАРОД, а давала сама приклад народові, як треба ці обов'язки виконувати. Вона йшла не за народом, а сама вела народ за собою...не покладала надій на народну творчість (думку більшості), а сама давала народові свій творчий порив (плани і стратегії до порятунку) " (В'ячеслав Липинський, 1882-1931 рр.). Сміливість незнання не звільняє від відповідальності. Хибні дії чи бездіяльність на підставі самозакоханості і амбіцій, без фахових знань, досвіду і вміння передбачувати – ведуть до злочинів. В масштабі країни – до трагедій народів. ПОЛІТИКА – це наука про невідворотнє і мистецтво можливого. Із ВМІННЯМ, керуючись ЗНАННЯМ ЗАКОНІВ про НЕВІДВОРОТНЄ і МИСТЕЦТВОМ МОЖЛИВОГО, створювати відповідні стратегічні зв'язки у потрібному місці і в потрібний час. Стати справжньою ПОЛІТИЧНОЮ ЕЛІТОЮ, оминаючи ЕЛІТУ ПРОФЕСІЙНУ – неможливо. "Еліта – це люди, котрі вміють дивитись далеко вперед і зберігають головне – ЛЮДСЬКУ ГІДНІСТЬ". "Еліта – це люди, які відзначаються життєвою мудрістю. МУДРІСТЬ полягає не тільки в знаннях, бо хтось може мати великі знання, а не бути мудрим. МУДРІСТЬ – це здатність побачити дійсність в її контексті, ЦІЛІСНО". (Кардинал Любомир Гузар, 1933- 2017 рр.) Досвід історичного розвитку людства свідчить: ДОЛЯ держав і народів залежить від стану та якості СУСПІЛЬСТВА, ЕЛІТИ і СТРАТЕГІЇ. А якість і стан останніх, своєю чергою, залежать від змісту діяльності трьох державних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової, а також однієї недержавної – засобів масової інформації (ЗМІ). Саме тому журналістів, політологів і соціологів часто називають "четвертою гілкою влади". В умовах інформаційного вибуху XXI століття її вплив на процеси в державі важко переоцінити. Усі ці чотири гілки влади своєю діяльністю формують політичну культуру суспільства. Вони також створюють імідж або руйнують репутацію кращих представників суспільства – еліти професійної. Остання є єдиним джерелом формування справжньої політичної еліти в країні. Однак перехід однієї в іншу можливий лише внаслідок виборів. Ці ж чотири гілки влади або популяризують правильні стратегії розвитку країни, або приховують і замовчують їх. Розробляти стратегії можуть лише фахівці з професійних еліт. Аматори "з вулиці" не здатні цього зробити. Відомо, що той, хто контролює інформацію, контролює і свідомість суспільства. Тому "четверта гілка влади" разом із трьома державними несе відповідальність за здатність виборців відрізняти справжні професійні еліти від бутафорських. Останні формуються або з професійних еліт – скарбу і резерву стійкості держави, або з політичних авантюристів і фахових невігласів. Такі особи у владі перетворюються на "корисних ідіотів" для ворогів держави. Без допомоги ЗМІ суспільство стає сліпим і глухим, а прихід до влади моральних і патріотичних професіоналів блокується. Ще більше ускладнюється доля держав і народів тоді, коли ЗМІ в країні стають повністю залежними від корумпованої влади, олігархів, зовнішнього впливу чи власників-пристосуванців. За таких умов шлях у політику і владу для користолюбних невігласів, псевдоактивістів, популістів-балакунів, бізнес-ділків, шахраїв, а подекуди навіть зрадників і злочинців стає ще відкритішим. Проголошуючи себе після виборів "новими обличчями при владі" та новою "політичною елітою", вони насправді залишаються лише маріонетками у "ляльковому політичному театрі". Їхніми закулісними ляльководами можуть бути верхівка корумпованої влади, "кланові феодали", олігархи, міжнародні бізнес-групи або спецслужби інших держав. Іноді – все це разом. Такі псевдоеліти не здатні передбачати майбутнє, виявляти зовнішні й внутрішні загрози, завчасно формувати ефективні стратегії їх подолання та готувати країну до захисту від можливої агресії. Індикатором цього є прихід у вже корумповану систему влади її колишніх викривачів – журналістів, які зрікаються контролю над нею в інтересах суспільства. Коло замикається. Зробивши собі ім'я як "викривачі влади попередників" і здобувши певний авторитет, вони зраджують і професійну етику, і суспільство. Разом із "новою" владою вони стають лише новими вигодонабувачами старих корупційних схем незмінної системи влади. Вони вже не борються із "системою", а стають співучасниками її нових злочинів. Ба більше, допомагають знищувати репутації професіоналів, які продовжують боротьбу і змушені публічно викривати її, фактично замінивши дезертирів із ЗМІ. Ще однією ознакою деградації "четвертої влади" є "робота" політологів, соціологів і ЗМІ, спрямована на замовчування справжніх еліт суспільства та штучне створення іміджу віртуальних псевдо-"політичних еліт" із "нових" кандидатів, зручних для влади та олігархів. Прикладом цього є вилучення політичної партії "Сила і Честь" зі списків соціологічних опитувань. Опитування, проведене 21.01.2022 р. Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) напередодні повномасштабного вторгнення, фіксувало для її лідера четвертий президентський рейтинг – 9,6% голосів виборців, а також прогнозувало гарантоване проходження партії до Верховної Ради з 7,8% підтримки (https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1090&page=1). Після цього партію було виключено з усіх опитувань. Партія була чи не єдиною політичною силою, яка чітко закріпила у своєму статуті та програмі власну ідеологію – український неоконсерватизм – і стратегічну мету: розбудову демократії. На парламентських виборах її підтримали близько двох мільйонів виборців. Із понад 600 її депутатів у місцевому самоврядуванні багато хто добровільно пішов на фронт і віддав життя за Батьківщину. На їхню честь випускають поштові марки, їхніми іменами називають вулиці.Серед них – Герой України, повітряний ас, полковник Олександр Оксанченко, морський піхотинець Іван Фунтовий, десантники Руслан Шевчук, Віктор Гончарук, Максим Максименко... Наслідком таких процесів у суспільстві стає цементування олігархічної та феодально-кланової влади. Депрофесіоналізація державного управління драматично прискорюється, а ймовірність появи в ньому людей, "котрі вміють дивитися далеко вперед і зберігають головне – людську гідність", стрімко зменшується. Ілюстративні приклади- поруч. Досить порівняти мудрість генерала Джорджа Вашингтона із заявами тодішнього Секретаря РНБО, ветеринара за фахом, зробленими під час війни в Україні. - Попри те, що досвідчені кадрові військові надавали достатньо обґрунтовані прогнози та застереження щодо необхідності негайної підготовки до війни, зокрема: запровадження воєнного стану, відновлення перевіреної часом мобілізаційної системи, проведення завчасної мобілізації зі створенням відповідних оперативно-стратегічних резервів, переведення ВПК на воєнні рейки, переозброєння насамперед ППО, ПРО і ВПС, а також завчасне розгортання багатошарової стратегічної оборони по всьому периметру російсько-білоруського кордону. Чиї автоматники стріляли в людей, та як Путін пошився, телеканал TVi, 11 бер. 2014 р., https://youtu.be/H3xX-6P2uN4?si=d7gShA_2lNJNKjyV - Що ж до ознак псевдоеліт, то вони давно відомі. Те, що українське суспільство досі не вміє їх розпізнавати, є ще одним свідченням якості роботи "четвертої гілки влади". Ще у XIX столітті Гюстав Лебон, засновник соціальної психології, влучно охарактеризував таких діячів: "Ті, хто вміє вводити натовп в оману, легко стають його повелителями; той же, хто намагається наставити його на розум, завжди стає його жертвою". Приклади з новітньої історії України – поруч: два Майдани спротиву 2004 і 2014 років. За свідченням їхнього учасника Степана Хмари, "до влади приходили не Майдани, а сцена Майданів". Водночас застереження з боку керівництва СБУ звучали ще у 2004 році: "На протести вийдуть ті, хто вірить і готовий боротися за свободу і демократію, але владу отримають ті, хто вже був при старій системі влади. Боротися за зміну системи влади вони не будуть, бо є прихильниками авторитаризму і корупції. Майдан їм потрібен, щоб очолити владу. Їхня прихована мрія – необмежена ніким і нічим влада, на кшталт російської диктатури". Після Майдану 2004 року кадрові професіонали, які "наставляли на розум" і запобігли першій спробі Віктор Янукович захопити владу та кровопролиттю в Україні, були звільнені – з порушенням Конституції і законів України, "по-революційному". Владу було наповнено псевдореволюціонерами, оскільки жодної революції у класичному розумінні цього слова – "докорінної зміни системи влади" - не відбулося. Навіть реформувати її ніхто не збирався. Ще раз підтвердилася антична теза: "влада, не керована мудрістю, призводить до безладдя і несправедливості" (Сократ, V ст. до н. е.), "ті, хто купують владу за гроші, звикають отримувати з неї прибуток" (Аристотель, IV ст. до н. е.). Причиною краху ідеалів Майдану 2004 року було те, що громадянське суспільство в Україні лише формувалося. Справжніх політичних еліт, планів і стратегій розбудови демократії не було. Сила Майдану полягала у середньому класі, який був невдоволений повільними темпами правових реформ і втратою довіри до влади. Його чисельність тоді була найвищою за всі роки незалежності України. Темпи економічного зростання становили 12,1% ВНП на рік – один із найвищих показників у Європі. Неготовність псевдодемократів до реформ і зрада ідеалів Майдану коштували "народному президенту" Віктор Ющенко втрати підтримки суспільства і відмови у переобранні на другий термін. На виборах 2010 року він набрав 5,45%. Прийнявши країну з темпами зростання ВНП на рівні 12,1%, він залишив посаду президента за умов їх зниження майже в чотири рази – до 3,8%. Система влади стала ще більш корумпованою й авторитарною. З органів державної влади було витіснено десятки тисяч найбільш підготовлених кадрових професіоналів. Низка надбагатіїв перетворилася на повноцінних олігархів. Зруйновані правові процедури кадрових призначень, закриття кримінальних справ щодо оточення Януковича та кулуарні домовленості з ним відкрили йому шлях до президентства. Перші два президенти України хоча б зізнавалися, що не володіли законами розбудови демократії. В інтерв'ю газеті "День" напередодні виборів 2019 року президент Леонід Кравчук ще раз це підтвердив. На запитання: "Що пішло не так і чому Україна й далі залишається нереформованою?" – він відповів: "У 1991 році проголосили, що Україна стала... демократичною державою. А люди? Ми раптом почали будувати нову державу. Знань нової системи не було, хоча ми були освіченими людьми: в Україні на тисячу населення припадало понад 900 осіб із середньою і вищою освітою. Але ці знання були зовсім протилежними до того, що нам потрібно було в новій Україні... Почали будувати країну, яка не відповідає прагненням народу, а відповідає політичному класу, непридатному бути політичним класом незалежної України. Приймалися рішення, закони, які не відповідали інтересам народу. Така ситуація зберігається і досі...". На запитання, якою має бути національна ідея України, Леонід Кравчук зазначив: "Національна ідея... це жити незалежно, демократично і багато. Не треба навіть уточнювати: багато духовно чи матеріально? Незалежно та демократично – об'єднує все... Ми стали на дорогу демократії і це єдине правильне рішення... головне – це боротьба з корупцією, з невизначеністю, невіглаством, двовладдям, невідповідальним управлінням державою...треба відкрити можливість людям достойно жити і заробляти, забезпечити демократію не на словах, а на ділі, незалежність не на словах, а насправді". У цьому ж інтерв'ю він застеріг: "Ці (президентські) вибори можуть бути нашою "останньою помилкою"". (https://day.kyiv.ua/article/podrobytsi-litnya-shkola-zhurnalistyky/tsi-vybory-mozhut-buty-nashoyu-ostannoyu-pomylkoyu). Як управлінці радянської школи, перші два президенти хоча б поважали фаховий професіоналізм. Інше питання – доля кадрових професіоналів у СРСР, однак фактом є те, що в роки громадянської війни понад 60% офіцерів імператорської армії були залучені до Червоної армії. Перші два президенти України, маючи попередній управлінський досвід, дотримувалися визначених процедур під час призначень: враховували освіту, фахову підготовку, попередній досвід кандидатів, а також наявність компрометуючих матеріалів. Після "революційних" новацій у кадровій політиці Віктора Ющенка усі наступні президенти зреклися таких процедур. Після епохи "любих друзів" головним критерієм добору стала особиста лояльність. Уперше з 2005 р. наявність іноземного громадянства у кандидата перестала бути перешкодою для урядових призначень. Перший проєкт закону про громадське мовлення був торпедований "народним президентом". Фінансами почали займатися ті, хто тримав кошти в офшорах, медициною – ті, хто лікувався за кордоном, а освітою – ті, чиї діти навчалися за межами України. Закони почали писати і ухвалювати ті, на кого вони фактично вже не поширювалися. Для прикладу, керівником "Енергоатому" був призначений випускник академії ФСБ Андрій Деркач. Перед тим як він вийшов на сцену Майдану разом із Ющенком, він переховувався в Росії. У 2004 р. А. Деркач був фігурантом двох кримінальних справ, розслідування яких СБУ успішно завершувала: створення в СБУ "ситуаційного центру" зі зв'язками з російськими спецслужбами та контрабанда зброї до Сьєрра-Леоне з порушенням санкцій ООН. Вони були закриті новим керівництвом СБУ, як і справи щодо паралельного сервера ЦВК, з'їзду сепаратистів у Сєвєродонецьку та донецької фабрики контрафактних цигарок "Хамадей". Якби ці справи були доведені до суду, на що потрібно було лише один-два місяці, реінкарнація Януковича та його політичної сили стала б неможливою... Далі буде https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69dcb2e7dc62e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69d233ed37feb/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Sun, 05 Apr 2026 13:05:33 +0300 "The system of international law is sustained by mutual recognition of the foundations and principles which, regardless of their metaphysical origins, FUNCTION in practice as the RULES OF THE GAME. The well-known principle of 'pacta sunt servanda' (Latin for 'agreements must be kept') embodies a COHESIVE SYSTEM and the basis for COMPATIBLE PARTICIPATION in the common game. Once one of the parties ceases to abide by the rules, the entire SYSTEM OF INTERNATIONAL LAW collapses" (Johan Huizinga, Dutch historian and philosopher) On 2 March 2026, the Ukrainian diplomat Serhii Kyslytsia, in his article 'Differences between the English and Ukrainian versions of the Budapest Memorandum', stated that: "... In 1994, Washington carefully ensured that neither its correspondence with Yeltsin and its allies nor the document itself contained any reference to 'guarantees.' Washington was neither ready nor willing to provide guarantees. The US turned a blind eye to the foreign-language versions of the Memorandum, since the 1994 Budapest Memorandum had no legal force (!?) and was never ratified by the signatory countries – Ukraine, the US, the UK, and Russia..." (https://www.istpravda.com.ua/columns/2026/03/2/165723/). I consider it appropriate to respond to this article. All the more so as it was authored by an official representative of the negotiating group involved in diplomatic negotiations with the Russian Federation. It is therefore necessary to reiterate the facts. On 5 December 1994, the presidents of Ukraine, the US and Russia, as well as the Prime Minister of the UK, signed an international treaty: 'Memorandum on Security Assurances in Connection with Ukraine's Accession to the Treaty on the Non-Proliferation of Nuclear Weapons'. China and France acceded to this treaty by means of corresponding governmental statements, namely: the statement by the Government of the People's Republic of China dated 4 December 1994, and the declaration by the French Republic, accompanied by a letter from President François Mitterrand, dated 5 December 1994. Under the treaty, which has been given the working title 'Budapest Memorandum', Russia, the United States, the United Kingdom, France and China provided Ukraine with guarantees of its security and territorial integrity in exchange for its commitment to renounce nuclear weapons and accede to the Treaty on the Non-Proliferation of Nuclear Weapons as a non-nuclear-weapon state. Under this agreement, commonly referred to as the Budapest Memorandum, Russia, the United States, the United Kingdom, France, and China provided Ukraine with assurances of its security and territorial integrity in exchange for its commitment to relinquish nuclear weapons and to accede to the Treaty on the Non-Proliferation of Nuclear Weapons as a non-nuclear-weapon state. Following a submission by the signatory states of the Memorandum to the UN General Assembly and the UN Security Council, it was officially registered as an international treaty – an official document of the UN General Assembly and the UN Security Council. The submission bears the signature of Sergey Lavrov, Minister of Foreign Affairs of the Russian Federation, who in 1994 served as Russia's Permanent Representative to the UN. The text of the treaty was included in the agenda of the UN Security Council session in 1995 and circulated as an official document of the UN Security Council. In accordance with the 1969 Vienna Convention on the Law of Treaties, the Budapest Memorandum is a fully-fledged international treaty, binding upon all its signatories. Under the principle of Roman law, 'pacta sunt servanda', and Article 26 of the Vienna Convention: "Every treaty in force is binding upon the parties to it and must be performed by them in good faith." Failure to comply with or disregard this principle results in the collapse of the entire SYSTEM. First and foremost, it signifies the legal demise of the 1969 Vienna Convention on the Law of Treaties, for which there is currently no substitute. How can there be any trust in any new documents or agreements regarding new 'guarantees'? On what basis of international law could such agreements be concluded to replace the 'old' ones that have been declared 'invalid'? Regarding speculation on the subject of the 'inappropriate title of the document" and the "lack of ratification". From an international law perspective, the title of the document is irrelevant. Every copy of the treaty in different languages has equal legal force. Playing on the interpretation of the English words "guarantees" and "assurances" is of no consequence to Ukraine. In the copies of the treaties in Ukrainian and Russian, which all parties signed, the word "guarantees" is unambiguous. Just as an insurance policy in the US and the West is a binding guarantee of its performance, even though its title contains the English word "insurance" rather than "guarantee". According to Article 2 (1) (a) of the Vienna Convention on the Law of Treaties, an international treaty is defined as "an international agreement concluded between States in written form". It must be signed by heads of state, heads of government or ministers of foreign affairs, acting on behalf of their governments. The Budapest Memorandum was concluded in written form and signed by the heads of state and government of the signatory countries. Pursuant to Article 11 of the Vienna Convention, the consent of a State to be bound by a treaty may be expressed by signature, ratification, or by any other means if so agreed. The first is by implication. The second and third options must be expressly provided for in the text of the treaty. The Budapest Memorandum contains no provision requiring ratification for its implementation. Furthermore, it was verified as a valid and fully-fledged international treaty upon registration with the UN, in accordance with Article 102 of the UN Charter. The Budapest Memorandum is the cornerstone of diplomatic instruments to ensure our security, defence and territorial integrity. During the annexation of Crimea in 2014, the Ministry of Foreign Affairs should have initiated an active and proactive strategy to protect Ukraine's territorial integrity and ensure its security and defence through diplomatic channels, as required by law and the relevant resolutions of the Parliament of Ukraine. When the so-called 'little green men' (unmarked Russian soldiers) appeared in Crimea, diplomatic notes should have been sent calling for consultations among the signatory states of the Budapest Memorandum. Collective defence by NATO member states, pursuant to Article 5 of the Alliance Treaty, likewise begins with consultations. At the same time, a démarche should have been undertaken in the UN Security Council regarding Russia's violation of the treaty, demanding that, following the introduction of martial law in Ukraine, Russia be officially recognised as an aggressor state, and its vote in the UN Security Council on matters of war and peace in Ukraine be blocked. Plans should have been presented to accompany such actions with public diplomacy and media intervention in the signatory countries and the West. The 'China card' should have been played as a significant factor in global influence and, first and foremost, on Russia. China has always reaffirmed its commitments to Ukraine, in accordance with the Budapest Memorandum. Attempts to justify this inaction by claiming that the Memorandum is merely "a scrap of paper," that it contains "weak wording," or that it lacks "implementation mechanisms" are nothing but manipulations. They do not stand up to scrutiny under international law and appear to serve hidden "political games," evidently aimed at preserving personal positions and concealing official inaction. Unfortunately, it is characteristic of politicians worldwide to shift the blame for their own selfishness, cowardice, inaction, incompetence and professional ignorance onto the "imperfections" of laws and international treaties. The window of opportunity for the active use of the Budapest Memorandum as the only possible diplomatic platform for negotiations, where Ukraine truly possesses significant diplomatic 'trump cards', existed even before the full-scale invasion on 24 February 2022. (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/62151173a480b/). With the political will and professional competence of the state leadership, even the invasion itself could have been prevented through diplomatic means (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/67cb50126ccbd/). Ukraine's diplomatic trump cards have been and remain both the Budapest Memorandum and the actions of our diplomatic service, which are carried out exclusively in accordance with the norms of international law: the 1969 Vienna Convention on the Law of Treaties, the 1975 Helsinki Accords, Article 56 of the UN Charter, Article 4 of the Law of Ukraine "On the Defence of Ukraine" and Article 85 of the Constitution of Ukraine. The United States should be consistently reminded not only of the Memorandum but also of the Charter on Strategic Partnership, which remains in force. In particular, it states: "The US confirm the importance of the security assurances described in the Trilateral Statement by the Presidents of the U.S., Russian Federation and Ukraine of January 14, 1994, and the Budapest Memorandum on Security Assurances in connection with Ukraine's accession to the Treaty on the Non-Proliferation of Nuclear Weapons of December 5, 1994." (Preamble, para. 4). (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/680a926b137ec/) Is it really not clear by now that any statements from the Ukrainian side which undermine trust and ignore this fully-fledged and valid international treaty constitute direct support for the aggressor state? In effect, this plays into the Kremlin's hands in its attempt to portray the agreement as lacking binding legal force and to evade responsibility for its aggression against Ukraine. The Kremlin is already doing everything possible to remove the 'memorandum issue' from the international agenda and to avoid discussions of how it undermines the SYSTEM of international law by failing to fulfil its security obligations. (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68ff681c23932/) The question arises: how can Ukraine expect support from the United States and the West if Ukrainian diplomacy itself undermines the Memorandum? Whilst the Budapest Memorandum is recognised as a valid international treaty and is referred to in the text of the Joint Statement of 10 August 2025 by President of France Emmanuel Macron, Prime Minister of Italy Giorgia Meloni, Federal Chancellor of Germany Friedrich Merz, Prime Minister of Poland Donald Tusk, Prime Minister of the United Kingdom Keir Starmer, President of the European Commission Ursula von der Leyen, and President of Finland Alexander Stubb, 'On Peace for Ukraine'. The statement was made in Brussels ahead of the summit between US President Trump and President Putin. It cemented Europe's common position on diplomatic support for Ukraine. (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6899fefc8907f/) US Secretary of State Marco Rubio, then a senator, on 25 March 2014, highlighted the significance and impact of this treaty on the global SYSTEM of international law, nuclear disarmament, non-proliferation, and the rule of law in the world. Speaking in the US Congress during the events surrounding the annexation of Crimea, he stated: "When the Soviet Union fell in the early 1990s, Ukraine was left with the third largest stockpile of tactical nuclear weapons and strategic nuclear weapons on the planet. But they signed this agreement (the Budapest Memorandum) with the United States, the United Kingdom (UK) and Russia that basically said: if you give up your nuclear weapons, we, these three countries that signed this, will provide for your defence and assure you of your defence. And so Ukraine did that. They gave up these weapons. This was signed in 1994. Twenty years later, one of the three countries that signed this agreement has not just provided for their defence, but they actually invaded them. And I want to make a point on this for a second. Think about it, if you're one of these other countries around the world right now that feels threatened by your neighbours, and the United States and the rest of the world are going to you saying, listen, don't develop nuclear weapons, we will protect you, we will make watch out for you. What kind of lesson do you think this instance sends to them? I think it sends a message to many countries around the world that perhaps we can no longer count on the security promises made by the free world..." (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/67cb50126ccbd/). Another influential US Senator, Ted Cruz, also reaffirmed the US's obligations under the Budapest Memorandum in February 2022: "You might ask: Why should the US honour its commitments? Why should we honour our commitments under the Budapest Memorandum? Why should we fulfil our treaty obligations to NATO countries? Because one way to protect US national security is that, when we enter into a treaty with a country, when we enter into a legal agreement – we honour our commitments. And we want countries to know that we stand by our friends, that we keep our word, and that the treaties we have signed matter. After all, if countries come to the conclusion that, under a weak and helpless president, our treaties, our legally binding agreements, are worthless, this undermines the ability of any US president to enter into treaties with our friends and allies that ensure the safety of Americans." (https://www.cruz.senate.gov/newsroom/press-releases/sen-cruz-on-the-crisis-in-ukraine-president-biden-and-the-democrats-have-imperiled-ukraine-and-put-europe-on-the-brink-of-war) On 19 October 2025, Günter Krichbaum, State Minister for European Affairs at the German Federal Foreign Office, stated: "We must remember that there is the Budapest Memorandum, in which Russia recognised the territorial integrity and sovereignty of Ukraine in exchange for the withdrawal of nuclear weapons. What has now happened to this agreement has not been forgotten". Therefore: The security assurances provided to Ukraine under the Memorandum remain valid and are not empty words or mere 'promises'. They were granted by an international treaty signed in accordance with the 1969 Vienna Convention on the Law of Treaties. No alternative international legal framework exists for concluding treaties. It is the party whose rights have been violated that must demand the treaty's implementation. The violators will not do so. The alternative to this is "playing on someone else's turf", by the rules of those who breach obligations and evade full compliance. The "cards" Ukraine should bring to the negotiating table should include formal diplomatic notes calling for consultations with the guarantor states, along with their written responses. The agenda should be shaped by a plan and strategy developed in Kyiv. (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69248e0365d8b/). The Ukrainian delegation should comprise experienced, career diplomats with proven professional track records and appropriate international standing, rather than "effective managers". Diplomacy is the science of the inevitable and the art of the possible. It involves the ability, guided by knowledge of the laws of the inevitable and the art of the possible, to forge appropriate strategic ties at the right place and time. It is impossible to become a diplomat 'off the street'. Ukrainian version: "Будапештський меморандум як основа для відновлення системи міжнародного права і правопорядку у Світі" | https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69bd656287687/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69d233ed37feb/