https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a50e824721df/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Fri, 10 Jul 2026 15:40:04 +0300 "Ті, хто купують владу за гроші, звикають одержувати з неї прибуток" (Аристотель, IV ст. до н.е). "Чим більше в державі корупції, тим більше законів" (Публій Корнелій Тацит, римський історик, I – II ст.) Досвід України підтверджує класичну античну мудрість. Закони і підзаконні акти, які відкрили шлях до корупції в Україні, почали з'являтися у великій кількості після проголошення незалежності України і декларування, що вона стала "демократичною країною". Декларація про наміри, як відомо, ще ніколи сама по собі автоматично не створювала обіцяного. Для будівництва такої складної системи державного управління, якою є демократія, були потрібні знання законів її побудови (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68a5dd747bc1f/). Причому будувати було потрібно навіть не нову "вертикаль влади", про яку іноді велася мова "новими – старими" політиками, а нову "піраміду влади". Ці два різні наукові визначення різняться одне від одного, як вітчизняний автомобіль "Запорожець" від німецького "Мерседеса". Жодна з політичних псевдоеліт, які обиралися до влади за всі роки незалежності, не впоралася із цим завданням. Без знань законів демократії підготуватися до боротьби з корупцією, яка є притаманною і цій системі державного управління, було неможливо. Владна корупція і тіньовий ринок існували і в СРСР. Але їхні розміри були незрівнянними з можливостями, які відкривалися для спритних ділків під час приватизації державної власності і безконтрольної лібералізації ринку. Приклад майже жебрацької долі сімей генеральних секретарів СРСР після їх звільнення з посад і масових сучасних страт корупціонерів у Китаї – гарні ілюстрації різниці у масштабах корупції в умовах вільного ринку. Перші два президенти України визнавали своє незнання законів демократії. Президент Леонід Кравчук засвідчив це у 2019 році: "У 1991 році ми проголосили, що Україна стала демократичною державою... Ми раптом почали будувати нову державу. Знань нової СИСТЕМИ не було, хоча ми були освіченими людьми... Але ці знання були зовсім протилежними до того, що нам потрібно було в новій Україні. Така ситуація зберігається і досі" (https://day.kyiv.ua/article/podrobytsi-litnya-shkola-zhurnalistyky/tsi-vybory-mozhut-buty-nashoyu-ostannoyu-pomylkoyu). Другий президент Леонід Кучма ще при затвердженні його на посаду Прем'єр-міністра у жовтні 1992 р. звернувся до депутатів Верховної Ради із проханням: "Ви скажіть мені, що потрібно будувати? А я – збудую". Похідним такого незнання стало те, що проведена приватизація не призвела, як у сусідній Польщі, до появи масового малого і середнього власника – основи СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ. Який є соціальною базою для будівництва ДЕМОКРАТІЇ. Навпаки, її грабіжницький характер по відношенню до Народу України призвів до драматичного розшарування суспільства і до появи надбагатіїв, а згодом – повноцінних олігархів. Останні невдовзі отримали можливість контролю над парламентськими партіями і урядом не тільки через "кишенькових" депутатів і міністрів, але й через корумпованих чиновників і правоохоронців. Минулий "тіньовий ринок" і належність до партійно-комсомольської номенклатури були гарною тренувальною базою для того, щоби стати надбагатим. Отримавши ж гігантські фінансові ресурси, деякі з них "наблизились до влади". Що дало їм можливість вже самим "купувати" нову владу. Найбільш спритні стали олігархами. Далі – за Аристотелем: "ті, хто купують владу за гроші, звикають одержувати з неї прибуток". Процес "інвестицій у політику" стає безперервним і постійно діючим. А усе "нові політичні обличчя при владі" стають лише маріонетками у спритних руках за кулісами лялькового театру псевдодемократії. Отже, треба тверезо визнати, що за усі роки незалежності до науково обґрунтованого будівництва ДЕМОКРАТІЇ як складної соціально-економічної СИСТЕМИ в Україні ще й ніхто не приступав. А усі "демократично забарвлені" політичні партії і політики, які критикували "попередню владу" за авторитаризм, робили це лише на словах. Діставшись влади, вони лише удосконалювали реально існуючий авторитаризм. Їх влаштовувала авторитарна влада і модель сировинної економіки, які є основою для власного самозбагачення. А те, що вони на словах називали демократією, насправді має іншу назву: олігархічно-клановий і регіонально-неофеодальний авторитаризм. Що ж до іншого маркера корупції, згідно з Тацитом: "чим більше в державі корупції, тим більше законів", то прикладом одного із перших актів, які відкрили шлях до неї, можна вважати Розпорядження Голови Верховної Ради України N1805-XII від 11 листопада 1991 року "з метою практичної реалізації ідеї Дж. Сороса" (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1805-12#Text). Яка полягала не у передачі Україні знань будівництва демократії, що було б бажаним і зрозумілим. Наприклад, досвіду розбудови незалежних одна від одної гілок влади, справжніх ідеологічних, відданих законам демократії, а не кланово-вождистського типу партій, і створення правової бази, системи, механізму і процедур контролю за діяльністю урядів (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68a5dd747bc1f/). Ні, "ідея" пана Сороса полягала у іншому. Відомий транснаціональний фінансист і "глобаліст", якому приписують отримання прибутку у 1 мільярд доларів за обвал в один день, 16 вересня 1992 р., британського фунта стерлінгів, запропонував ввести в Україні клірингові розрахунки за товари і послуги. Зрозуміло, при його консультативній допомозі і посередництві. Проблемою було лише те, що в Україні ще не існувало будь-якої державної системи оцінки їх вартості за світовими цінами, аналізу ринків можливого збуту, репутації контрагентів і механізму контролю за розрахунками. Посольства за кордоном тільки відкривалися, розвідувальні органи не були сформовані, а перший Закон України "Про розвідку" був прийнятий, при спротиві діючої влади і керівництва СБУ, лише у 2001 році... Але повна руйнація усього правового поля України і відкриття правових шлюзів для вже галопуючої корупції та появи безлічі законів і підзаконних актів, які живлять її й донині, відбулося починаючи з 2005 року. І це пов'язано із діяльністю третього президента України Віктора Ющенка. Перші два президенти принаймні мали гарну освіту, панорамне мислення і досвід системного державного управління. Вони робили фатальні кадрові помилки. Не створили нових ідеологічних партій, які були б віддані законам демократії. Що не дало їм самим потрібного кадрового резерву. Декларована "особиста відданість" підлеглих оберталася зрадою і їх самих, і України. Але вони ще розуміли значення професіоналізму і фаховості. Їх діяльність була під наглядом парламентської опозиції, яка реально діяла у Верховній Раді. Суспільна думка в країні мала значення, а медіа ще не були під повним контролем не тільки влади, але й олігархів. Частина з них була відкрито опозиційною до влади. Крихкий баланс сил між гілками влади і наявними політичними силами в Україні, а також запас стійкості органів управління за рахунок ще доволі фахової професійної їх складової, яка з такими великими потугами народжувалася за попередні роки незалежності, зруйнував третій президент України. Радянський фінансист за освітою, без системного і панорамного бачення Світу, Віктор Ющенко не тільки не володів знаннями законів демократії, але й не шукав тих, хто міг би допомогти йому у цьому. Зміна авторитарної системи управління на демократичну не була його метою. Не маючи досвіду самостійного управління на попередніх посадах за авторитарного стилю керівництва його попередника, він, здається, змінив лише стиль служіння "батькові" на елементи нарцисизму, месіанства і самозакоханості. Замість вдячності Народові, який привів його до влади у 2004 році, він вважав, що вже виконав свою місію, "подарувавши свободу" і давши Світові "новий зразок демократії". За свідченням давнього друга і керівника його Адміністрації О.Рибачука: "...Віктор Ющенко, коли ішов до президенства, він взагалі не ставив собі за задачу зміну системи... В нього є відома фраза, що на другий день після того, як впаде режим Кучми, десятки тисяч українців самі якось прийдуть до влади і просто от забери цей режим, і воно почне рости звідкись. Він не вважав своїм обов'язком формувати цю команду, він не формував свою політичну аженду, він не мав свого плану реформ, він навіть в якийсь момент просив, щоб ми на рік розписали, що він має робити..." (https://www.rudenko.kiev.ua/interview/rybachuk-yushchenko-zmushenyy-velychezny). Не змінюючи СИСТЕМУ влади, Ющенко використав термін "революція" для антиконституційного звільнення з неї десятків тисяч найбільш досвідчених професіоналів. Чим "розчистив" місця для "любих друзів" та їх висуванців. Більшість з яких уже була при "злочинній владі", яку вони критикували, замовчуючи при тому, що ще донедавна самі були її частиною. Це мало відношення не тільки до "любих друзів", які були відлучені від влади за дискредитуючими або корупційними ознаками, але й до самого Ющенка. У 1994 р. Генеральна прокуратура України притягувала його самого до кримінальної відповідальності за фактом викрадення з банку "Україна" у 1991 році 25 мільйонів доларів США (https://www.pravda.com.ua/news/2016/06/13/7111575/). Джерело: "Українська правда" – українське суспільно-політичне інтернет-ЗМІ. URL: https://www.pravda.com.ua/articles/2010/01/21/4650769/ Як виявилося невдовзі, публічна критика попередньої "злочинної влади" була потрібна, щоби повернутися до неї, ще на її вищі щаблі. З метою не руйнації старої "злочинної" СИСТЕМИ, а для її використання задля ще більшого особистого самозбагачення. З "любих друзів" та їх "політичних висуванців" і почалося вже гігантське руйнування професіоналізму органів управління, правового поля для запобігання корупції, а також створення нових законів і підзаконних актів, які лише прискорили корупцію і створили умови для вже повної безкарності. Система права, яка склалася в Україні до Помаранчевої революції, не була ідеальною. Але вона була цілісною і разом із наявністю в силових органах України критичної маси кар'єрних, кадрових професіоналів більш-менш забезпечувала захист національних інтересів України. Свідченням чого були: успішна зупинка першої спроби російської агресії біля острова Тузла у 2003 році, запобігання кровопролиттю на Майдані 2004 року і блокування першої спроби Януковича захопити владу в Україні шляхом маніпуляцій на виборах. Кадровим позапартійним професіоналам не потрібна вказівка політичного керівництва для виконання конституційного обов'язку. Для прикладу, перша реакція силових структур на провокацію біля острова Тузла і перше затримання СБУ генерала міліції Пукача у справі Гонгадзе у 2003 році відбулися без узгодження із Президентом. Він перебував з візитами за межами України. Про рішення і дії керівництва силових структур він отримав першу інформацію із ЗМІ. Рішення і дії керівництва СБУ у 2004 році щодо зупинки введення в Київ озброєних підрозділів внутрішніх військ для розгону Майдану також відбувалися без будь-яких попередніх політичних консультацій. Стаття 35 Закону України "Про Службу безпеки України" й досі передбачає самостійне прийняття рішень у межах повноважень її співробітників, а також їх обов'язок відмови від незаконних наказів. Незаконні дії і бездіяльність мають наслідком відповідальність: або дисциплінарну, або кримінальну. Кадрові співробітники СБУ не можуть бути політичними призначенцями і мають статус військовослужбовців. На них поширювався комплекс законів про військову службу. Політизацію правоохоронних і силових органів започаткував Ющенко. При ньому замість кадрових і позапартійних професіоналів до їх керівництва почали призначати лояльних політиків. Згодом до цього долучились і надбагаті політичні спонсори, чим остаточно перетворилися на олігархів, а їх число почало збільшуватися. Не забуваємо, що до 2005 року єдиним і першим повноцінним олігархом можна вважати лише Павла Лазаренка. Лише він серед надбагатих мав парламентську партію і власні ЗМІ, корумповані зв'язки у керівництві правоохоронних органів, з міжнародною організованою злочинністю і мав реальні шанси стати черговим Президентом України. Розсекречені наразі архіви у сфері національної безпеки США свідчать, що ключовий успіх у боротьбі з корупцією в Україні забезпечили не політики, а фахова взаємодія позапартійних професіоналів Генеральної прокуратури, воєнної розвідки України і ФБР США. Про це свідчать єдині успішні для України спеціальні слухання в Конгресі США у квітні 1998 р. з питань боротьби із міжнародною організованою злочинністю і корупцією (https://www.govinfo.gov/content/pkg/CHRG-105shrg46099/pdf/CHRG-105shrg46099.pdf). А також трагічна доля капітана воєнної розвідки України Євгена Костюченка, який брав участь як у розслідуванні злочинів Лазаренка, так і у тих слуханнях у Конгресі. Після перемоги у 2000 році керівництва СБУ на чолі із Л.Деркачем у боротьбі із керівництвом ГУР МО останнього було звільнено, а підрозділ, у якому служив капітан Костюченко, розформовано. Він був змушений емігрувати до США. Невдовзі зробив там видатну кар'єру в поліції і загинув під час виконання службових обов'язків. На його честь названо проїзд у графстві Вентура, Каліфорнія, а він сам посмертно був нагороджений найвищою поліцейською нагородою США... (https://ukrainainc.net/2023/03/06/11585/). Як бачимо, і до 2005 року існували серйозні проблеми у діяльності спеціальних служб і правоохоронних органів. Ліквідація у 1998 р. Комітету з питань розвідки, зрада, по суті, керівництва воєнної розвідки у 2000 р. із послідуючими політичними репресіями щодо нього і абсолютна довіра керівнику СБУ Л.Деркачу мали наслідком касетний і кольчужний скандали та трагедію із вбивством Георгія Гонгадзе. Але уже у 2003 році професіоналізм у силових структурах України був відновлений. Завдяки чому відбувся мирний і безкровний Майдан 2004 року. Коріння ж чергової трагедії із вже кривавим Майданом 2014 року були закладені саме у 2005 році. Неідеальна, але цілісна система професійних кадрових призначень у силових органах України була демонтована саме після Помаранчевої революції. Спочатку під псевдо-"революційними" гаслами часів президентства Ющенка, згодом – під псевдо-"демократичними" гаслами безкінечних "реформувань" і "удосконалень" організаційно-штатних структур з боку його послідовників. У керівництво силових і правоохоронних органів почали призначати виключно з політичних мотивів, а не кар'єрних професіоналів. Яким у "порядку переатестації" стали присвоювати навіть генеральські звання. Боротьба з корупцією не тільки не посилилася, але й була практично згорнута. Корупція набрала обертів, стала більш цинічною і відкритою. Наразі – практично неконтрольованою... У 2015 році посол США часів Помаранчевої революції Джон Хербст зізнався, що очікування Майдану 2004 року у боротьбі з корупцією не тільки не справдилися, але й вона значно посилилася. "В Україні дуже серйозні проблеми з корупцією, тому що, відверто кажучи, верхівка вашої еліти дуже корумпована. Саме найвища верхівка... У списку корупціонерів є навіть ті особи, які дуже гарно вміють говорити "мовою реформ" із країнами Заходу, влучно висловлюватися, процвітаючи при цьому і зберігаючи стару СИСТЕМУ". "... Їм чудово вдається переходити з однією партії в іншу, часом здійснювати маневри між декількома партіями – і так чи інакше залишатися недоторканими особами та продовжувати процвітати при владі. Вони навчилися процвітати, граючи за старими, але дуже зручними для себе правилами. І якщо вам зручно працювати на посаді міністра (у попередній владі, яку вони критикували, як тільки втрачали посаду), уявіть собі, які будуть у них "зручності" на ще вищому щаблі. Ці люди і є проблемою, і водночас – вони є керівництвом вашої країни... ... Громадянське суспільство в Україні завжди було досить стійке й витривале. Не дивно, що ви провели справжній демократичний референдум щодо незалежності України, що у вас відбулась демократична передача влади ще на перших президентських виборах. Потім на других, коли Кравчук поступився президентським кріслом Кучмі, і все це було перед Помаранчевою революцією! А Помаранчева революція не відбулася б без мобілізованого громадянського суспільства, хоча його мобілізувало вже до того корумповане керівництво...". "...Я мав проблеми у своєму посольстві (працював там з 2003 по 2006 рр.), бо воно складалося з ентузіастів помаранчевої команди. І я пам'ятаю, що говорив їм дві важливі речі. Одна, що Сполучені Штати не симпатизували жодному з кандидатів на тих виборах. Ми виступали за чесні вибори. Друга дуже важлива річ, яку я казав їм після того, як Ющенко з'явився на біг-бордах: "Подивіться на команду Ющенка. Наскільки вона відрізняється від команди Кучми чи Януковича?". Тому я був одним з небагатьох людей у посольстві... навіть у Вашингтоні, які не здивувалися, коли Ющенко й Тимошенко розбіглися в різні сторони і коли уряд Ющенĸа уклав корумповану газову угоду в січні 2006 року, в той час як міжнародна спільнота нетерпляче очікувала перемоги (демократії) в Україні і знищення всіх непрозорих газових відносин. Але хтось із самої української верхівки, замість того, щоб робити правильні вчинки, вирішив збагатитися. Така СИСТЕМА зберігається й донині – це плачевна, але ваша реальність" (https://voxukraine.org/john-herbst-top-level-corruption-in-ukraine-ukr/). https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a50e824721df/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a3ee42594153/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Fri, 26 Jun 2026 23:42:13 +0300 Ukraine will not succeed in shutting its eyes and peacefully drifting in a boat down the river between two powerful worlds without strengthening its state power every single minute: its economy, army, diplomacy, information strategy, and global influence. On July 13, 2020, the United States stated that China's claims to territories and resources in the South China Sea were 'completely illegal' and condemned 'Beijing's attempts to bring them under its control'. As is well known, China is disputing control over territories in the South China Sea region with a number of countries in the Asia-Pacific region. It Furthermore, it is no secret that from the very beginning of its existence, the United States has relied on maritime trade as a source of the country's wealth and prosperity. According to various estimates, around 125 million Americans currently live in coastal areas of the US, with 80 per cent of the country's exports and up to 90 per cent of its foreign trade being carried out by sea. It is no coincidence that Roger Wicker, US Senator and Chair of the US Congress Subcommittee on Maritime Affairs, and Jerry Hendrix, Director of Defence Programmes at the Centre for a New American Security, emphasised in The National Interest: 'Protecting freedom of navigation is a paramount U.S. interest.' Meanwhile, Washington's aforementioned statement also serves as an indicator of today's large-scale geopolitical shifts as evidenced, for example, by the landmark assertion that 'The world will not allow Beijing to treat the South China Sea as its maritime empire'. Clearly, the transition to a new world order is gradually approaching its first stage, against the backdrop of attempts to alter the global balance of power, as yet amorphous coalitions of states are emerging in various regions of the world, united solely by shared national interests. The old world order, with its system of international security law that existed following the end of the Second World War and the Cold War, with its division into the 'World of Democracy' and the 'World of Communism', and later the 'Developing World', is practically ceasing to exist. Russia's annexation of Crimea, without a corresponding response to its military aggression and the changing of borders in the heart of Europe from other nuclear-weapon states that signed the Budapest Memorandum, has also practically buried the system of international law in the field of nuclear non-proliferation. The isolationism and national self-interest of the current US leadership, China's traditionally distinct ideological path – as it too aspires to global leadership – and the consequences of the coronavirus have significantly accelerated other centrifugal trends which will evidently soon determine the overall direction on the international stage. We are already seeing signs of this today during important votes within the UN. At the same time, the overall assessment of the situation on the international stage is complicated not only by global instability, which is intensifying year on year, but also by the unpredictability of the superpowers' behaviour, the intensification of an uncontrolled arms race involving both nuclear and conventional weapons, and the emergence of new threats that only yesterday seemed taken straight from the scripts of numerous disaster movies. We can now observe the onset of a struggle for new global leadership amongst states inclined to disregard human rights – at least human rights in countries other than their own – to impose their will on other members of the international community, and to violate international law, even by countries with a genuine, rather than a fictitious, democratic system. This system, despite all its flaws, nevertheless remains the best possible path for the development of civilisation on the planet. For the time being, one thing can be said: the dividing line of this confrontation is likely to run along the intersection of the key interests of the United States of America and China, and its arena will evidently be the whole world. Although it is still rather difficult to envisage the exact configuration of the camps of supporters of each of these global poles, there are grounds to believe that its contours will become apparent in the very near future. Ukraine will not succeed in shutting its eyes and peacefully drifting in a boat down the river between two powerful worlds without strengthening its state power every single minute: its economy, army, diplomacy, information strategy, and global influence. That is, if it truly wishes to remain an independent and influential country within the global community. Date: July 17, 2020 Source: https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/5f113c29ca5f9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a3ee42594153/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a358aa7cbb39/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Fri, 19 Jun 2026 21:29:59 +0300 "People will not look forward to posterity who never look backward to their ancestors", Edmund Burke (1729- 1797) As early as the 17th century, Ukraine's history provided grounds for considering it perhaps the most democratic and developed country in Europe. Voltaire attested to this in his writings. In his correspondence with Catherine II, he also noted that Europe did not recognise Muscovy as the successor to Rus. "The only Rus known to us in Europe is that of Kyiv, whose last king was Danylo of Halych,' wrote the great French thinker. Kozak democracy in Ukraine in the 17th century was more widespread across society than the limited nobility (szlachta) -based democracy of Poland. It offered favourable conditions for further economic development, the fair distribution of land and the development of society free from feudal dependence. Ukraine enjoyed a favourable climate and possessed around 25 per cent of the world's fertile black earth reserves. It had freedom-loving, hard-working people, whose lands had seen agricultural development since the Trypillia culture – five millennia before Christ – and whose Scythian ploughmen had sustained the ancient Greek world for centuries. Economically self-sufficient and always striving for freedom and justice, the Ukrainian people of that era were already able to develop free farming and craftsmanship successfully. This formed the bedrock for the growth of the middle class – the foundation for further democratic development – as well as the social base for the expansion of the Kozak army. Ukrainian Kozaks were already regarded back then as perhaps the finest professional warriors in Europe. Thus, much as in our own time, Ukraine possessed both its People and its Warriors. And even then, they amazed the world. What was lacking was the Elite. The Ukrainian political elite in the 17th century was still in the process of formation. Following the fall of Rus under the Mongol invasion in the 13th century, the country's own aristocracy had largely adapted to serving the conquerors. Apart from noble Poland, the neighbours of Kozak Ukraine were despotisms of the Asian type – the Ottoman Empire and Muscovy. Ukraine had no natural geographical defence against them. Its territory was not protected from aggressive autocracies by seas and oceans, as in the USA and Britain, or by mountains, as in Switzerland. Had the self-absorbed, arrogant and condescending Polish nobility (szlachta) not made a fatal mistake regarding Kozak Ukraine, the destiny of Europe might have been different. Following Hetman Bohdan Khmelnytsky's forced uprising and Ukraine's separation from the Polish-Lithuanian Commonwealth, the countdown to its decline and loss of statehood had begun. Just one year later, in 1655, Swedish troops occupied both the old and new Polish capitals – Krakow and Warsaw. Muscovy was the main beneficiary of the rift between the two nations. Europe's shield against threats from the East was shattered, and Ukraine's resources were exploited by Muscovy to create its own standing army, preserving its fundamentally Asian-style despotic model of governance. Although history has no 'what ifs', an equal confederation of democratic Poland, Lithuania, and Ukraine would certainly have prevented the tragedies these nations suffered during the subsequent World Wars. A strong and democratic Ukraine – Europe's largest country by area – is the continent's natural defence against threats from the East. It was not the peoples but the elites who prevented their unification in the 17th century. This pattern recurred after the collapse of the Soviet Union due to the West's lack of a strategy for integrating Ukraine into the EU and NATO. The consequence of this was Russia's 12-year war not only against Ukraine but also, at its core, against the 'collective West'. The current US ruling elites' insufficient understanding that this is a war of ideologies – global authoritarianism versus global democracy – is in itself a threat. It poses a threat to the US and to the entire world of democracies. It cannot be resolved with a 'good deal' or a 'bargain'. The issue lies in defending the principles of freedom and democracy, which cannot be measured by the profits from real estate deals or by rewards for betrayal and the dismantling of the international legal framework – agreements in which the aggressor and its victim are treated as equal parties, thereby laying the groundwork for a future resurgence of escalation. The facts speak for themselves. Unlike in Muscovy, the first signs of a constitutional state appeared in Ukraine's predecessor, Rus, as early as the 11th century. This took place during the reign of Yaroslav the Wise, Grand Prince of Kyiv, and his code of laws, the Ruska Pravda (Justice of Rus). It predated the adoption of similar laws even in England. In particular, it predated the famous Magna Carta of 1215, which became one of the foundations of the current, formally unwritten, constitution of Great Britain. It is worth recalling that the first attempt at constitutional democracy-building in Europe was made by Pylyp Orlyk, Ukrainian Hetman of the Zaporozhian Host. This took place 77 years before the adoption of the United States Constitution. This event predated the political and philosophical works of Montesquieu and Jean-Jacques Rousseau in France, as well as the state-building efforts of the founders of American democracy – George Washington, Thomas Jefferson, John Adams, and Benjamin Franklin. The Constitution, written and published by Pylyp Orlyk in 1710 under the title "Treaties and Resolutions of the Rights and Freedoms of the Zaporozhian Host", was never put into practice. However, it was published before the text of the United States Constitution, adopted in 1787, came into being. In one of the earliest constitutional texts of the modern era, Pylyp Orlyk proposed limiting the powers of an elected head of state and introducing the democratic principle of the separation of powers among the legislative, executive, and judicial branches. The answer to the question of why we need to build democracy is simple. It is because there is no other system of governance devised by humankind that protects individual rights, freedom, and human dignity under the law and applies equally to everyone. At the same time, democracies have inherent flaws and are vulnerable to external aggression and the destructive actions of corrupt politicians from within. The stability of democracies is ensured only by the simultaneous and systematic functioning of three key components: society, the elites and sound strategies. These must operate in unison and in accordance with the laws governing the existence of democracies. People who come to power without this knowledge become the gravediggers of democracies, even with the sincerest of good intentions. The French statesman and thinker Alexis de Tocqueville (1805-1859) drew attention to the shortcomings of democracies as far back as the 19th century. In his book "Democracy in America", he examined the architecture of US democracy and analysed the contradictions inherent in its models of governance. He noted that no democracy can take the perfect form of an ideal and is, in essence, a process that develops gradually, requires great effort and never achieves absolute perfection. The essence of this democratic governance process is the constant search for ways to resolve contradictions, find compromises, and strike a balance among interests within society. The advantages of democracies, in his view, included equal opportunities to succeed through productive, socially beneficial work, as well as social engagement, mobility, and advancement, which fuel economic progress. The disadvantages include an equality that disregards individual merit and the authority of the past, in which the voice of a distinguished and educated person is equated with that of a self-absorbed professional ignoramus. This fuels individualism and selfishness. In the absence of established cultural and historical traditions in society that might be described as conservative, the transformation of the 'man in the street' into a ruling elite may lead to a decline in the spirituality and morality of society. He regarded religion, which nurtures moral principles, as a possible counterbalance. It is precisely through religion that the abuse of freedom can be avoided, its descent into anarchy prevented, and the stability and morality of society maintained. De Tocqueville emphasised the importance of fostering the political culture of voting citizens. He regarded the selection of appropriate strategies and models for decentralising power and local self-government as the institutional means of achieving this. Without this, the political education of voters and active citizen participation in political life become impossible. The experience of ancient Greek democracies shows that effective governance, the selection of competent authorities, and their effective oversight are best achieved in small groups of people – that is, when power is brought as close as possible to the electorate. De Tocqueville regarded the potential 'tyranny of the majority' as another flaw of democracy. In a democracy, there is always a risk that, after winning an election, the majority may impose its will on the minority. The protection of minority rights must counterbalance this. Institutionally, this can be ensured through the adoption of relevant laws, such as a law on the impeachment of the president and a law on the opposition in parliament, as well as through the judiciary's independence from the executive. The model of political governance must necessarily include a statutory definition of the opposition's rights in parliament, as well as legally defined procedures for overseeing the executive branch and safeguarding the independence of the courts, with the principles of the rule of law and public oversight of all three branches of government enshrined in the constitution. In this regard, de Tocqueville argues that freedom of speech and freedom of the press play a vital role. Independent and professional media form the basis for disseminating accurate information within society, ensuring government transparency and deterring authority from abuse and corruption. Freedom of speech, once appropriate models of political governance and local self-government have been chosen, is the guarantor of the formation of the political culture of the electorate. It also determines whether society is accurately informed about external and internal threats to the country, its citizens and its democratic institutions. De Tocqueville admired the contemporary model of American democracy. He emphasised the fine balance between freedom, equality, religion and civic engagement. We must not forget that the slaves who ensured the prosperity of the American middle class of that era were not full citizens or voters. He stressed the need to adapt the complex system of governance to new living conditions. He warned that the emergence of a 'slave mentality' amongst voters posed a threat to democracy and could destroy the balance between freedom and equality. He drew on the experience of ancient Rome: 'Slaves dream not of freedom, but of becoming masters'. The researcher also warned of the possibility of 'hidden tyranny', which arises when the level of political culture among elites, society, and the electorate declines. Tyrants can come to power through democratic elections. Once in power, they will inevitably attempt to bring all aspects of citizens' lives under their control. The consequence of this will be the destruction of the mechanisms for holding those in power to account, a decline in citizens' social engagement and their influence on the country's future. In analysing concepts such as individualism and civic engagement, de Tocqueville identified yet another contradiction inherent in democracies. Namely, individualism prioritises personal interests while undermining civic engagement and responsibility. Political parties and trade unions, which unite society, can serve as a counterbalance to excessive individualism, but only when they are guided by the laws and ideology of democracy, functioning as ideological parties rather than operating on the principles of organised syndicates designed to satisfy material, egoistic, clannish interests. The threat posed by selfish individualism to democracies exists not only at the level of citizens' lumpenised psychology, but also at the state level – amongst the country's political elites. In the former case, it is possible to counteract this through political education, spiritual and cultural traditions, and the moral values of religion. In the latter case, it can be countered through a national strategy of joint defence with other democratic countries, both against external enemies – aggressive authoritarianism – and internal ones – systemic state corruption perpetrated by corrupt political wheeler-dealers and hidden tyrants striving for power. Historical experience shows that the initial construction of democracies is carried out precisely by conservatives, not by liberals. Liberals alone cannot build the socio-economic foundation of democracy – a strong national economy, an army, diplomacy and information policy. However, to successfully complete this process, at least two system-forming parliamentary parties are required: conservative-democratic and liberal-democratic. They must be united by a common goal – the building of democracy – whilst being divided by differing worldviews and the ability to exercise parliamentary oversight over the executive branch. A conservative approach to safeguarding the nation's cultural and historical traditions, domestic industry, and the domestic market, and to blocking destructive external influences during the initial stage of state-building, can only be ensured by conservatives. The liberal slogan 'the free market will solve everything' is a death sentence for the construction of national democracy. You cannot diagnose or treat a condition based on the average temperature in a hospital ward. Only conservatives are capable of ensuring the growth of the middle class and the rule of law in a country with a separation of powers, whilst blocking attempts at external control over a still-vulnerable nation, particularly from 'globalists'. Once the country's national institutions of government, the economy and the rule of law have been strengthened, the time for liberals will come. This is because even amongst conservatives in power, the virus of corruption exists, with money and influence acting as its potent stimulants. The consequence could be a creeping slide towards authoritarianism. Periodic and evolutionary liberalisation of excessively concentrated power is a necessity in a democracy. The examples of the modern USA, Hungary and Poland are plain to see. However, the sequence of these processes matters. The explanation is simple: to improve something, you must first create it. One does not carry out finishing work or furnish a house without a foundation, walls, and a roof-to say nothing of the external influence from those who have no need for a robust national authority and a strong economy. It prevents 'globalists' from covertly appropriating resources and exerting political influence through their puppet politicians. The security services of authoritarian countries are likewise active. The success of democracies spells doom for dictatorships in their own countries. For transnational corporations, the national interests of states – even democratic ones – are secondary. They are not interested in ideology, but in their own profits. It is always easier to plunder the weak. Finally, only conservative values are rooted in the bedrock of national traditions. An appeal to tradition is an integral feature of conservatism. Its global proponents included figures such as Edmund Burke, Alexis de Tocqueville, David Hume, General de Gaulle, Winston Churchill, Margaret Thatcher, Ronald Reagan, Vyacheslav Lypynsky and many other thinkers and distinguished statesmen. Vyacheslav Lypynsky, the ideologue of Ukrainian neoconservatism during the Hetmanate of Pavlo Skoropadsky, asserted that national revival begins precisely with the revival of political elites. By this he meant all those capable of becoming 'leaders and organisers of the nation'. He called them the 'national aristocracy' and was convinced that such people must be self-sufficient, educated, of high moral character and possess certain resources for their activities – not oligarchic resources, but sufficient to ensure their own independence. Above all, they must 'conform to those concepts of legality and public morality by which the entire nation lives at any given historical moment'. In other words, "the national aristocracy must possess, in addition to material power, moral authority in the eyes of its nation." "Without these fundamental characteristics – material strength and moral authority – there is not, and cannot be, a national aristocracy. And without a national aristocracy – without strong and authoritative leaders and organisers of the nation in its arduous struggle for existence – there is not, and cannot be, the nation itself." Speaking of the era of the liberation struggle at the beginning of the last century, he also emphasised: "We absolutely must form people capable of public service. The current generation of Ukrainian politicians can be creative only in the cultural sphere; in the political sphere, however, it is destructive." Prophetic words, the lessons of which we are still only now internalising... https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a358aa7cbb39/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a3269f1c0972/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Wed, 17 Jun 2026 12:33:37 +0300 Для відновлення самодостатності і суб'єктності України після закінчення війни з Росією економіка відіграватиме визначальну роль. Саме вона є основою безпеки і добробуту будь-якої держави світу. Але у випадку з Україною без зміни її моделі із сировинно-придаткової на інноваційно-виробничу гарантувати безпеку держави поруч з авторитарною Росією буде неможливо. Так само неможливо буде побудувати справді суверенну демократію із надійним захистом прав, свобод і добробуту її громадян. Економіка ґрунтується на природних ресурсах, технологіях, продуктивній праці, інноваціях, людському капіталі, фінансах та екології. За умови належного планування й ефективного управління саме вона може стати передвісником прекрасного майбутнього і нового, яскравого Світанку для України. Проте в руках некомпетентної і корумпованої, або байдужої та знахабнілої політичної й економічної псевдоеліти економіка породжує хаос, залежність і марнотратство. Першою ознакою таких "еліт" є їхні догми: "лібералізм, вільний ринок і глобалізм самі все врегулюють", "держава – неефективний менеджер", "ефективний менеджер", навіть без фахової освіти та відповідної біографії, є кращим керівником у будь-якій сфері державного управління". У попередніх блогах – "Викрадення Держави" і "Назад у майбутнє" (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69f8687f71a14/) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a0ca99c5b606/) – ми аналізували, як майбутнє України було "викрадене" раніше і що необхідно зробити, щоб уникнути помилок минулого під час його подальшого будівництва. Досвід дванадцятирічної війни вже довів, що Народ і Воїни України вміють вести й вигравати війни за виживання та змінювати хід історії. Зупиняти знахабнілих диктаторів і виживати в обставинах, у яких інші народи не змогли б вистояти. І все це – не завдяки мудрим і далекоглядним елітам, а навпаки, навіть за їх фактичної відсутності. Нещодавно прем'єр-міністр Данії ще раз публічно визнала, що Україна вистояла не завдяки ефективному уряду чи допомозі Заходу, а насамперед завдяки самим українцям. Але їхня місія ще не завершена. Вони мають проявити таку ж відданість у мирному відновленні власної економіки, як зробили це під час війни. Без цього Майбутнє буде втрачено. І кожна зі складових економіки – природні ресурси, енергетика, технології, продуктивна праця, інновації, управління людським капіталом, екологія та фінанси – потребуватиме нової Еліти управління. Тому що ці складові економіки є лише будівельними блоками одного цілого і потребують для його зведення професійних державників-будівельників, а не аматорів-популістів. Таких людей в Україні вдосталь, але їх здебільшого відсунули на другий план. Прикладом може бути один із найруйнівніших для енергетики й економіки України випадків – ігнорування Верховною Радою України протягом 22 років проєкту Закону про Єдину державну систему моніторингу енергетичних ресурсів і тарифів на ЖКП (ЄДСМ). Його розробникам був фактично закритий доступ до влади, а Верховна Рада, порушуючи Конституцію, сприяла гігантській корупції та підриву основ державності. Законопроєкт про ЄДСМ був підготовлений Кабінетом Міністрів за дорученням РНБО України ще у 2002-2003 роках. Він кілька разів був проголосований Верховною Радою у першому читанні, але протиправно блокувався для ухвалення у другому читанні. У разі прийняття цього Закону він забезпечив би наскрізний моніторинг енергетичних ресурсів – нафти, газу, електроенергії, тепла, води тощо – шляхом створення єдиної, уніфікованої національної бази даних енергетичних потоків України. Це, своєю чергою, забезпечило б енергетичну безпеку й енергетичну незалежність України, справжній антикорупційний контроль, ефективне кризове управління, прозоре планування та формування державних доходів. До сьогодні, попри численні спроби фахових патріотів відродити цей законопроєкт, корумповане "енергетичне лобі" в парламенті продовжує його блокувати. Наслідки для України – катастрофічні. Неприйняття Закону, який мав би регулювати видобуток, розподіл, вартість і продаж найбільшого споживчого товару – енергії, що впливає на особистий бюджет і добробут кожного українця, створило системну корупцію гігантських масштабів. Вартість втрат державного бюджету за роки незалежності України внаслідок цього може сягати 150 мільярдів доларів США. При цьому й нинішній парламент міг би переглянути всі редакції законопроєкту про ЄДСМ, визначити, які його положення можуть бути інтегровані у сучасні системи цифрової обробки даних, і нарешті завершити роботу професіоналів, розпочату ще двадцять два роки тому. Це створило б не лише систему енергетичного контролю, якої Україна так потребує, а й надало б модель для обліку та управління сотнями мільярдів доларів, які очікуються для її післявоєнного відновлення. Попереду багато роботи, і кожен громадянин України має усвідомити: Майбутнє держави залежатиме також від того, кого люди оберуть до нового парламенту та на посаду Президента. З огляду на складність побудови нової інноваційно-виробничої моделі економіки, обов'язком кожного громадянина-виборця має стати об'єктивна оцінка кожного кандидата до влади. З орієнтацією на його перевірену часом біографію, попередні досягнення, освіту, доброчесність і любов до України. Нехтування цим громадянським обов'язком є, по суті, аналогом дезертирства з фронту. Адже саме нові й справжні політичні Еліти мають запровадити нову економічну модель, яка найкраще слугуватиме національним інтересам. На зміну нинішній владі та феодально-клановим інтересам олігархів, які або стоять за нею, або співпрацюють із нею, мають прийти нові програми і стратегії. Такі, що підтримуватимуть малий і середній бізнес та створюватимуть умови для розвитку масового сімейного фермерства. Окремо стоїть питання підвищення зарплат висококваліфікованим і освіченим фахівцям – вчителям, лікарям, військовослужбовцям, представникам творчої та наукової інтелігенції, а також державним службовцям. Без цього стримати трудову міграцію найбільш підготовлених і важливих для національної безпеки кадрів та повернути тих, хто вже виїхав за кордон, буде вкрай складно. Держава повинна нарешті втрутитися у формування тарифів на житлово-комунальні послуги в інтересах пересічних громадян і місцевих громад та ефективно прив'язати їх до реальних доходів населення. Українці витрачають на ці послуги 30-50 % своїх доходів, тоді як громадяни країн ЄС – лише 15-20 %. При тому, що Україна має один із найвищих у світі показників приватної власності на будинки і квартири. Це є гарною основою для формування середнього класу – базового захисника демократії, за умови стримування вартості комунальних та інших витрат. Із перших днів незалежності й донині практично всі уряди зазнали серйозної невдачі, фактично самоусунувшись від виконання свого конституційного обов'язку щодо регулювання використання земельних ресурсів і багатих надр України. Ці мінеральні та інші природні ресурси, згідно з Конституцією, належать громадянам України і повинні використовуватися для полегшення їхнього фінансового тягаря, зміцнення національної економіки та посилення економічного і дипломатичного впливу України у Світі, а не для обслуговування приватних інтересів у змові з можновладцями. Немає жодних причин, чому українці не можуть мати такий самий рівень життя, як громадяни країн ЄС, і тримати своїх матерів та батьків удома, а не змушувати їх шукати заробітку за кордоном. Більше того, рівень заробітних плат і соціальних гарантій в Україні може і повинен перевищувати середньоєвропейський, якщо держава прагне стимулювати повернення української діаспори та відновити критично необхідний демографічний потенціал країни. Уряд України також не зміг запобігти втраті високорозвиненого промислового потенціалу держави та зменшити неприйнятний рівень залежності від зовнішніх донорів і кредиторів. На сьогодні не існує цілісних галузевих програм інвестицій та розвитку, не відбувається технологічного оновлення стратегічних галузей – ракетної, авіаційної, суднобудівної та космічної. Так само не налагоджено національного виробництва мікросхем, сучасної радіоелектронної та біоінженерної продукції. Лише розумне державне регулювання і протекціонізм здатні, через фінансування відповідних науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, підтримувати довгострокові фундаментальні дослідження та створювати стимули для інновацій через ефективну систему захисту інтелектуальної власності й патентного права. Коротко кажучи, Україна має всі необхідні передумови для побудови розвиненої європейської демократії з потужним середнім класом, активним і відповідальним громадянським суспільством, ринковою економікою, державним регулюванням стратегічно важливих галузей, всебічним захистом національного виробника, включно із сільським господарством, а також особливою увагою до науки, освіти, охорони здоров'я і демографічного розвитку українського Народу як основи сильної економіки, боєздатної армії та потужного оборонного потенціалу України. Для реалізації всього цього українці мають обрати до влади кваліфікованих фахівців, які зможуть повернути державне управління з-під впливу олігархічних груп, подолати наслідки війни та створити підзвітні механізми відбудови й відновлення країни. Одночасно нова післявоєнна політична Еліта України має розробити, у консультаціях з усіма верствами суспільства, економічні та соціальні програми, які ставлять на перше місце добробут саме громадян України і ознаменують початок нового Світанку для України. Англомовна версія публікації "OPINION: Morning in Ukraine" доступна за посиланням: https://www.kyivpost.com/opinion/76373. Під час підготовки англомовної версії текст було адаптовано для аудиторії країн Заходу. https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a3269f1c0972/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a2de1a52ab63/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Sun, 14 Jun 2026 02:03:01 +0300 "Ті, що не озираються на предків – не можуть принести користі нащадкам", Едмунд Берĸ (1729- 1797) Історія України ще у ХVІІ столітті давала підстави вважати її чи не найбільш демократичною розвинутою країною Європи. Це засвідчував у своїх творах Вольтер. У листуванню з Катериною ІІ він також нагадував, що в Європі Московію не визнавали спадкоємицею Русі. "Єдина Русь, яку ми знаємо в Європі, – це Київська, останнім королем якої був Данило Галицький", – писав великий французький мислитель. Козацька демократія України у XVII ст. була більш соціально поширеною, ніж обмежена шляхетська демократія Польщі. Вона мала гарні умови для подальшого економічного розвитку, справедливого поділу землі та розвитку суспільства без феодальної залежності. Україна мала гарний клімат і володіла близько 25% світових запасів чорноземів. Вона мала волелюбний і працьовитий народ, на землях якого ще з часів Трипільської культури, за п'ять тисячоліть до Різдва Христового, існувало розвинене землеробство, а скіфи-орачі з її території століттями кормили давньогрецький Світ. Економічно самодостатній, завжди прагнучий свободи і справедливості український народ ще у ті часи міг успішно розвивати вільне фермерства і ремісництво. Це було основою для зростання середнього класу – фундаменту подальшого розвитку демократії, а також соціальною базою для зростання чисельності козацької армії. Українські козаки вже тоді вважалися чи не найкращими професійними воїнами Європи. Отже, як і в наші часи, Народ і Воїни в Україні були. І вже тоді дивували Світ. Бракувало Еліти. Політична українська еліта у XVII ст. перебувала ще у стадії формування. Власна аристократія після падіння Русі під ударами монгольської навали у XIII ст., здебільшого пристосувалася до служіння завойовникам. Окрім шляхетської Польщі, сусідами козацької України були деспотії азійського типу – Османська імперія та Московія. Україна не мала природного географічного захисту від них. Її територія не була захищена від агресивних автократій морями й океанами, як США і Британія, або горами, як Швейцарія. Якби самозакохана, пихата і зверхня до інших польська шляхта не припустилася фатальної помилки щодо козацької України, доля Європи могла б бути іншою. Після вимушеного повстання гетьмана Богдана Хмельницького та відокремлення України від Речі Посполитої таймер її занепаду і втрати державності був запущений. Уже через рік після цього, у 1655 році, стару і нову польські столиці – Краків і Варшаву – окупували шведські війська. Головним вигодонабувачем розриву між двома народами стала Московія. Щит Європи від загроз зі Сходу був зруйнований, а ресурси України використані Московією для створення власної регулярної армії при збереженні в ній азійської за своєю суттю деспотичної форми правління. Незважаючи на те, що історія не має умовного способу, рівноправна конфедерація демократичних у своїй основі Польщі, Литви та України гарантовано запобігла б трагедіям цих народів під час наступних Світових воєн. Сильна і демократична Україна – найбільша за площею країна Європи – є природним захистом континенту зі Сходу. Їх об'єднанню у XVII ст. завадили не Народи, а Еліти. Це повторилося і після розпаду Радянського Союзу через відсутність будь-якої стратегії Заходу щодо інтеграції України до ЄС і НАТО. Наслідком цього стала 12-річна війна Росії не лише проти України, а й, у своїй основі, проти "колективного Заходу". Недостатнє розуміння нині правлячими елітами США того, що це війна ідеологій – світового авторитаризму проти світової демократій, – саме по собі є загрозливим. Як для США, так і для усього Світу демократій. "Гарною угодою" і ґешефтом її не завершити. Питання полягає у захисті принципів свободи і демократії, які не вимірюються категоріями прибутку від рієлторських угод чи винагородою за зраду і руйнацію системи міжнародного права. Угод, у яких агресор і його жертва визнаються рівноправними учасниками, чим закладається основа для подальшого відновлення ескалації. Факти ж є такими. На відміну від Московії, паростки правової Держави з'явилися у предтечі України – Русі – ще у ХІ ст. Це сталося за часів правління Великого князя Київського Ярослава Мудрого та його зводу законів "Руська правда". Він з'явився раніше, ніж подібні закони були прийняті навіть в Англії. Зокрема, раніше за знамениту "Велику хартію вольностей" 1215 року, яка стала однією з основ нинішньої, формально неписаної, конституції Великої Британії. Нагадаємо, що першу спробу конституційного будівництва демократії в Європі здійснив український гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик. Це сталося за 77 років до ухвалення Конституції США. Ця подія випередила політико-філософські праці Монтеск'є та Жан-Жака Руссо у Франції, а також державотворчу діяльність творців американської демократії – Джорджа Вашингтона, Томаса Джефферсона, Джона Адамса і Бенджаміна Франкліна. Конституція, написана й оприлюднена Пилипом Орликом у 1710 році під назвою "Договори і Постановлення Прав і Вольностей Війська Запорозького", не була втілена в життя. Проте вона побачила світ раніше, ніж з'явився текст Конституції США, ухваленої у 1787 році. В одному з найдавніших конституційних текстів Нового часу Пилип Орлик уперше запропонував обмежити повноваження виборного глави держави та запровадити демократичний принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки. На питання, чому потрібно будувати саме демократію, відповідь проста. Тому що не існує іншої винайденої Людством системи управління, яка б захищала особисті права, свободу і гідність людини згідно із законом, однаковим для всіх. При цьому демократії мають природні вади і є вразливими до зовнішньої агресії та деструктивних дій корумпованих політиків зсередини. Стійкість демократій забезпечується лише одночасною і системною роботою трьох основних компонентів: суспільства, еліт і правильних стратегій. Вони мають діяти синхронно і відповідно до законів існування демократій. Люди, які приходять до влади без цих знань, стають могильщиками демократій навіть із щирими намірами добра. Французький державний діяч і мислитель Алеĸсіс де Тоĸвіль (1805-1859 рр.) ще у XІХ ст. звернув увагу на вади демократій. У книзі "Демократія в Америці" він дослідив архітектуру демократії США і проаналізував суперечності, притаманні її моделям управління. Він зазначив, що будь-яка демократія не може мати завершеної форми ідеалу і є, по суті, процесом, який розвивається поступово, потребує великих зусиль і ніколи не досягає абсолютної досконалості. Сутністю цього процесу управління в умовах демократії є постійний пошук шляхів розв'язання суперечностей, пошук компромісів і балансів інтересів у суспільстві. До переваг демократій він відносив рівні умови для досягнення успіху завдяки продуктивній і суспільно корисній праці. Наявність соціальної активності, мобільності та соціальних ліфтів, які живлять економічний прогрес. До вад – рівність без урахування цінності особистості і авторитету минулого, де голос заслуженої й освіченої людини прирівнюється до голосу самозакоханого фахового невігласа. Це живить індивідуалізм і егоїзм. За відсутності у суспільстві сталих культурних та історичних традицій, які можна назвати консервативними, трансформація "людини з вулиці" у владну Еліту може призвести до падіння духовності й моралі суспільства. Можливим компенсатором він вважав релігію, яка живить моральні принципи. Саме за її допомогою можна уникати зловживань свободою, запобігати її сповзанню в анархію та підтримувати стабільність і моральність суспільства. Де Тоĸвіль підкреслював важливість піклування про підвищення політичної культури громадян-виборців. Інституційним засобом для досягнення цього він вважав вибір правильних стратегій і моделей децентралізації влади та місцевого самоврядування. Без цього політична освіта виборців і активна участь громадян у політичному житті стають неможливими. Досвід існування давньогрецьких демократій свідчить, що якісне управління, вибір якісної влади та дієвий контроль над нею найкраще реалізуються у невеликих групах людей – тоді, коли влада є максимально наближеною до виборців. Ще одною вадою демократії Де Тоĸвіль вважав можливу "тиранію більшості". При демократії завжди є ризик того, що більшість після перемоги на виборах може нав'язувати свою волю меншості. Компенсатором цьому має стати захист прав меншості. Інституційно це можна забезпечити через прийняття відповідних законів, наприклад, закону про імпічмент президента та закону про опозицію в парламенті, а також через незалежність судової гілки влади від виконавчої. Модель політичного управління має обов'язково включати законодавче визначення прав опозиції у парламенті, а також визначені законом процедури контролю над виконавчою гілкою влади і захисту незалежності судів із конституційним закріпленням принципів верховенства права та громадянського контролю над усіма трьома гілками влади в країні. У цьому сенсі важливу роль відіграють, згідно з Де Тоĸвілем, свобода слова і свобода друку. Незалежні і фахові ЗМІ є основою для поширення правдивої інформації у суспільстві, забезпечення прозорості влади та стримування її від зловживань і корупції. Свобода слова, після правильно вибору моделей політичного управління і місцевого самоврядування, є гарантом формування політичної культури виборців. Від неї залежить і правдиве інформування суспільства про зовнішні та внутрішні загрози для країни, громадян і демократичних інститутів влади. Де Тоĸвілю подобалась сучасна модель американської демократії. Він підкреслював гарну збалансованість свободи, рівності, релігії та громадянської активності. Не забуваємо, що раби які забезпечували добробут американського середнього класу тих часів, не були повноцінними громадянами і виборцями. Він наголошував на необхідності адаптації складної системи управління до нових умов існування. Застерігав, що поява серед виборців "рабської психології" є загрозою для демократії і може зруйнувати баланс між свободою і рівністю. Нагадував давньоримський досвід: "Раб не мріє про власну свободу, він мріє про власних рабів". Дослідник застерігав також від можливості "прихованої тиранії", яка з'являється, коли падає рівень політичної культури еліт, суспільства і виборців. Тирани можуть приходи до влади і шляхом демократичних виборів. Отримавши владу, вони неодмінно спробують взяти під контроль усі аспекти життя громадян. Наслідком цього стане руйнація механізмів контролю над владою, падіння соціальної активності громадян та їхнього впливу на долю країни. Аналізуючи такі поняття, як індивідуалізм і громадянська активність, Де Тоĸвіль виявив ще одне протиріччя демократій. А саме: індивідуалізм надає пріоритет особистим інтересам, але водночас послаблює громадянську активність і відповідальність. Компенсацією надмірного індивідуалізму можуть стати політичні партії і професійні спілки, які гуртують суспільство. Але лише тоді, коли вони керуються законами та ідеологією демократії, є ідеологічними партіями, а не діють за принципами організованих угрупувань для задоволення матеріальних, егоїстично-кланових інтересів. Загроза егоїстичного індивідуалізму для демократій існує не лише на рівні люмпенізованої психології громадян, але й на державному рівні – серед політичних еліт країни. У першому випадку протидіяти цьому можливо за рахунок політичної освіти, духовних і культурних традицій та моральних цінностей релігії. У другому – шляхом національної стратегії спільного з іншими країнами демократії захисту як від зовнішніх ворогів – агресивного авторитаризму, так і від внутрішніх – системної державної корупції з боку корумпованих ділків-політків і прихованих тиранів, які рвуться до влади. Первинне будівництво демократій, як свідчить історичний досвід, здійснюють саме консерватори, а не ліберали. Соціально-економічну основу демократії – міцну національну економіку, армію, дипломатію і інформаційну політику – самі лише ліберали збудувати не можуть. Однак для успішного завершення її будівництва потрібні щонайменше дві системотворчі парламентські партії: консервативно-демократична і ліберально-демократична. Їх має об'єднувати спільна мета – будівництво демократії, а розділяти – різні погляди на світ і здатність контролювати виконавчу гілку влади з позицій парламенту. Консервативний підхід до захисту культурно-історичних традицій народу, національного виробника, внутрішнього ринку і блокування деструктивного впливу ззовні на первинному етапі державного будівництва можуть забезпечити лише консерватори. Гасло лібералів "усе вирішить вільний ринок" – це вирок для будівництва національної демократії. Середньою температурою по палаті діагноз не ставлять і не лікують. Тільки консерватори здатні забезпечити зростання середнього класу і верховенство права в країні із поділом гілок влади та блокуванням спроб зовнішнього управління ще слабкою країною, насамперед з боку "глобалістів". Після зміцнення національних інститутів влади, економіки і законності в країні приходить час лібералів. Тому, що і серед консерваторів при владі існує вірус корупції. Гроші і влада є для нього потужним стимулятором. Наслідком може стати приховане сповзання до авторитаризму. Періодична і еволюційна лібералізації надмірно сконцентрованої влади є необхідністю при демократії. Приклад сучасних США, Угорщини, Польщі – перед очами. Але, послідовність цих процесів має значення. Пояснення просте: аби щось покращити, потрібно спочатку його створити. Без фундаменту, стін і даху чистові роботи та меблювання будинку не проводять. Не кажучи вже про зовнішній вплив з боку тих, кому міцна національна влада і сильна економіка не потрібні. "Глобалістам" вона заважає приховано привласнювати ресурси та здійснювати політичний вплив через кишенькових політиків. Спеціальні служби авторитарних країн також не сплять. Успіх демократій – це вирок для диктатур у їхніх країнах. Для транснаціональних корпорацій національні інтереси держав, навіть демократичних, є вторинними. Їх цікавить не ідеологія, а власний прибуток. Грабувати слабкого завжди легше. Нарешті, лише консервативні цінності спираються на скелю національних традицій. Звернення до традиції є невід'ємною рисою консерватизму. Його світовими поширювачами були такі особистості, як Едмунд Берĸ, Алеĸсіс де Тоĸвіль, Девід Г'юм, генерал Де Голль, Вінстон Черчилль, Маргарет Тетчер, Рональд Рейган, В'ячеслав Липинсьĸий та багатьох інших мислителів і видатних державних діячів. В'ячеслав Липинський, ідеолог українського неоконсерватизму часів Гетьманату Павла Скоропадського, стверджував, що національне відродження починається саме з відродження політичних еліт. До яких він відносив усіх, хто здатен стати "провідниками і організаторами нації". Він називав їх "національною аристократією" і був переконаний, що такі люди мають бути самодостатніми, освіченими, високоморальними та володіти певними ресурсами для своєї діяльності. Не олігархічними ресурсами, а достатніми для забезпечення власної незалежності. Головне – вони мають "відповідати тим поняттям законності і громадської моралі, якими живе в даний історичний момент увесь народ". Іншими словами "національна аристократія мусить мати, окрім матеріяльної сили, ще й моральний авторитет в очах своєї нації". "Без цих основних прикмет – матеріальної сили і морального авторитету – немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії – без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування – немає і не може бути самої нації". Говорячи про часи визвольних змагань початку минулого століття, він також наголошував "Нам конче треба утворити людей, здібних до державної праці. Сучасне покоління політиків українських може бути творчим тільки в сфері культурній, у сфері ж політичній воно є руїнницьке". Пророчі слова, уроки з яких, ми ще досі лише засвоюємо... Попередні матеріали з цієї тематики: Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.1.) Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.2.) Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.3.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a2de1a52ab63/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a2289d9cd1d5/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Fri, 05 Jun 2026 11:33:29 +0300 The war that Russia has unleashed against Ukraine is not merely a confrontation between two states or nations. It is a clash between two civilisational models: the European democratic model and the Eurasian authoritarian one. Although Western politicians spent decades convincing themselves and their societies that Russia was gradually moving towards democracy, this was never the case in reality. The voices of Ukrainian experts and analysts were often ignored in the West, even though Russia itself has long openly declared – and continues to declare today – that its so-called "special military operation" is, in fact, a war against the so-called "Collective West". By this term, the Kremlin refers to all democratic nations worldwide, and it cites "the end of US hegemony" as one of its strategic goals. The true aim of the war unleashed by Russia lies not merely in the destruction of Ukrainian statehood, the elimination of Ukraine's independence and its annexation. It is also an attempt to defeat global democracy – the democratic West as a civilisational model. If successful, Russia seeks to establish control over what it itself describes as a "degenerating" and "decadent" Europe, as well as to promote the formation of a new multipolar world in which the leadership of democratic countries and the US will be replaced by the dominance of authoritarian regimes. For centuries, Ukraine has remained a gateway to European civilisation and global democracy. Today, it effectively serves as Europe's shield, containing Russia's authoritarian Eurasian expansion. In his book Bloodlands, Yale University professor Timothy Snyder acknowledged that the most tragic events of 20th-century Europe took place on Ukrainian territory: two world wars, the revolution, collectivisation, the Holodomor, the repression of the Ukrainian intelligentsia and the 'purges' of so-called 'bourgeois Ukrainian nationalism'. Ukraine lost tens of millions of its citizens. Yet despite centuries of subjugation and a lack of political experience of independent statehood, the spirit of freedom among the Ukrainian people was not destroyed. It intuitively broke through from within – through the pursuit of dignity, freedom and independence. The two Ukrainian Maidan Uprisings and over twelve years of resistance to Russian aggression stand as testimony to this enduring aspiration. To consolidate Ukraine's European democratic path of development, the strengthening of four key components of national power should constitute the central priorities of state strategy: ECONOMY, ARMED FORCES, DIPLOMACY, and INFORMATION POLICY. Equally critical is the existence of a responsible political elite capable of implementing this strategy in the interests of both the state and society. Particular emphasis must be placed on developing an industrial, innovative economy and prioritising national material production. Ukraine must produce goods with maximum added value and ensure the strategic self-sufficiency of its own military-industrial complex. First and foremost, this applies to the production of modern weapons and military equipment, an area in which Ukraine has traditionally possessed strong scientific and engineering capabilities. As the largest country in Europe by area and one of the world's key food producers, Ukraine can feed hundreds of millions of people worldwide. At the same time, it must reclaim its place among the world's most developed industrial nations. Following the return of all temporarily occupied territories, the Ukrainian army must remain strong enough to prevent any new aggression against Ukraine. Success in the restoration and development of the Ukrainian economy must serve as a driving force for creating conditions to reduce the tax burden, strengthen the socio-economic protection of the middle class, and foster the flourishing of small and medium-sized businesses. This is precisely what must form the basis for the realisation of Ukraine's National Idea in its three dimensions: spiritual, socio-economic and state-building: 1. GOD, FREEDOM, FAMILY and UKRAINE have always been and will remain the highest spiritual values of the UKRAINIAN PEOPLE; 2. CULTURE, SCIENCE, LAND and PROPERTY, fairly and equitably distributed between citizens and the state, will always constitute the foundation of UKRAINE's prosperity; 3. ELECTIONS, SOCIAL JUSTICE, THE RULE OF LAW and THE ARMY must always protect the rights of Ukrainians to life, freedom and a dignified future, as well as defend the unity and independence of the UKRAINIAN STATE. States are built by aristocrats – people who dedicate their lives to establishing an honourable reputation and passing it on unblemished to the next generation. For them, service to society is the very purpose of life, while the gravest punishment is the loss of honour and public disgrace. "Honour above all" is not merely a lofty slogan; it is the foundation of genuine statesmanship and public responsibility. Unfortunately, we have largely lost such a political elite. It was eradicated over the course of a century, whilst its finest representatives served other governments, often demonstrating loyalty, professionalism, and integrity in those capacities. Nor have we succeeded in forming a new responsible political elite. Instead, following independence, the old pseudo-elite of party and Komsomol functionaries, along with various opportunists and profiteers, largely re-emerged. They are not burdened by strategic thinking about the greatness of the state, the future of the nation, or responsibility towards future generations. To this day, there is virtually no genuinely ideological party in the Ukrainian parliament that realises that, under contemporary conditions, effective democracy is the only sustainable model for building a strong state. Attempts to build a democratic state in Ukraine have often been discredited by populism, political irresponsibility, and the imitation of reforms. Some political forces, whilst professing commitment to democratic values, frequently reproduced authoritarian methods of governance in practice, causing no less damage to the country's democratic development than the open opponents of democracy. The fact that we have found ourselves at the epicentre of a clash between two civilisations without a strong government, a robust economy, a strong army, and a responsible elite marks a critical turning point. Beyond this point, we must either begin to act exclusively in the interests of our own state and nation, or face destruction. Under current conditions, there can be only one national development strategy for Ukraine: the construction of a developed and effective European democracy. Such a democracy must be supported by a socially oriented market economy, a strong middle class, and a mature civil society. It should combine limited state regulation of strategically important sectors of industry and agriculture with the preservation and further development of the country's defence capabilities. Because without a strong middle class, an active civil society, and independent branches of government subject to public scrutiny, there can be no free citizens of the state. And without free citizens, true democracy cannot exist either. Thomas Jefferson, the author of the Declaration of Independence, is credited with the following statement: "True independence, freedom and democracy are not a toy given to children. It is a very serious matter, which can only be exercised by highly educated, strong and courageous people, for whom personal dignity is one of the highest virtues of human life." Conversely, global experience convincingly demonstrates that it is effective democracy that provides the highest standards of living, the strongest guarantees of citizens' rights and freedoms, and the greatest level of security – both within the state and on the international stage. Ukraine has no alternative path. At the same time, this is a historic opportunity for our state to become a connecting link, a contributor to security and, finally, a full-fledged political player in the formation of a new European security space. This is precisely how Ukraine can contribute to the completion of the European and Euro-Atlantic integration process and make its own historic contribution to the continued peaceful and evolutionary process of interpenetration and gradual integration of the world's civilisations. Previous articles on this topic: Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine – The Elite, Society and Strategies (Part- 5.1.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69e60f59dd4e7/ Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine – The Elite, Society and Strategies (Part- 5.2.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69ee166586c7d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a2289d9cd1d5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a199f4ec4a1f/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Fri, 29 May 2026 17:14:38 +0300 Війна, яку Росія розв'язала проти України, – це не просто протистояння двох держав чи народів. Це зіткнення двох цивілізаційних моделей: європейської демократичної та євразійської авторитарної. Попри те, що західні політики десятиліттями переконували себе й суспільства у нібито поступовому русі Росії до демократії, у реальності цього ніколи не відбувалося. Голоси українських фахівців і аналітиків на Заході часто ігнорувалися, хоча сама Росія давно відкрито заявляла – і продовжує заявляти сьогодні, – що її "спеціальна військова операція" є війною проти так званого "Колективного Заходу". Під цим поняттям Кремль розуміє всі демократичні держави світу, а однією зі своїх стратегічних цілей називає "кінець гегемонії США". Справжня мета розв'язаної Росією війни полягає не лише у знищенні української державності, ліквідації незалежності України та її поглинанні. Йдеться також про спробу завдати поразки світовій демократії – демократичному Заходу як цивілізаційній моделі. У разі успіху Росія прагне встановити контроль над, як вона сама визначає, "деградуючою" та "декадентською" Європою, а також сприяти формуванню нового багатополярного світу, у якому лідерство демократичних країн і США буде замінене домінуванням авторитарних режимів. Україна ж упродовж століть залишається брамою європейської цивілізації та світової демократії. Сьогодні вона фактично є щитом Європи, стримуючи авторитарну євразійську експансію Росії. Професор Єльського університету Тімоті Снайдер у своїй книзі Криваві землі визнав, що найтрагічніші події Європи ХХ століття відбувалися саме на українських землях: дві світові війни, революція, колективізація, Голодомор, репресії проти української інтелігенції та "зачистки" так званого "буржуазного українського націоналізму". Україна втратила десятки мільйонів своїх громадян. Але навіть попри століття поневолення та нестачу політичного досвіду незалежного державного існування, дух свободи в українському народі не був знищений. Він інтуїтивно проривався зсередини – через прагнення до гідності, свободи та незалежності. Свідченням цього стали два українські Майдани та понад дванадцять років спротиву російській агресії. Для утвердження європейського демократичного шляху розвитку України ключовими пріоритетами державної стратегії мають стати зміцнення чотирьох основних складових національної сили: ЕКОНОМІКИ, АРМІЇ, ДИПЛОМАТІЇ та ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ. Водночас критично важливою є наявність відповідальної політичної аристократії, здатної реалізувати цю стратегію в інтересах держави та суспільства. Особливий акцент має бути зроблений на розвитку індустріально-інноваційної економіки та пріоритеті національного матеріального виробництва. Україна повинна виробляти продукцію з максимальною доданою вартістю та забезпечити стратегічну самодостатність власного військово-промислового комплексу. Насамперед – у виробництві сучасних зразків озброєння і військової техніки, у яких Україна традиційно має потужний науковий та інженерний потенціал. Будучи найбільшою за територією державою Європи та одним із ключових світових виробників продовольства, Україна здатна забезпечувати харчуванням сотні мільйонів людей у світі. Водночас вона має повернути собі місце серед найбільш розвинених індустріальних держав світу. Після повернення всіх тимчасово окупованих територій українська армія повинна залишатися достатньо сильною, щоби унеможливити будь-яку нову агресію проти України. Успіх у відновленні та розвитку української економіки має стати локомотивом для створення умов зі зниження податкового тиску в Україні, посилення соціально-економічного захисту середнього класу, а також розквіту малого і середнього бізнесу. Саме це має стати основою для реалізації Національної ідеї України у трьох її вимірах: духовному, соціально-економічному та державотворчому: 1. БОГ, СВОБОДА, СІМ'Я і УКРАЇНА – завжди були й залишатимуться найвищими духовними цінностями УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ; 2. КУЛЬТУРА, НАУКА, ЗЕМЛЯ та ВЛАСНІСТЬ, справедливо і збалансовано розподілені між громадянами та державою, – завжди будуть основою добробуту УКРАЇНИ; 3. ВИБОРНІСТЬ, СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ЗАКОННІСТЬ і АРМІЯ – мають завжди захищати права українців на життя, свободу і гідне майбутнє, а також боронити соборність і незалежність УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Держави будують аристократи – люди, які покладають своє життя на те, щоб створити чесне ім'я і незаплямованим передати його наступному поколінню. Для них служіння суспільству є сенсом життя, а найстрашнішим покаранням – втрата честі та суспільний сором. Честь понад усе – це не гучні слова, а основа справжньої державницької відповідальності. Ми, на жаль, значною мірою втратили таку політичну еліту. Її винищували протягом цілого століття, а найкращі представники служили іншим урядам, часто демонструючи там приклади вірності, професіоналізму та честі. У нас так і не сформувалася нова відповідальна політична еліта. Натомість після здобуття незалежності значною мірою "розконсервувалася" стара псевдоеліта з партійно-комсомольських функціонерів та "спритних ділків". Вони не обтяжені стратегічним мисленням про велич держави, майбутнє нації та відповідальність перед наступними поколіннями. До сьогодні в українському парламенті фактично немає жодної по-справжньому ідеологічної партії, яка б усвідомлювала, що в сучасних умовах єдиною стійкою моделлю розбудови сильної держави є ефективна демократія. Спроби побудови демократичної держави в Україні часто були дискредитовані популізмом, політичною безвідповідальністю та імітацією реформ. Частина політичних сил, які декларували відданість демократичним цінностям, на практиці нерідко відтворювала авторитарні методи управління, завдаючи демократичному розвитку держави не меншої шкоди, ніж відкриті противники демократії. І те, що ми опинилися в епіцентрі зіткнення двох цивілізацій без сильного уряду, потужної економіки, сильної армії та відповідальної еліти, – і є тією межею, за якою ми або почнемо працювати виключно в інтересах власної держави і нації, або загинемо. Національна стратегія розвитку України в сучасних умовах може бути лише одна – побудова розвиненої та дієвої європейської демократії. Із ринковою соціально орієнтованою економікою, потужним середнім класом і розвиненим громадянським суспільством. З обмеженим державним регулюванням стратегічно важливих галузей промисловості і сільського господарства та збереженням і розвитком власного оборонного потенціалу. Тому що без потужного середнього класу, активного громадянського суспільства та незалежних гілок влади, які перебувають під контролем суспільства, – не існує вільного громадянина держави. А без вільного громадянина не може існувати й справжня демократія. Батькові "Декларації про незалежність Північної Америки" Томасу Джефферсон приписують наступний вислів: "Дійсна незалежність, свобода і демократія – це не іграшка, яку дарують дітям. Це дуже серйозна річ, якою можуть користуватися лише високоосвічені, сильні та мужні люди, для яких особиста гідність є однією з найвищих рис людського життя". І навпаки – світовий досвід переконливо свідчить: саме дієва демократія забезпечує найвищі стандарти якості життя, гарантії прав і свобод громадян та їхню безпеку – як усередині держави, так і на міжнародній арені. Іншого шляху в України немає. Водночас це історичний шанс для нашої держави стати сполучною ланкою, донором безпеки та, нарешті, повноцінним політичним гравцем у формуванні нового європейського безпекового простору. Саме так Україна може долучитися до завершення процесу об'єднання Європи і Євроатлантики та зробити власний історичний внесок у продовження мирного і еволюційного процесу взаємопроникнення і поступової інтеграції цивілізацій Світу. Попередні матеріали з цієї тематики: Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.1.) Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.2.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a199f4ec4a1f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a0ca99c5b606/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Tue, 19 May 2026 21:19:08 +0300 Серед пріоритетів післявоєнного розвитку є зміцнення середнього класу, відродження авіакосмічної галузі та жорсткий державний контроль над стратегічними ресурсами. Країна має відмовитися від експорту сировини на користь виробництва товарів із високою доданою вартістю. У попередній статті для Kyiv Post ("Держава у заручниках") ми зазначали, що перші 30 років незалежності України були "викрадені" корисливою, непрофесійною та корумпованою політичною "елітою", яка не мала ні цілей, ні стратегії, ні розуміння державного управління й брала участь у розграбуванні країни та її ресурсів. Усе це вже в минулому. Завершення війни та початок відбудови відкривають можливість почати заново, уникнути помилок минулого й побудувати державу, гідну українського народу. Майбутнє України має ґрунтуватися на європейській цивілізації, з якої вона постала і яку допомагала формувати. Цю цивілізацію вирізняє сильний середній клас, захист індивідуальних свобод і громадянських прав, влада, яку обирає більшість громадян, повага до верховенства права і рівності перед законом, захист приватної власності та вільна ринкова економіка. Хоча європейська цивілізація має свої недоліки, а її демократії часто є нестабільними, кращої моделі для України не існує. Це підтверджують як глобальні міграційні тенденції, так і щорічні звіти World Happiness Report, які показують, що 80-90% країн серед найщасливіших у світі є справжніми демократіями. Водночас не може бути справжньої та сталої демократії без належної соціально-економічної бази, розвиненої політичної культури та заможного середнього класу, який охоплює понад 50% виборців. Автократичні режими, такі як Росія, називають себе "демократіями", однак мають лише зовнішні атрибути демократії й позбавлені більшості її реальних ознак. Окрім міцного й стабільного середнього класу, демократії повинні мати три гілки влади (кожна з яких є незалежною від інших і має чітко визначені повноваження); щонайменше дві великі політичні партії, що конкурують між собою, мають різні ідеології, але поділяють спільні демократичні цінності; гарантовані законом права парламентської опозиції; місцеве самоврядування (тобто передання функцій публічних послуг на найнижчий можливий рівень управління); професійну й політично нейтральну, захищену категорію державних службовців; верховенство права та рівність перед законом; а також прозорість і доступність органів влади. За останні чотири роки війни українці довели, що ніколи не підкоряться чужій автократичній цивілізації, такій як "русский мир", і двічі виходили сотнями тисяч на масові акції Майдану, щоб повернути свою державу від тих, хто її узурпував. Відтак одним із ключових пріоритетів після війни має стати реформування та зміцнення демократичного врядування через рішучу боротьбу з корупцією і спрямування зекономлених та повернутих активів на посилення держави – для підтримки економіки та стримування ворогів України. Ключові складові державної сили включають "жорстку" силу – економіку, військо та дипломатію – і "м'яку" силу інформаційної політики. Вирішальним джерелом, яке забезпечує всі інші, є економіка. Шок, спричинений війною, та виявлені нею слабкі місця відкрили можливість переосмислити помилки минулого й відновити довіру до нової влади, яка справді працює в інтересах громадян, а не обтяжує їх податками та корупцією. Українці прагнутимуть нового лідерства, глибоких реформ державного управління та швидкого повернення до нормального життя. Громадянське суспільство та медіа за підтримки держави мають взяти на себе провідну роль у тому, щоб усі кандидати на публічні посади заповнювали стандартизовані анкети із зазначенням освіти, досвіду та досягнень, а також звітували про свою діяльність під час війни. Це разом із неупередженим висвітленням кандидатів у медіа може суттєво підвищити якість і доброчесність нової політичної еліти України. Після обрання нового президента і парламенту, а також із початком очищення територій і розмінування Україні знадобиться стратегія відновлення, яка дасть поштовх розвитку промисловості й виробництва, розкриє аграрний потенціал і забезпечить швидке зростання економіки. Хоча в Україні вже розвивається прибуткова оборонна галузь – зокрема виробництво зброї та технологій у сфері дронів, – потрібно також відновити, зміцнити й розширити немілітарні галузі, які існували раніше, а також створювати нові. Особливе значення має відродження авіакосмічної галузі, ракетобудування та інших "важких" індустрій, передусім верстатобудування. Держава більше не повинна залишатися осторонь або зводити свою роль до сприяння видобутку, продажу та експорту сировини чи аграрної продукції в необробленому вигляді. Натомість вона має стимулювати виробництво, переробку та просування кінцевої продукції. Кожен додатковий етап у цьому ланцюгу дає робочі місця з гідною оплатою, розвиток навичок і більші податкові надходження як для бізнесу, так і для держави. Потрібно зробити так, щоб кожне погашення боргу – а не нове запозичення – ставало приводом для гордості. Останній аспект – використання рідкісних мінералів і викопних ресурсів України – має особливе значення. Це національні, а не приватні активи. Держава повинна контролювати їх видобуток і використання. Наприклад, видобуток і продаж титану в сировинному вигляді може бути дуже прибутковим для "власника" родовищ, однак його справжня цінність полягає у використанні та в тих дипломатичних і комерційних можливостях, які він дає державі. Ці ресурси є таким самим пріоритетом національної безпеки, як енергетична інфраструктура чи газові запаси, і не можуть розглядатися лише як приватна власність. Відсутність "стратегії трансформації" та збалансованого державного регулювання на початку 1990-х дорого коштувала Україні: політичні "еліти", які тоді прийшли до влади, більше дбали про власне збагачення та утримання контролю, прикриваючись гаслами "лібералізації", "глобалізації" та "декомунізації". Навіть після 12 років відкритої агресії та тривалої війни програми розвитку окремих секторів і модернізації критично важливих галузей та інфраструктури, необхідних для гарантування безпеки й оборони України, досі не розроблені. Поки іноземні гравці активно залучали найкращих українських фахівців у ракетній галузі, кіберсфері та розробці програмного забезпечення і фактично за безцінь розбирали величезні запаси ще придатної військової техніки, Україна покладалася на допомогу діаспори, щоб забезпечити поранених базовими турнікетами. Ми стоїмо на порозі трансформаційного періоду і "нової" України. Ми маємо зробити висновки з помилок минулого і виправити те, що занедбали, зробили неправильно або довели до занепаду, водночас довіривши управління країною найкращим і найкомпетентнішим. У зміцненні демократії та економіки слід сприяти зростанню більшості середнього класу, підтримувати малий і середній бізнес, незалежних фермерів і обмежувати політичний вплив олігархів. До корупції має бути нульова толерантність. І цивільні, і військові зазнали великих втрат і принесли значні жертви, і майже всі, хто залишався в Україні протягом останніх чотирьох років, тепер, як кажуть американці, "мають власну ставку в цій справі". Вони не можуть і не повернуться до минулого – хіба що як до уроку на шляху до значно світлішого майбутнього. Це друга з трьох частин серії, у якій ми аналізуються помилки минулого, пропонуємо необхідні зміни та зосереджуємося на побудові "нової" України. https://www.kyivpost.com/uk/opinion/75465 https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a0ca99c5b606/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69f8687f71a14/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Mon, 04 May 2026 12:35:59 +0300 Протягом цілого покоління Україна, попри свій величезний людський і матеріальний потенціал, залишалася найбільш стражденною та нещасливою країною Європи. Після війни це необхідно змінити. У кіно всі ми бачили некеровані потяги чи літаки, захоплені злочинцями або терористами. Поки керування здійснюють кваліфіковані машиністи чи пілоти, подорож відбувається безпечно й передбачувано: пасажири точно знають, куди вони прямують і коли прибудуть, і дотримуються вказівок персоналу. Але щойно управління переходить до некваліфікованих викрадачів – настає хаос і великі втрати. На жаль, політична система України породила надлишок корисливих викрадачів, які прагнуть узяти владу у свої руки, відтісняючи більш компетентних і доброчесних людей. Я називаю це викраденням держави. Тридцять п'ять років тому (одне покоління) Україна вийшла з обмежувальної радянсько-російської системи у (тоді ще) невідомий світ. Звичний світ перестав існувати, і українці були змушені виживати в нових умовах, як могли. Приватні та державні скарбниці були порожні. Країна була розділена мовно, економічно та політично, за етнічними й регіональними ознаками, а також зберігалася прихильність до старого, знайомого устрою. На відміну від західних сусідів, яких швидко прийняли до Європейського Союзу та НАТО, Україну зустріли з байдужістю. Жоден із західних сусідів України не зазнав такої інтенсивності й тривалості репресій щодо мови, традицій, культури, релігії, освіти та інформації – усіх заходів, спрямованих на викорінення України з її історичного місця в європейській цивілізації та її поглинання авторитарною, колоніальною або деградованою азійською моделлю. Це були важкі роки, коли гіперінфляція перевищувала 10 000%; не було національної валюти; ланцюги постачання між колишніми радянськими республіками були зруйновані; державні активи розпродавалися за копійки будь-кому, хто мав західну валюту; сміття не прибиралося, і водночас процвітали переважно кримінальні угруповання, колишні кадри КДБ та ті, хто контролював ліквідні державні ресурси. Комуністичні та соціалістичні сили закликали українців повернутися до відносної безпеки та знайомої системи державної власності й контролю. Водночас новонавернені прихильники "вільного ринку" без достатнього осмислення приймали ідеї "приватизації", "глобалізму", "лібертаріанства" та "ліберальної демократії", які пропонували доброзичливі, але дещо наївні західні радники. У цій токсичній суміші хаосу, кризи, бідності, сподівань і недовіри бракувало головного – компетентного, відповідального й мислячого політико-економічного класу та стратегії державотворення, здатної перетворити колишню васальну державу з централізованою економікою й надзвичайно репресивною політичною системою на незалежну, суверенну й демократичну країну з приватною ринковою економікою та глибокою повагою до верховенства права і громадянських свобод. У перші роки незалежності більшість західних експертів, включно з Центральним розвідувальним управлінням США, дійшли висновку, що серед пострадянських республік Україна має найбільші шанси стати сильною, заможною та демократичною державою, адже всі необхідні передумови та інструменти для державотворення були наявні. На момент здобуття незалежності Україна була найрозвиненішою з освітньої, наукової, технічної та промислової точки зору республікою колишнього СРСР і входила до двадцятки найбільш індустріально розвинених країн світу. Українці були на передових позиціях радянської та світової науки, космічної галузі, медицини, сільського господарства тощо, а 50-мільйонне населення володіло необхідними навичками для успішної роботи в усіх сферах – від гірничої промисловості до космічних досліджень, а також у всіх інших сферах. Індекс людського розвитку України та світу. URL: https://www.slovoidilo.ua/2024/08/15/infografika/suspilstvo/yak-zminyuyutsya-pozycziyi-ukrayiny-indeksi-lyudskoho-rozvytku Як найбільша країна Європи, наділена унікальними природними ресурсами та мінеральними багатствами, включно майже з усіма основними видами корисних копалин, що використовуються в сучасній промисловості – від металів до хімічної сировини та будівельних матеріалів; маючи 25% світових запасів найродючіших чорноземів; дуже розгалужену і розвинену інфраструктуру; значні запаси атомної енергії, газу та вугілля – все, що було потрібно Україні, щоб стати новим економічним і військовим центром сили Європи, – це уряд, здатний максимально розкрити та реалізувати цей потенціал... уряд зі стратегією державотворення, який може ефективно керувати, захищати, інвестувати та визначати пріоритети розвитку ключових секторів економіки. З огляду на всі ці переваги, можна задатися питанням: що ж сталося і де ж була професійна політична еліта протягом 30 років – від 1991 року, року здобуття Україною незалежності, до початку російського вторгнення, коли країна посіла останнє місце за рівнем добробуту в Європі. Це були роки, протягом яких Росія, не змирившись із втратою України, пильно стежила за своїм сусідом і втручалася у вибори, підкуповувала українських політиків та лідерів громадської думки, вбивала та залякувала патріотично налаштованих громадських активістів України, поширювала пропаганду та шукала будь-яку нагоду, щоб послабити й дискредитувати Україну та обтяжити кожен її крок у напрямку інтеграції із західним світом. Це були також роки, коли професійна політична еліта двічі разом із сотнями тисяч людей у Києві виходила на протести у люті зимові морози проти тих, хто так серйозно провалив свої обов'язки у сфері державотворення. Усе це, однак, можна було б витримати і тримати під контролем. Те, що зруйнувало державу і, можливо, навіть сприяло вторгненню Путіна в Україну, – це насамперед обрання низки владолюбних, корисливих і байдужих псевдодержавників та псевдодемократів, для яких головним пріоритетом було власне збагачення через корупцію або масштабне розкрадання державних активів, до яких вони мали доступ. Навіть ті, хто особисто не зловживав довірою суспільства, часто призначали родичів або "любих друзів", які це робили, або ж були некомпетентними для займаних посад. Ще гірше – компетентних і чесних військових, державних службовців та фахових експертів відсували, щоб звільнити місце для тих, хто залежав від політичного протекціонізму. Це були роки, коли Україні були потрібні не поверхневі гасла про "глобалізм", "лібертаріанство" чи "ліберальну демократію", а державне регулювання, контроль і облік як цивільних, так і військових стратегічних активів, субсидії та кредити для ключових секторів і застарілих підприємств, сприятлива податкова політика для малого й середнього бізнесу, а також захист внутрішньої промисловості від іноземної конкуренції. Особливо важливим було б запровадження податкових стимулів для галузей, які інвестують, принаймні частково, у додаткові виробничі процеси для переробки сировини (наприклад, титанової руди) у готову комерційну продукцію (наприклад, зубні імпланти чи велосипедні рами). Ілюстрація з публікації "Як змінилася економіка за 30 років незалежності" (Економічна правда, 23.08.2021) Потрібне було й дипломатичне втручання для забезпечення взаємного доступу до зовнішніх ринків. Незважаючи на Будапештський меморандум, військово-промисловий комплекс України потребував ретельного державного нагляду та обліку його значних активів і запасів, щоб на продаж або утилізацію спрямовувалася лише надлишкова або очевидно застаріла техніка, тоді як вітчизняних виробників слід було підтримувати у розробці більш сучасного та різноманітного військового обладнання як для експорту, так і для внутрішніх потреб. Ілюстрація із публікації "Чим вищий паркан, тим кращі сусіди" (сайт Міністерства оборони України АрміяInform, 04.05.2020, URL: https://armyinform.com.ua/2020/05/04/chym-vyshhyj-parkan-tym-krashhi-susidy/) Сьогодні Україна перебуває на роздоріжжі. Коли мир нарешті буде відновлено, її громадяни більше не зможуть дозволити повернення дискредитованої, непрофесійної політичної "еліти". Вони повинні забезпечити, щоб у процесі відбудови зруйнованої війною України країна скинула стару, зганьблену оболонку і впевнено дивилася у майбутнє з новою професійною політичною та економічною елітою – патріотичною, компетентною та чесною, яка має стратегію і прагнення реалізувати повний потенціал України. Необхідно прийняти такий рівень участі держави, який унеможливить корупцію, заборонить політичний протекціонізм, винагороджуватиме професіоналізм, обмежить вплив олігархів на політику, відновить чесну судову систему та забезпечить такий рівень протекціонізму і підтримки промисловості, який сприятиме розвитку малого і середнього бізнесу та швидкому зростанню середнього класу. Зокрема, необхідно визнати, що як державний, так і приватний сектори відіграють незамінну роль. Демократія, безпека та процвітання можуть бути досягнуті лише завдяки правильному балансу державних та приватних інтересів. Оригінал публікації за посиланням: "OPINION: The Hijacking of a Nation"| [URL=https://www.kyivpost.com/opinion/73103]https://www.kyivpost.com/opinion/73103[/URL, 5 квітня 2026 року. #Смешко #Україна #новини Текст англійською мовою був адаптований для читачів країн Заходу. https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69f8687f71a14/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69ee166586c7d/ ukrpravda@gmail.com (Ігор Смешко) Sun, 26 Apr 2026 16:43:01 +0300 'For all those who seek power... POLITICS is one of the highest forms of SERVICE. This path should not be chosen for the sake of personal enrichment...A politician should be a person who consciously strives to devote all their spiritual strength to society and the common good – to work, think and act for the good of the people" (Cardinal Liubomyr Husar, 1933-2017) The war that Russia has been waging against Ukraine since 2014 has convincingly demonstrated to the world that Ukraine has a freedom-loving people, and its soldiers and army are among the bravest and most professional in Europe. Ukrainians have long deserved freedom, democracy and prosperity. A genuine civil society has taken shape in Ukraine – unlike a mere population, it is ready to defend its own state actively. The country also has a powerful professional elite, which, together with the people and the army, helped it to stand firm, despite the authorities' inaction in preparing for war. At the same time, Ukraine lacks a fully-fledged political elite worthy of its people and army. In the classical sense, the elites of any country are divided into political and professional groups. The political elite is significantly smaller in number, yet it is this group that governs the state. The political elite refers to social groups that hold the greatest power and influence, possess the legal authority to make strategic decisions and determine the development of the state and society. It is they who formulate plans and strategies in key areas: political, international, economic, financial, scientific and technical, military, medical, educational, informational, cultural, environmental and demographic. Professional elites, in turn, are the executors of the decisions of the political elite. They may prepare proposals, advise and provide expert support, but do not have the authority to make strategic decisions. Career professionals in government bodies do not usually determine state personnel policy, control key resources, manage security agencies or formulate general strategies for the country's development. The political elite consists of politicians who acquire their status through elections: either by direct election to public office or through appointment under the political quotas of the ruling parties. Politicians can be divided into active and reserve categories. Active politicians include both government representatives and opposition members who operate within the three branches of government. Pro-government politicians rely on the parliamentary majority, the government or the head of state, whilst opposition politicians rely on parliamentary forces in the minority. Reserve politicians are those who have previously held power and are preparing to return to it by standing in elections. Individuals who stand for election but have never held political office or been elected are not politicians in the full sense of the word. They may be members of the professional elite or ordinary citizens. The mere fact of working in government bodies does not transform career professionals into politicians. In particular, military personnel do not elect their Supreme Commander-in-Chief – they are elected by the people. At the same time, the Commander-in-Chief may represent a political force that part of the military did not support. Likewise, career professionals in leadership positions within security and law enforcement agencies do not become politicians merely because of a change in political leadership, provided their careers are not politically motivated. In most democratic countries, such specialists are even legally prohibited from engaging in political activities. The question of the role of elites in state-building, particularly that of the military elite, has been raised repeatedly throughout history and in political thought. This is vividly reflected in the following statement: 'I believe that without the existence of a military elite, no European country would have had the slightest chance of becoming a modern European democracy. Historically, there is no developed European democracy that has been built without the participation of professional military personnel. The military typically builds democracy and then hands it over to civilians. Look at the biographies of General George Washington and General Napoleon Bonaparte. The latter's Civil Code is now the foundation of civil law jurisprudence in all Western countries. Generals Carl Gustaf Mannerheim, Józef Piłsudski, Charles de Gaulle, Mustafa Kemal Atatürk, the combat officer Winston Churchill... The military elite are people who are ready at any moment to give their lives for their country's independence. Not all military men make good politicians, but they are generally good statesmen. However, I am personally unaware of any instances of populists and merchants becoming statesmen... Unfortunately, since 1991, our country has been witnessing the destruction of its military elite. They fear the military because, as human history teaches us, when the preservation of statehood and the nation is at stake, it is usually the military that puts a stop to arrogant and self-obsessed politicians." (https://day.kyiv.ua/article/polityka-litnya-shkola-zhurnalistyky/urokderzhavotvorennya) The quality of elites in any country is closely linked to the level of political culture in society. As a rule, the culture of politicians is no higher than that of the voters who elect them. There is an interdependence between society and the elites: society shapes its elites, and the elites, in turn, influence the transformation of the population into conscious citizens. It is precisely on this 'elite-society' that determines not only the direction of a country's development, but also its civilisational level and the cultural quality of the state itself. At the same time, it is worth bearing in mind that human nature changes slowly. Modern politicians differ little from their predecessors of antiquity. They often share the same flaws: a low level of morality and culture, a thirst for power and self-enrichment. Access to significant resources and powers of authority often acts as a strong incentive for abuse. There also remains an underlying tendency among some politicians to transform democracy into authoritarianism, which allows them to evade accountability for betraying the public trust. During election campaigns, most of them conceal their true intentions, professing commitment to democratic values whilst simultaneously criticising their predecessors. Most such politicians begin their tenure in power by removing career professionals, patriots and people of integrity. The reason for this is obvious: they fear criticism and accusations of power-grabbing, corruption and incompetence. To avoid potential resistance, such politicians launch campaigns to discredit and persecute potential opponents, actively utilising both state-run and oligarch-controlled media. At the same time, positions of power are filled with loyal individuals – friends, business partners, compatriots from the same region and conformists. The result is an environment where the defining qualities are not professionalism or integrity, but personal loyalty and a willingness to act by any means necessary. This system often attracts cynical wheeler-dealers, seasoned corrupt actors, pseudo-expert populists, and outright ignoramuses, whose only 'advantage' is absolute loyalty, corporate solidarity, and a lack of scruples about the means used to achieve their goals. 'Ukraine's main problem is moral degradation; everything else is merely a consequence.' (Cardinal Liubomyr Husar, 1933-2017) When such people become politicians and reach the pinnacles of power, the state gradually transforms into an authoritarian, clan-based 'deep state', even if it formally retains the features of democracy. At this stage, the 'deep state' establishes complete control over all branches of government, rendering governance processes opaque to society. Although institutions may continue to perform formal, 'ritualistic' pseudo-democratic procedures and feign independence, real governance shifts to an informal centre of influence that has not been elected by the people. In essence, such a system differs little from the activities of an organised criminal group. Its characteristic features include 'manual control' of law enforcement agencies, the erosion of the rule of law, the de-professionalisation of public administration, as well as total corruption and the systematic plundering of the country's financial and material resources. It is important to note that the emergence of such a 'deep state' is possible not only in weak or transitional countries, but also in developed democracies. None of them is immune to the election of immoral, incompetent, corrupt and authoritarian-minded individuals coming to power. In some cases, these may even be agents of influence from authoritarian states, whose aim is to discredit and undermine democratic institutions from within. The logic of this process is simple: a successful democracy, especially in a neighbouring country, poses a threat to authoritarianism and despotism. It demonstrates an alternative – freedom and higher living standards for citizens – which undermines the legitimacy of non-democratic regimes. At the same time, democracy itself is not a self-sustaining system – it requires constant protection and support. The threat of its degeneration into autocracy or tyranny is ever-present. Risk factors include uncontrolled 'liberalisation', a distorted understanding of globalisation, and passive, 'toothless' observation of the erosion of its laws and fundamental principles. The process of state degradation becomes irreversible when two things happen simultaneously: political elites lose their calibre, and society allows this to happen. In such a situation, the very subject capable of defending democracy effectively disappears – both from external pressure from autocracies and from internal personnel erosion. It is not for nothing that they say: 'the fish rots from the head down'. Pseudo-democratic elites lose the ability to adapt the public administration system to new challenges, and the authorities cease to fulfil their key function – protecting the rule of law. Political parties are gradually turning into 'feudal enclaves' for their leaders, whilst the 'fourth estate', instead of exercising oversight, contributes to the 'loss of memory' and political culture among voters. (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68bea7a6e1a20/) As a result, society becomes vulnerable to manipulation: voters are increasingly falling prey to political tactics, 'black PR' and targeted information campaigns against those who still try to uphold democratic principles. Against this backdrop, power structures become increasingly populated by 'professional' populists, grant-dependent activists, media 'experts', as well as individuals who are economically, militarily, and diplomatically incompetent, and conformists. The concept of 'new faces' is often reduced solely to age, whilst the obvious is glossed over: the lack of proven experience and a professional track record. At the same time, the concept of an 'effective manager' is being used as a substitute for the concept of a 'professional'. Such a substitution seems absurd when applied to other fields: no one would want to find themselves on an operating table without a surgeon, or board a plane without a pilot, both of whom have been replaced by 'managers'. An additional danger is that the promotion of such people is often supported by external and internal players – corrupt authorities, oligarchs, transnational structures and even foreign governments. The Austrian democracy researcher Martin Pollack warned of such threats, emphasising the link between the degradation of elites and that of society: "...intellectuals have been silent of late: everyone is minding their own business, writing their books, putting on their plays, and so on... In my view, this is where the great danger lies... young intellectuals have grown accustomed to democracy, freedom, and the rule of law. They do not want to fight for these things because, for them, they are the norm, like water that is supposed to flow from the tap. But I remember times when... I turned on the tap, and there was no water. The same may happen with democracy – you may turn on the tap and find that the water is no longer there...". (https://life.pravda.com.ua/culture/2016/07/07/214585/). The issue of the quality of political elites and their influence on state policy is universal and is supported by both practical experience and the assessments of authoritative experts. In particular, the American diplomat George Kent, who has more than thirty years of service, emphasises the importance of professionalism in state governance: "Trump's first administration was staffed by competent professionals. In my view, we have always had a tradition – regardless of which party is in power – of bringing in professionals capable of promoting and defending US national interests. For 80 years, Americans understood that the security and prosperity of our allies and partners contribute to our national interests, our security and our well-being. That is precisely why the US devoted so much effort and resources to supporting the success of its partners and allies. During his second term, Donald Trump adopted a completely different approach. It is a transactional approach: what you do for me – not for the United States, but for me, Donald Trump, and his inner circle. And the people who are ministers and members of his government are not competent professionals. They are simply incompetent. They lack strategic vision, and it seems they have neither an understanding nor an awareness of history or geography, which leads to flawed political decisions – as we are seeing this week (the interview was recorded on 19 March – the Ukrainska Pravda) in the war against Iran and its impact on the global economy. Unfortunately, we also see this in negotiations conducted by real-estate developers who know nothing about Russia and Ukraine in the context of Russia's war against Ukraine. (https://www.pravda.com.ua/articles/2026/03/23/8026713/) This assessment underscores a central problem: abandoning the principle of professionalism in the formation of government inevitably leads to strategic mistakes and the weakening of the state. Summarising this view, the American political scientist Zbigniew Brzeziński formulated a fundamental principle governing the functioning of states: "States do not perish because of wars – they perish from the degradation of their ELITES. When the ruling class becomes incapable of governing, the country weakens regardless of the external threats it faces." The task of intellectuals – both the professional elite and the genuine political elite, that is, 'philosopher' as defined by Plato, lies in ensuring that "democracy does not disappear". Albert Einstein, in his own way, emphasised the same idea: "Life is like riding a bicycle: to keep your balance, you must keep moving." This means that democracy cannot exist without constant development and reflection on its own experience. Progress is based on knowledge and experience, but it begins not only with the answer to the question 'what do we want?', but first and foremost – 'what do we no longer want?' It is the awareness of past mistakes and negative experience that forms the foundation for moving forward. At the same time, this alone is not sufficient. Without a clearly formulated goal and an understanding of the correct direction of development, there is always a risk of regression – a return to old mistakes under new conditions. Therefore, true markers of progress must be based on both knowledge and experience, as well as an understanding of the signs of decline. In this context, it is important to realise: democracy is not a natural or guaranteed state of society. It is a complex system of government that requires conscious building, constant maintenance and self-discipline on the part of citizens. Its core value lies in the protection of human rights and freedoms, which is only possible with strong institutions, effective legal mechanisms and established procedures. Until these institutions become a historical tradition, the danger of a return to autocracy remains constant. History knows of no models of power that would guarantee human rights and freedoms without the effort of elites and society. Instead, autocracies are characterised by other features: the self-enrichment of political elites, the pursuit of unchecked power, and selective justice based on the principle: "everything for us, the law and punishment for our enemies." (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68b5ebc21a8c2/) Unfortunately, throughout the years of Ukraine's independence, not a single parliamentary political party has proposed a comprehensive strategy and plan for building democracy. Political elites in power failed to draw proper lessons from the historical experience of Ukraine and the world, did not think strategically, and often ignored the analyses and proposals of academics and representatives of professional elites. (https://day.kyiv.ua/article/den-planety/nevyvcheni-uroky-hetmanatu-ta-natsionalna-ideya-ukrayiny-u-suchasnykh-umovakh2) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68a5dd747bc1f/) As a result, instead of building a fully-fledged democracy in accordance with the objective laws of its development and the requirements of the Constitution of Ukraine, only an imitation of this process took place. Under such conditions, the renewal of the political elite through the appointment of professional personnel became practically impossible. Moreover, with each new electoral cycle, the pseudo-political elite became increasingly substandard – less professional, more corrupt, and in some cases even lumpenised. Since the first Orange Revolution, these processes have only intensified: the political elites have gradually come under the shadow influence of oligarchic and clan-based groups. A telling example of such trends can be seen in the political career of Mykhailo Havryliuk: his transition from a symbol of protest to parliamentary activity demonstrated that personal courage, undoubtedly an important virtue, is not, in itself, sufficient for effective state-building and governance. What proves decisive for the quality of state governance is the level of education, professional experience, culture, as well as the capacity for strategic thinking and a systemic vision of processes. This relationship between the quality of elites and the environment in which they are formed was explained by the American researcher Jacques Fresco: "Our customs, behaviours and values are by-products of our culture. No one is born with greed, prejudice, bigotry, patriotism and hatred; these are all learned patterns of behaviour. If the environment is unaltered, similar behaviour will reoccur." Thus, the degradation of political elites is not merely a consequence of the individual qualities of specific people, but also a reflection of the environment in which they are formed and reproduced. Changing the environment in Ukraine without renewing the political elites through new architects and state builders drawn from the ranks of the professional elites is practically impossible. New parliamentary parties must play a key role in this process. They must not only understand the principles of building democracy, but also have a clear ideology, a long-term strategy and realistic programmes for its development. At the same time, this is not enough without support from civil society institutions. Together with professional and independent media, as well as expert political scientists and sociologists, these political forces must help to raise voters' legal awareness. It is precisely this interaction that creates the conditions for democracy to function effectively. Freedom of speech and well-thought-out strategies for reforming public administration and local self-government become key instruments for ensuring the transparency of the authorities, their accountability to society, and for curbing abuse, corruption and authoritarianism. Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine (Part 1) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6989c011528d0/) Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine (Part 2) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6989c011528d0/) Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine – Formula for Economic Growth (Part 3) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6989c011528d0/) Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine – USSM (Part 4) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6989c011528d0/) Theses for the Plan and Strategy to Rebuild Ukraine – The Elite, Society and Strategies (Part- 5.1.) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69e60f59dd4e7/) https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69ee166586c7d/