https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69cc1c7ab93d9/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Tue, 31 Mar 2026 22:11:54 +0300 Сьогодні майже кожен бізнес в Україні допомагає армії. Я спілкувався та дружу з десятками таких підприємців-донорів Сил Оборони України. Один із них – В'ячеслав Лисенко – перерахував сотні мільйонів через сімейний фонд, підтримує співробітників-військових. А натомість отримує інформаційну кампанію проти себе та міф про "підпільне казино". Коли бізнес змушений перейти від волонтерської допомоги до захисту себе, армія отримує менше донорської підтримки. То кому ж це вигідно? Я пишу це як людина, яка бачила війну не лише у новинах. Я – військовий і підприємець водночас. Мені довелося опинитися на нульовій позначці й паралельно думати про рахунки, про зарплати, про те, як не дати компанії розвалитися, поки частина команди в армії, інша частина – волонтери, а третя частина намагається просто вижити в новій реальності. І за останні роки я поспілкувався з десятками підприємців – від малого бізнесу до великих гравців. У всіх різний масштаб, але одна спільна риса: вони тягнуть на собі цю війну так само, як і ті, хто в окопах. Зараз в Україні, чесно кажучи, важко знайти бізнес, який хоча б раз не допоміг армії. Хтось організував збір коштів на дрон, хтось віддав місячний прибуток, хтось взяв на себе забезпечення цілої роти чи батальйону. Для багатьох це вже не разовий спалах емоцій 2022 року, а чітко вбудована в операційну діяльність частина життя компанії. Для таких підприємців "скинутися на армію" – це не акція, не PR, не галочка. Це така ж частина щоденної рутини, як сплатити податок, виписати рахунок або підписати контракт із клієнтом. Донати, закупівля техніки, ремонт машин, реабілітація поранених, підтримка сімей – все це стало окремою, невидимою у звітності "функцією бізнесу під час війни". І ось тут важливо називати речі своїми іменами. Коли проти такого бізнесу запускають медійну кампанію, коли на нього нападають із публічним очорненням, це не про абстрактний "іміджевий ризик". Це про дуже конкретний мінус на фронті. Мінус один пікап, який не доїде до бригади. Мінус партія БПЛА, які не полетять працювати проти ворога. Мінус комплект РЕБ, який не прикриє наших. Мінус оплачена реабілітація для тих, хто вже відстрілявся і повернувся без ноги (як я, наприклад) або без руки. Кожного разу, коли тилові силовики перетворюють працюючого платника податків і донора СОУ на "підозрюваного", вони фактично викреслюють з оборони країни дуже конкретні ресурси. В'ячеслав Лисенко та міф про "підпільне казино" В'ячеслав Лисенко – це людина, яка десятиліттями будувала бізнес, створювала робочі місця і паралельно розвивала системну благодійність. Це не історія про "совість, що раптово прокинулася у 2022-му". Благодійність родини Лисенко почалася задовго до повномасштабного вторгнення, коли допомагати СОУ ще не було масовим трендом. Фонд організувала мама В'ячеслава ще 30 років тому, і за роки війни з 2014 року через допомогу фонду пройшли сумарно вже сотні мільйонів гривень, спрямованих на фронт, на допомогу СОУ: техніка, екіпірування, автомобілі, підтримка тих, хто воює і хто повертається. Після 24 лютого 2022 року масштаб тільки зріс: більше машин, більше дронів, більше адресної допомоги конкретним підрозділам і бійцям. З початку великого вторгнення на СОУ спрямовано вже понад триста мільйонів гривень. Для співробітників-військових його компаній допомога стала нормою, а не винятком: їм зберігали робочі місця, підтримували сім'ї, допомагали після ротацій і травм. І ось на такий бізнес деякі медійні хижаки (акулами пера їх важко назвати) реагують не підтримкою, хай навіть інформаційною, а дивними зливами у вигляді нібито інсайдерської інформації та спробами створити гучну історію за будь-яку ціну. У квітні 2024 року правоохоронці заходять до двох будівель, в одній з яких розташований офіс CEO Club Ukraine, одним із співвласників якого є Лисенко. Після цього в ЗМІ розпочинається спланована інформаційна атака на CEO Club та В'ячеслава Лисенка. Низка інфомайданчиків та сайтів-смітників випускають матеріали, де з посиланням на "інсайдера в правоохоронних органах" В'ячеслава Лисенка називають організатором якогось там казино та кол-центру, що працюють "під кришою CEO Club". Пишуть, що БЕБ нібито вісім місяців "стежило за Лисенком", що йому висунули звинувачення і він "сховався за кордоном". У підживлених грошима на брудний піар "журналістів" включається бурхлива фантазія. Але 6 травня Бюро економічної безпеки робить офіційну заяву: діяльність CEO Club та його посадових осіб не є предметом досудового розслідування детективів БЕБ. Сам клуб підтверджує, що, так, правоохоронці завітали до них, але нічого не було, жодних вилучень чи підозр. Здавалося б, після цього будь-яка відповідальна редакція повинна як мінімум скоригувати формулювання, як максимум – визнати, що поспішила з висновками. Але ні. Незважаючи на позицію БЕБ та CEO Club, частина недобросовісних ресурсів та анонімних Telegram-каналів продовжує випускати тексти та дописи у тому ж дусі: Лисенка, як і раніше, подають як "організатора підпільного казино" та "шахрайського кол-центру", а офіційне спростування просто ігнорують. При цьому Лисенко взагалі ніяк не фігурує у цій справі, і жодним чином. Про що є офіційні документи від правоохоронних органів. І все це легко перевірити. Але деяким "журналістам" у наш час перевіряти інформацію нецікаво. На жаль. Те, що в мирний час виглядало б як "конфлікт навколо одного підприємця", під час війни перетворюється на пробиту дірку в нашій спільній обороні Коли на бізнес навалюється потік бруду в ЗМІ, у будь-якого нормального власника відбувається простий, але дуже небезпечний перелом пріоритетів. Поки компанія працює в штатному режимі, ти можеш планувати: ось тут ми закриваємо квартал, ось тут – податок, ось тут – ще одна машина на фронт, ось тут – дрони для "своєї" роти. Але в той момент, коли на тебе починають лити бруд, ти змушений переключатися не на нові збори для бригади, а на перевірки, порятунок команди та бізнесу. В умовах війни кожна така інформаційна атака – це не просто стрес для власника та керівництва. Це прямий збиток на лінії зіткнення. Мінус одна машина, яка не доїде до бригади. Мінус партія дронів, які не будуть коригувати вогонь і рятувати життя. Мінус екіпірування та броня, яку бізнес міг би оплатити з прибутку. Те, що в мирний час виглядало б як "конфлікт навколо одного підприємця", під час війни перетворюється на пробиту дірку в нашій спільній обороні. І тут я не можу не поставити, мабуть, найнеприємніше запитання. Кому вигідно послаблювати тих, хто щодня перетворює свої гроші, час і ресурси на дрони, пікапи та спорядження для наших бригад? Якщо результатом таких інформаційних кампаній стає зменшення ресурсів у армії, то для кого вони насправді працюють – для своєї країни чи для того, кому вигідно, щоб український бізнес був слабким, заляканим і зайнятим лише своїм виживанням? Питання, звичайно, риторичне. "Інсайдерські" витоки та замовні матеріали для "сміттєвих" ЗМІ Найголовніше у справі В'ячеслава Лисенка: уся медійна атака розпочалася не з судових рішень чи якихось перевірених фактів. Вихідною точкою стали певні "інсайдерські" витоки, які миттєво перетворилися на заголовки та вирок. Ні документів, ні статусів у реєстрі, ні офіційних повідомлень – лише витік інформації, який медіа видали за істину в останній інстанції. А тепер погляньте на контраст, який вимальовується далі. Коли Лисенко звертається до суду – звичайний, передбачений законом шлях захисту честі та репутації, – частина цих самих ЗМІ різко змінює порядок денний. З першоджерела неперевіреної інформації, з тих, хто поспішно ліпив сенсації на анонімках, вони перетворюються на "жертв посягання на свободу слова". Вчора – "Лисенко відкрив казино, ми все знаємо з інсайду!", сьогодні – "Як же так, нас судять за правду!". Свобода слова – це не свобода поширювати фейки та інсинуації, особливо в країні, яка воює. Коли такі кампанії б'ють по бізнесу, який "годує" економічний фронт, вони підривають довіру до всього підприємницького співтовариства, яке сьогодні закриває діри, які держава сама не в змозі швидко залатати. Я розумію, як зручно прикриватися свободою слова. Це завжди звучить красиво, пафосно. Але свобода слова однієї людини закінчується тоді, коли вона починає порушувати права іншої людини. Коли ми стріляємо собі в ногу Поки в нашій країні існує механізм, який підриває своїх – підприємців, волонтерів, ветеранів-бізнесменів, – ми самі нівелюємо ті переваги, за які платимо кров'ю на фронті. Випадок з В'ячеславом Лисенком показує це в чистому вигляді: людину, яка роками вкладає прибуток від бізнесу в дрони та пікапи, роблять мішенню для медійних атак. Мова тут не про "священну корову – бізнес", який нібито є недоторканним. Мова про здоровий глузд. Нормальні правила гри, відповідальні ЗМІ, які перевіряють факти перед публікацією, – це такі самі елементи оборони, як ППО та артилерія. Коли вони працюють проти нас самих, ми не просто втрачаємо ресурси. Ми віддаємо ворогу перевагу, яку він і так намагається захопити ударами по нашій економіці та єдності. Стратегія, за якої свої б'ють своїх, а особливо тих, хто "годує" армію, не може закінчитися перемогою. У кращому разі – це постріл собі в ногу, у гіршому – у спину тим, хто зараз у скрутному становищі. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69cc1c7ab93d9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69c5817d1c2b5/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Thu, 26 Mar 2026 19:57:01 +0200 Призначення Юрія Анатолійовича Радченка виконувачем обов'язків ректора Національного університету фізичного виховання і спорту України – це значно більше, ніж кадрове рішення в межах одного вишу. Це сигнал. Сигнал про те, що в Україні нарешті починають приходити на керівні посади люди, які не просто формально визнають важливість ветеранської політики, а реально живуть цими цінностями, втілюють їх у практиці, відкривають для ветеранів двері, які для багатьох роками були зачиненими. І це принципово важливо. Бо сьогодні Україна живе в умовах великої війни. Мільйони людей прямо або опосередковано пов'язані з фронтом. Сотні тисяч наших захисників і захисниць уже пройшли через бойові дії, поранення, втрати здоров'я, важкі психологічні й фізичні випробування. Ще більше людей повернуться з війни завтра. І питання вже давно не в тому, чи повинна держава і суспільство змінитися під цей новий масштаб ветеранської реальності. Питання тільки в тому, наскільки швидко, чесно і системно ми це зробимо. Саме тому призначення проветеранського керівника в один із ключових спортивних університетів країни – це рішення не лише про освіту. Це рішення про майбутню модель України. Національний університет фізичного виховання і спорту України – це не просто навчальний заклад. Це інституція, яка формує фахівців, тренерів, науковців, педагогів, менеджерів спорту, а значить – формує підходи до фізичної культури, реабілітації, підготовки молоді, національної стійкості. У час війни такий університет не має права бути відірваним від потреб держави, від потреб війська, від потреб ветеранів. І якщо його очолює людина, яка це розуміє не з чужих слів, а з конкретної справи, – це добрий знак для всієї країни. Сьогодні нам критично потрібні саме такі керівники. Не нейтральні адміністратори. Не випадкові менеджери. Не люди, для яких слово "ветеран" – лише рядок у державній програмі чи елемент політкоректної риторики. Нам потрібні керівники, які усвідомлюють: турбота про ветеранів – це не факультатив, не другорядна гуманітарна тема і не декоративна "соціальна відповідальність". Це необхідна умова перемоги. Чому? Тому що перемога – це не лише успішні бойові дії. Перемога – це ще й здатність держави повернути гідність, силу, перспективу і суб'єктність тим, хто її захищав. Якщо країна не створює для ветерана середовище поваги, розвитку, нових можливостей, професійної і спортивної реалізації, – вона послаблює саму себе. Якщо ветеран після фронту не бачить шляху вперед, не бачить свого місця в цивільному житті, не бачить інституцій, які готові працювати з ним системно і по-справжньому, – це б'є по моральному фундаменту держави. Саме тому університети, особливо профільні спортивні університети, мають бути не спостерігачами, а активними учасниками національної ветеранської політики. Для ветерана з пораненням, для людини після ампутації, для важкопораненого захисника спорт – це не просто про фізичну форму. Це про повернення контролю над власним тілом. Про гідність. Про дисципліну. Про відчуття сили замість відчуття втрати. Про нову команду, нову мету, нову мотивацію. Про шлях від болю і травми до досягнення, рекорду, міжнародної арени і гордості за прапор України. І саме такі заклади, як Національний університет фізичного виховання і спорту України, мають не просто "пускати" ветеранів у цей простір, а цілеспрямовано будувати для них нові можливості. Українська молодь так само має виховуватися в дусі патріотизму, поваги до подвигу військових і усвідомлення того, що свобода держави має конкретну ціну. І цю ціну щодня платять живі люди – воїни, ветерани, їхні родини. Молодь повинна бачити в університетах не безбарвний нейтралітет, а чітку ціннісну позицію. Повагу до захисника. Повагу до прапора. Повагу до служіння. Повагу до тих, хто заплатив власним здоров'ям за право українських студентів вчитися, мріяти, будувати кар'єру і жити у своїй державі. У цьому сенсі постать Юрія Радченка є абсолютно закономірною і сильною. У публічному просторі час від часу намагаються нав'язати думку, що це нібито "невідома людина" для університету. Але це не відповідає дійсності. Йдеться про фахівця, який має і спортивну, і наукову, і викладацьку, і організаційну біографію, глибоко пов'язану з НУФВСУ. Він є випускником цього університету 1996 року, випускником аспірантури НУФВСУ 2010 року, у 2011 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук з фізичного виховання і спорту на тему контролю технічної підготовленості борців греко-римського стилю з урахуванням психофізіологічних особливостей, а у 2025 році захистив докторську дисертацію з теми теоретико-методичних основ системи оцінювання підготовленості юних спортсменів у єдиноборствах на матеріалі рукопашного бою. З 2020 року він працює в НУФВСУ як викладач, старший викладач, доцент кафедри спортивних єдиноборств та силових видів спорту. Тобто мова не про сторонню людину, а про людину системи, яка пройшла в ній довгий шлях і має для неї як професійний, так і особистий зміст. Не менш важливо й те, що Юрій Радченко – це не кабінетний теоретик. Це людина з державним визнанням і високим спортивним авторитетом. Він – заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури і спорту України, майстер спорту України з вільної боротьби, майстер спорту СРСР з вільної боротьби, майстер 6-го дану з рукопашного бою. Це біографія людини, яка знає спорт не з протоколів і звітів, а з практики, напруження, дисципліни й результату. Але сьогодні найважливіше навіть не це. Найважливіше – його реальна ветеранська орієнтованість. Юрій Анатолійович уже довів, що для нього ветерани – не красиве слово. Він уже дав шанс на нове життя не одному ветерану, не одному важкопораненому захиснику, який у битві за свободу України втратив кінцівки, пройшов складну реабілітацію і шукав спосіб повернутися до активного, достойного життя. І саме це має визначальне значення. Бо керувати таким університетом повинен не просто адміністратор із дипломом і титулами, а людина, яка відчуває запит часу і відповідає на нього ділом. Показово, що діяльність Радченка вже поєднує освіту, науку й практичну роботу з ветеранами. Серед заходів, до організації яких він долучався в НУФВСУ, – майстер-клас "Основи адаптивного рукопашного бою", майстер-клас "Рух – це життя. Ветеранський спорт", захід "Спорт і ветерани війни – змагання, що об'єднують", а також майстер-клас з рукопашного бою як засобу спеціальної фізичної та психологічної підготовки працівників правоохоронних органів і спеціальних служб у межах міжнародної конференції "Сталий розвиток і спадщина у спорті". Це не випадкові епізоди. Це свідчення того, що він бачить університет як простір, де спорт служить не лише медалям, а й відновленню людей, посиленню держави, взаємодії науки, безпеки, освіти й ветеранської політики. Його діяльність охоплює підготовку студентів, роботу з ветеранами, співпрацю з державними органами, розвиток прикладної науки. Він працює у спеціалізованих вчених радах як опонент і рецензент, бере участь у міжнародних та всеукраїнських конференціях, круглих столах, семінарах. Це означає, що за його постаттю стоїть не одноразовий піар-ефект, а системна багаторічна робота. І саме такі люди сьогодні повинні очолювати українські інституції. Бо в умовах війни будь-яка велика освітня або спортивна установа неминуче стає частиною національного фронту. Один фронт тримає зброю. Інший – формує майбутнє країни, її молодь, її культуру, її реабілітаційну спроможність, її цінності. Там, де керівництво не розуміє цього, починається відставання. Там, де ветеранська політика існує лише на папері, починається відчуження. Там, де немає поваги до ветерана, немає і поваги до держави як такої. На жаль, багатьом українським навчальним закладам цього все ще бракує. Десь бракує сміливості. Десь – розуміння масштабу змін. Десь – внутрішньої готовності визнати, що країна вже інша і старі моделі роботи більше не відповідають реальності. А десь є й відвертий спротив тому, щоб ветерани, військові цінності, патріотичне виховання та культура поваги до захисника ставали центром інституційної політики. Комусь це не подобається. Комусь комфортніша стара інерція. Комусь зручніше жити так, ніби війна існує окремо від освіти, спорту, науки й управління. Але так більше не буде. Україна вистоїть і переможе лише як держава, що навчилася ставити ветерана не на периферію, а в центр справедливого суспільного порядку. Не як об'єкт жалю, а як носія досвіду, авторитету, сили, дисципліни й нового стандарту відповідальності. Коли університет відкриває двері пораненому ветерану, коли створює програми, адаптовані можливості, нові спортивні траєкторії, нові ролі для тих, хто пройшов війну, – він не просто допомагає окремій людині. Він формує здорову країну після війни. Саме тому проветеранський ректор у Національному університеті фізичного виховання і спорту України – це добра новина не лише для спортивної спільноти. Це добра новина для всіх, хто вірить у сильну, справедливу, відповідальну Україну. Для всіх, хто вважає, що молодь повинна виховуватися на прикладах служіння, а не байдужості. Для всіх, хто розуміє: спорт у час війни – це не периферія, а один із важливих інструментів відновлення нації. Для всіх, хто переконаний, що ветеранська орієнтованість керівника – це не бонус, а обов'язкова якість державного управління в сучасній Україні. Юрій Радченко саме та людина, яка має для цього і досвід, і авторитет, і фах, і головне – правильну систему цінностей. Тому його призначення слід розглядати не як виняток, а як орієнтир. Як приклад того, якими повинні бути українські керівники у 2026 році. Людьми справи. Людьми держави. Людьми, для яких турбота про ветеранів є не формальністю, а принципом. Сьогодні підтримка ветеранів – це внесок у перемогу. Створення для них освітніх, спортивних і професійних можливостей – це внесок у перемогу. Виховання молоді в повазі до подвигу військових – це внесок у перемогу. І якщо Національний університет фізичного виховання і спорту України справді стане одним із центрів такої роботи, це буде перемога не лише одного вишу. Це буде перемога правильної державної логіки. Саме тому поява проветеранського ректора в такому університеті є подією національного значення. І саме тому це рішення потрібно не просто привітати. Його потрібно підтримати – як крок до тієї України, за яку воюють наші захисники. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69c5817d1c2b5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69af1b5cbb51f/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Mon, 09 Mar 2026 20:11:24 +0200 Чи можна сьогодні ефективно повернути ветеранів в економіку? Можна, якщо створити фінансову інфраструктуру, що дозволить мільйонам людей, які повертаються з фронту, запускати власний бізнес і працювати на ринку. Поки що одним із головних бар'єрів для ветеранського підприємництва є доступ до капіталу. І доки ця проблема не буде вирішена, значна частина економічного потенціалу країни залишатиметься нереалізованою. Разові гранти чи короткострокові програми підтримки можуть допомогти окремим ініціативам, але вони не формують системний ринок. Для розвитку ветеранського підприємництва потрібні механізми, які працюють постійно: через банківські інструменти, інвестиції та партнерство між фінансовими інституціями. Саме таку логіку закладено в ідею Приватних ветеранських облігацій – моделі, у якій залучені кошти інвесторів спрямовуються на кредитування підприємців-ветеранів. Завдання проєкту полягає у тому, щоб перевести підтримку ветеранів із площини благодійності в площину інвестицій та економічного розвитку. Участь великого системного банку в проєкті змінює статус цієї розмови та переводить тему ветеранського підприємництва з нішевого соціального питання в сектор інституційної довіри та ринкових інструментів. Саме тому рішення OTP Bank долучитися до проєкту Приватних ветеранських облігацій варто розглядати не лише як партнерство окремого банку з ініціативою, а як сигнал, що ветеранський сегмент поступово входить у поле уваги фінансового ринку. Коли до інструменту долучається великий системний банк із сильною управлінською культурою та високою репутацією, це створює інституційну довіру до ветеранської економіки. У час великої війни та економічної напруги справжнє лідерство проявляється не в деклараціях, а в готовності ухвалювати рішення з довгостроковою перспективою. Голова правління банку Володимир Мудрий та команда OTP Bank продемонстрували саме такий стратегічний і практичний підхід, що реалізується через конкретний фінансовий інструмент. Позиція ветеранів давно сформована, і вона проста: Україна не вистоїть і не відновиться без сильної ветеранської економіки. Ми надто довго дивилися на повернення захисників переважно через призму медицини, соціального захисту та психологічної підтримки. Усе це потрібно, але лише цього недостатньо. Людина повертається з війни не лише з потребою в лікуванні чи правовому статусі. Вона повертається з питаннями: де її місце в мирному житті? Як забезпечити родину? Як знову стати повноцінним учасником економіки, а не об'єктом опіки? І тут ми впираємося в головне. Найбільшою перепоною для ветерана після фронту є не відсутість ідей, мотивації чи досвіду, а саме доступ до капіталу. Ветеран може мати сильну бізнес-ідею, дисципліну і досвід управління людьми в умовах високого ризику. Але коли він приходить на фінансовий ринок, часто стикається зі стандартною логікою: недостатня застава, відсутня кредитна історія, підвищений ризик, бюрократія. У результаті банківська система, яка добре працює для звичайного позичальника, дає збій, коли перед нею людина з нестандартною біографією, але з високим потенціалом. І це проблема не лише ветерана. Це проблема держави. Бо кожен ветеранський бізнес, який не запускається через відсутність фінансування, – це втрачені робочі місця, податки і можливості для громад. Нам потрібен механізм, у якому ветеран не є "складним випадком", а є клієнтом, чий ризик можна професійно оцінити, чию мотивацію можна зрозуміти, чий бізнес можна супроводити, а не просто формально відсіяти. Потрібна спеціалізована експертиза, швидші рішення, адаптовані фінансові продукти, нормальний людський супровід, а не паперова відписка. Фінансування має означати розвиток, а не дорогу в боргову пастку. Саме в цьому і є сенс Приватних ветеранських облігацій, адже це не декоративна соціальна акція, а спроба створити інструмент, який включає ветеранське підприємництво в реальний обіг капіталу. Інструмент, який переводить розмову з площини співчуття в площину співінвестування, з площини "треба допомогти ветеранам" – у площину "потрібно інвестувати в стійкість країни через ветеранську економіку". Водночас варто визнати: наразі до ініціативи Приватні ветеранські облігації долучився лише другий банк. Для когось це привід сказати, що процес почався, а для мене – і позитивний знак, і водночас діагноз. Для країни, де мільйони людей мають прямий чи непрямий досвід війни, це означає, що фінансовий ринок поки не повністю відповідає масштабам виклику. Отже, наше завдання – не просто радіти окремим крокам, а зробити їх нормою. Ветеранський сегмент має розглядатися не як соціальна проблема, а як потенційний драйвер економічного розвитку. Ветеранське бізнес-ком'юніті щиро вдячне Володимиру Мудрому та всій команді OTP Bank за стратегічну позицію. У цьому випадку слова про повагу та солідарність із захисниками підкріплені конкретним рішенням. Повагу легко декларувати, але значно складніше інституціоналізувати її у фінансовому інструменті. Ринок має побачити у ветеранському сегменті не проблему, а можливості – частину фінансової інфраструктури держави. Чому це важливо? Тому що питання ветеранських фінансових інституцій – це вже не лише дискусія про банківські продукти, а питання національної безпеки. Сильна ветеранська економіка – це коли ветеран повертається не в соціальний вакуум, а в систему можливостей. Коли його не просять бути вдячним за мінімальну підтримку, а пропонують реальний фінансовий маршрут. Коли держава, банки, інвестори й профільні інституції працюють не у форматі розірваних фрагментів, а як єдиний механізм. Для ветеранів-підприємців це не абстрактна теорія. Бо вони добре знають, що таке життя після фронту, у якому треба не просто вижити, а вибудувати нову економічну опору. В Україні нині є тисячі ветеранів, які здатні створювати сильні компанії, відкривати виробництва, розвивати сервіси, заходити в технології, будувати нову бізнес-культуру. Їм не потрібна жалість. Їм потрібен місток до капіталу. Ось чому кожне рішення системного банку підтримати такий інструмент має значення. Бо справедливість після війни – це не тільки нагороди, слова вдячності й правильні промови. Це ще й доступ до інструментів росту, це ситуація, коли ветеран не просить у держави, а входить у ринок як сильний, мотивований і гідний учасник. Коли ветеран має доступ до капіталу, він створює бізнес. Бізнес створює робочі місця і податки. Податки підсилюють громади і державу. Це проста економічна логіка, яка безпосередньо впливає на стійкість країни. І навпаки: коли ветеран не має доступу до фінансування, виникає розрив між людиною і системою. Людина, яка ризикувала життям за країну, стикається з ринком, який не знає, як її оцінити. І це не лише економічна помилка, а стратегічна короткозорість. Саме тому на ветеранські фінансові інституції потрібно дивитися так само, як на дороги, енергетику чи зв'язок. Це інфраструктура, але не в бетоні, а в довірі та в русі капіталу. Саме так я бачу майбутнє. І саме тому вважаю, що рішення системного європейського банку долучитися до проєкту Приватних ветеранських облігацій – це не просто хороша новина. Це ознака того, що ми рухаємося в правильному напрямку. Ветеранська економіка – це не додаток до відновлення країни. Це одна з його основ. І від того, чи зможе фінансова система створити для неї повноцінні інструменти, значною мірою залежить, якою буде економіка України після війни. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69af1b5cbb51f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/697bcb062f060/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Thu, 29 Jan 2026 22:03:02 +0200 Гроші не нейтральні. Вони або цементують довіру й відчуття справедливості в суспільстві – або роз'їдають його зсередини. Україна вже живе в новій реальності: ми – нація ветеранів. Це не метафора і не політичний слоган. Це соціальна, економічна й культурна рамка, під яку має перебудовуватися країна: ринок праці, освіта, медицина, державні сервіси, а також – фінансовий сектор. Бо повернення ветерана в цивільне життя починається не з гасел. Воно починається з доступу до ресурсу: до фінансування, до інвестицій, до довіри. І тут небанківський фінансовий ринок може бути або частиною рішення, або частиною проблеми. 1) Небанківський ринок: великий, швидкий і все більш відповідальний Небанківські фінансові установи давно перестали бути "другим ешелоном" економіки. Національний банк фіксує, що активи небанківських фінустанов зростають, а їхня частка у фінансовому секторі – суттєва: у І кварталі 2025 року активи небанківських фінустанов сягнули 508,4 млрд грн, що становило 10,3% активів фінансового сектору. Станом на 1 листопада 2025 року в Україні працювало 787 учасників небанківського фінансового ринку. Серед них – 417 фінансових компаній, 53 страховики non-life, 10 life-страховиків, 52 кредитні спілки, 74 ломбарди та інші сегменти. Небанківський сектор поєднує швидкий, технологічний, доступний і конкурентоспроможний сервіс, який водночас викликає довіру. Адже саме небанківські гравці найчастіше працюють там, де банкам дорого або незручно: мікрокредитування, факторинг, лізинг, страхові продукти для малого бізнесу, онлайн-сервіси для людей, які мають нерегулярний або обмежений фінансовий запас. Війна підняла ціну помилки. Коли у країні мільйони людей проходять фронт – будь-яка несправедливість у цивільному житті множиться на втому, травму та відчуття зради. А фінанси – це той нерв, який болить першим. Регуляторний нагляд, прозорість, комплаєнс, захист прав споживачів – це питання національної стійкості. 2) Чому підтримка ветеранського підприємництва – це не "соціалка", а економічна оборона Люди, які пройшли війну, часто мають ключові якості підприємця: дисципліну, відповідальність, швидке прийняття рішень, здатність працювати в умовах невизначеності. Але є один бар'єр, який ламає навіть найсильніших: доступ до капіталу. Ветеран повертається – і бачить таке: ● банк просить ідеальну кредитну історію та заставу; ● інвестор хоче гарантій; ● ринок праці не дає гідної рамки; ● держава часто не встигає. Як наслідок, втрачається темп, який важливий для економіки у війні так само, як темп для армії на полі бою. Тому підтримка ветеранського підприємництва – це частина обороноздатності, що повертає людей у продуктивне життя, створює нові виробництва, локальні економіки, стабільність громад. 3) ПВО: інвестиційна модель, яка працює – і яку вже помітили великі гравці Є речі, які не треба вигадувати десять років. Їх треба просто зробити правильно – і масштабувати. Проєкт "Приватні ветеранські облігації" (ПВО) - саме з таких рішень. Його логіка проста: цивільні інвестори купують облігації, а залучені кошти спрямовуються на фінансування ветеранських бізнесів – під адекватні умови та зі зрозумілою економікою процесу. LIGA.net описує механіку так: "Гроші залучають, продаючи облігації під 6% річних." (ЛІГА.biz) І дає ключовий результат, який для мене важливіший за будь-які презентації: "Кошти вже отримали 19 ветеранських бізнесів на загальну суму 150 млн грн." (ЛІГА.biz) Що це означає в реальності? Це означає, що гроші – дійшли. Не "в теорії", не "планується грант", не "після перемоги". Вони вже працюють у бізнесах. І ще один важливий маркер: у ПВО заходять не лише ветерани й приватні інвестори "по серцю". За даними LIGA.net, у ветеранські облігації інвестував, зокрема, Олександр Соколовський, власник групи компаній "Текстиль-Контакт" – і відкрито говорить, що справа не у доходності. (ЛІГА.biz) Це і є той момент, коли суспільство починає ставати безпечнішим, надійнішим і справедливішим: коли сильні цивільні гравці показують приклад, що "ветерани – це не проблема", а стратегічний актив країни. 4) Кейс Aventus Ukraine (CreditPlus, pluscard): коли небанківська компанія стає партнером стійкості 12 листопада на Digital Banking Conference 2025 ТОВ "АВЕНТУС УКРАЇНА" (бренди CreditPlus і pluscard) отримало відзнаку від Асоціації підприємців-ветеранів АТО за підтримку ветеранського підприємництва та участь у проєкті ПВО. Фінансова позиція й масштаб ТОВ "АВЕНТУС УКРАЇНА" працює на ринку з 2017 року. За офіційною фінансовою звітністю, оприлюдненою на сайті Національного банку України, за 9 місяців 2025 року компанія отримала 1,8 млрд грн доходу та 235 млн грн чистого прибутку (https://bank.gov.ua/ua/statistic/supervision-statist). А на початку 2026 року Національний банк вперше визначив перелік значимих фінансових компаній, і до нього увійшло ТОВ "АВЕНТУС УКРАЇНА". (Національний банк України) Компанія належить до фінансових установ, рішення яких мають важливе значення для фінансового ринку країни. Якість сервісу як конкурентна перевага У фінансовому секторі довіра – ключова та комплексна річ, яку не створити лише рекламою.У 2024 році, за результатами FinAwards, Володимира Довгаля було визнано "Найкращим CEO мікрофінансової організації". (Мінфін) А в тій самій премії CreditPlus відзначали у номінаціях, пов'язаних із якістю обслуговування клієнтів. (Мінфін) Чому тут важлива персональна ініціатива Ідея підтримати ПВО виникла на рівні керівництва компанії. Ініціатором виступив CEO Aventus Ukraine Володимир Довгаль. За повідомленням Асоціації українських банків, Aventus Ukraine долучилася до ініціативи, придбавши облігації на суму 3 млн грн; у матеріалі також зазначено, що на той момент загальний обсяг інвестицій у межах проєкту становив близько 25 млн грн. (aub.org.ua) А публічна комунікація АПВА фіксувала важливий символічний факт: Aventus Ukraine стала першою фінансовою компанією, що придбала приватні ветеранські облігації. (Facebook) Подібні рішення поступово формують практику участі небанківських фінансових компаній у спільних проєктах. 5) Чому це має стати трендом для великого цивільного бізнесу У 2026-2027 роках у країні буде величезний запит на одну річ: нормальне цивільне життя. І його не зроблять лише держава або волонтери. Його зроблять системні гравці економіки: ● великі компанії; ● фінансовий сектор; ● корпоративні інвестори; ● лідери ринків. Реінтеграція – це значно більше, ніж термін із документів. Фактично йдеться про економічний процес, який має працювати і який потребує фінансування. ПВО дає бізнесу зрозумілий спосіб долучитися до цього процесу через інвестиційний інструмент.Це не "збір", не "донат", не "разова благодійність". Такий формат участі створює реальний результат і дозволяє ветеранам повернутися до активної ролі в економіці. І тут кейс Aventus Ukraine важливий не тільки сумою, а й прецедентом: "Ми – перші".А значить, інші вже не можуть сказати "це неможливо". 6) Що може зробити бізнес уже зараз Я звертаюся до власників і CEO великих цивільних компаній – особливо тих, хто заробляє в Україні, користується українською інфраструктурою, українськими людьми, українською свободою. 1. Виділіть частину інвестпортфеля/резервів на інструменти підтримки ветеранського бізнесу (ПВО – один із таких інструментів). 2. Зробіть це публічно: суспільству потрібні приклади, а не "тиха доброта". 3. Підключіть компетенції: фінанси + консалтинг + ринки збуту. Ветеранському бізнесу часто потрібні не лише гроші, а й доступ до ланцюжків постачання і продажу. 4. Поставте собі KPI на ветеранські партнерства – як на кібербезпеку чи комплаєнс. Бо це теж про стійкість. Фінальний висновок Небанківський фінансовий сектор в Україні вже великий і впливовий. І тепер питання не в тому, чи "може" він бути соціально відповідальним. Питання – чи готовий він брати участь у формуванні нової країни, де ветерани не просять милостиню, а отримують ресурс для розвитку, масштабування й створення цінності. Aventus Ukraine показала, що відповідальність – це не абстракція, а конкретні рішення, конкретні суми і конкретна позиція. Тепер черга інших. Бо справедливість – це не емоція. Це інституція. І фінанси – один із найсильніших способів цю інституцію побудувати. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/697bcb062f060/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/696f94a07e81d/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Tue, 20 Jan 2026 15:43:44 +0200 Я часто повторюю одну просту річ: суспільство, яке має мільйони учасників бойових дій, зобов'язане змінитися. Не "колись після перемоги", а вже зараз – у правилах, у звичках, у фінансових інструментах, у ставленні. Бо повернення ветеранів у цивільне життя – це не лише про реабілітацію і роботу. Це про безпеку, довіру і справедливість як нову норму. Страхування – один із небагатьох секторів економіки, який професійно працює саме з тим, що для нас зараз критично важливо: ризик, довіра, виплата, відповідальність. І тому, коли одна з найбільших страхових компаній країни робить крок у підтримку ветеранського підприємництва – це не "соціальна історія". Це сигнал ринку. Саме тому новина, що СК ВУСО придбала приватні ветеранські облігації ветеранського фінансового сервісу FinStream у межах проєкту ПВО, для мене є показовою. Це – перша страхова компанія і перша небанківська фінансова установа, яка зайшла в цей інструмент. І це – ініціатива Андрія Артюхова, голови правління VUSO. А тепер – без пафосу. Тільки факти, аналітика і висновки. 1) Що відбувається на страховому ринку під час війни Український страховий ринок не "виживає". Він переформатовується. І переформатовується швидше, ніж багато хто думає. НБУ у своєму огляді небанківського фінансового сектору (травень 2025) прямо фіксує: • премії ризикових страховиків у І кварталі зросли на 36% р/р, • виплати – на 17% р/р, • а ануалізований рівень виплат знизився до 39% (вперше за майже два роки). Окремо важливо: драйвером росту стали премії за ОСЦПВ – зокрема через перехід на вільне ціноутворення після набрання чинності новим законом про "автоцивілку". Тепер додайте ще одну реальність: високу концентрацію. За даними НАСУ, у І півріччі 2025 року: • на "моторні" види страхування припадає 65,5% ринку, • медичне – близько 16%, • а на ТОП-10 страховиків – понад 73% усіх премій. • Це означає просту річ: великі гравці задають стандарти. Якщо "велика десятка" робить щось відповідальне – це стає ринковою нормою. Якщо "велика десятка" мовчить і чекає – суспільство платить за це недовірою, тінню і несправедливістю. 2) Фінансова аналітика VUSO: компанія, яка реально тримає ринок Коли ми говоримо "одна з найбільших", це має підкріплюватися цифрами. За оглядом НАСУ за 2024 рік, VUSO – N4 у рейтингу страховиків за преміями (понад 3.461 млрд грн премій)). А тепер – до показників самої компанії, які вона розкриває у регуляторному форматі. Станом на 01.10. 2025 за 9 місяців 2025 року VUSO показує: • активи: 2 788 132 тис. грн • страхові премії (валові): 3 727 946 тис. грн за період, • страхові виплати та відшкодування: 1 227 241тис. грн, • власний капітал: 949 535 тис. грн, • статутний капітал: 274 145 тис. грн, • страхові резерви: 1 712 365 тис. грн. За 2025 рік • страхові премії (валові): 5 135 903 тис. грн за період, • страхові виплати та відшкодування: 1 791 131 тис. грн Що ці цифри означають "людською мовою": 1. Компанія велика за масштабом премій та активів – це важливо для довіри. 2. Орієнтовний коефіцієнт виплат (виплати/премії) на цьому зрізі – близько 33%. Це не "добре/погано" саме по собі, але це показник керованого ризику і дисципліни портфеля. 3. В структурі портфеля видно сильні сегменти (авто, ОСЦПВ, медицина) – тобто те, що реально формує ринок зараз. І є ще один нюанс, який для мене принциповий: VUSO не сховалась від війни. Компанія однією з перших запропонувала страхування від військових ризиків, а також системно підтримує військових і ветеранів, із заявленою допомогою понад 32 млн грн за 2025 рік. Тобто ми говоримо не про "показову благодійність", а про довгу лінію поведінки. 3) ПВО: що це за інструмент і чому він важливий саме зараз Проєкт Приватних ветеранських облігацій (ПВО) – це не просто "збір коштів". Це спроба зробити те, чого Україні критично бракує під час війни: інституційний механізм довіри між великим капіталом і малим ветеранським бізнесом. На базовому рівні логіка проста: • великі інвестори купують цінні папери, • гроші цільово спрямовуються на кредитування/фінансування ветеранського МСБ, • інвестор отримує дохідність (у кейсах публічно фігурує 6%). • Що важливо підкреслити: це не донат. Це інвестиція з місією, де ринок не просить "пожаліти", а пропонує прозорий фінансовий інструмент. І ось тут в гру входить роль великих брендів – як маркерів довіри. Forbes Ukraine виніс цю тему в публічний простір і прямо сформулював: "Vodafone", "Аврора" та інші великі компанії вклались у "ветеранські облігації"..." (Forbes Україна) А також зафіксував базовий факт запуску: "...запустив ветеранські облігації для підтримки бізнесу військових..." (Forbes Україна) [/URL] Це короткі, але важливі цитати: вони показують, що інструмент уже сприймається як серйозний кейс, а не як "чергова ініціатива на ентузіазмі". Додамо до цього приклад Vodafone: компанія публічно повідомила про купівлю приватних ветеранських облігацій на 1 500 000 грн, із дохідністю 6% і терміном погашення 01 лютого 2027 року. (Vodafone Україна) 4) Чому крок VUSO – окремий і принциповий Тому що VUSO стала першою страховою компанією і першою небанківською фінансовою установою, які зайшли в ПВО, і зайшла не "десь поруч", а через покупку на 2 млн грн – це зафіксовано на сторінці інвестора проєкту. (Підтримка Ветеранського бізнесу) І тому що це було рішення керівника, а не "ініціатива відділу КСВ". Андрій Артюхов прямо говорить про зміну фокусу: підтримувати потрібно не тільки тих, хто воює, а й тих, хто вже повернувся і працює. (Підтримка Ветеранського бізнесу) У мене до цього один коментар – як ветерана і як підприємця: це і є справедливість. Бо ветерани-підприємці часто мають подвійне навантаження: • вони повертаються з фронту з пораненнями й інвалідністю, • вони запускають бізнес у країні, де ризик – не слово з презентації, а реальність, • і вони ще й мають конкурувати з тими, хто ніколи не платив цієї ціни. Коли страхова компанія масштабу VUSO каже: "я довіряю інструменту ПВО" – вона робить більше, ніж купує цінні папери. Вона легалізує довіру до ветеранського підприємництва для всього цивільного бізнесу. 5) Навіщо це іншим великим компаніям: тверезий розрахунок, а не романтика Я спеціально скажу жорстко: участь у ПВО – це не про красиві слова. Це про вигідну і відповідальну позицію, яка зменшує ризики країни, а значить – і ризики бізнесу. Ось три причини "в цифрах і сенсах": 1. Менше соціальної напруги – більше прогнозованості. Ветеранська економіка – це робочі місця, податки, локальна стійкість. Якщо ветеран після війни не має опори – це ризик для всіх. Якщо має – це стабільність для всіх. 2. Довіра як актив. Страхування живе довірою. Банки живуть довірою. Ритейл живе довірою. Репутація сьогодні – це не PR. Це факти: хто що зробив. 3. Завжди вигідно бути першим. Перші отримують не тільки моральну перевагу. Вони отримують позицію в новій економічній реальності: партнерства, пріоритет доступу до якісних угод, вплив на стандарти, можливість формувати правила гри. 6) Висновки і заклик Мій висновок простий: страховий ринок України – достатньо зрілий, щоб бути не "реакцією на ризик", а інструментом побудови справедливого суспільства. І приклад VUSO це підтверджує – і фінансово, і управлінськи, і ціннісно. (nasu.com.ua) Я дякую Андрію Артюхову і команді VUSO за цю позицію. І я дуже хочу, щоб інші великі компанії перестали дивитися на ветеранську тему як на "соціальний проєкт", а почали бачити її як новий економічний фундамент країни. Якщо ви керуєте великою цивільною компанією – у вас є вибір: • або чекати, поки держава "якось вирішить", • або стати частиною рішення: зайти в ПВО, купити приватні ветеранські облігації, дати ветеранському бізнесу ресурс і шанс. Суспільство стане безпечнішим і надійнішим не від гасел. А від системних дій, які повертають увагу, повагу і розуміння тим, хто сьогодні платить найвищу ціну – і водночас тягне економіку вперед. #FinStream #ПВО #ветеранськийбізнес #VUSO #ветеранськаекономіка #АПВА #підтримуйсвоїх https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/696f94a07e81d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69556c04f282b/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Wed, 31 Dec 2025 19:31:32 +0200 Війна – це справа всіх Я пишу цей текст не для емоцій і не для співчуття. Я пишу його як ветеран війни, як військовослужбовець з пораненнями, як підприємець і як людина, яка щодня бачить, як держава власноруч створює нову лінію внутрішнього фронту – між тими, хто воював, і тими, хто продовжує жити у "мирному" регламентному світі. Події останніх днів, пов'язані з приниженням поранених військових у державних і комерційних банках, – це не скандали і не "помилки на місцях". Це системна криза цивільної фінансової моделі, яка виявилася повністю непридатною для країни, що четвертий рік живе у повномасштабній війні й має сотні тисяч ветеранів та осіб з інвалідністю внаслідок війни. "Прилетіть у відділення": держава, яка не бачить людини Коли державний банк обмежує доступ до власних коштів військовослужбовцю з ампутаціями, який проходить реабілітацію за кордоном, і пропонує "вирішити питання у відділенні в Україні", – це не просто абсурд. Це діагноз системи. Уявімо логіку цього рішення: людина, яка втратила кінцівки на війні, повинна перервати реабілітацію, знайти кошти на переліт через океан і фізично дістатися відділення банку, щоб отримати доступ до власних грошей. У 2025 році. В епоху відеоверифікації, електронного підпису і дистанційних сервісів. Це не сервіс. Це не помилка. Це зневага, замаскована під регламент. І це не виняток. "Немає рук – немає картки": кульмінація банківського цинізму Інший випадок – 20-річний солдат, який пішов на війну у 18 років і втратив усі кінцівки. Високі ампутації. Йому потрібно відновити банківську картку для отримання державних виплат. Менеджер у відділенні ПриватБанк пропонує "взяти картку в руки і потримати біля обличчя для фото". У людини немає рук. Відповідь банку: "Інша людина тримати картку не може. Єдина альтернатива – оформити довіреність". Це не трагедія одного солдата. Це оголена правда про цінності системи, в якій процедура важливіша за людину, яка за цю систему воювала. Цивільні банки не здатні працювати з ветеранами – і це вже загроза Ця ж логіка діє і в доступі ветеранів до капіталу. А точніше – в його системній відсутності. Ветеранам відмовляють у кредитах. Ветеранським компаніям перекривають фінансування. Людям з інвалідністю внаслідок війни радять "забути про бізнес" і "йти в партнерство". Це не приватні думки – це публічна позиція частини керівників цивільних фінансових установ. Банки, які роками заробляли в мирних умовах, не мають ані інструментів, ані бажання, ані культури працювати з ветеранською економікою. Для них ветеран – це ризик. Для держави – це ресурс. Для суспільства – це герой. І саме цей розрив стає соціально вибухонебезпечним. Псевдорішення і відвертий цинізм Особливо цинічно виглядають спроби частини фінансового сектору лобіювати зняття мораторію на стягнення боргів з військових під приводом "розширення кредитування ветеранів". Ми ще не повернули людей з війни. Ми ще не дали їм доступу до реабілітації, житла, роботи. Але вже плануємо, як з них стягувати. Це шлях не до відновлення економіки, а до масового озлоблення і втрати довіри до держави. Єдине реальне рішення – ветеранські фінансові інституції У світі ця проблема давно вирішується через ветеранські фінансові інституції: банки, фонди, кредитні спілки, де власниками і управлінцями є ветерани. Де правила створюються не проти людини, а під її реальність. Де розуміють, що таке ампутація, реабілітація, психологічна травма і зламана кар'єра. В Україні таким інструментом став FinStream – перший ветеранський фінансовий сервіс. Але сьогодні він існує не завдяки системі, а всупереч їй. Так, є позиція і підтримка з боку Національний банк України і особиста роль Андрій Пишний. Але окрема людська реакція не може замінити державну політику. Що має бути зроблено негайно Держава повинна: • офіційно визнати ветеранські фінансові інституції елементом національної безпеки; • створити окремі регуляторні, гарантійні та податкові умови; • припинити фінансову дискримінацію ветеранів. Бізнес повинен: • інвестувати у ветеранські фінансові сервіси; • припинити паразитувати на ОВДП і бронюваннях, ігноруючи тих, хто тримає фронт; • усвідомити ціну свого "нормального життя". Суспільство повинно: • перестати сприймати ці історії як поодинокі; • вимагати системних змін, а не вибачень; • підтримати власні ветеранські фінансові інститути. Бо якщо держава не дасть ветеранам повноцінного доступу до капіталу, вона отримає не відновлення, а глибоку внутрішню кризу. Війна – це справа всіх. І фінансова система повинна це нарешті усвідомити. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69556c04f282b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/694b640aaf1ad/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Wed, 24 Dec 2025 04:54:50 +0200 Я добре знаю, що таке відповідальність за людей. Не з кабінетів і не з брифінгів. Я знаю це з війни – з окопів, з бойових виходів, з втрат і з тиші після бою, коли ти рахуєш не звіти, а живих. Саме тому я завжди дуже обережно говорю про кадрові рішення у війську. Бо ці рішення завжди мають ціну. Часто – людське життя. Але є випадки, коли мовчати означає зраджувати правду. Призначення Олексія Зубача командиром батальйону імені генерала Сергія Кульчицького - саме такий випадок. Це не комплімент і не ритуальна похвала. Це констатація факту: ми маємо приклад сильного, відповідального і професійного командира, який за короткий термін зміг відновити боєздатність легендарного підрозділу Національної гвардії України і повернути йому суб'єктність на полі бою. Вдале кадрове рішення, яке дало результат Призначення Олексія Зубача – ще одне підтвердження того, що командувач Національної гвардії України Олександр Півненко ухвалює кадрові рішення не формально, а по суті. В умовах повномасштабної війни це критично важливо. Коли на командні посади приходять не "зручні" і не "тихі", а сильні офіцери з характером і досвідом – армія починає діяти інакше. Зубач – це командир, який не будує вертикаль страху, а вибудовує вертикаль відповідальності. Він не перекладає рішення "вгору" і не ховається за штабами. Він бере відповідальність на себе – і саме тому отримує довіру особового складу. А довіра на війні – це половина перемоги. Відновлення боєздатності з нуля за три місяці Факт, який не потребує прикрас: батальйон було фактично відновлено з нуля за три місяці. Не на папері, не у звітах і не в презентаціях для начальства. У реальних бойових умовах. Була відновлена керованість, дисципліна, злагодженість підрозділів і, головне, бойовий дух. Це стало можливим лише тому, що командир був занурений у процес. Він знав реальний стан справ, а не "паперову версію". Він працював з офіцерами, сержантами і бійцями без дистанції і зверхності. Саме так відновлюється боєздатність – через щоденну, системну і жорстку роботу. Легендарний підрозділ і відповідальність за історію Батальйон імені генерала Сергія Кульчицького – це перший добровольчий батальйон в Україні. Це підрозділ, з якого фактично почалася сучасна історія Національної гвардії у війні з Росією. Це символ того моменту, коли суспільство саме стало на захист держави. Командувати таким підрозділом – означає не просто керувати бойовою одиницею. Це означає плекати історію і нести відповідальність за її продовження. Олексій Зубач не експлуатує легенду. Він не перетворює історію батальйону на музейний експонат. Він робить її фундаментом сучасної боєздатності. Покровський напрямок: війна без ілюзій Успішні бойові дії батальйону на Покровському напрямку – ще один доказ правильності обраного курсу. Це один із найскладніших напрямків, де противник діє системно і жорстко. Там немає місця імітації, показовим маневрам чи красивим рапортам. Саме там батальйон показує реальний результат: виконання бойових завдань, мінімізацію втрат, чітку взаємодію між підрозділами. Це і є справжній показник професіоналізму командира і підрозділу. Турбота про людей як елемент обороноздатності Окремо хочу наголосити на тому, що часто недооцінюють у військовому управлінні. Турбота про особовий склад, родини військовослужбовців, сім'ї загиблих і тих, хто зник безвісти, – це не гуманітарний додаток. Це елемент обороноздатності. Боєць, який знає, що держава і підрозділ не кинуть його родину, воює інакше. Підрозділ, який бачить, що командир залишається з сім'ями загиблих і після похорону, формує справжню внутрішню єдність. Саме такий підхід демонструє Олексій Зубач. Відповідальність, патріотизм, професіоналізм Сьогодні Олексій Зубач – капітан Національної гвардії України. Але справа не у званні. Справа у масштабі відповідальності, яку він на себе взяв. У патріотизмі без пафосу і в професіоналізмі без компромісів. Це командир, якому не потрібно пояснювати, за що ми воюємо. І не потрібно змушувати працювати. Йому достатньо дати можливість. Чому батальйон має стати окремою бригадою Я переконаний: батальйон імені генерала Кульчицького має стати окремою бригадою Національної гвардії України. Не з політичних причин і не для красивих заголовків. А тому, що для цього є всі передумови: історія, бойовий досвід, кадрове ядро, управлінська спроможність і авторитет серед особового складу. Такі підрозділи потрібно не стримувати, а масштабувати. Давати їм можливість зростати у більші формування, передавати культуру управління, бойову етику і відповідальність. Приклад, який держава має підтримати Українське військо сьогодні виграє не числом, а якістю. Якістю людей і рішень. Історія батальйону імені генерала Кульчицького під командуванням Олексія Зубача – це приклад, який потрібно не просто наслідувати. Це приклад, який держава зобов'язана підтримати інституційно. Бо саме з таких командирів і таких підрозділів будується майбутня переможна армія України. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/694b640aaf1ad/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69408e66187cb/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Mon, 15 Dec 2025 23:40:38 +0200 Я – військовий. Я – ветеран. Я – підприємець. І я добре знаю, скільки коштує державі кожен день війни – не в цифрах, а в людських життях, пораненнях, зламаних долях і родинах, які роками живуть у режимі очікування дзвінка з фронту. Саме тому тема податків у воюючій країні для мене – не абстрактна економічна дискусія. Це питання справедливості, відповідальності і зрілості держави. Сьогодні в Україні сформувалася небезпечна і, я скажу прямо, морально неприйнятна ситуація: мільйони людей не мобілізуються і водночас не платять податки, працюючи у цифровій економіці, отримуючи стабільні доходи, користуючись усіма благами держави – від інфраструктури до безпеки, яку забезпечують інші. І поки одні платять кров'ю, інші залишаються невидимими для держави. Цифрова тіньова зона За різними оцінками, понад мільйон українців сьогодні отримують доходи через цифрові платформи – кур'єрські сервіси, маркетплейси, онлайн-послуги, фриланс, сервіси спільного використання. Проблема не в самій цифровій економіці – навпаки, це майбутнє. Проблема в тому, що держава роками не створила зрозумілих правил, а відтак: • люди не платять податки не тому, що всі злі, • а тому, що система не адаптована до нової реальності. Але війна не залишає нам розкоші відкладати рішення. Законопроєкт N14025: що він насправді змінює Законопроєкт N14025 "Про внесення змін до Закону України "Про банки і банківську діяльність" щодо міжнародного автоматичного обміну інформацією про доходи фізичних осіб" – це не репресія і не "полювання на відьом", як намагаються подати його противники. Це – системна реформа, яка вирішує одразу кілька ключових завдань. По-перше, він гармонізує українське законодавство з правом Європейського Союзу, імплементує директиву DAC7 і виконує міжнародні зобов'язання України, зокрема перед МВФ. По-друге, законопроєкт запроваджує простий і справедливий механізм оподаткування доходів, отриманих через цифрові платформи: • ставка 5% замість 18%; • функцію податкового агента беруть на себе платформи; • мінімум бюрократії для фізичної особи. Це не покарання – це запрошення в легальну економіку. По-третє, держава отримає від 6 до 14 млрд гривень додаткових надходжень щороку. У воюючій країні це не "суха статистика" – це дрони, медицина, реабілітація, зарплати військовим, підтримка родин загиблих. Головне: без N14025 ухилянти уникають і мобілізації, і податків Є ще одна річ, про яку часто мовчать. Сьогодні відсутність автоматичного обміну інформацією і чіткого механізму оподаткування створює ситуацію, коли люди мобілізаційного віку: • не проходять через прозору фінансову систему; • не відображають свої доходи; • не платять податки; • залишаються невидимими для держави в усіх сенсах. Це означає, що ухилення від військового обов'язку фактично поєднується з ухиленням від податків. І поки військові та ветерани відкриті для системи – зі всіма довідками, пораненнями, статусами – хтось будує "комфортну анонімність" у цифровій тіні. Це не про заздрість. Це про розрив суспільного договору. Маніпуляції замість дискусії Окремо хочу зупинитися на маніпуляціях навколо теми так званого "податку на OLX". Це – відверта неправда. Законопроєкт N14025 не стосується приватного продажу особистих речей. Він не про бабусю, яка продає стару шафу, і не про людину, яка раз на рік продає велосипед. Йдеться про системну комерційну діяльність через цифрові платформи, яка сьогодні перебуває поза правовим полем. Такі маніпуляції небезпечні, бо вони: • підривають довіру до реформ; • грають на страхах; • фактично консервують тіньову економіку. Позиція ветеранів і військових Асоціація підприємців-ветеранів АТО, яку я очолюю, об'єднує людей, які: • воювали або воюють; • втрачали здоров'я; • після фронту створюють бізнес і робочі місця; • платять податки навіть у найважчі періоди. Ми не приймаємо логіку, за якою: • одні зобов'язані всім, • а інші – нічого. Громадянство – це не лише права. Це обов'язки. І якщо ти не в окопі – ти маєш бути в економіці. Чесно. Прозоро. Видимо. І бізнес, і ветерани однаково розуміють: потрібні чіткі, прості, справедливі правила, які роблять людей не тіньовими користувачами держави, а повноцінними громадянами. Це рідкісний випадок, коли: • держава, • відповідальний бізнес, • військові та ветерани говорять однією мовою. Війна не залишає місця напіврішенням Законопроєкт N14025 – це не ідеальний документ. Ідеальних не буває. Але це необхідний крок. Крок до: • детінізації економіки; • фінансової дисципліни; • європейських правил; • соціальної справедливості. І головне – це крок до дорослої держави, яка не заплющує очі на мільйони "невидимих", поки інші тримають фронт. Ми, ветерани і підприємці, підтримуємо ухвалення цього законопроєкту. Бо країна, яка воює за свободу, не може дозволити собі розкіш безвідповідальності. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/69408e66187cb/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/68f5d23e7ed02/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Mon, 20 Oct 2025 09:10:06 +0300 Світ змінюється – і Україна разом з ним Після початку повномасштабної війни мільйони українців були змушені виїхати за кордон. Хтось рятував сім'ю, хтось шукав тимчасовий притулок, а хтось – можливість працювати й допомагати звідти. Так народилася нова українська діаспора – активна, фінансово грамотна, цифрово підкована й глибоко патріотична. Ці люди не просто надсилають донати. Вони інвестують у майбутнє України – системно, через сучасні інструменти, які з'єднують український бізнес із глобальним капіталом. І одним із таких унікальних прикладів стала співпраця між Асоціацією підприємців-ветеранів, фінансовим сервісом FinStream та міжнародним українським інвестиційним клубом Кіра Горшкова. Інвестклуб: коли мрія стає системою Кілька років тому підприємець Кір Горшков заснував закритий інвестиційний клуб Polza. Його ідея була простою, але потужною: створити місце, де українці з усього світу можуть обговорювати фінансові рішення, інвестувати разом і підтримувати одне одного. "Колись я мріяв про місце, де можна чесно порадитися щодо інвестиційних рішень. Такого місця не було – тому я його створив", – каже Горшков. Сьогодні Polza об'єднує українців із 19 країн світу. Серед них – підприємці, топменеджери, інженери, IT-фахівці, військові, експерти з фінансів. Люди, які заробили свої гроші чесно, працюють прозоро і вірять, що інвестування – це марафон, а не спринт. З 2019 року учасники клубу вже проінвестували понад $20 мільйонів у різні активи – від нерухомості до фондового ринку, венчурних проєктів та блокчейну. Але головне – Polza стала екосистемою фінансової солідарності українців у світі. Від донату до інвестиції Polza – це не просто про прибуток. Це про підтримку України. Клуб системно спрямовує кошти на допомогу українським військовим, дітям, вдовам і ветеранам. Його мета – створити те, що Горшков називає "нескінченною системою допомоги": модель, де гроші працюють, множаться і постійно повертаються у нові проєкти. Один із таких напрямків – інвестиції у ветеранські бізнеси через механізм приватних ветеранських облігацій (Private Veteran Bonds, #ПВО). Приватні ветеранські облігації: партнерство, а не подачка Сьогодні український ветеран – це не лише символ спротиву, а й реальний рушій економіки. Після фронту багато ветеранів відкривають власні компанії, створюють робочі місця, платять податки і продовжують захищати державу – тепер уже на економічному фронті. Але їхній головний ворог у цивільному житті – відсутність доступу до фінансування. Банки часто не розуміють специфіки ветеранського бізнесу, а гранти не дають стабільності. Саме тому в 2023 році ветеранський фінансовий сервіс FinStream разом з Асоціацією підприємців-ветеранів створили унікальний фінансовий інструмент – приватні ветеранські облігації (veteranobonds.com). Це не благодійність і не донат – це партнерство. Людина купує облігацію, отримує прибуток, а кошти йдуть на розвиток ветеранських компаній. За останні пів року через цю систему вже інвестовано понад ₴600 000, і ціль – мільйон гривень. Діаспора, яка інвестує в Перемогу Найважливіше сталося тоді, коли до цього процесу долучилися українці з-за кордону. Завдяки співпраці з Polza з'явилася перша в Україні система підписки на купівлю облігацій. Це означає, що українці, які живуть у США, Канаді, Німеччині чи Японії, можуть щомісяця автоматично купувати частину ветеранських облігацій. Без паперової бюрократії, без банківських черг, без складних контрактів. Все – через сучасний цифровий інтерфейс, за кілька кліків. Це – приклад того, як інвестиційна діаспора стає частиною оборонного і економічного фронту України. Люди, які десятиліттями будували кар'єри за кордоном, сьогодні стають партнерами українських ветеранів. Як це працює Учасник клубу Polza відкриває інвестиційний рахунок через FinStream – ветеранську фінансову компанію, що працює в партнерстві з Ukrainian Association of Fintech and Innovation Companies (UAFIC). Купівля облігацій відбувається через цифрову підписку, а кошти автоматично спрямовуються у перевірені ветеранські бізнеси – виробництво, IT, логістику, агро, сферу послуг. Дивіденди можна або реінвестувати, або спрямувати на благодійність – наприклад, на лікування поранених військових чи допомогу дітям загиблих героїв. Українські ветерани + Кір Горшков + FinStream = модель майбутнього У цьому партнерстві закладено щось більше, ніж просто фінанси. Це модель довіри і відповідальності. Українці, які живуть за океаном, нарешті отримали можливість інвестувати в Україну легально, прозоро і з відчуттям прямого впливу. Ветеранські підприємці, своєю чергою, отримали шанс конкурувати на рівних – не як прохачі грантів, а як рівноправні партнери інвесторів. Це і є справжня ветеранська економіка, де підтримка базується не на жалі, а на взаємній вигоді та довірі. Ветеранський бізнес – це нова соціальна тканина держави Сьогодні в Україні понад 1,5 мільйона ветеранів. Це люди з неймовірним досвідом, дисципліною, навичками управління ризиком і стійкістю, якої немає в жодній бізнес-школі світу. Якщо держава дасть цим людям інструменти – не пільги, а саме інструменти – вони збудують економіку, здатну вистояти під будь-яким тиском. І саме такі проєкти, як Polza та FinStream, показують, що ветеранський бізнес – це не проблема, а ресурс. Це не прошарок, який потребує допомоги, а середовище, яке створює нову Україну. Між довірою і результатом Коли Кір Горшков створював Polza, він навряд чи міг передбачити, що його клуб стане частиною фінансового тилу української армії. Але саме це сталося. Українці з Канади, Іспанії, Польщі, США чи Австралії сьогодні не просто дивляться новини про війну – вони щомісяця фінансово беруть у ній участь. І це вже не благодійність. Це – інвестиційна участь у Перемозі. Підсумок Інвестиційна діаспора – це не лише про гроші. Це про свідомість і відповідальність. Про відчуття причетності навіть на відстані тисяч кілометрів. Через цифрові технології, підписку, прозорі фінансові інструменти і довіру до ветеранських компаній українці створюють живу економіку Перемоги. І сьогодні, коли хтось у Торонто чи Берліні натискає кнопку "купити облігацію", він фактично натискає ту саму кнопку, що й ветеран на фронті – кнопку дії. Бо обидва працюють заради одного результату – вільної, сильної і самодостатньої України. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/68f5d23e7ed02/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/68e3b93911b52/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Позняк) Mon, 06 Oct 2025 15:42:33 +0300 Є цифри, що говорять голосніше за будь-які промови. За даними Київського міжнародного інституту соціології, Національній гвардії України довіряють 84% громадян. Це найвищий рівень довіри серед правоохоронних структур держави. І це не випадковість, не емоція, не статистика на папері. Це результат довгої і глибокої роботи – як на полі бою, так і в головах і серцях людей. Унікальний феномен Національної гвардії останніх років полягає в тому, що під її прапором зібралися не лише професійні військові, а й добровольці, підприємці – люди дії, ризику і відповідальності. Ті, хто у мирному житті керував компаніями, створював робочі місця, формував стратегії, а з початком війни став до зброї. І саме за часів командування бригадного генерала Олександра Півненка цей феномен став не епізодом, а системою. Саме він створив простір, де досвід бізнесу перетворився на бойову ефективність. Підприємці у війську: нова енергія командування Сучасна війна – це війна менеджменту, логістики, аналітики, швидких рішень. І підприємці, які прийшли в Національну гвардію, привнесли саме це – спроможність мислити стратегічно і діяти системно. Підприємці звикли рахувати ресурси, мотивувати людей, брати відповідальність. Вони не чекають наказів – вони шукають рішення. І саме тому вони так органічно влилися у структуру, де ініціатива не лише дозволена, а й заохочена. Та щоб така синергія стала можливою, потрібен командувач, який не боїться дати свободу тим, хто здатен діяти, який уміє системно поєднати досвід людей із цивільної сфери і бізнесу із тим, що зараз потребує військо, аби бути ефективним. І саме таким командувачем став генерал Півненко. Командувач, який довіряє Будь-який сильний командир знає: успіх підлеглих – це і є успіх усієї структури. Півненко не просто дав шанс підприємцям стати командирами й розвивати підрозділи – він створив умови, у яких їхня ініціатива стала ресурсом для всієї системи. Він почув ідеї тих, хто звик діяти, брати відповідальність і не чекати ідеальних умов. Результат – нові бойові частини й підрозділи, створені підприємцями, які сьогодні показують приклад організованості, взаємоповаги і боєздатності. Павло Єлізаров і окремий загін безпілотних систем спеціального призначення "Лазар" Павло Єлізаров – один із тих, хто довів: успішний бізнесмен може бути не менш успішним командиром. Сьогодні він очолює окремий загін безпілотних систем спеціального призначення "Лазар" у складі Національної гвардії України. Його підрозділ – це приклад точності, дисципліни та високої ефективності. Тут немає хаосу, немає байдужості. Є структура, де кожен знає свою роль і несе відповідальність за спільну справу. Єлізаров побудував команду за принципами, знайомими бізнесу: ефективність, командна взаємодія, довіра. Саме тому "Лазар" демонструє надзвичайну злагодженість навіть у найважчих умовах. Це підрозділ, який воює, як функціонує успішна компанія – чітко, швидко, результативно. Ігор Оболєнський і корпус "Хартія": управління, гідне корпорації Ігор Оболєнський – інший приклад підприємця, який перетворив управлінські принципи бізнесу на інструменти бойового успіху. Він командує корпусом "Хартія", одним із найбоєздатніших формувань у Силах оборони. "Хартія" – це не просто підрозділ, це школа ефективного управління. Оболєнський вибудував систему, де кожен командир середньої ланки має простір для ініціативи, а рішення приймаються швидко, але з аналітичним підґрунтям. Його підхід – стратегічне мислення з людським обличчям. Він вважає, що сила армії не лише у зброї, а у структурі, де командири мислять як менеджери, а менеджери – як командири. Результати корпусу "Хартія" говорять самі за себе: точні операції, мінімальні втрати, високий моральний дух. Це – підприємництво у дії, перенесене на військовий фронт. Всеволод Кожемяко і бригада "Хартія": лідерство з людським обличчям Ще один приклад – Всеволод Кожемяко, український аграрій і волонтер, який став одним із засновників брига́ди "Хартія" у складі Національної гвардії. Його історія – це приклад того, як особиста відповідальність підприємця переростає у здатність командувати людьми. Кожемяко створив підрозділ з нуля. Спочатку – добровольче формування, пізніше – повноцінну бойову частину, яка сьогодні діє на найскладніших напрямках. Філософія "Хартії" Кожемяко проста: кожен боєць – це партнер у спільній справі. А командир не командує зверху – він веде за собою. І саме цим завойовує довіру. Саме тому бригада "Хартія" стала символом того, як поєднання військової дисципліни та підприємницької культури створює новий тип українського війська. Роль генерала Півненка: управлінська еволюція військової системи Феномен цих історій – не лише у таланті командирів. Він – у філософії командування, яку запровадив бригадний генерал Олександр Півненко. Саме він зробив Національну гвардію лабораторією нових підходів до управління, де ініціатива і лідерство не знищуються, а ростуть. У час, коли необхідно максимально швидко запроваджувати нові рішення і підходи, Півненко зробив ставку на людей – на їхній розум, досвід і відповідальність. І це спрацювало. 84% довіри суспільства – це оцінка не лише мужності, а й ефективного управління й командування. Бо в армії, як і в бізнесі, головне – не система, а люди, які її формують. Коли армія стає дзеркалом суспільства Національна гвардія сьогодні – це зріз українського суспільства. Тут поряд з професійним військовими стоять бізнесмени, вчителі, фермери, програмісти, волонтери. І саме тому вона викликає довіру. Ця армія – жива, не відірвана від життя, не бюрократизована. Вона з людьми, і тому люди з нею. Її командири – це ті, хто знає ціну рішенням і відповідальності. І саме тому гвардія сьогодні є символом сили, волі й людяності. Ми розповіли лише частину історій У цій статті ми розглянули найбільш відомі кейси командирів-підприємців – Павла Єлізарова, Ігора Оболєнського та Всеволода Кожемяка. Але це лише верхівка айсберга. У Національній гвардії сьогодні служить багато яскравих особистостей, командирів, підприємців і підприємців-командирів, історії яких поки не ввійшли до цього матеріалу. Та ми обов'язково розповімо про них згодом – щоб показати повну картину того, як українське суспільство в строю перетворює досвід, силу і розум на спільну перемогу. 84% довіри – це 84% віри. У силу, у відповідальність, у команду, у країну. І це найкращий доказ того, що українська Національна гвардія сьогодні – армія народу, структура, яка здатна перемагати і показувати високі стандарти передових військових формувань. https://blogs.pravda.com.ua/authors/poznjak/68e3b93911b52/