https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/6a4b686f3d873/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Mon, 06 Jul 2026 11:33:51 +0300 На Ukraine Recovery Conference 2026 у Гданську дуже чітко проявилася проблема, про яку ветеранська бізнес-спільнота говорить уже давно: ветерани мають ідеї, мають характер, мають дисципліну, мають відповідальність, але часто не мають головного для старту або масштабування бізнесу – доступу до капіталу. Це прозвучало не десь на маленькій внутрішній зустрічі. Це прозвучало на одному з головних міжнародних майданчиків, де говорили про відновлення України, інвестиції, реконструкцію і роль бізнесу у майбутньому держави. URC 2026 відбулася у Гданську 25-26 червня 2026 року і була присвячена мобілізації міжнародної підтримки для відновлення та інвестицій в Україну. І саме там тема ветеранської економіки перестала бути "соціальною темою". Вона стала темою фінансовою. Інвестиційною. Державною. Ринковою. Бо питання дуже просте. Якщо Україна буде країною ветеранів, то хто фінансуватиме ветеранську економіку? Держава? Донори? Грантові програми? Міжнародні фонди? Частково – так. Але цього точно не вистачить. Бо ми говоримо не про кілька сотень людей. Ми говоримо про потенційно понад мільйон ветеранів, ветеранок, членів їхніх родин, підприємців, майбутніх роботодавців, людей, які вже повертаються або повернуться у цивільне життя і мають не просто "адаптуватися", а стати повноцінними учасниками економіки. А економіка без капіталу не працює. Проблема, яку вже неможливо сховати Заступник міністерки у справах ветеранів Олег Шиманський після зустрічі ветеранів із послами та партнерами Ukraine Donor Platform дуже точно сформулював те, що ми чуємо від ветеранів постійно. Банки досі не завжди розуміють ветеранів. Одна фраза, яку навів Олег, дуже багато пояснює: "Прийшов у банк – і мені порадили не вказувати, що я ветеран". Ось вона, проблема. Не в презентаціях. Не в стратегіях. Не в красивих словах. У двох реченнях – уся стигма. Людина повертається з війни. Хоче працювати. Хоче відкрити бізнес. Хоче взяти кредит. Хоче бути чесним клієнтом фінансової системи. А їй фактично радять приховати частину своєї ідентичності, бо система ще не навчилася з нею нормально працювати. Це не просто образливо. Це небезпечно для держави. Бо якщо ветеран не отримує доступу до легального, зрозумілого, людського фінансування, він або не відкриває бізнес, або йде у випадкові джерела грошей, або залишається сам на сам із проблемою. А потім ми дивуємося, чому люди, які вміли керувати підрозділами, ризикувати життям і брати відповідальність, не можуть реалізуватися у цивільній економіці і йдуть в кримінал Відповідь проста: бо їм часто не дають інструментів. Про FinStream уже говорять не тільки ветерани Саме тому для мене принципово важливо, що про FinStream сьогодні говорять уже не тільки всередині ветеранської спільноти. Про перший ветеранський фінансовий сервіс говорять люди, які формують фінансовий та інвестиційний порядок денний України на міжнародному рівні. Коли Лєнна Кожарна, очільниця і співзасновниця Horizon Capital, говорить про FinStream на великому міжнародному майданчику під час Ukraine Recovery Conference у Гданську, це означає дуже просту річ: тема ветеранської фінансової інфраструктури вийшла на інший рівень. Це вже не історія про "хорошу ініціативу ветеранів". Це історія про фінансовий продукт, який бачать професіонали. Це історія про ринок. Це історія про капітал. Це історія про майбутню архітектуру української економіки. Особливо важливо, що це прозвучало у середовищі American Chamber of Commerce in Ukraine. AmCham Ukraine та AmCham Poland проводили події на полях URC 2026, збираючи представників бізнесу, уряду, міжнародних інституцій, фінансів і оборонного сектору навколо головної думки: Україна відкрита для бізнесу і має великі можливості для інвестицій. І саме в такому середовищі говорити про FinStream – це вже не просто комплімент. Це сигнал. Фінансовий світ починає бачити у ветеранській економіці не тільки моральний обов'язок, а й серйозну інвестиційну можливість. Є рішення. І воно вже працює FinStream сьогодні вирішує не вузьке питання одного бізнесу. FinStream вирішує питання повернення ветеранів і ветеранок до цивільного життя через доступ до капіталу, власну справу, робочі місця і фінансову самостійність. Ми багато говоримо про реабілітацію. І правильно говоримо. Ми багато говоримо про психологічну підтримку. І це критично важливо. Ми говоримо про працевлаштування. І це потрібно. Але є ще одна реабілітація, про яку говорять менше. Економічна. Коли людина після війни знову відчуває, що вона керує власним життям. Коли вона не просить, а створює. Коли вона не чекає, а запускає бізнес. Коли вона не випадає з економіки, а повертається в неї сильнішою. Саме для цього потрібні фінансові інструменти. FinStream уже дає такі інструменти. А проєкт ПВО створює додаткову фінансову архітектуру через приватні ветеранські облігації та акції Ветеранського інвестиційного фонду VIF. Це важливо. Бо ветеранське підприємництво не можна будувати тільки на грантах. Грант – це старт. Але масштабування потребує кредиту. Інвестицій. Облігацій. Фондів. Партнерств із банками. Професійного управління ризиком. Довіри інвесторів. І FinStream уже довів, що може бути саме таким інструментом. У проєкту є те, чого часто не вистачає красивим ідеям: стійка бізнес-модель, стійка фінансова модель, прибутковість, дисциплінований ветеранський портфель і практичний досвід фінансування ветеранських бізнесів на понад 5 мільйонів доларів. Це вже не теорія. Це результат. Перші гроші вже зайшли Найважливіше в цій історії навіть не те, що про FinStream говорять на міжнародних майданчиках. Найважливіше те, що перші далекоглядні гравці вже вкладають гроші. Партнерська угода з одним із найбільших європейських банків – Raiffeisen Bank, який багато українців досі пам'ятають як Aval, – уже укладена. Перші кошти вже надійшли на рахунки FinStream. Так, поки що обережно. Так, поступово. Але саме так починаються великі речі. Спочатку найсміливіші бачать те, чого інші ще не бачать. Потім перші вкладають невеликі гроші. Потім ринок спостерігає. Потім бачить результат. І тоді те, що вчора здавалося нішевим, стає новим стандартом. Raiffeisen Bank фактично робить те, що давно мав би почати робити великий фінансовий сектор: заходить у партнерство з ветеранською економікою не на рівні гасел, а на рівні фінансування. І це важливо не тільки для FinStream. Це важливо для всього ринку. Бо коли системний європейський банк починає фінансувати ветеранський фінансовий сервіс, він дає сигнал іншим: ця тема варта уваги. Тут є не тільки соціальна місія. Тут є бізнес. Тут є майбутній ринок. Тут є клієнтська база. Тут є дисципліна. Тут є репутація. Тут є перспектива. Україна буде нацією ветеранів Давайте говорити чесно. Україна буде нацією ветеранів. Це не лозунг. Це демографічний, соціальний і економічний факт. Ми матимемо сотні тисяч людей з бойовим досвідом. Разом із членами родин – це величезна спільнота, яка впливатиме на політику, бізнес, культуру, громади, ринок праці і фінансову систему. І питання не в тому, чи буде ветеранська економіка. Вона буде. Питання в тому, якою вона буде. Слабкою, розпорошеною і залежною від грантів? Чи сильною, фінансово забезпеченою, інституційною і здатною створювати робочі місця? Я обираю другий варіант. Саме тому ветеранську економіку має обслуговувати ветеранська фінансова інфраструктура. Не тому, що ветерани мають бути відокремлені від решти ринку. А тому, що вони мають специфічні потреби, специфічний досвід, специфічну стартову точку і величезний потенціал. Класичний банк часто не бачить цих нюансів. Формальна анкета не бачить бойового досвіду. Скоринг не завжди розуміє, чому людина кілька років не мала цивільного доходу. Кредитний комітет не завжди розуміє, що ветеран може бути одним із найнадійніших позичальників саме через дисципліну, репутацію і відповідальність. Для цього і потрібні спеціалізовані інструменти. Для цього і потрібен FinStream. Це не благодійність. Це ринок Тут я хочу дуже чітко розставити акценти. FinStream – це не благодійність. ПВО – це не благодійність. Ветеранський інвестиційний фонд – це не благодійність. Це інструменти ринку. Так, вони вирішують соціально важливу задачу. Але роблять це не через роздачу грошей, а через фінансову модель, яка може масштабуватися. І саме тому цей проєкт цікавий інвесторам. Бо інвестор вкладає не в емоцію. Інвестор вкладає в модель. У команду. У ринок. У прогнозований попит. У здатність повертати гроші. У можливість зростання. У репутацію. У майбутній прибуток. У FinStream усе це є. Є цільова аудиторія – ветерани, ветеранки, члени їхніх родин, ветеранські підприємці, малий і середній бізнес, який буде формувати нову економіку України. Є продукт – фінансування, консультаційна підтримка, партнерські програми, інвестиційні інструменти. Є досвід – понад 5 мільйонів доларів фінансування ветеранських бізнесів. Є репутаційна сила – довіра всередині ветеранської спільноти. Є перші міжнародні сигнали – згадки на ключових майданчиках, інтерес інвестиційних лідерів, перші гроші від банківського партнера. Це і є ринок у моменті народження. Чому це важливо для держави Державі теж варто подивитися на цю історію уважно. Бо FinStream вирішує проблему, яку держава сама не потягне. Жодне міністерство не зможе вручну профінансувати всі ветеранські бізнеси. Жодна бюджетна програма не зможе замінити повноцінну фінансову інфраструктуру. Жоден міжнародний донор не зможе вічно бути джерелом грошей для українського малого бізнесу. Потрібен ринок. Потрібні інструменти. Потрібні банки. Потрібні фонди. Потрібні облігації. Потрібні спеціалізовані фінансові сервіси. Потрібні правила, які дозволять таким сервісам працювати швидко, прозоро і масштабно. Саме тому держава має не заважати, а допомагати створенню ветеранської фінансової інфраструктури. Не вручну керувати нею. Не душити її бюрократією. Не робити з неї чергову державну програму. А створити умови, за яких приватний капітал, банки, міжнародні партнери і ветеранські інституції можуть разом фінансувати ветеранський бізнес. Бо це не тільки питання економіки. Це питання безпеки. Людина, яка повернулася з війни і має роботу, бізнес, команду, дохід, сенс і перспективу, – це опора держави. Людина, яка повернулася і вперлася в закриті двері банків, байдужість чиновників і відсутність капіталу, – це проблема, яку держава сама собі створює. Після URC говорити "ми не знали" вже не вийде Після Гданська вже не можна сказати, що проблему доступу ветеранів до капіталу ніхто не бачив. Її бачать у Мінветеранів. Її бачать міжнародні партнери. Її бачать донори. Її бачать фінансові лідери. Її бачать інвестори. Її бачить American Chamber of Commerce. Її бачить Raiffeisen Bank. Її бачить Horizon Capital. І найважливіше – її бачать самі ветерани. Але ветерани не тільки говорять про проблему. Вони вже створили рішення. FinStream – це рішення. ПВО – це рішення. Приватні ветеранські облігації – це рішення. Акції Ветеранського інвестиційного фонду – це рішення. Партнерство з Raiffeisen Bank – це рішення. І тепер питання не в тому, чи існує модель. Вона існує. Питання в тому, хто з фінансового ринку першим зрозуміє масштаб можливості. Ми тільки починаємо Я вдячний Лєнні Кожарній за добрі слова про FinStream. Вдячний Енді Гундеру і American Chamber of Commerce in Ukraine за можливість доносити ці думки з такого престижного майданчика. Вдячний партнерам, які вже не просто слухають, а діють. Але найбільше я вдячний ветеранам-підприємцям, які щодня доводять: український ветеран – це не проблема для держави. Це її економічний резерв. Це майбутній роботодавець. Це інвестор. Це виробник. Це експортер. Це людина, яка вже один раз взяла відповідальність за країну зі зброєю в руках, а тепер готова брати відповідальність у бізнесі. Наше завдання – дати їй інструменти. Не жалість. Не красиві слова. Не черговий круглий стіл без результату. А капітал. Фінансові продукти. Контракти. Партнерства. Інвестиції. FinStream уже працює. Перші міжнародні майданчики вже говорять про нього. Перші фінансові лідери вже звертають увагу. Перші банки вже вкладають кошти. Далі буде більше. Бо ветеранська економіка України тільки починається. І ті, хто зайде в неї першими, отримають не тільки репутаційну перевагу. Вони отримають участь у створенні одного з найважливіших ринків післявоєнної України. Працюємо далі. Слава Україні! https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/6a4b686f3d873/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/6a3a615256ff3/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Tue, 23 Jun 2026 13:34:58 +0300 Коли великий системний банк починає працювати з ветеранським бізнесом не як із благодійним напрямом, а як із перспективним ринком, це означає дуже важливу річ: країна дорослішає. Саме тому для мене історія співпраці Райффайзен Банку з Асоціацією підприємців-ветеранів України є не просто черговою партнерською новиною. Це маркер нової якості української економіки під час війни. Райффайзен Банк, якого багато хто в Україні ще пам'ятає як Aval, фактично підставив фінансове плече ветеранському бізнесу. Не словами. Не красивими слайдами. Не протокольними фотографіями. А конкретними рішеннями. Один мільйон гривень безповоротної благодійної допомоги банк спрямував на розвиток проєктів підтримки ветеранського бізнесу. Ще один мільйон гривень фінансування через кредитний інструмент – на масштабування діючих компаній ветеранів-підприємців. І це тільки частина історії. За 2025 рік Райффайзен Банк закупив у ветеранських компаній товарів та послуг на понад 10 мільйонів гривень. Для мене ця цифра навіть важливіша за благодійну допомогу. Бо найкраща підтримка бізнесу – це не грант. Найкраща підтримка бізнесу – це контракт. Замовлення. Ринок. Довіра. Можливість продавати свій продукт великому клієнту і проходити перевірку не співчуттям, а якістю. Саме так ветеранський бізнес перестає бути "соціальною нішею" і стає частиною нормальної економіки. Не просити, а працювати Я багато років кажу одну просту річ: ветеран після повернення з фронту не повинен ставати об'єктом жалю. Так, йому потрібна реабілітація. Так, йому потрібна психологічна підтримка. Так, багатьом потрібна допомога з працевлаштуванням, навчанням, адаптацією, лікуванням, протезуванням. Це все базові речі, про які держава і суспільство не мають права забувати. Але якщо ми зведемо ветеранську політику тільки до допомоги, ми зробимо стратегічну помилку. Ветеран – це не тільки людина, якій треба допомогти. Ветеран – це людина, яка може створювати. Керувати. Інвестувати. Наймати людей. Платити податки. Запускати виробництва. Будувати компанії. Бути активним учасником економіки. І саме тому співпраця з Райффайзен Банком для нас така важлива. Бо вона показує правильну модель: великий фінансовий сектор не спостерігає за ветеранським бізнесом збоку, а заходить у партнерство. Банк бачить у ветеранах не тільки соціальну відповідальність, а потенційних клієнтів, постачальників, підприємців, роботодавців і партнерів. Це правильна логіка. Бо країна, яка воює, не може дозволити собі втратити економічний потенціал людей, які її захищали. "УП 100. Бізнес" як знак зміни ставлення 17 червня у Києві відбулася церемонія нагородження рейтингу "УП 100. Бізнес" від "Української правди". Це список компаній і підприємців, які під час війни не лише показують комерційний результат, а й роблять системний внесок у розвиток держави та суспільства. До цієї сотні увійшов FinStream – перший ветеранський фінансовий сервіс України. Для мене це важливо не як особиста нагорода і не як красива відзнака для компанії. Це важливо як визнання самої ідеї: ветеранський фінансовий сервіс може бути конкурентним, прозорим, технологічним і ринковим гравцем. Не додатком до благодійності. Не PR-проєктом. Не тимчасовою ініціативою під грант. А реальною фінансовою інституцією, яка працює з бізнесом, оцінює ризики, фінансує підприємців і будує нову інфраструктуру для ветеранської економіки. FinStream створювався саме для цього. Ми бачили головний бар'єр, з яким стикається ветеран після повернення у цивільне життя: брак капіталу. Людина може мати досвід, силу, дисципліну, командне мислення, ідею, ринок, бажання працювати. Але без фінансування все це дуже швидко впирається в бетонну стіну. Грант – це добре. Але грант не може бути основою економічної інтеграції сотень тисяч ветеранів. Пільга – це іноді потрібно. Але пільга не створює сильний бізнес. Співчуття – людське і необхідне. Але співчуття не фінансує оборотний капітал, обладнання, масштабування, логістику і нові робочі місця. Для цього потрібні фінансові інструменти. Саме такі інструменти і має давати FinStream. Від фронтового братерства до ринкових стандартів FinStream народився з простого розуміння: ветерани мають отримати доступ до нормальних фінансових можливостей. Не особливий коридор для "бідних ветеранів". Не декоративну підтримку. Не черговий папірець про важливість ветеранського бізнесу. А реальний сервіс. Гнучкий. Швидкий. Зрозумілий. Професійний. Такий, що працює з малим і середнім бізнесом, розуміє його темп, його біль і його потребу в ресурсі. Але при цьому має особливу чутливість до ветеранської аудиторії. Бо ветеранський бізнес часто має іншу стартову позицію. Людина могла кілька років бути на фронті. Вона могла втратити бізнес. Могла втратити здоров'я. Могла повернутися в зовсім інший ринок. Могла мати ідею, але не мати кредитної історії, достатньої застави чи часу на довгі бюрократичні процедури. Це не означає, що ветерану треба давати гроші без правил. Навпаки. Це означає, що правила мають бути розумними. Професійними. Ринковими. Але такими, що враховують реальність війни. Тому FinStream – це не благодійна каса. Це фінансовий сервіс, який поєднує кредитування, консультаційну підтримку, партнерські програми і розуміння ветеранського середовища. І коли такий сервіс потрапляє до рейтингу "УП 100. Бізнес", це сигнал для всього ринку: ветеранська фінансова інфраструктура в Україні вже існує. Вона не в майбутньому. Вона вже працює. Чому роль Райффайзен Банку тут принципова Можна створити сильну ветеранську ініціативу. Можна побудувати сервіс. Можна профінансувати десятки компаній. Але без великих партнерств масштабування буде обмеженим. Ветеранська економіка не може розвиватися в ізоляції. Їй потрібні банки. Великі компанії. Інвестори. Державні програми. Освітні партнери. Ментори. Закупівлі. Ринки збуту. Доступ до капіталу. Саме тому приклад Райффайзен Банку є таким важливим. Бо банк зайшов у цю історію не лише як донор, а як системний партнер. Перше – безповоротна допомога на розвиток проєктів підтримки ветеранського бізнесу. Друге – кредитний інструмент для масштабування діючих компаній ветеранів-підприємців. Третє – закупівлі у ветеранських компаній на понад 10 мільйонів гривень. Четверте – власна позиція банку як одного з найбільш veteran-friendly роботодавців за оцінками Forbes Ukraine. Усе це разом створює не разову акцію, а екосистему. І тут важливо сказати прямо: якщо інші великі банки, державні компанії, міжнародні корпорації і український бізнес підуть цим шляхом, ми отримаємо зовсім іншу якість ветеранської політики. Не політику подачок. А політику економічної інтеграції. Нові ринки війни Під час заходу "УП 100. Бізнес" я взяв участь у панельній дискусії "Бізнес часів війни: як війна стимулює розвиток нових ринків". Це дуже точна тема. Війна знищує. Але водночас вона змушує країну створювати нові сектори, яких раніше або не було, або вони були слабкими. Оборонні технології. Дрони. Кібербезпека. Реабілітація. Протезування. Військова логістика. Нові фінансові інструменти. І, безумовно, ветеранська економіка. Це не майбутня тема. Це вже ринок, який формується зараз. І питання тільки в тому, яким він буде. Він може бути хаотичним, залежним від грантів, розрізненим і слабким. А може стати інституційним, фінансово забезпеченим, партнерським і масштабним. Я обираю другий шлях. І саме тому нам потрібні такі партнери, як Райффайзен Банк. Саме тому нам потрібні такі фінансові сервіси, як FinStream. Саме тому нам потрібна Асоціація підприємців-ветеранів України як майданчик, який зшиває ветеранську спільноту, бізнес, банки і державу. Головний висновок Успіх FinStream у рейтингу "УП 100. Бізнес" – це важливо. Але ще важливіше те, що навколо ветеранського бізнесу починає формуватися справжня інфраструктура підтримки і розвитку. Райффайзен Банк показав приклад, який варто масштабувати. Підтримувати ветеранський бізнес можна не лише словами. Можна виділяти грантовий ресурс. Можна створювати кредитні інструменти. Можна купувати товари і послуги у ветеранських компаній. Можна працевлаштовувати ветеранів. Можна інтегрувати ветеранські підприємства у власні ланцюги постачання. Можна бути не спонсором, а партнером. Саме така модель потрібна Україні. Бо після війни нам доведеться відповідати на дуже просте і дуже жорстке питання: що ми запропонуємо людям, які повернуться з фронту? Тільки подяку? Тільки грамоту? Тільки одноразову допомогу? Чи реальний шлях у сильну економіку? Я переконаний: ветерани не мають бути пасажирами післявоєнного відновлення. Вони мають бути його співтворцями. Вони мають будувати компанії. Вони мають створювати робочі місця. Вони мають залучати капітал. Вони мають бути роботодавцями, інвесторами, управлінцями, постачальниками для великих бізнесів і партнерами для банків. FinStream – один із інструментів цієї логіки. А партнерство з Райффайзен Банком – доказ того, що великий фінансовий сектор уже починає розуміти цю логіку. Ветеранський бізнес в Україні перестав бути соціальною нішою. Він стає самостійною економічною силою. І чим швидше це зрозуміють держава, банки, корпорації та суспільство, тим сильнішою буде Україна після перемоги. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/6a3a615256ff3/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/6a338196ce9ba/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Thu, 18 Jun 2026 08:26:46 +0300 Коли в Україні заходить мова про прибутки банків, суспільна реакція часто буває передбачуваною. Банки заробляють багато? Значить, нехай платять більше податків. На перший погляд це виглядає логічно. Особливо під час війни, коли кожна гривня потрібна армії, коли країна живе в умовах величезного бюджетного дефіциту, а держава змушена шукати додаткові джерела фінансування оборони. Саме тому останнім часом активно обговорюється ідея продовження для банків підвищеної ставки податку на прибуток у розмірі 50% і на 2027 рік. Дискусія емоційна. Але проблема в тому, що економіка не любить емоцій. Вона любить наслідки. І якщо ми хочемо ухвалювати правильні рішення для України, потрібно чесно відповісти на запитання: хто насправді заплатить цей податок? Банки? Чи все-таки українська економіка? Банки не друкують гроші Почнемо з простого. У суспільстві часто існує уявлення, що прибуток банку – це гроші, які просто осідають у кишенях акціонерів. Іноді таке враження справді може виникати, коли ми бачимо багатомільярдні фінансові результати окремих установ. Але банківська система працює інакше. Прибуток банку – це не тільки дивіденди. Це капітал. Це резерв стійкості. Це можливість видавати нові кредити. Це ресурс, який дозволяє фінансувати бізнес, громади, підприємства, інвестиційні проєкти та відновлення країни. Коли держава додатково вилучає значну частину цього ресурсу через підвищене оподаткування, вона вилучає не тільки прибуток. Вона вилучає майбутню кредитну спроможність системи. І саме тут починається головна проблема. Бо сьогодні Україна перебуває в унікальній ситуації. З одного боку, ми воюємо. З іншого боку, ми вже почали відновлюватися. Ми одночасно будуємо фортифікації, ремонтуємо енергетику, запускаємо нові виробництва, створюємо оборонні підприємства, фінансуємо ветеранські програми та готуємося до повернення сотень тисяч військових у цивільне життя. Для всього цього потрібні гроші. І не грантові. Не благодійні. А ринкові. Найбільший дефіцит України – не гроші Найбільший дефіцит України сьогодні – це не гроші. Найбільший дефіцит – це доступ до капіталу. Я щодня бачу це як керівник Асоціації підприємців-ветеранів України. До нас звертаються ветерани. Люди мають ідеї. Мають мотивацію. Мають досвід управління. Мають готовність працювати. Але не мають доступу до фінансування. Грантові програми допомагають. Державні програми допомагають. Партнерські проєкти допомагають. Але цього недостатньо. Жодна грантова програма не здатна профінансувати економічне повернення сотень тисяч ветеранів. Жоден державний фонд не зможе замінити повноцінну фінансову систему. Жоден міжнародний донор не буде фінансувати українську економіку вічно. Рано чи пізно країна повинна буде навчитися відновлюватися власним коштом. І саме тут ключову роль мають відігравати банки. Ветеранська економіка потребує кредитування Останніми роками ми багато говоримо про ветеранську економіку. І правильно робимо. Бо після війни Україна стане країною ветеранів. Не символічно. Буквально. Сотні тисяч людей повернуться з фронту. Хтось відкриє власний бізнес. Хтось піде працювати у виробництво. Хтось створить нову компанію. Хтось буде інвестувати. Хтось запускатиме технологічні проєкти. Але майже кожному з них буде потрібен капітал. Саме тому ми створювали перший ветеранський фінансовий сервіс FinStream. Саме тому сьогодні формується ветеранська фінансова інфраструктура. Саме тому ми працюємо над створенням ветеранських інвестиційних інструментів та механізмів залучення коштів для ветеранського бізнесу. І тут виникає дуже важливе питання. Якщо банки втрачатимуть можливість нарощувати кредитний ресурс, звідки братиметься фінансування для таких проєктів? Держава не повинна вибирати між бюджетом і розвитком Ніхто не сперечається з тим, що державі потрібні доходи. Ніхто не сперечається з тим, що оборона має фінансуватися без компромісів. Але сильна державна політика полягає не в тому, щоб вилучити максимум грошей сьогодні. Сильна державна політика полягає в тому, щоб створити механізм, який забезпечить зростання завтра. Бо можна забрати додаткові мільярди зараз. А можна створити умови, за яких економіка принесе значно більше протягом наступних років. Особливо коли країна входить у фазу відбудови. І саме тому дискусія про 50% податок на банки не є дискусією про банки. Це дискусія про кредитування. Про інвестиції. Про розвиток. Про майбутнє економіки. Куди можуть піти ці гроші І тут я хотів би запропонувати інший підхід. Замість того щоб просто вилучати ресурс із банківської системи, держава могла б створити механізми його цільового спрямування. Наприклад: • на фінансування ветеранських фінансових сервісів; • на підтримку ветеранських компаній; • на кредитування малого та середнього бізнесу ветеранів; • на інвестиційні фонди розвитку ветеранського підприємництва; • на програми реінтеграції військових у цивільну економіку; • на проєкти відновлення громад, де працюють ветерани. Тоді кожна гривня працювала б двічі. Перший раз – як фінансовий ресурс. Другий раз – як економічне зростання. Це набагато ефективніше, ніж просто забрати гроші і розчинити їх у загальному бюджетному потоці. Бо країна сьогодні потребує не тільки видатків. Країна потребує інвестицій. Після війни виграють не ті, хто більше оподаткував Україна зараз стоїть перед вибором. Ми можемо будувати економіку постійного вилучення ресурсів. А можемо будувати економіку розвитку. Можемо розглядати банки як джерело додаткового фіскального навантаження. А можемо розглядати їх як партнерів у відновленні країни. Можемо говорити про підтримку ветеранів на конференціях і форумах. А можемо створювати фінансові механізми, які реально дадуть ветеранам доступ до капіталу. Я переконаний, що другий шлях правильний. Бо після війни переможуть не ті держави, які змогли зібрати більше податків. Переможуть ті держави, які змогли перетворити свою фінансову систему на двигун розвитку. Сьогодні Україні потрібні не тільки податки. Україні потрібні кредити. Потрібні інвестиції. Потрібні нові підприємства. Потрібні робочі місця. Потрібні ветеранські компанії. Потрібні ветеранські фінансові установи. Потрібні механізми залучення капіталу для людей, які вже заплатили за право України на майбутнє власним здоров'ям, а часто і власною кров'ю. Тому питання не в тому, чи повинні банки платити податки. Безумовно, повинні. Питання в іншому. Чи не ризикуємо ми сьогодні, в гонитві за короткостроковим фіскальним ефектом, вистрілити в одну з небагатьох систем, яка здатна профінансувати економічне відновлення України завтра? І якщо відповідь на це питання хоча б частково позитивна, тоді нам потрібна не чергова податкова кампанія. Нам потрібна стратегія. Стратегія розвитку українського капіталу. Стратегія розвитку кредитування. Стратегія розвитку ветеранської економіки. І стратегія перемоги не тільки на фронті, а й в економіці. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/6a338196ce9ba/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/6a1d9e52b0c55/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Mon, 01 Jun 2026 17:59:30 +0300 Це друга стаття з циклу про те, чому Україні потрібні не декларації про розвиток ринку капіталів, а конкретні зміни – у законах, урядових рішеннях і регуляторних правилах. У першій статті йшлося про головну ідею: ветерани мають бути не тільки героями і не тільки отримувачами допомоги. Вони мають стати підприємцями, інвесторами, співвласниками відновлення України. Тепер – про цифри і конкретні механізми. Бо ринок капіталів не будується гаслами. Він будується правилами. І якщо правила написані так, що банкам вигідно тримати гроші у вузькому колі інструментів, а інші інструменти стають регуляторно невигідними – не треба дивуватися, що ринок не росте. Можна скільки завгодно говорити про відновлення, залучення приватного капіталу, муніципальні та корпоративні облігації, акції, інвестиційні фонди, ветеранські фінансові установи. Але якщо банківський капітал не має нормального регуляторного шляху в ці інструменти – все це залишиться слайдами на форумах. У чому суть проблеми Навесні 2025 року Національний банк ухвалив Постанову N43, яка затверджує нові правила визначення кредитного ризику для банків. Вони мають запрацювати з 1 серпня 2026 року. Офіційна логіка зрозуміла: наближення до стандартів Євросоюзу, зокрема до так званого Регламенту CRR (Capital Requirements Regulation). Це правильна стратегічна ціль. Україна іде в ЄС, і банківська система має рухатися у бік європейських правил. Але проблема не в меті. Проблема – в тому, як саме ці правила застосовуються. Коли з європейського регламенту беруть жорсткі норми, але не застосовують пом'якшувальні чи перехідні механізми – результат виходить абсурдний: українські банки отримують гірші умови, ніж банки країн ЄС, які працюють за тим самим CRR. Це не євроінтеграція. Це самостійне посилення тиску на власний ринок. І найгірше – це б'є не тільки по банках. Це б'є по громадах, які хотіли б залучати кошти через облігації. Це б'є по бізнесу, що шукає капітал. Це б'є по інвестиційних фондах. По програмах відновлення. І, звичайно, по ветеранській економіці, якій потрібен довгий і зрозумілий капітал. Що означає "вага ризику" простою мовою У публічній дискусії часто кажуть "резервування під облігації" або "резервування під акції". Насправді йдеться про дещо інше: про те, скільки власного капіталу банк зобов'язаний тримати під кожен вид активу. Чим вища "вага ризику" – тим більше капіталу треба тримати. Чим більше капіталу заморожено – тим менш вигідний інструмент. Чим менш вигідний інструмент – тим менше шансів, що банк у нього піде. Це не суха математика. Це відповідь на просте питання: чи буде банк купувати муніципальні облігації, фінансувати корпоративний сектор, входити в акціонерний капітал, підтримувати інвестиційні продукти – чи просто піде туди, де регуляторно простіше і дешевше? Ось ключова картина: як конкретні активи трактуються за різними режимами ---> Таблиця: де виникає перекіс Ця таблиця – не технічна суперечка між регуляторами. Це карта того, як власними руками звужуються можливості для розвитку ринку капіталів. Муніципальні облігації: відновлення громад або регуляторна дискримінація Україна потребує відновлення на місцях. Дороги, мости, школи, лікарні, водопостачання, енергетика, житло, реабілітаційні центри, простори для ветеранів – все це неможливо фінансувати тільки через держбюджет і міжнародну допомогу. Громадам потрібен доступ до ринку капіталів, і муніципальні облігації – один із ключових інструментів. Але якщо банк, купуючи держоблігації (ОВДП), отримує вагу ризику 0%, а купуючи муніципальні облігації – 20%, то для нього це різні економічні реальності. Так, 20% виглядає не катастрофічно. Але на фоні нульової ваги для ОВДП це створює структурну перевагу держпаперів. Банку просто простіше купити ОВДП, ніж розбиратися з муніципальним інструментом. Громада залишається без ринку. Відновлення знову залежить від бюджету чи гранту. При цьому в самому CRR є стаття (Article 115 (2)), яка дозволяє встановити вагу ризику 0% для муніципальних облігацій – якщо місцевий бюджет має власні законодавчо закріплені доходи, є механізми зниження ризику дефолту і нормальне обслуговування боргу. В Україні для цього є достатньо аргументів: місцеві бюджети мають власні доходи, запозичення погоджуються з Мінфіном, обслуговування боргу проходить через казначейські механізми, і за наявною статистикою ринок не знав дефолтів за муніципальними цінними паперами. То чому ми не застосовуємо 0%? Якщо Україна хоче створити ринок муніципальних облігацій як інструмент відновлення громад, відповідь має бути не "колись потім", а конкретна зміна підходу. Акції: або ми хочемо капітал, або його штрафуємо Ще гостріша ситуація з акціями. Фондовий ринок в Україні і так слабкий. Мало інструментів, низька ліквідність, недостатня участь інституційних інвесторів. У такій ситуації регулятор має бути особливо обережним – не можна добивати слабкий сегмент надмірними вимогами саме тоді, коли країні потрібен капітал для відновлення. Постанова N43 встановлює для біржових акцій вагу ризику 250% з 1 серпня 2026 року. Але у самому CRR III є перехідний механізм (Article 495a), який передбачає поступове підвищення. У 2026 році для банків ЄС фактично діє рівень 100%, а не 250%. Тобто українські банки отримують жорсткіший режим, ніж банки Євросоюзу. Питання просте: навіщо? Якщо ми кажемо, що імплементуємо європейський регламент – треба брати його повністю, включно з перехідною логікою. ЄС розуміє: ринок не можна переводити на нові правила різко, без адаптації. А ми, країна у стані війни, з недорозвиненим фондовим ринком і величезною потребою в приватному капіталі, чомусь готові зробити жорсткіше, ніж у ЄС. Це виглядає не як євроінтеграція. Ще гірше – ситуація з позабіржовими акціями. Для довгострокових стратегічних вкладень CRR III передбачає 250%. Для спекулятивних – 400%. Постанова N43 встановлює 1000% для всіх позабіржових акцій без розрізнення. 1000% – це фактично табличка "не входити". Банк, який бачить таку вагу ризику, не буде думати про відновлення, про капіталізацію українських компаній, про участь в інвестиційному фонді. Він просто не піде туди. Регуляторна ціна занадто висока. Програми відновлення: пільга, яку ми забули застосувати Окремо варто згадати Article 133 (5) CRR III. Він дозволяє застосовувати вагу ризику 100% для інструментів капіталу в межах державних програм стимулювання економіки – за умови державного нагляду, обмежень на обсяг інвестицій та участі в програмах розвитку. Для України це не теорія. Це саме те, що потрібно. Ми можемо створювати програми відновлення за участі держави, міжнародних фінансових організацій, банків, інвестиційних фондів, ветеранських фінансових установ, громад і приватного бізнесу. Ми можемо запускати інструменти капіталу для фінансування підприємств, інфраструктури, виробництва, енергетики, ветеранського бізнесу. Але якщо пільговий режим для таких програм не застосований, банки знову не мають зрозумілого стимулу в них заходити. І знову питання: ми справді хочемо ринок капіталів чи тільки говоримо про нього? Чому це важливо для ветеранів Комусь може здатися, що ця стаття занадто технічна для ветеранської теми. Але це помилка. Ветеранська економіка не може вирости тільки на грантах. Грант – добре для старту. Але системний розвиток потребує кредиту, інвестицій, фондів, облігацій, банківського ресурсу і довгого капіталу. Перший ветеранський фінансовий сервіс FinStream, ветеранські корпоративні інвестиційні фонди, Асоціація підприємців-ветеранів України – всі розуміють це чітко: якщо ми хочемо масштабувати ветеранський бізнес, нам потрібна не подачка, а фінансова інфраструктура. Уявімо модель, в якій банк інвестує в ветеранський фонд або надає ресурс ветеранській фінансовій установі, яка кредитує малий бізнес. Для банку це ефективніше, ніж будувати власну інфраструктуру роботи з сотнями ветеранських підприємців. Для ветеранів – доступ до фінансування. Для держави – підприємництво, робочі місця, реінтеграція людей з бойовим досвідом. Але ця модель потребує нормальних правил гри. Якщо банківський капітал регуляторно замкнений у вузькому коридорі – жодної великої ветеранської фінансової архітектури не буде. Будуть окремі проєкти, окремі гранти, окремі історії успіху. А потрібна – система. Системний перекіс Сьогодні складається небезпечна ситуація: ОВДП мають максимальний регуляторний комфорт, а інструменти, які можуть розвивати ринок капіталів, отримують завищене або неповне регуляторне трактування. Держоблігації – важливий інструмент. Під час війни вони критично потрібні. Ніхто не ставить під сумнів їхнє значення. Але країна не може жити тільки держборгом. Після війни – і вже зараз – нам потрібні інші канали капіталу. Громади мають залучати кошти на відновлення. Компанії – ресурс на розвиток. Банки мають підтримувати не тільки державу, а й реальний сектор. Інвестиційні фонди мають отримати інституційний попит. Ветеранські установи мають мати можливість залучати ресурс від банків. Якщо цього не буде, Україна залишиться в моделі, де держава і банки обертаються навколо ОВДП, а ринок капіталів залишається слабким додатком до банківської системи. Це стратегічно хибний шлях. Що треба змінити ------> конкретні пропозиції тут. Ключовий принцип простий: якщо Україна бере європейський регламент – вона має брати його повністю. Не можна брати лише обмеження і забувати про пільги, перехідні механізми та спеціальні режими для розвитку. Повна імплементація – це не тільки про "закрутити гайки". Це також про розумні винятки, пропорційність і стимулювання потрібних інструментів. Що має зробити держава На законодавчому рівні: закріпити принцип, що при адаптації норм ЄС регулятор не має права створювати для українських учасників ринку гірші умови, ніж ті, в яких працюють учасники ринку ЄС – якщо інше прямо не обґрунтовано воєнними або макрофінансовими ризиками. На урядовому рівні: визначити розвиток ринку капіталів як частину політики відновлення, а не вузьку тему для фінансистів. Муніципальні облігації, корпоративні облігації, інструменти капіталу, інвестиційні фонди – це інструменти фінансування відбудови. На рівні НБУ: переглянути норми Постанови N43 щодо муніципальних облігацій та акцій, ініціювати розгляд повноти імплементації CRR і відкрити професійну дискусію з НКЦПФР та ринком. На рівні НКЦПФР: продовжити лінію захисту ринку капіталів і винести ці питання в парламентську, урядову та публічну площину. Бо без публічного тиску складні регуляторні теми часто ховаються в тиші кабінетів. Наша позиція Асоціація підприємців-ветеранів України, FinStream і ветеранська бізнес-спільнота підтримують зміни, які відкривають шлях банківському капіталу в ринок капіталів і реальний сектор. Ми не просимо особливих привілеїв. Ми просимо чесних правил. Ми хочемо, щоб ветеранські фінансові установи, ветеранські підприємці і банки могли працювати в системі, де регулювання не карає за інвестиції в розвиток. Щоб громади могли залучати ресурс через муніципальні облігації. Щоб компанії могли розвиватися через ринок капіталу. Щоб банки бачили в цьому не регуляторний головний біль, а нормальний інструмент роботи. Щоб ветерани поверталися з фронту в економіку можливостей – а не обмежень. Для цього потрібно виправити конкретні норми. Не колись. Не після війни. Не тоді, коли "буде простіше". Бо відновлення вже йде. Ветерани вже повертаються. Бізнес вже шукає капітал. Громади вже потребують фінансування. І якщо сьогодні не побудувати правильну фінансову архітектуру – завтра ми знову говоритимемо, що ринок капіталів в Україні не працює. Він не запрацює сам. Його треба розблокувати. Висновок Україна не має права імплементувати європейські норми так, щоб власний ринок опинявся у гірших умовах, ніж ринок ЄС. Україна не має права говорити про відновлення і одночасно регуляторно блокувати інструменти, через які це відновлення може фінансуватися. Україна не має права обмежувати ветеранів роллю отримувачів допомоги, коли вони можуть стати інвесторами, підприємцями і драйверами нової економіки. Постанова N43 має бути переглянута в частині муніципальних облігацій та інструментів капіталу. CRR має бути імплементований повноцінно, а не вибірково. Перехідні механізми мають бути застосовані. Пільгові норми для програм відновлення – враховані. Банківський ресурс має отримати шлях у ринок капіталів. Це питання не тільки банків. Це питання громад. Це питання бізнесу. Це питання ветеранів. Це питання відновлення України. Якщо ми справді хочемо перемагати не тільки на фронті, а й в економіці – маємо перестати самі ставити регуляторні міни на дорозі до розвитку. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/6a1d9e52b0c55/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/6a16c81832eb6/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Wed, 27 May 2026 13:31:52 +0300 Україна сьогодні воює не тільки за територію. Ми воюємо за право мати майбутнє. А майбутнє країни після великої війни неможливе без сильного бізнесу, сильного ринку капіталів, сильних фінансових інституцій і мільйонів людей, які повернуться з фронту не в статусі прохачів, а в статусі повноцінних учасників економіки. Саме тому я хочу говорити про фондовий ринок, інститути спільного інвестування, компанії з управління активами, небанківські фінансові установи, корпоративні інвестиційні фонди, оцінку активів, аудит, дебіторську заборгованість і регуляторні правила. Комусь може здатися, що це надто технічна тема. Що ветеранам зараз не до цього. Що ветеранська політика – це про пільги, реабілітацію, психологічну допомогу, протези, гранти і працевлаштування. Так, усе це потрібно. Але якщо ми зупинимося тільки на цьому, ми програємо велику стратегічну битву за роль ветеранів у майбутній Україні. Бо ветеран – це не тільки людина, якій держава має допомогти. Ветеран – це людина, яка має отримати інструменти, щоб будувати. Інвестувати. Створювати бізнес. Залучати капітал. Входити в партнерства. Керувати активами. Бути не об'єктом соціальної політики, а суб'єктом економічного розвитку. Саме так ми дивимося на це в Асоціації підприємців-ветеранів України. Саме так на це дивиться перший ветеранський фінансовий сервіс FinStream. Саме так має дивитися держава, якщо вона справді хоче, щоб мільйони людей з бойовим досвідом повернулися в цивільне життя не з відчуттям викинутості, а з відчуттям сили, гідності і можливості. Ветеранська економіка потребує нормального ринку капіталів Я багато років говорю про ветеранське підприємництво. І чим глибше ми занурюємося в цю тему, тим очевидніше стає: грантів буде замало. Благодійності буде замало. Державних програм буде замало. Банківського кредиту в класичному вигляді буде замало. Якщо ми хочемо справді масштабувати ветеранський бізнес, нам потрібен ринок капіталів. Потрібні інструменти, через які ветерани, ветеранські компанії, ветеранські фінансові установи та ветеранські інститути спільного інвестування зможуть залучати кошти чесно, прозоро, ринково і передбачувано. Потрібні корпоративні інвестиційні фонди, які можуть акумулювати ресурс для фінансування ветеранського бізнесу. Потрібні компанії з управління активами, які працюють у зрозумілих правилах. Потрібні небанківські фінансові установи, які можуть не тільки видавати кредити, а й залучати довгий капітал. Потрібні банки, які можуть інвестувати в інструменти ринку капіталів без регуляторного покарання за сам факт того, що вони підтримують реальний сектор. Потрібні правила, які не душать ринок паперовими вимогами, а створюють прозорість і відповідальність. Тому сьогодні ветеранська бізнес-спільнота має повне право говорити про регулювання фондового ринку. Ми не сторонні спостерігачі. Ми активні учасники цього ринку. Ми будуємо фінансові сервіси. Ми створюємо інвестиційні інструменти. Ми працюємо з підприємцями. Ми розуміємо, що доступ до капіталу – це питання не комфорту, а виживання і розвитку. Для ветерана, який повертається з війни, фондовий ринок має бути не чужою мовою, а нормальним середовищем можливостей. Він має мати право інвестувати. Має право залучати інвестиції. Має право користуватися інструментами спільного інвестування. Має право бути учасником фінансового ринку так само ефективно, зручно і комфортно, як будь-який громадянин європейської країни. І саме тому ми підтримуємо законодавчі та регуляторні ініціативи, спрямовані на очищення, спрощення і нормалізацію правил роботи інститутів спільного інвестування, компаній з управління активами та ширшого ринку капіталів. Перше. Оцінка активів під час війни має бути чесною, але не корупційною пасткою Одна з проблем, про яку сьогодні говорить ринок, – це додаткова переоцінка активів під час воєнного стану та обов'язкова рецензія Фонду державного майна України. Йдеться про рішення N16/21/1357/К03 від 1 листопада 2024 року. За його логікою компанії з управління активами мають проводити додаткові оцінки активів і отримувати на них рецензію у ФДМУ. На перший погляд, ідея зрозуміла. Воєнний стан, нестабільність, ризики, зміна вартості активів. Держава хоче забезпечити справедливість оцінки. І це правильна мета. Бо інвестори мають розуміти реальну вартість активів. Фонди не мають малювати красиві цифри. Ринок не має будуватися на ілюзіях. Але правильна мета не завжди означає правильний механізм. Коли на ринок накладають зайву бюрократичну процедуру, обов'язкову рецензію і додаткові витрати, результат може бути протилежним. Замість прозорості ми отримуємо подорожчання адміністрування. Замість захисту інвестора – зростання паперової роботи. Замість відповідальності оцінювачів – перекладання відповідальності на компанії з управління активами. Замість ринкової логіки – ризик неформального впливу, коли хтось починає "рекомендувати" або "просувати" окремих оцінювачів. Це небезпечно. Особливо для ветеранських інститутів спільного інвестування, які тільки формуються і не мають запасу міцності великих старих фінансових груп. Кожна зайва вимога – це гроші. Кожна зайва процедура – це час. Кожен корупційний ризик – це удар по довірі інвестора. Наша позиція проста: справедлива оцінка потрібна. Але методологію треба виправити. Відповідальність за оцінку має лежати на професійному оцінювачі, а не перекладатися на КУА. Обов'язкова рецензія ФДМУ не має перетворюватися на додатковий адміністративний фільтр. Держава має контролювати доброчесність, але не створювати нові вузькі горлечка для ринку. Ветеранський фонд або ветеранська КУА не мають витрачати сили на проходження зайвих бюрократичних квестів. Вони мають залучати капітал і направляти його в бізнес, робочі місця, кредитування, інвестиції, виробництво, реабілітаційну інфраструктуру і відновлення. Друге. Дебіторську заборгованість не можна автоматично обнуляти Наступна проблема – правило, за яким дебіторська заборгованість, прострочена понад 90 днів, у вартості чистих активів ІСІ фактично уцінюється в нуль. Йдеться про Положення про порядок визначення вартості чистих активів інститутів спільного інвестування, затверджене рішенням N1336 від 30 липня 2013 року. Логіка регулятора зрозуміла: якщо борг прострочено, треба бути обережним. Не можна показувати актив як повноцінний, якщо є ризик неповернення. Але автоматичне обнулення – це грубий інструмент, який часто шкодить більше, ніж допомагає. У реальному житті прострочення понад 90 днів не завжди означає, що актив нічого не вартий. Особливо в умовах війни. Бізнес може затримати платіж через зруйновану логістику, обстріли, мобілізацію працівників, втрату ринку, затримку бюджетного фінансування, судовий процес або реструктуризацію. Але це не означає, що борг неможливо стягнути або що його економічна вартість дорівнює нулю. Автоматичне обнулення створює викривлення. Фонд змушений вести фактично подвійний облік: один – за економічною сутністю і МСФЗ, інший – за регуляторною вимогою. Вартість чистих активів падає різко і штучно. Інвестори бачать занижений результат. Управитель отримує перекошену картину. Ринок втрачає довіру. Для ветеранських фінансових структур це особливо важливо. Якщо фонд або фінансова компанія фінансує малий і середній бізнес, зокрема ветеранський, робота з дебіторською заборгованістю є частиною нормального кредитного циклу. Є забезпечення. Є реструктуризації. Є часткове погашення. Є судове стягнення. Є економічна оцінка очікуваних кредитних збитків. Саме для цього існують МСФЗ. Тому пропозиція ринку є логічною: скасувати механічне обнулення і оцінювати таку заборгованість за правилами міжнародних стандартів фінансової звітності. Це не означає приховувати проблеми. Це означає показувати їх професійно. Не політично. Не механічно. Не карально. А економічно обґрунтовано. Бо інвестор має бачити правду. Але правда – це не завжди нуль. Третє. Аудит має підвищувати довіру, а не вбивати економіку фондів Ще одна проблема – обов'язковий звіт з надання впевненості як частина аудиторського звіту відповідно до рішення N555 від 22 липня 2021 року в новій редакції. Знову ж таки, мета правильна: більше прозорості, більше довіри, більше якості звітності. Але коли додатковий звіт стає обов'язковим елементом і для річної, і для проміжної звітності, а вимоги до його змісту суттєво зростають, аудит різко дорожчає. Для великого гравця це неприємно. Для малого або нового інституту спільного інвестування – це може бути критично. Для ветеранського фінансового інструменту, який тільки будує репутацію і збирає перший капітал, це може означати, що значна частина ресурсу піде не на фінансування бізнесу, а на оплату надмірно складних процедур. Ми не проти аудиту. Навпаки. Ветеранські фінансові інституції мають бути прозорими. Бо ми працюємо з довірою. Ми працюємо з коштами інвесторів. Ми працюємо з репутацією ветеранської спільноти. Ми не маємо права на "сіру зону". Але прозорість не повинна перетворюватися на непропорційний фінансовий тягар. Регулювання має бути ризик-орієнтованим. Там, де є складні операції, підвищені ризики, велика кількість інвесторів або значний обсяг активів, вимоги можуть бути вищими. Але робити максимальну модель обов'язковою для всіх – це помилка. Тому ми підтримуємо пропозицію обмежити обов'язкове застосування звіту з надання впевненості і не робити його автоматичною частиною кожного аудиторського висновку. Ринок потребує якісного аудиту, а не аудиторського фіскального податку на розвиток. Четверте. Ринок не може жити за листами, які не є офіційними роз'ясненнями Окремий біль – непослідовність позиції регулятора щодо активів ІСІ, дозволених угод і розрахунків. У різних листах Комісія може по-різному відповідати на ті самі або дуже схожі питання. Але листи не є офіційними нормативними роз'ясненнями. В результаті їх читають КУА, аудитори, юристи, перевіряючі, депозитарні установи – і кожен може бачити там різний сенс. Для ринку це токсично. Бо фінансовий ринок живе не тільки законом, а й передбачуваністю. Якщо учасник ринку не може зрозуміти, що дозволено, що заборонено, як правильно кваліфікувати актив, як проводити розрахунок, як показувати операцію, він або не робить нічого, або бере на себе надмірний регуляторний ризик. У нормальній системі має бути офіційне роз'яснення з проблемних питань. Чітке. Публічне. Узгоджене. Таке, на яке КУА може спиратися без страху, що завтра під час перевірки інший департамент скаже: "Ми це бачимо інакше". Для ветеранського сектору це критично. Ми не можемо будувати нові фінансові інституції в тумані. Ми не можемо залучати інвесторів і одночасно пояснювати їм, що правила можуть залежати від того, хто і як прочитав неофіційний лист. Ми не можемо формувати культуру інвестування, якщо сам ринок не отримує стабільних правил гри. Тому офіційні роз'яснення НКЦПФР з проблемних питань активів ІСІ – це не бюрократична дрібниця. Це основа довіри. Банки мають стати союзниками ринку капіталів, а не стояти осторонь Є ще один важливий вимір цієї дискусії. Ветеранські інститути спільного інвестування і ветеранські небанківські фінансові установи мають отримати можливість залучати кошти від банків і банківських установ у нормальній, зрозумілій і економічно виправданій моделі. Сьогодні українська фінансова система історично банкоцентрична. Основний капітал – у банках. Основна ліквідність – у банках. Основна інституційна спроможність – у банках. Але якщо банки регуляторно стимулюються вкладати ресурс переважно в ОВДП, а будь-який інший інструмент для них стає надто дорогим за капіталом, то ринок капіталів не розвиватиметься. Для України це стратегічна проблема. Після війни нам потрібні не тільки державні запозичення. Нам потрібні муніципальні облігації для відновлення громад. Потрібні корпоративні облігації для бізнесу. Потрібні інвестиційні фонди. Потрібні акції. Потрібні інструменти, через які банки, фонди, бізнес і громадяни можуть разом фінансувати відновлення країни. І тут ветеранський сектор може стати одним із драйверів. Уявімо просту модель: банк не готовий напряму кредитувати сотні малих ветеранських бізнесів, бо для нього це операційно складно. Але банк може надати ресурс професійній ветеранській фінансовій установі або інвестувати в інструмент ветеранського фонду, який має експертизу, розуміє цю аудиторію, супроводжує позичальників і бере на себе значну частину операційної роботи. Це не благодійність. Це фінансова інфраструктура. Саме так може працювати перший ветеранський фінансовий сервіс FinStream. Саме так можуть працювати ветеранські корпоративні інвестиційні фонди. Саме так може формуватися нова архітектура доступу ветеранів до капіталу. Але для цього правила мають не блокувати, а відкривати можливості. Якщо регуляторні вимоги до банків щодо інструментів капіталу, корпоративних інструментів або інших активів будуть жорсткішими, ніж у ЄС, ми самі собі прострелимо ногу. Якщо вартість участі банку в таких інструментах буде регуляторно завищена, банки просто не підуть у цей сегмент. А без банківського ресурсу ринок капіталів залишиться красивою презентацією, а не реальною машиною фінансування. Тому підтримка змін у регулюванні ІСІ, КУА і ширшого ринку капіталів – це не вузький інтерес фінансистів. Це інтерес ветеранів. Це інтерес підприємців. Це інтерес громад. Це інтерес держави, яка має відновлюватися не тільки за кошти донорів, а й за рахунок внутрішнього капіталу. Це питання фінансової гідності ветеранів Мені важливо, щоб це почули правильно. Коли ми говоримо про ветеранів і фондовий ринок, ми не говоримо про спекуляції. Ми не говоримо про гру в казино. Ми не говоримо про красиві слова для інвесторських форумів. Ми говоримо про фінансову гідність. Ветеран має мати доступ до всіх сучасних інструментів фінансового ринку. Він має розуміти, як працює інвестування. Він має мати можливість вкладати кошти в законні інструменти. Він має мати можливість залучати ресурс у власний бізнес. Він має мати можливість стати учасником інституту спільного інвестування. Він має мати можливість бути не тільки позичальником, а й інвестором, співвласником, партнером. Асоціація підприємців-ветеранів України підтримує ті зміни, які роблять ринок капіталів більш справедливим, прозорим, передбачуваним і доступним. Ми підтримуємо перегляд рішення щодо переоцінки активів під час воєнного стану, щоб справедлива оцінка не перетворювалася на зайву бюрократію і корупційний ризик. Ми підтримуємо скасування автоматичного обнулення дебіторської заборгованості після 90 днів прострочення і перехід до оцінки за правилами МСФЗ. Ми підтримуємо обмеження обов'язкового застосування звіту з надання впевненості в аудиті, щоб прозорість не ставала непомірним податком на розвиток. Ми підтримуємо підготовку офіційних роз'яснень щодо активів ІСІ, дозволених угод і розрахунків, щоб ринок жив за правилами, а не за суперечливими листами. Ми підтримуємо ширшу логіку змін, яка дозволить ветеранським ІСІ та ветеранським небанківським фінансовим установам залучати банківський ресурс і направляти його в реальну економіку. Після війни переможе той, хто створить інституції На фронті я добре зрозумів одну річ: хаос вбиває. Невизначеність вбиває. Відсутність системи вбиває. В економіці так само. Якщо правила нечіткі – капітал не приходить. Якщо регуляторика непропорційна – інструменти не розвиваються. Якщо банки не мають стимулів працювати з ринком капіталів – бізнес не отримує ресурсу. Якщо ветеранам пропонують тільки гранти і співчуття, але не дають доступу до фінансової інфраструктури, ми втрачаємо величезний потенціал. Україна після війни буде країною ветеранів. Це факт. І ми маємо зробити так, щоб країна ветеранів стала країною підприємців, інвесторів, власників, роботодавців, управлінців, фінансистів і творців нової економіки. Для цього потрібні не тільки пафосні промови. Потрібні конкретні зміни в правилах. Потрібно, щоб НКЦПФР, НБУ, парламент, уряд, банки, КУА, аудитори, інвестиційні фонди, небанківські фінансові установи і ветеранська спільнота сіли за один стіл і чесно відповіли на питання: ми будуємо ринок капіталів чи імітуємо його? Якщо будуємо – тоді треба прибирати зайві бар'єри. Треба робити регулювання розумним. Треба впроваджувати європейські підходи повністю, а не вибірково. Треба захищати інвестора, але не душити професійних учасників. Треба відкривати шлях банківському капіталу в реальний сектор через фонди, облігації, фінансові компанії і прозорі інвестиційні інструменти. І треба бачити в ветеранах не проблему, а силу. Бо ветерани вже довели, що можуть брати відповідальність. Тепер держава має довести, що здатна дати їм інструменти для економічної перемоги. Ми, як ветеранська бізнес-спільнота, готові бути частиною цієї роботи. Ми готові будувати. Готові інвестувати. Готові створювати фінансові інституції. Готові залучати капітал. Готові брати на себе ризик і відповідальність. Але ми хочемо чесних правил. Не привілеїв. Не подарунків. Не спеціального ставлення. Чесних правил, які дозволяють ветеранам і ветеранському бізнесу користуватися ринком капіталів так само ефективно, як це роблять сильні економіки світу. Саме тому ми підтримуємо ці законодавчі та регуляторні ініціативи. Бо це не про папери. Це про доступ до капіталу. Це про довіру. Це про розвиток. Це про економічну суб'єктність ветеранів. Це про Україну, яка після війни має бути не країною втомлених людей, а країною сильних інституцій і сильних громадян. І якщо ми справді хочемо перемогти – нам доведеться навчитися перемагати не тільки на полі бою, а й на фінансовому ринку. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/6a16c81832eb6/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/6a0c5ccf1077c/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Tue, 19 May 2026 15:51:27 +0300 21 травня Федерація професійних спілок України має зробити вибір, який насправді виходить далеко за межі внутрішньої профспілкової процедури. Це не просто питання, хто буде сидіти в кабінеті голови ФПУ. Це питання, чи зможе найбільший профспілковий рух країни нарешті перестати бути тінню минулого і стати реальним інструментом захисту людей, які працюють, воюють, лікують, навчають, відновлюють і тримають країну на собі. Я пишу цей текст не як сторонній спостерігач. Я пишу як військовий. Як ветеран. Як підприємець. Як людина, яка добре знає, що таке фронт, поранення, реабілітація, повернення в цивільне життя, боротьба за ветеранський бізнес, боротьба за доступ до ресурсів і боротьба з байдужістю системи. І саме тому я вважаю важливим сказати прямо: я підтримую Сергія Бизова. Не тому, що це зручно. Не тому, що це комусь подобається. Не тому, що так склалася політична кон'юнктура. А тому, що в час великої війни я навчився дивитися не на красиві слова, не на протокольні обличчя і не на старі регалії. Я дивлюся на результат. І коли ми говоримо про Сергія Бизова, то маємо говорити саме про результат. Профспілки в Україні довго мали репутацію структури, яка живе інерцією радянського минулого. Санаторії, майно, кабінети, президії, печатки, складні внутрішні процедури, боротьба за вплив, але часто без головного – без відчуття живої людини. Людини праці. Вчителя. Лікаря. Енергетика. Залізничника. Комунальника. Працівника підприємства. Мобілізованого працівника, який залишив робоче місце і пішов захищати державу. Ветерана, який повернувся з фронту і має не просто вижити, а знову стати повноцінним учасником економічного, соціального і громадського життя країни. Сергій Бизов приніс у цю систему іншу логіку. Логіку не кабінету, а дії. Логіку не "ми завжди так робили", а "що потрібно людям зараз". Логіку не самозбереження апарату, а мобілізації профспілкового ресурсу під реальні потреби держави. І найважливіше – він приніс у ФПУ ветеранську складову не як декорацію, не як красивий банер на заході, не як фото з військовими для звіту, а як зміст. Це принципово. Сьогодні ветеранська політика не може бути окремою кімнатою в державній будівлі. Вона має бути в економіці, у фінансах, у громадах, у бізнесі, у трудових колективах, у профспілках, у системі реабілітації, у працевлаштуванні, у професійному навчанні, у новому Трудовому кодексі, у всіх великих соціальних рішеннях держави. Бо ветерани – це не "окрема категорія". Це люди, які будуть повертатися в усі сфери життя країни. І від того, чи готові ці сфери прийняти їх гідно, залежить майбутня стабільність України. Я давно говорю: повернення ветеранів у цивільне життя – це не приватна проблема ветеранів. Це виклик для всього суспільства. Якщо суспільство не зміниться під контекст мільйонів людей з бойовим досвідом, то проблеми будуть не у ветеранів. Проблеми будуть у держави. Саме тому для мене важливо, що за лідерства Сергія Бизова ФПУ почала говорити про військових, ветеранів і членів їхніх родин не як про "соціальну тему", а як про стратегічний напрям. Через профспілкові санаторії пройшли десятки тисяч військових. У відкритому публічному просторі вже фігурує цифра понад 43 тисячі військових, які пройшли реабілітацію у профспілкових санаторіях з 2014 року, і ще понад 40 тисяч захисників та членів їхніх родин, які отримали психологічну підтримку. Для когось це статистика. Для мене – це люди. Це люди після поранень. Після контузій. Після операцій. Після втрат. Після довгих місяців або років війни. Це люди, яким треба не пафос, а фахова допомога. Не красиві промови, а реабілітаційне ліжко. Не чиновницька байдужість, а лікар, психолог, фізичний терапевт, соціальний супровід і розуміння, що їх не списали після служби. Так, умови в багатьох профспілкових санаторіях ще треба модернізувати. Так, ця система потребує інвестицій, менеджменту, прозорості, оновлення. Але давайте чесно: країна, яка воює, не має права розкидатися інфраструктурою, здатною працювати на реабілітацію військових. Її треба не добивати, не дерибанити і не перетворювати на чергові комерційні об'єкти для своїх. Її треба очищати, вкладати ресурс, контрактувати з державою, інтегрувати в систему відновлення і робити частиною великої ветеранської політики. І тут роль Сергія Бизова важлива. Бо він розуміє, що профспілкове майно – це не просто квадратні метри. Це потенційна інфраструктура соціального захисту. Це санаторії для реабілітації. Це будівлі для навчання і перекваліфікації. Це майданчики для зустрічі держави, бізнесу, профспілок і ветеранської спільноти. Це актив, який має працювати на людей, а не на кишені окремих діячів, які роками звикли ставитися до профспілкового ресурсу як до приватної спадщини. Саме тому я вважаю надзвичайно важливим курс на повернення майна, вкраденого або втраченого через дії попередників. Це болюча тема. Дуже болюча. Бо профспілкова система роками накопичувала не тільки майно, а й проблеми, скандали, корупційні історії, кримінальні провадження, недовіру суспільства. І було б дуже легко зробити вигляд, що цього немає. Сказати: "Не на часі". Сховатися за паперами. Продовжити жити старими домовленостями. Але якщо ми хочемо нову ФПУ, треба дивитися правді в очі. Потрібно повертати активи. Потрібно припиняти схеми. Потрібно вводити мораторії на сумнівні продажі. Потрібно вичищати людей, які сприймали профспілки як годівницю. Потрібно будувати нову модель управління, де майно працює не на клан, а на членів профспілок, ветеранів, працівників і державу. Це складна війна. Не така, як на фронті, але теж війна. Війна з інерцією. З корупцією. З круговою порукою. З байдужістю. З тими, хто десятиліттями вважав, що профспілки – це їхня особиста територія. І в цій війні потрібна людина, яка не боїться конфлікту. Бізов, наскільки я бачу, не боїться. Окремо хочу сказати про новий Трудовий кодекс. Може здатися, що для військового і ветерана це якась суха юридична тема. Насправді ні. Це одна з ключових тем майбутньої України. Бо після війни мільйони людей будуть повертатися на ринок праці. Хтось повернеться на старе підприємство. Хтось буде шукати нову професію. Хтось створить бізнес. Хтось працюватиме в приватному секторі. Хтось після поранення не зможе робити те, що робив раніше, і потребуватиме перекваліфікації. Хтось матиме ПТСР і потребуватиме адекватної поведінки роботодавця, а не приниження, страху або формального співчуття. Тому Трудовий кодекс – це не просто про відпустки, ставки і процедури. Це про новий суспільний договір між людиною, роботодавцем і державою. І в цьому договорі не можна викинути працівника за борт. Не можна зробити так, щоб сильний завжди мав більше прав, а слабший тільки підписував те, що йому поклали на стіл. Не можна під виглядом модернізації трудового законодавства побудувати систему, де працівник стає витратним матеріалом. Позиція профспілок у цій дискусії критично важлива. І я бачу, що команда Бизова не просто "присутня" у цьому процесі. Вона воює за зміст. За право працівника бути почутим. За захист від фіктивних трудових схем. За справедливу мінімальну оплату праці. За збереження базових гарантій. За право на соціальний діалог. За те, щоб у новій економіці людина не стала безправним додатком до чужого прибутку. Це важливо для всіх. Для вчителів, які тримають освіту в країні, де діти навчаються під сиренами. Для лікарів, які роками працюють на межі можливостей. Для комунальників, які після обстрілів повертають світло, тепло і воду. Для працівників критичної інфраструктури. Для підприємців, які мають будувати чесні відносини з командами. Для ветеранів, які повернуться в трудові колективи і мають отримати не співчуття на словах, а нормальні правила. Я багато років займаюся ветеранським підприємництвом і добре знаю, наскільки важливо поєднувати різні середовища. Професійні об'єднання, бізнес-асоціації, ветеранські організації, профспілки, державу, банки, фінансові компанії, громади. Сьогодні ніхто окремо не витягне країну. Тільки коаліції. Тільки об'єднання навколо спільних інтересів. Тільки сильні горизонтальні зв'язки. Саме тому для мене логічним і очевидним є поєднання Всеукраїнської профспілки захисників України, спортсменів та працівників сфер і Асоціації підприємців-ветеранів. У нас надто багато спільного, щоб не скористатися цим для великих звершень. Ми говоримо про захисників і захисниць. Про ветеранів. Про спортсменів, серед яких величезна кількість людей пішли на війну. Про підприємців, які після служби хочуть не просити, а створювати. Про людей, які не чекають, що хтось прийде і врятує, а самі беруть відповідальність. У цьому і є нова логіка профспілкового руху. Не тільки захист від порушення прав, а й створення можливостей. Не тільки реакція на проблеми, а й формування порядку денного. Не тільки скарги, а й проекти. Не тільки апарат, а й спільнота. Не тільки минуле, а й майбутнє. Сергій Бизов для мене є людиною саме цієї нової логіки. Я бачу, як він працює. Бачу, скільки процесів він тягне одночасно. Реабілітація військових. Психологічне відновлення. Працевлаштування ветеранів. Захист трудових прав. Робота над Трудовим кодексом. Повернення профспілкового майна. Перезавантаження ФПУ. Вихід у приватний сектор. Спроба зробити профспілки не музейною структурою, а реальною силою, яка може говорити з державою, бізнесом і суспільством на рівних. Так, у нього є опоненти. І це нормально. Там, де починаються справжні зміни, завжди з'являються опоненти. Особливо там, де зміни зачіпають інтереси тих, хто звик жити по-старому. Я не ідеалізую нікого. Усі люди мають помилки. Усі системи мають внутрішні конфлікти. Але я точно знаю одне: найчесніший критерій у такі моменти – це результат. Давайте подивимось на результат. Ветеранська тема в ФПУ стала не периферією, а центром. Реабілітація військових стала не випадковою благодійністю, а системним напрямом. Профспілкові санаторії отримали шанс стати частиною великої державної інфраструктури відновлення. ФПУ почала говорити про працевлаштування ветеранів, про соціальну адаптацію, про повернення людей з війни в трудові колективи. Питання трудового законодавства виведено в публічну дискусію не з позиції страху, а з позиції сили. Розпочато боротьбу за повернення майна і припинення практик, які роками підривали довіру до профспілок. Для когось це мало. Для мене, як для людини з війни, це багато. Бо я знаю, як важко зрушити систему. Як важко змусити старі структури працювати по-новому. Як важко пояснити людям, що ветеранська політика – це не про грамоти і не про разову допомогу. Це про інституції. Про довгу дистанцію. Про фінансування. Про правила. Про майно. Про робочі місця. Про реабілітацію. Про гідність. Гідність – ключове слово. Бо ветеран не має ходити з простягнутою рукою. Працівник не має бути рабом. Вчитель не має виживати. Лікар не має вигорати за копійки. Спортсмен, який пішов воювати, не має повертатися в порожнечу. Родина військового не має самотужки шукати психологічну підтримку. Людина праці не має боятися, що її права перепишуть без неї. Профспілки або стануть інструментом гідності, або остаточно втратять історичний сенс. Третього не буде. Саме тому вибори голови ФПУ 21 травня – це не внутрішня бюрократична історія. Це тест. Тест на зрілість профспілкового руху. Тест на здатність бачити війну і її наслідки. Тест на готовність підтримати не того, хто найзручніший для старої системи, а того, хто може вести систему вперед. Я закликаю делегатів, членські організації, галузеві профспілки, територіальні об'єднання і всіх, хто має вплив на цей процес: дивіться на результат. Не на чутки. Не на кулуарні інтриги. Не на старі образи. Не на інформаційний шум. Не на тих, хто роками був частиною проблеми, а тепер раптом став великим критиком. Дивіться на те, що реально зроблено. Дивіться на те, хто говорить про ветеранів не перед виборами, а системно. Дивіться на те, хто готовий повертати майно, а не прикривати старі схеми. Дивіться на те, хто розуміє, що профспілки мають бути поруч із людиною, а не над людиною. Моя підтримка Сергія Бизова – це не про персональну симпатію, хоча я справді пишаюся дружбою з ним і поважаю його титанічну працю. Це про політичну, суспільну і ветеранську логіку. Україні потрібні сильні профспілки. Ветеранам потрібні сильні профспілки. Працівникам потрібні сильні профспілки. Державі, яка воює і відновлюється, потрібні соціальні партнери, здатні брати відповідальність. Сергій Бизов уже показав, що здатен брати відповідальність. Тепер важливо не зупинити цей процес. Не відкотити ФПУ назад у болото старих домовленостей. Не повернути профспілковий рух у стан, коли він ніби існує, але не впливає. Не втратити шанс зробити з ФПУ одну з ключових інституцій соціальної стійкості країни. Ми багато говоримо про Перемогу. І правильно робимо. Але Перемога – це не тільки фронт. Це ще й те, що буде після. Як повернуться військові. Де вони лікуватимуться. Як вони працюватимуть. Чи зможуть вони створювати бізнес. Чи буде держава бачити їхню гідність. Чи будуть трудові колективи готові приймати людей з бойовим досвідом. Чи будуть профспілки здатні стати для них союзником. У цій архітектурі майбутнього ФПУ має величезне значення. І саме тому я хочу, щоб її очолювала людина, яка розуміє війну, ветеранів, працю, відповідальність і необхідність реальних змін. Я підтримую Сергія Бизова. Бо зараз час не для декоративних лідерів. Час для тих, хто працює. Хто не боїться конфліктів. Хто вміє будувати коаліції. Хто бачить у профспілках не залишок минулого, а інструмент майбутнього. Хто розуміє, що захист людини праці і захист ветерана – це не дві різні історії, а одна велика боротьба за справедливу Україну. Справжні поруч. І ми не відступаємо. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/6a0c5ccf1077c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69cc1c7ab93d9/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Tue, 31 Mar 2026 22:11:54 +0300 Сьогодні майже кожен бізнес в Україні допомагає армії. Я спілкувався та дружу з десятками таких підприємців-донорів Сил Оборони України. Один із них – В'ячеслав Лисенко – перерахував сотні мільйонів через сімейний фонд, підтримує співробітників-військових. А натомість отримує інформаційну кампанію проти себе та міф про "підпільне казино". Коли бізнес змушений перейти від волонтерської допомоги до захисту себе, армія отримує менше донорської підтримки. То кому ж це вигідно? Я пишу це як людина, яка бачила війну не лише у новинах. Я – військовий і підприємець водночас. Мені довелося опинитися на нульовій позначці й паралельно думати про рахунки, про зарплати, про те, як не дати компанії розвалитися, поки частина команди в армії, інша частина – волонтери, а третя частина намагається просто вижити в новій реальності. І за останні роки я поспілкувався з десятками підприємців – від малого бізнесу до великих гравців. У всіх різний масштаб, але одна спільна риса: вони тягнуть на собі цю війну так само, як і ті, хто в окопах. Зараз в Україні, чесно кажучи, важко знайти бізнес, який хоча б раз не допоміг армії. Хтось організував збір коштів на дрон, хтось віддав місячний прибуток, хтось взяв на себе забезпечення цілої роти чи батальйону. Для багатьох це вже не разовий спалах емоцій 2022 року, а чітко вбудована в операційну діяльність частина життя компанії. Для таких підприємців "скинутися на армію" – це не акція, не PR, не галочка. Це така ж частина щоденної рутини, як сплатити податок, виписати рахунок або підписати контракт із клієнтом. Донати, закупівля техніки, ремонт машин, реабілітація поранених, підтримка сімей – все це стало окремою, невидимою у звітності "функцією бізнесу під час війни". І ось тут важливо називати речі своїми іменами. Коли проти такого бізнесу запускають медійну кампанію, коли на нього нападають із публічним очорненням, це не про абстрактний "іміджевий ризик". Це про дуже конкретний мінус на фронті. Мінус один пікап, який не доїде до бригади. Мінус партія БПЛА, які не полетять працювати проти ворога. Мінус комплект РЕБ, який не прикриє наших. Мінус оплачена реабілітація для тих, хто вже відстрілявся і повернувся без ноги (як я, наприклад) або без руки. Кожного разу, коли тилові силовики перетворюють працюючого платника податків і донора СОУ на "підозрюваного", вони фактично викреслюють з оборони країни дуже конкретні ресурси. В'ячеслав Лисенко та міф про "підпільне казино" В'ячеслав Лисенко – це людина, яка десятиліттями будувала бізнес, створювала робочі місця і паралельно розвивала системну благодійність. Це не історія про "совість, що раптово прокинулася у 2022-му". Благодійність родини Лисенко почалася задовго до повномасштабного вторгнення, коли допомагати СОУ ще не було масовим трендом. Фонд організувала мама В'ячеслава ще 30 років тому, і за роки війни з 2014 року через допомогу фонду пройшли сумарно вже сотні мільйонів гривень, спрямованих на фронт, на допомогу СОУ: техніка, екіпірування, автомобілі, підтримка тих, хто воює і хто повертається. Після 24 лютого 2022 року масштаб тільки зріс: більше машин, більше дронів, більше адресної допомоги конкретним підрозділам і бійцям. З початку великого вторгнення на СОУ спрямовано вже понад триста мільйонів гривень. Для співробітників-військових його компаній допомога стала нормою, а не винятком: їм зберігали робочі місця, підтримували сім'ї, допомагали після ротацій і травм. І ось на такий бізнес деякі медійні хижаки (акулами пера їх важко назвати) реагують не підтримкою, хай навіть інформаційною, а дивними зливами у вигляді нібито інсайдерської інформації та спробами створити гучну історію за будь-яку ціну. У квітні 2024 року правоохоронці заходять до двох будівель, в одній з яких розташований офіс CEO Club Ukraine, одним із співвласників якого є Лисенко. Після цього в ЗМІ розпочинається спланована інформаційна атака на CEO Club та В'ячеслава Лисенка. Низка інфомайданчиків та сайтів-смітників випускають матеріали, де з посиланням на "інсайдера в правоохоронних органах" В'ячеслава Лисенка називають організатором якогось там казино та кол-центру, що працюють "під кришою CEO Club". Пишуть, що БЕБ нібито вісім місяців "стежило за Лисенком", що йому висунули звинувачення і він "сховався за кордоном". У підживлених грошима на брудний піар "журналістів" включається бурхлива фантазія. Але 6 травня Бюро економічної безпеки робить офіційну заяву: діяльність CEO Club та його посадових осіб не є предметом досудового розслідування детективів БЕБ. Сам клуб підтверджує, що, так, правоохоронці завітали до них, але нічого не було, жодних вилучень чи підозр. Здавалося б, після цього будь-яка відповідальна редакція повинна як мінімум скоригувати формулювання, як максимум – визнати, що поспішила з висновками. Але ні. Незважаючи на позицію БЕБ та CEO Club, частина недобросовісних ресурсів та анонімних Telegram-каналів продовжує випускати тексти та дописи у тому ж дусі: Лисенка, як і раніше, подають як "організатора підпільного казино" та "шахрайського кол-центру", а офіційне спростування просто ігнорують. При цьому Лисенко взагалі ніяк не фігурує у цій справі, і жодним чином. Про що є офіційні документи від правоохоронних органів. І все це легко перевірити. Але деяким "журналістам" у наш час перевіряти інформацію нецікаво. На жаль. Те, що в мирний час виглядало б як "конфлікт навколо одного підприємця", під час війни перетворюється на пробиту дірку в нашій спільній обороні Коли на бізнес навалюється потік бруду в ЗМІ, у будь-якого нормального власника відбувається простий, але дуже небезпечний перелом пріоритетів. Поки компанія працює в штатному режимі, ти можеш планувати: ось тут ми закриваємо квартал, ось тут – податок, ось тут – ще одна машина на фронт, ось тут – дрони для "своєї" роти. Але в той момент, коли на тебе починають лити бруд, ти змушений переключатися не на нові збори для бригади, а на перевірки, порятунок команди та бізнесу. В умовах війни кожна така інформаційна атака – це не просто стрес для власника та керівництва. Це прямий збиток на лінії зіткнення. Мінус одна машина, яка не доїде до бригади. Мінус партія дронів, які не будуть коригувати вогонь і рятувати життя. Мінус екіпірування та броня, яку бізнес міг би оплатити з прибутку. Те, що в мирний час виглядало б як "конфлікт навколо одного підприємця", під час війни перетворюється на пробиту дірку в нашій спільній обороні. І тут я не можу не поставити, мабуть, найнеприємніше запитання. Кому вигідно послаблювати тих, хто щодня перетворює свої гроші, час і ресурси на дрони, пікапи та спорядження для наших бригад? Якщо результатом таких інформаційних кампаній стає зменшення ресурсів у армії, то для кого вони насправді працюють – для своєї країни чи для того, кому вигідно, щоб український бізнес був слабким, заляканим і зайнятим лише своїм виживанням? Питання, звичайно, риторичне. "Інсайдерські" витоки та замовні матеріали для "сміттєвих" ЗМІ Найголовніше у справі В'ячеслава Лисенка: уся медійна атака розпочалася не з судових рішень чи якихось перевірених фактів. Вихідною точкою стали певні "інсайдерські" витоки, які миттєво перетворилися на заголовки та вирок. Ні документів, ні статусів у реєстрі, ні офіційних повідомлень – лише витік інформації, який медіа видали за істину в останній інстанції. А тепер погляньте на контраст, який вимальовується далі. Коли Лисенко звертається до суду – звичайний, передбачений законом шлях захисту честі та репутації, – частина цих самих ЗМІ різко змінює порядок денний. З першоджерела неперевіреної інформації, з тих, хто поспішно ліпив сенсації на анонімках, вони перетворюються на "жертв посягання на свободу слова". Вчора – "Лисенко відкрив казино, ми все знаємо з інсайду!", сьогодні – "Як же так, нас судять за правду!". Свобода слова – це не свобода поширювати фейки та інсинуації, особливо в країні, яка воює. Коли такі кампанії б'ють по бізнесу, який "годує" економічний фронт, вони підривають довіру до всього підприємницького співтовариства, яке сьогодні закриває діри, які держава сама не в змозі швидко залатати. Я розумію, як зручно прикриватися свободою слова. Це завжди звучить красиво, пафосно. Але свобода слова однієї людини закінчується тоді, коли вона починає порушувати права іншої людини. Коли ми стріляємо собі в ногу Поки в нашій країні існує механізм, який підриває своїх – підприємців, волонтерів, ветеранів-бізнесменів, – ми самі нівелюємо ті переваги, за які платимо кров'ю на фронті. Випадок з В'ячеславом Лисенком показує це в чистому вигляді: людину, яка роками вкладає прибуток від бізнесу в дрони та пікапи, роблять мішенню для медійних атак. Мова тут не про "священну корову – бізнес", який нібито є недоторканним. Мова про здоровий глузд. Нормальні правила гри, відповідальні ЗМІ, які перевіряють факти перед публікацією, – це такі самі елементи оборони, як ППО та артилерія. Коли вони працюють проти нас самих, ми не просто втрачаємо ресурси. Ми віддаємо ворогу перевагу, яку він і так намагається захопити ударами по нашій економіці та єдності. Стратегія, за якої свої б'ють своїх, а особливо тих, хто "годує" армію, не може закінчитися перемогою. У кращому разі – це постріл собі в ногу, у гіршому – у спину тим, хто зараз у скрутному становищі. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69cc1c7ab93d9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69c5817d1c2b5/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Thu, 26 Mar 2026 19:57:01 +0200 Призначення Юрія Анатолійовича Радченка виконувачем обов'язків ректора Національного університету фізичного виховання і спорту України – це значно більше, ніж кадрове рішення в межах одного вишу. Це сигнал. Сигнал про те, що в Україні нарешті починають приходити на керівні посади люди, які не просто формально визнають важливість ветеранської політики, а реально живуть цими цінностями, втілюють їх у практиці, відкривають для ветеранів двері, які для багатьох роками були зачиненими. І це принципово важливо. Бо сьогодні Україна живе в умовах великої війни. Мільйони людей прямо або опосередковано пов'язані з фронтом. Сотні тисяч наших захисників і захисниць уже пройшли через бойові дії, поранення, втрати здоров'я, важкі психологічні й фізичні випробування. Ще більше людей повернуться з війни завтра. І питання вже давно не в тому, чи повинна держава і суспільство змінитися під цей новий масштаб ветеранської реальності. Питання тільки в тому, наскільки швидко, чесно і системно ми це зробимо. Саме тому призначення проветеранського керівника в один із ключових спортивних університетів країни – це рішення не лише про освіту. Це рішення про майбутню модель України. Національний університет фізичного виховання і спорту України – це не просто навчальний заклад. Це інституція, яка формує фахівців, тренерів, науковців, педагогів, менеджерів спорту, а значить – формує підходи до фізичної культури, реабілітації, підготовки молоді, національної стійкості. У час війни такий університет не має права бути відірваним від потреб держави, від потреб війська, від потреб ветеранів. І якщо його очолює людина, яка це розуміє не з чужих слів, а з конкретної справи, – це добрий знак для всієї країни. Сьогодні нам критично потрібні саме такі керівники. Не нейтральні адміністратори. Не випадкові менеджери. Не люди, для яких слово "ветеран" – лише рядок у державній програмі чи елемент політкоректної риторики. Нам потрібні керівники, які усвідомлюють: турбота про ветеранів – це не факультатив, не другорядна гуманітарна тема і не декоративна "соціальна відповідальність". Це необхідна умова перемоги. Чому? Тому що перемога – це не лише успішні бойові дії. Перемога – це ще й здатність держави повернути гідність, силу, перспективу і суб'єктність тим, хто її захищав. Якщо країна не створює для ветерана середовище поваги, розвитку, нових можливостей, професійної і спортивної реалізації, – вона послаблює саму себе. Якщо ветеран після фронту не бачить шляху вперед, не бачить свого місця в цивільному житті, не бачить інституцій, які готові працювати з ним системно і по-справжньому, – це б'є по моральному фундаменту держави. Саме тому університети, особливо профільні спортивні університети, мають бути не спостерігачами, а активними учасниками національної ветеранської політики. Для ветерана з пораненням, для людини після ампутації, для важкопораненого захисника спорт – це не просто про фізичну форму. Це про повернення контролю над власним тілом. Про гідність. Про дисципліну. Про відчуття сили замість відчуття втрати. Про нову команду, нову мету, нову мотивацію. Про шлях від болю і травми до досягнення, рекорду, міжнародної арени і гордості за прапор України. І саме такі заклади, як Національний університет фізичного виховання і спорту України, мають не просто "пускати" ветеранів у цей простір, а цілеспрямовано будувати для них нові можливості. Українська молодь так само має виховуватися в дусі патріотизму, поваги до подвигу військових і усвідомлення того, що свобода держави має конкретну ціну. І цю ціну щодня платять живі люди – воїни, ветерани, їхні родини. Молодь повинна бачити в університетах не безбарвний нейтралітет, а чітку ціннісну позицію. Повагу до захисника. Повагу до прапора. Повагу до служіння. Повагу до тих, хто заплатив власним здоров'ям за право українських студентів вчитися, мріяти, будувати кар'єру і жити у своїй державі. У цьому сенсі постать Юрія Радченка є абсолютно закономірною і сильною. У публічному просторі час від часу намагаються нав'язати думку, що це нібито "невідома людина" для університету. Але це не відповідає дійсності. Йдеться про фахівця, який має і спортивну, і наукову, і викладацьку, і організаційну біографію, глибоко пов'язану з НУФВСУ. Він є випускником цього університету 1996 року, випускником аспірантури НУФВСУ 2010 року, у 2011 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук з фізичного виховання і спорту на тему контролю технічної підготовленості борців греко-римського стилю з урахуванням психофізіологічних особливостей, а у 2025 році захистив докторську дисертацію з теми теоретико-методичних основ системи оцінювання підготовленості юних спортсменів у єдиноборствах на матеріалі рукопашного бою. З 2020 року він працює в НУФВСУ як викладач, старший викладач, доцент кафедри спортивних єдиноборств та силових видів спорту. Тобто мова не про сторонню людину, а про людину системи, яка пройшла в ній довгий шлях і має для неї як професійний, так і особистий зміст. Не менш важливо й те, що Юрій Радченко – це не кабінетний теоретик. Це людина з державним визнанням і високим спортивним авторитетом. Він – заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури і спорту України, майстер спорту України з вільної боротьби, майстер спорту СРСР з вільної боротьби, майстер 6-го дану з рукопашного бою. Це біографія людини, яка знає спорт не з протоколів і звітів, а з практики, напруження, дисципліни й результату. Але сьогодні найважливіше навіть не це. Найважливіше – його реальна ветеранська орієнтованість. Юрій Анатолійович уже довів, що для нього ветерани – не красиве слово. Він уже дав шанс на нове життя не одному ветерану, не одному важкопораненому захиснику, який у битві за свободу України втратив кінцівки, пройшов складну реабілітацію і шукав спосіб повернутися до активного, достойного життя. І саме це має визначальне значення. Бо керувати таким університетом повинен не просто адміністратор із дипломом і титулами, а людина, яка відчуває запит часу і відповідає на нього ділом. Показово, що діяльність Радченка вже поєднує освіту, науку й практичну роботу з ветеранами. Серед заходів, до організації яких він долучався в НУФВСУ, – майстер-клас "Основи адаптивного рукопашного бою", майстер-клас "Рух – це життя. Ветеранський спорт", захід "Спорт і ветерани війни – змагання, що об'єднують", а також майстер-клас з рукопашного бою як засобу спеціальної фізичної та психологічної підготовки працівників правоохоронних органів і спеціальних служб у межах міжнародної конференції "Сталий розвиток і спадщина у спорті". Це не випадкові епізоди. Це свідчення того, що він бачить університет як простір, де спорт служить не лише медалям, а й відновленню людей, посиленню держави, взаємодії науки, безпеки, освіти й ветеранської політики. Його діяльність охоплює підготовку студентів, роботу з ветеранами, співпрацю з державними органами, розвиток прикладної науки. Він працює у спеціалізованих вчених радах як опонент і рецензент, бере участь у міжнародних та всеукраїнських конференціях, круглих столах, семінарах. Це означає, що за його постаттю стоїть не одноразовий піар-ефект, а системна багаторічна робота. І саме такі люди сьогодні повинні очолювати українські інституції. Бо в умовах війни будь-яка велика освітня або спортивна установа неминуче стає частиною національного фронту. Один фронт тримає зброю. Інший – формує майбутнє країни, її молодь, її культуру, її реабілітаційну спроможність, її цінності. Там, де керівництво не розуміє цього, починається відставання. Там, де ветеранська політика існує лише на папері, починається відчуження. Там, де немає поваги до ветерана, немає і поваги до держави як такої. На жаль, багатьом українським навчальним закладам цього все ще бракує. Десь бракує сміливості. Десь – розуміння масштабу змін. Десь – внутрішньої готовності визнати, що країна вже інша і старі моделі роботи більше не відповідають реальності. А десь є й відвертий спротив тому, щоб ветерани, військові цінності, патріотичне виховання та культура поваги до захисника ставали центром інституційної політики. Комусь це не подобається. Комусь комфортніша стара інерція. Комусь зручніше жити так, ніби війна існує окремо від освіти, спорту, науки й управління. Але так більше не буде. Україна вистоїть і переможе лише як держава, що навчилася ставити ветерана не на периферію, а в центр справедливого суспільного порядку. Не як об'єкт жалю, а як носія досвіду, авторитету, сили, дисципліни й нового стандарту відповідальності. Коли університет відкриває двері пораненому ветерану, коли створює програми, адаптовані можливості, нові спортивні траєкторії, нові ролі для тих, хто пройшов війну, – він не просто допомагає окремій людині. Він формує здорову країну після війни. Саме тому проветеранський ректор у Національному університеті фізичного виховання і спорту України – це добра новина не лише для спортивної спільноти. Це добра новина для всіх, хто вірить у сильну, справедливу, відповідальну Україну. Для всіх, хто вважає, що молодь повинна виховуватися на прикладах служіння, а не байдужості. Для всіх, хто розуміє: спорт у час війни – це не периферія, а один із важливих інструментів відновлення нації. Для всіх, хто переконаний, що ветеранська орієнтованість керівника – це не бонус, а обов'язкова якість державного управління в сучасній Україні. Юрій Радченко саме та людина, яка має для цього і досвід, і авторитет, і фах, і головне – правильну систему цінностей. Тому його призначення слід розглядати не як виняток, а як орієнтир. Як приклад того, якими повинні бути українські керівники у 2026 році. Людьми справи. Людьми держави. Людьми, для яких турбота про ветеранів є не формальністю, а принципом. Сьогодні підтримка ветеранів – це внесок у перемогу. Створення для них освітніх, спортивних і професійних можливостей – це внесок у перемогу. Виховання молоді в повазі до подвигу військових – це внесок у перемогу. І якщо Національний університет фізичного виховання і спорту України справді стане одним із центрів такої роботи, це буде перемога не лише одного вишу. Це буде перемога правильної державної логіки. Саме тому поява проветеранського ректора в такому університеті є подією національного значення. І саме тому це рішення потрібно не просто привітати. Його потрібно підтримати – як крок до тієї України, за яку воюють наші захисники. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69c5817d1c2b5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69af1b5cbb51f/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Mon, 09 Mar 2026 20:11:24 +0200 Чи можна сьогодні ефективно повернути ветеранів в економіку? Можна, якщо створити фінансову інфраструктуру, що дозволить мільйонам людей, які повертаються з фронту, запускати власний бізнес і працювати на ринку. Поки що одним із головних бар'єрів для ветеранського підприємництва є доступ до капіталу. І доки ця проблема не буде вирішена, значна частина економічного потенціалу країни залишатиметься нереалізованою. Разові гранти чи короткострокові програми підтримки можуть допомогти окремим ініціативам, але вони не формують системний ринок. Для розвитку ветеранського підприємництва потрібні механізми, які працюють постійно: через банківські інструменти, інвестиції та партнерство між фінансовими інституціями. Саме таку логіку закладено в ідею Приватних ветеранських облігацій – моделі, у якій залучені кошти інвесторів спрямовуються на кредитування підприємців-ветеранів. Завдання проєкту полягає у тому, щоб перевести підтримку ветеранів із площини благодійності в площину інвестицій та економічного розвитку. Участь великого системного банку в проєкті змінює статус цієї розмови та переводить тему ветеранського підприємництва з нішевого соціального питання в сектор інституційної довіри та ринкових інструментів. Саме тому рішення OTP Bank долучитися до проєкту Приватних ветеранських облігацій варто розглядати не лише як партнерство окремого банку з ініціативою, а як сигнал, що ветеранський сегмент поступово входить у поле уваги фінансового ринку. Коли до інструменту долучається великий системний банк із сильною управлінською культурою та високою репутацією, це створює інституційну довіру до ветеранської економіки. У час великої війни та економічної напруги справжнє лідерство проявляється не в деклараціях, а в готовності ухвалювати рішення з довгостроковою перспективою. Голова правління банку Володимир Мудрий та команда OTP Bank продемонстрували саме такий стратегічний і практичний підхід, що реалізується через конкретний фінансовий інструмент. Позиція ветеранів давно сформована, і вона проста: Україна не вистоїть і не відновиться без сильної ветеранської економіки. Ми надто довго дивилися на повернення захисників переважно через призму медицини, соціального захисту та психологічної підтримки. Усе це потрібно, але лише цього недостатньо. Людина повертається з війни не лише з потребою в лікуванні чи правовому статусі. Вона повертається з питаннями: де її місце в мирному житті? Як забезпечити родину? Як знову стати повноцінним учасником економіки, а не об'єктом опіки? І тут ми впираємося в головне. Найбільшою перепоною для ветерана після фронту є не відсутість ідей, мотивації чи досвіду, а саме доступ до капіталу. Ветеран може мати сильну бізнес-ідею, дисципліну і досвід управління людьми в умовах високого ризику. Але коли він приходить на фінансовий ринок, часто стикається зі стандартною логікою: недостатня застава, відсутня кредитна історія, підвищений ризик, бюрократія. У результаті банківська система, яка добре працює для звичайного позичальника, дає збій, коли перед нею людина з нестандартною біографією, але з високим потенціалом. І це проблема не лише ветерана. Це проблема держави. Бо кожен ветеранський бізнес, який не запускається через відсутність фінансування, – це втрачені робочі місця, податки і можливості для громад. Нам потрібен механізм, у якому ветеран не є "складним випадком", а є клієнтом, чий ризик можна професійно оцінити, чию мотивацію можна зрозуміти, чий бізнес можна супроводити, а не просто формально відсіяти. Потрібна спеціалізована експертиза, швидші рішення, адаптовані фінансові продукти, нормальний людський супровід, а не паперова відписка. Фінансування має означати розвиток, а не дорогу в боргову пастку. Саме в цьому і є сенс Приватних ветеранських облігацій, адже це не декоративна соціальна акція, а спроба створити інструмент, який включає ветеранське підприємництво в реальний обіг капіталу. Інструмент, який переводить розмову з площини співчуття в площину співінвестування, з площини "треба допомогти ветеранам" – у площину "потрібно інвестувати в стійкість країни через ветеранську економіку". Водночас варто визнати: наразі до ініціативи Приватні ветеранські облігації долучився лише другий банк. Для когось це привід сказати, що процес почався, а для мене – і позитивний знак, і водночас діагноз. Для країни, де мільйони людей мають прямий чи непрямий досвід війни, це означає, що фінансовий ринок поки не повністю відповідає масштабам виклику. Отже, наше завдання – не просто радіти окремим крокам, а зробити їх нормою. Ветеранський сегмент має розглядатися не як соціальна проблема, а як потенційний драйвер економічного розвитку. Ветеранське бізнес-ком'юніті щиро вдячне Володимиру Мудрому та всій команді OTP Bank за стратегічну позицію. У цьому випадку слова про повагу та солідарність із захисниками підкріплені конкретним рішенням. Повагу легко декларувати, але значно складніше інституціоналізувати її у фінансовому інструменті. Ринок має побачити у ветеранському сегменті не проблему, а можливості – частину фінансової інфраструктури держави. Чому це важливо? Тому що питання ветеранських фінансових інституцій – це вже не лише дискусія про банківські продукти, а питання національної безпеки. Сильна ветеранська економіка – це коли ветеран повертається не в соціальний вакуум, а в систему можливостей. Коли його не просять бути вдячним за мінімальну підтримку, а пропонують реальний фінансовий маршрут. Коли держава, банки, інвестори й профільні інституції працюють не у форматі розірваних фрагментів, а як єдиний механізм. Для ветеранів-підприємців це не абстрактна теорія. Бо вони добре знають, що таке життя після фронту, у якому треба не просто вижити, а вибудувати нову економічну опору. В Україні нині є тисячі ветеранів, які здатні створювати сильні компанії, відкривати виробництва, розвивати сервіси, заходити в технології, будувати нову бізнес-культуру. Їм не потрібна жалість. Їм потрібен місток до капіталу. Ось чому кожне рішення системного банку підтримати такий інструмент має значення. Бо справедливість після війни – це не тільки нагороди, слова вдячності й правильні промови. Це ще й доступ до інструментів росту, це ситуація, коли ветеран не просить у держави, а входить у ринок як сильний, мотивований і гідний учасник. Коли ветеран має доступ до капіталу, він створює бізнес. Бізнес створює робочі місця і податки. Податки підсилюють громади і державу. Це проста економічна логіка, яка безпосередньо впливає на стійкість країни. І навпаки: коли ветеран не має доступу до фінансування, виникає розрив між людиною і системою. Людина, яка ризикувала життям за країну, стикається з ринком, який не знає, як її оцінити. І це не лише економічна помилка, а стратегічна короткозорість. Саме тому на ветеранські фінансові інституції потрібно дивитися так само, як на дороги, енергетику чи зв'язок. Це інфраструктура, але не в бетоні, а в довірі та в русі капіталу. Саме так я бачу майбутнє. І саме тому вважаю, що рішення системного європейського банку долучитися до проєкту Приватних ветеранських облігацій – це не просто хороша новина. Це ознака того, що ми рухаємося в правильному напрямку. Ветеранська економіка – це не додаток до відновлення країни. Це одна з його основ. І від того, чи зможе фінансова система створити для неї повноцінні інструменти, значною мірою залежить, якою буде економіка України після війни. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69af1b5cbb51f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/697bcb062f060/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Thu, 29 Jan 2026 22:03:02 +0200 Гроші не нейтральні. Вони або цементують довіру й відчуття справедливості в суспільстві – або роз'їдають його зсередини. Україна вже живе в новій реальності: ми – нація ветеранів. Це не метафора і не політичний слоган. Це соціальна, економічна й культурна рамка, під яку має перебудовуватися країна: ринок праці, освіта, медицина, державні сервіси, а також – фінансовий сектор. Бо повернення ветерана в цивільне життя починається не з гасел. Воно починається з доступу до ресурсу: до фінансування, до інвестицій, до довіри. І тут небанківський фінансовий ринок може бути або частиною рішення, або частиною проблеми. 1) Небанківський ринок: великий, швидкий і все більш відповідальний Небанківські фінансові установи давно перестали бути "другим ешелоном" економіки. Національний банк фіксує, що активи небанківських фінустанов зростають, а їхня частка у фінансовому секторі – суттєва: у І кварталі 2025 року активи небанківських фінустанов сягнули 508,4 млрд грн, що становило 10,3% активів фінансового сектору. Станом на 1 листопада 2025 року в Україні працювало 787 учасників небанківського фінансового ринку. Серед них – 417 фінансових компаній, 53 страховики non-life, 10 life-страховиків, 52 кредитні спілки, 74 ломбарди та інші сегменти. Небанківський сектор поєднує швидкий, технологічний, доступний і конкурентоспроможний сервіс, який водночас викликає довіру. Адже саме небанківські гравці найчастіше працюють там, де банкам дорого або незручно: мікрокредитування, факторинг, лізинг, страхові продукти для малого бізнесу, онлайн-сервіси для людей, які мають нерегулярний або обмежений фінансовий запас. Війна підняла ціну помилки. Коли у країні мільйони людей проходять фронт – будь-яка несправедливість у цивільному житті множиться на втому, травму та відчуття зради. А фінанси – це той нерв, який болить першим. Регуляторний нагляд, прозорість, комплаєнс, захист прав споживачів – це питання національної стійкості. 2) Чому підтримка ветеранського підприємництва – це не "соціалка", а економічна оборона Люди, які пройшли війну, часто мають ключові якості підприємця: дисципліну, відповідальність, швидке прийняття рішень, здатність працювати в умовах невизначеності. Але є один бар'єр, який ламає навіть найсильніших: доступ до капіталу. Ветеран повертається – і бачить таке: ● банк просить ідеальну кредитну історію та заставу; ● інвестор хоче гарантій; ● ринок праці не дає гідної рамки; ● держава часто не встигає. Як наслідок, втрачається темп, який важливий для економіки у війні так само, як темп для армії на полі бою. Тому підтримка ветеранського підприємництва – це частина обороноздатності, що повертає людей у продуктивне життя, створює нові виробництва, локальні економіки, стабільність громад. 3) ПВО: інвестиційна модель, яка працює – і яку вже помітили великі гравці Є речі, які не треба вигадувати десять років. Їх треба просто зробити правильно – і масштабувати. Проєкт "Приватні ветеранські облігації" (ПВО) - саме з таких рішень. Його логіка проста: цивільні інвестори купують облігації, а залучені кошти спрямовуються на фінансування ветеранських бізнесів – під адекватні умови та зі зрозумілою економікою процесу. LIGA.net описує механіку так: "Гроші залучають, продаючи облігації під 6% річних." (ЛІГА.biz) І дає ключовий результат, який для мене важливіший за будь-які презентації: "Кошти вже отримали 19 ветеранських бізнесів на загальну суму 150 млн грн." (ЛІГА.biz) Що це означає в реальності? Це означає, що гроші – дійшли. Не "в теорії", не "планується грант", не "після перемоги". Вони вже працюють у бізнесах. І ще один важливий маркер: у ПВО заходять не лише ветерани й приватні інвестори "по серцю". За даними LIGA.net, у ветеранські облігації інвестував, зокрема, Олександр Соколовський, власник групи компаній "Текстиль-Контакт" – і відкрито говорить, що справа не у доходності. (ЛІГА.biz) Це і є той момент, коли суспільство починає ставати безпечнішим, надійнішим і справедливішим: коли сильні цивільні гравці показують приклад, що "ветерани – це не проблема", а стратегічний актив країни. 4) Кейс Aventus Ukraine (CreditPlus, pluscard): коли небанківська компанія стає партнером стійкості 12 листопада на Digital Banking Conference 2025 ТОВ "АВЕНТУС УКРАЇНА" (бренди CreditPlus і pluscard) отримало відзнаку від Асоціації підприємців-ветеранів АТО за підтримку ветеранського підприємництва та участь у проєкті ПВО. Фінансова позиція й масштаб ТОВ "АВЕНТУС УКРАЇНА" працює на ринку з 2017 року. За офіційною фінансовою звітністю, оприлюдненою на сайті Національного банку України, за 9 місяців 2025 року компанія отримала 1,8 млрд грн доходу та 235 млн грн чистого прибутку (https://bank.gov.ua/ua/statistic/supervision-statist). А на початку 2026 року Національний банк вперше визначив перелік значимих фінансових компаній, і до нього увійшло ТОВ "АВЕНТУС УКРАЇНА". (Національний банк України) Компанія належить до фінансових установ, рішення яких мають важливе значення для фінансового ринку країни. Якість сервісу як конкурентна перевага У фінансовому секторі довіра – ключова та комплексна річ, яку не створити лише рекламою.У 2024 році, за результатами FinAwards, Володимира Довгаля було визнано "Найкращим CEO мікрофінансової організації". (Мінфін) А в тій самій премії CreditPlus відзначали у номінаціях, пов'язаних із якістю обслуговування клієнтів. (Мінфін) Чому тут важлива персональна ініціатива Ідея підтримати ПВО виникла на рівні керівництва компанії. Ініціатором виступив CEO Aventus Ukraine Володимир Довгаль. За повідомленням Асоціації українських банків, Aventus Ukraine долучилася до ініціативи, придбавши облігації на суму 3 млн грн; у матеріалі також зазначено, що на той момент загальний обсяг інвестицій у межах проєкту становив близько 25 млн грн. (aub.org.ua) А публічна комунікація АПВА фіксувала важливий символічний факт: Aventus Ukraine стала першою фінансовою компанією, що придбала приватні ветеранські облігації. (Facebook) Подібні рішення поступово формують практику участі небанківських фінансових компаній у спільних проєктах. 5) Чому це має стати трендом для великого цивільного бізнесу У 2026-2027 роках у країні буде величезний запит на одну річ: нормальне цивільне життя. І його не зроблять лише держава або волонтери. Його зроблять системні гравці економіки: ● великі компанії; ● фінансовий сектор; ● корпоративні інвестори; ● лідери ринків. Реінтеграція – це значно більше, ніж термін із документів. Фактично йдеться про економічний процес, який має працювати і який потребує фінансування. ПВО дає бізнесу зрозумілий спосіб долучитися до цього процесу через інвестиційний інструмент.Це не "збір", не "донат", не "разова благодійність". Такий формат участі створює реальний результат і дозволяє ветеранам повернутися до активної ролі в економіці. І тут кейс Aventus Ukraine важливий не тільки сумою, а й прецедентом: "Ми – перші".А значить, інші вже не можуть сказати "це неможливо". 6) Що може зробити бізнес уже зараз Я звертаюся до власників і CEO великих цивільних компаній – особливо тих, хто заробляє в Україні, користується українською інфраструктурою, українськими людьми, українською свободою. 1. Виділіть частину інвестпортфеля/резервів на інструменти підтримки ветеранського бізнесу (ПВО – один із таких інструментів). 2. Зробіть це публічно: суспільству потрібні приклади, а не "тиха доброта". 3. Підключіть компетенції: фінанси + консалтинг + ринки збуту. Ветеранському бізнесу часто потрібні не лише гроші, а й доступ до ланцюжків постачання і продажу. 4. Поставте собі KPI на ветеранські партнерства – як на кібербезпеку чи комплаєнс. Бо це теж про стійкість. Фінальний висновок Небанківський фінансовий сектор в Україні вже великий і впливовий. І тепер питання не в тому, чи "може" він бути соціально відповідальним. Питання – чи готовий він брати участь у формуванні нової країни, де ветерани не просять милостиню, а отримують ресурс для розвитку, масштабування й створення цінності. Aventus Ukraine показала, що відповідальність – це не абстракція, а конкретні рішення, конкретні суми і конкретна позиція. Тепер черга інших. Бо справедливість – це не емоція. Це інституція. І фінанси – один із найсильніших способів цю інституцію побудувати. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/697bcb062f060/