https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6aba8aa375c56/ ukrpravda@gmail.com (Яна Матвійчук) Mon, 28 Sep 2026 18:41:23 +0300 ​Уряд оголосив про скорочення близько 5 тисяч посад у державному апараті – і це відбувається на тлі заяв про необхідність знайти $175 млрд на потреби оборони у 2027 році. Проте реальний масштаб проблеми полягає в іншому: навіть під час повномасштабної війни близько 56% усіх публічних видатків України залишаються цивільними. Чи зможе анонсована реформа дійсно зменшити державу, чи ми знову побачимо лише косметичну перестановку крісел? ​Новина про те, що прем'єр-міністр анонсував аудит держапарату та скорочення чиновників в Україні, з'явилася у більшості ЗМІ. На перший погляд, рішення логічне та своєчасне. Мінфін оперує тривожними цифрами: дефіцит фінансування оборони критичний, а загальна потреба оборонного сектору на 2027 рік оцінюється у $175 мільярдів, з яких значної частини підтверджених джерел поки немає. Брак коштів на армію – це жорстока реальність. Проте є парадокс: уряд обіцяє зрізати 5 тисяч чиновників, але в країні зі скороченим населенням понад половину всіх видатків сектору загального державного управління досі спрямовується не на фронт, а на цивільну сферу. ​Як людина, яка понад 20 років займається бізнесом, зазначу: без аналізу структури бюджету й конкретних функцій бюрократії оголошена реформа державного управління ризикує залишитися черговою гучною заявою. 5 тисяч з мільйона: кого насправді скорочують?​ Почнемо з базової математики. Коли ми запитуємо, скільки чиновників в Україні, слід розрізняти дві різні категорії. ​Є державні службовці. Якщо проаналізувати, скільки держслужбовців в Україні, то за офіційною статистикою НАДС їх виявиться близько 155 тисяч. Але реальний державний апарат значно ширший: це місцеве самоврядування, численні державні фонди, агентції, комунальні установи та регулятори. Загалом це понад мільйон осіб (і сюди не входять медики, вчителі, поліцейські чи військові). ​Тому заявлене скорочення 5 тисяч посад – це крапля в морі бюрократичного океану. Понад те, у штатному розписі держорганів роками висять вакантні посади держслужбовців (їх понад 30 тисяч). Уряд може урочисто відзвітувати про скорочення держслужбовців, просто викресливши порожні рядки на папері, без звільнення жодної реальної людини. 44% – оборона, 56% – цивільні видатки ​У 2025 році сукупні публічні видатки України (якщо скласти держбюджет у 5,48 трлн грн, місцеві бюджети на 800 млрд грн та Пенсійний фонд на 940 млрд грн, усунувши подвійний рахунок внутрішніх трансфертів) становили близько 6,7 трлн гривень. ​З цієї суми: ​- Близько 44-45% (3,07 трлн грн) – це безпосередньо видатки на оборону; ​- Близько 55-56% – це цивільні видатки держави. ​Ці 56% – не лише зарплати чиновників. Сюди входять пенсії, медицина, освіта, соціальні виплати, обслуговування боргу та інфраструктура. Але показовим є інший факт. На початок 2022 року Держстат оцінював населення України у 41,2 млн людей. Зараз демографи оцінюють кількість людей на підконтрольній території у 29-30 мільйонів. ​Людей стало на третину менше, а номінальний цивільний апарат і його видатки взагалі не скоротилися. У 2026 році тенденція триває: бюджет України передбачає 4,77 трлн грн видатків, Пенсійний фонд – 1,26 трлн грн, а ресурс місцевих бюджетів – 0,87 трлн грн. Чи не очевидно,​ що при 56% цивільних витрат у країні, яка веде війну на виживання, варто провести ревізію цивільного сектору? ​"Синдром Януковича": чому скорочення крісел без скорочення функцій – це ілюзія ​Намір проводити аудит функцій та усувати дублювання, про який заявляють в уряді, є правильним вектором. Але головне питання – чи переросте це у реальне скасування регуляцій, чи перетвориться на черговий "синдром Януковича"? ​Ми це вже проходили. У 2010 році Віктор Янукович гучно розпочав адміністративну реформу. Вона називалася майже так само: "оптимізація системи центральних органів виконавчої влади". Тоді декларували ті самі гасла: "усунення дублювання функцій", "підвищення ефективності" та навіть ставили формально масштабнішу ціль – скорочення чисельності центральних органів щонайменше на 30%. У результаті бюрократія просто перегрупувалася, переназвала відомства і за кілька років повністю відновила свій вплив. ​Минуло 16 років, і скорочення чиновників 2026 року ризикує піти за тим самим сценарієм, якщо оптимізувати лише штатні розписи. ​Економісти Австрійської школи – Людвіг фон Мізес та Фрідріх Гаєк – давно пояснили цей механізм: скорочувати треба не крісла, а функції держави. ​Уявіть ситуацію: існує непотрібний дозвіл чи регуляція, яку раніше видавали 10 чиновників. Якщо після "реформи" залишити одного чиновника, але сам дозвіл не скасувати – втручання держави нікуди не зникне. Навпаки: дозвіл залишиться, але тепер 1 чиновник працюватиме за десятьох, створюючи черги, затримки для бізнесу та нові корупційні ризики. Справжнє скорочення держапарату відбувається лише тоді, коли чиновник зникає разом із непотрібною функцією. ​Держава – збитковий бізнесмен ​Найкращий приклад залишкових непотрібних функцій – це державний бізнес. ​Спільне дослідження ЄБРР та KPMG виявило в Україні 3 718 компаній, де держава володіє часткою понад 25%. І близько 87% із них є неплатоспроможними або збитковими. На додачу в Україні функціонує понад 14 тисяч комунальних підприємств. Армія бюрократів призначає туди директорів, контролює звіти, засідає в наглядових радах і витрачає бюджетні кошти. ​Яскравий приклад – "Київміськбуд", де 99,87% належить громаді Києва. Компанія будує житло на продаж, але через фінансові проблеми вже отримала 2,56 млрд грн докапіталізації з бюджету столиці, а Київрада погодила ще до 3 млрд грн докапіталізації на 2027 рік. Загалом – до 5,56 млрд грн коштів платників податків на підтримку комерційного забудовника. Понад те, утримання цієї мережі з 3 718 державних компаній обходиться платникам податків у колосальні суми. Сукупна державна підтримка держсектору – через прямі бюджетні дотації, пільги, податкові преференції та пільгові кредити – сягає щонайменше 250 мільярдів гривень щороку. Якщо перевести це у щоденний вимір, утримання збиткового державного бізнесу коштує українській економіці 685 мільйонів гривень щодня. Логіка проста: якщо держава нарешті відмовиться від ролі неефективного власника і просто закриє чи приватизує ці об'єкти, економіка України отримуватиме "в плюс" 685 мільйонів гривень кожного дня. Тож виникає логічне запитання: навіщо державі та містам утримувати тисячі підприємств і регулювати сфери, де чудово працює ринок? Державний бізнес слід приватизувати або ліквідувати, а регуляторні функції – скасувати разом із посадами, які їх обслуговують. ​Чого чекати від реформи?​ Оцінюючи дефіцит бюджету України 2027 року та розуміючи, скільки грошей не вистачає Україні у 2027 році на безпосереднє фінансування фронту, ми більше не маємо права грати в косметичну оптимізацію держапарату. ​Якщо близько 56% усіх публічних видатків країни залишаються цивільними, то саме всередині цього величезного сектору уряд має показати: від яких непотрібних функцій, установа, підприємств і регуляцій держава готова відмовитися вже сьогодні. ​Скорочення 5 тисяч посад не врятує бюджет, якщо регуляторна машина продовжить генерувати довідки та контролювати збиткові компанії. Питання полягає не в тому, де знайти чергові мільярди доларів, а в тому, що держава нарешті готова перестати робити. ​Адже свобода та економічний розвиток, на відміну від бюрократії, не потребують окремого департаменту, директора і трьох його заступників. https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6aba8aa375c56/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6aa827d63c498/ ukrpravda@gmail.com (Яна Матвійчук) Mon, 14 Sep 2026 19:59:02 +0300 московія бомбить український бізнес, а уряд хоче підняти йому ПДВ Майже кожного дня від російських атак горять склади, заводи, обладнання, торгові центри. Підприємства втрачають майно на мільйони доларів, а люди залишаються без роботи. І уряд придумав, як цьому зарадити: підняти податки. Ви не помилились: 12 вересня міністр економіки та довкілля Олександр Кравченко повідомив: збитки бізнесу можуть сягнути $10 млрд, і у держави немає коштів для компенсації цієї суми. Тому в Мінекономіки "вважають найкращим рішенням підвищення ПДВ з 20% до 21%". Частину цих грошей хочуть спрямувати у спеціальний фонд, який компенсуватиме бізнесу збитки від російських ударів – до 10 мільйонів доларів на одну компанію (за моделлю first loss). Тобто схема приблизно така: у бізнесу та громадян заберуть більше грошей, пропустять їх через державний апарат, а потім частині бізнесу повернуть як допомогу. Розумієте схему? Забрати більше коштів у бізнесу і населення, централізувати і повернути частину у вигляді компенсацій. При цьому держава сама вирішить, хто отримає гроші, а хто ні. До чого це призведе? Чи є альтернативи цьому "марксистському" рішенню? Давайте розбиратись. У держави немає власних грошей Один з постулатів австрійської економічної школи – у держави немає власних грошей. Якщо держава хоче дати комусь гривню, вона мусить спочатку у когось її відібрати. Податкова політика і перерозподіл коштів – окрема тема для дискусії. Але зараз не про це. Сам процес перерозподілу коштів в українській державі дуже дорогий. У нас більше мільйона чиновників (не плутайте з "держслужбовцями", бо не всі чиновники оформлені як держслужбовці) – і це без урахування військовослужбовців, вчителів, лікарів та силовиків. Крім зарплат, чиновникам потрібно фінансувати роботу офісів, купівлю та утримання автомобілів, тощо. Пенсії – окрема тема. Деякі прокурори або судді отримують щомісяця 300 тисяч гривень. А ще є корупція. Всі ці гучні справи, під час яких слідчі дістають пачки грошей з сейфів. Ці банкноти не взялись з повітря. Їх попередньо забрали в українців – у вигляді податків або змусили платити як хабар. Тобто держава, беручи на себе роль розподільника ресурсів, величезну частину цих ресурсів залишає собі. Це і є ціна існування держави як монополіста на перерозподіл: чим більший апарат, тим більше коштів треба на його утримання та існування. Не кажучи вже про те, що значна частина чиновників вважає ці гроші "своїми". Капіталізм замість марксизму: як розв'язати проблему? Очевидно, що воєнний ризик катастрофічний. Жодна українська страхова компанія чи "державна програма" не покриє збитки, якщо, наприклад, московити знищать величезний логістичний центр. Але чи варто просувати підвищення ПДВ як єдиний вихід? Може, варто зробити навпаки: звільнити непотрібних чиновників, скоротити видатки на їхнє елітне утримання і максимально відкрити Україну для світового страхового капіталу? У світі є відомі страхові та перестрахові гіганти: Allianz, AXA, Berkshire Hathaway, Munich Re, Prudential і багато інших з мільярдними оборотами. Чому б не пустити на український ринок лідерів страхового ринку серед наших країн-союзників? У них є кошти. Багато. Наприклад, оборот німецької Allianz – $158,7 млрд, а американської Berkshire Hathaway – $375,4 млрд. Знову передбачаю питання: "Чи зацікавлені світові страховики працювати в Україні?" Це вони вирішать самостійно. Бізнес – це завжди ризик. Держава не повинна захищати підприємців від нього. Її функція – дати бізнесу свободу самостійно вирішувати, які ризики він готовий приймати. Треба відкрити український ринок для світового капіталу. Варто дозволити вільно заводити капітал в Україну, страхувати український бізнес, перестраховувати ризики на світових ринках та вільно розпоряджатися своїми коштами. Треба, щоб вирішував ринок, а не держава. Ринок – це мільйони людей, які щодня, добровільно, на власний ризик і власними грошима ухвалюють кращі рішення, ніж будь-який центральний орган може ухвалити одноразово й примусово для всіх. Страховики самі визначать, які об'єкти вони готові страхувати і за якою ціною. Власники бізнесу самі вирішать, чи готові вони цю ціну платити. А конкуренція між страховиками покаже реальну ринкову вартість воєнного ризику. Не треба заздалегідь оголошувати, що ринок не здатний вирішити проблему, яку йому навіть не дозволили спробувати вирішити. І головне: за це страхування не доведеться платити всій країні. То що ж заважає цьому майже ідеальному плану? Як мінімум дві проблеми. Перша: іноземний страховик не може просто відкрити офіс у Києві й почати працювати. Він має пройти складне ліцензування, жорстке регулювання і бюрократичне пекло. Друга: валютні обмеження. Навіть якщо компанія пройде всі кола пекла, вона не може просто інвестувати в Україну мільярд доларів, вільно оперувати ним, а потім вивести прибуток. Тобто держава спершу монополізує право на порятунок бізнесу, забороняючи ринку зробити це самостійно, а потім користується наслідками власної заборони як приводом забрати ще більше грошей. "Я не плачу податки" – популярний міф Будемо відвертими: переважна більшість населення України економічно несвідома. Дуже багато людей мислить так: "Податки платить бізнес. У бізнесу багато грошей, тому якщо з нього хочуть взяти більше, це його проблеми. Я простий роботяга / пенсіонер / безробітна і мене це не стосується". А ось і ні. Податки в Україні платять всі: навіть безробітні і безхатьки. І один з цих податків – на додану вартість або згаданий вище ПДВ. Це сумнозвісні 20%, закладені в суму кожного товару та послуги. Домогосподарка, яка купує в супермаркеті "борщовий набір". Пенсіонерка, яка сплачує комуналку. Роботяга, який інколи дозволяє собі кухоль пива після роботи. Всі вони віддають державі частину своїх коштів. Причому, віддають без жодної можливості відмовитися чи обрати, на що ці кошти підуть. Уважний читач вже передбачив хід думок: Так, у разі підвищення ПДВ до 21% бізнес буде змушений закласти їх у собівартість. А це значить – ціни для споживачів зростуть. Купівельна здатність населення зараз низька. Тому через зменшення продажів частина бізнесів закриється. Змінити послідовність Не можна допомогти корові давати більше молока, постійно забираючи в неї більше корму. Ситуація абсурдна: спочатку московія спалила бізнесу склад, а потім держава підняла йому податки, щоб допомогти через фонд. Та й не факт, що кожен отримає компенсацію. Як і не факт, що цієї суми вистачить на відновлення. Українські чиновники звикли вирішувати фінансові проблеми з питання "У кого ще забрати гроші?" А треба починати з питань: На чому держава може зекономити? Які бар'єри треба прибрати, щоб іноземний капітал прийшов і закрив ризики? Відповіді лежать на поверхні: Це скорочення армії чиновників та їх витрат. Це відкриті кордони для страховиків з США, ЄС та Японії. Тобто спочатку треба провести дерегуляцію страхового та інших ринків, дозволити вільний рух капіталу. І лише якщо після цього грошей все одно не вистачатиме – чесно й аргументовано говорити про підвищення податків. Насправді підвищення ПДВ на 1% запускає ефект доміно. Чи захоче власник бізнесу, втративши виробництво або логістичний хаб, відновити й продовжити справу в Україні? Чи в таких умовах відкриє бізнес в іншій країні? А що станеться, якщо таких власників будуть сотні чи тисячі? Падіння економіки, криза на ринку праці, інфляція та багато інших проблем. На жаль, умови для цього зараз дуже "сприятливі". То, може, варто почати зміни? Бізнесу не потрібен фонд, який держава наповнює його ж власними грошима. Йому потрібні гроші, які в нього не відібрали: а вже він сам вирішить, як себе захистити. Чому державний перерозподіл – не єдиний спосіб врятувати бізнес від воєнних ризиків, розповідаю у відео. https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6aa827d63c498/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6a7f13ba0e2e7/ ukrpravda@gmail.com (Яна Матвійчук) Fri, 14 Aug 2026 16:10:18 +0300 Президент України продовжує пошук нового посла у Вашингтоні. У медіа з'являються різні прізвища можливих кандидатів, однак питання залишається відкритим. І, можливо, головна проблема не у відсутності кандидатів, а в критеріях, за якими ми їх оцінюємо. Нещодавно я, Яна Матвійчук, вже писала про те, яким має бути новий посол України в США. Головна теза проста: у Вашингтоні потрібна не лише людина з ідеальною англійською вимовою та класичним дипломатичним досвідом. Там потрібна людина, яка глибоко розуміє Америку Дональда Трампа. Тепер ця дискусія отримала несподіване продовження. У медіа з'являються повідомлення, що Зеленський шукає посла в США так довго, бо йому важко знайти "достатньо впливового" кандидата. І я задумалась: що взагалі означає "впливовий кандидат" у сучасній Америці? Хто може стати новим послом України в США Ми в Україні звикли мислити посадами та статусами. Колишній прем'єр-міністр чи екс-міністр – це звучить солідно. Але коли ми гадаємо, хто стане послом України в США, потрібно враховувати важливу деталь: у Вашингтоні український табель про ранги не працює. Будь-який кандидат на посаду посла України в США має усвідомити: американському конгресмену все одно, яку посаду обіймав представник України вдома. Йому важливо, хто перед ним: що це за особистість, що вона думає, чи можна їй довіряти, і чи розумієте вона світ, у якому живуть американські посадовці та їх виборці. Чому статус українського чиновника у Вашингтоні не має значення За роки реалізації громадських проєктів у США, зокрема під час заходів в межах Ukrainian Week, я бачила одну й ту саму проблему. Представники України розмовляють з американцями так, ніби їхня країна зовсім не змінилася. Але це не так. Яна Матвійчук та Валентина Павсюкова в Резиденції Дональда Трампа Мар-а-Лаго в межах виконання місії від імені України. Сьогодні Білий дім контролює республіканська адміністрація Дональда Трампа, а республіканці мають більшість у Конгресі. Якщо посол спиратиметься лише на свій попередній офіційний статус, він ризикує залишитися непочутим. Звичайно, український посол має працювати і з демократами, і з республіканцями. Але дипломатія передбачає особливе розуміння саме тих політичних сил, які сьогодні контролюють виконавчу владу та значною мірою визначають порядок денний у Вашингтоні За ці роки моїм окремим напрямом стала саме робота з американським консервативним середовищем – республіканцями, християнськими організаціями та людьми, для яких питання економічної свободи, віри й традиційних цінностей є частиною політичного світогляду. Мені доводилося спілкуватися з представниками цього середовища не лише на офіційних заходах у Вашингтоні, а й на майданчиках американських християнських організацій. Зокрема, я бувала у The Cedars – штаб-квартирі The Fellowship, мережі, яка десятиліттями об'єднує навколо християнського діалогу американських політиків та міжнародних лідерів. Яна Матвійчук у The Cedars поблизу Вашингтона – штаб-квартирі The Fellowship, впливової християнської мережі, що об'єднує американських політиків, бізнесменів і міжнародних лідерів. Саме багаторічне спілкування з цим середовищем дало мені можливість побачити американську консервативну політику не лише з українських медіа, а зсередини – через особисті розмови, дискусії та контакти з людьми, які живуть у цій системі цінностей. Чому Україні потрібен посол, який розуміє Америку Трампа Між київськими кабінетами та республіканською Америкою існує значна світоглядна відстань. Я не говорю про те, що якась модель краща, а якась – гірша. Проте значна частина українського чиновницького апарату звикла мислити категоріями великої ролі держави, жорсткого регулювання та державних програм. Натомість адміністрація Трампа та консервативне середовище говорять зовсім іншою мовою. Для них пріоритетними є: - Недоторканність приватної власності. - Свобода підприємництва. - Нижчі податки та менше державного втручання. - Свобода слова. - Сильна сім'я та релігійні громади. - Жорстке обмеження нелегальної міграції. Український дипломат не зобов'язаний повністю розділяти кожну позицію. Проте кожен новий посол України в США зобов'язаний розуміти, чому американський співрозмовник мислить саме так. Інакше дипломатія перетвориться на розмову людей, які хоч і використовують англійські слова, але говорять абсолютно різними політичними мовами. Чому республіканці та християнські виборці важливі для України Цю частину американської політики в Україні часто недооцінюють. За дослідженням Pew Research Center, у 2024 році за Дональда Трампа проголосував 81% білих євангельських протестантів. Серед виборців, які відвідують релігійні служби щонайменше раз на місяць, його підтримали 64%. Більше того, близько 81% виборців, які ідентифікують себе як республіканці, належать до тієї чи іншої християнської конфесії. Для них рух pro-life (захист ненародженого життя) та традиційні цінності – це основа політичної реальності. Тому ідеальний кандидат на посаду посла України в США повинен відчувати різницю між католиками та протестантами, розуміти їхню лексику та моральні орієнтири. Тому для українського посла розуміння американського християнського середовища – важлива частина політичної роботи. Людина, яка сама живе в цій системі цінностей, природно матиме тут додаткову перевагу. Яким має бути новий посол України у США Беручи участь у зустрічах з американськими політиками, консервативними організаціями та аналітичними центрами, я на власні очі бачила, як будується справжній вплив. Мені доводилося бувати і в Mar-a-Lago – резиденції Дональда Трампа у Флориді, спілкуватися з людьми з республіканського середовища і бачити зблизька, наскільки в ньому важливі особисті зв'язки, довіра та спільна мова цінностей. Яна Матвійчук біля помешкання Президента Дональда Трампа в Мар-а-Лаго. Саме там особливо чітко розумієш: двері відкриває не посада. Двері відкриває довіра. Коли з американським консерватором можна поговорити не завченими дипломатичними формулами, а про речі, які для нього справді важливі, ставлення змінюється миттєво. Ви перестаєте бути черговим іноземцем, який прийшов щось попросити. Спочатку виникає розмова, потім – людський контакт, а згодом – довіра. Тільки на такому фундаменті можна ефективно розбудовувати міцні відносини України та США. Сьогодні Америка залишається нашим критично важливим партнером. Тому нам потрібен посол України в США, який не просто солідно виглядатиме в очах Києва, а буде по-справжньому ефективним у Вашингтоні. Проблема України у Вашингтоні може бути дуже простою: ми шукаємо людину з високим статусом у Києві, тоді як нам потрібна людина зі своїм доступом і довірою у Вашингтоні. Можливо, відповідь на питання, чому так складно знайти дипломата, лежить на поверхні. Нам варто шукати не гучні імена з минулого, а людей, які вже сьогодні здатні зайти в консервативне середовище як рівні співрозмовники. Якщо ми хочемо, щоб відносини України та США залишалися міцними, потрібно змінити не самих кандидатів, а критерії їх пошуку. І тоді новий посол України в США знайдеться значно швидше. Яна Матвійчук – українська підприємиця та громадська діячка, яка бере участь в адвокаційних проєктах у США та працює з американським консервативним середовищем. https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6a7f13ba0e2e7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6a73500a5145e/ ukrpravda@gmail.com (Яна Матвійчук) Wed, 05 Aug 2026 18:00:26 +0300 Знову міняється посол України у США. Після рішення президента Володимира Зеленського про зміну керівника української дипломатичної місії у Вашингтоні медіа активно обговорюють, хто стане новим послом України у Сполучених Штатах. Але, на мою думку, ми вкотре говоримо не про головне. Набагато важливіше, чи розуміє майбутній посол ту Америку, яка сьогодні ухвалює рішення про підтримку України? Чому новий посол України у США має розуміти Америку Трампа За останні роки я десятки разів працювала у Вашингтоні під час Ukrainian Week, брала участь у зустрічах з конгресменами, представниками американських аналітичних центрів, консервативних організацій та політичних кіл. Зустріч із Грейс Нельсон у Вашингтоні, Cedar House Мені також доводилося бувати в Мар-а-Лаго – резиденції Дональда Трампа, де неформальне спілкування не менш важливе, ніж офіційні зустрічі у Вашингтоні. Саме такі поїздки допомагають краще зрозуміти середовище, яке сьогодні формує політичний порядок денний у США. В Мар-а-Лаго, Флорида, резиденції Президента Дональда Трампа на запрошення республіканців Виконання громадських і політичних місій, співпраця з людьми, які впливають на формування політики США, дали мені змогу побачити закономірність: Ми часто говоримо з Америкою так, ніби вона досі живе в політичній реальності десятирічної давності. Але це вже інша країна. Під час однієї з дискусій з представниками Республіканської партії у Вашингтоні мене попросили розповісти про Україну. Але не загалом, а конкретно про податки, свободу бізнесу і роль держави. Тоді я остаточно зрозуміла: щоб спілкуватись з американськими консерваторами про підтримку України, спочатку потрібно зрозуміти, що важливо для них самих. Тож посол має вміти говорити мовою людей, від яких залежить ухвалення рішень. Саме цього, на мою думку, сьогодні найбільше потребує дипломатія України. Яна Матвійчук З Джоном Гербстом, Директором Центру Євразії Атлантичної Ради, Послом США в Україні у 2003-06 роках Чому Дональд Трамп змінив правила гри у Вашингтоні Після президентських виборів Сполучені Штати отримали нову політичну реальність. Дональд Трамп повернувся до Білого дому, а Республіканська партія США контролює як Сенат, так і Палату представників. Це означає, що новий посол України у США працюватиме насамперед з політичним середовищем, яке має власну систему цінностей, пріоритети й бачення ролі держави. Я не кажу, що Україні потрібно підлаштовуватися чи погоджуватися з усіма поглядами американських консерваторів. Йдеться про інше. Ефективна дипломатія починається з розуміння співрозмовника. Якщо ви не знаєте, які цінності поділяє політик, що хвилює його виборців і якими категоріями він мислить, буде дуже складно переконати його підтримати Україну. Яким має бути посол України у США Навколо економічної свободи, ролі держави, свободи слова, міграції, захисту приватної власності, релігійних громад і батьківських прав сьогодні точаться найгостріші політичні дискусії у США. І людина, яка представляє Україну у Вашингтоні, повинна розуміти, чому вони важливі для значної частини американського суспільства. Українська політична традиція спирається на більшу роль держави в економіці, ніж ту, яку підтримує значна більшість американських консерваторів. Я не кажу, що одна модель правильна, а інша – ні. Та ці відмінності потрібно усвідомлювати, якщо ми хочемо будувати ефективні українсько-американські відносини. Дипломатія не вимагає повної згоди. Вона базується на взаєморозумінні. Саме тому майбутній посол України у США повинен уміти знаходити точки дотику, формувати довіру, вибудовувати особисті контакти і лише після цього вести розмову про військову допомогу, санкції, інвестиції чи інші питання, важливі для України. Дипломатія – це розуміння цінностей За роки роботи у США я неодноразово переконувалась: у Вашингтоні спочатку оцінюють, чи розумієте ви їхню країну, політичну культуру та систему цінностей. Лише після цього готові слухати аргументи про українські інтереси. Зустріч з Конгресменом США В Вашингтоні Саме тому особисті зв'язки, репутація та довіра відкривають більше дверей, ніж офіційні повноваження. Ми звикли оцінювати кандидатів на дипломатичні посади за біографією, знанням мов чи попереднім досвідом роботи. Та зараз цього недостатньо. Новий посол України у США має насамперед розуміти людей, від яких залежить підтримка України. Бо дипломатія починається з довіри. Саме до такого висновку я, Яна Матвійчук, прийшла після кількарічної роботи у Вашингтоні та спілкування з представниками американських політичних і консервативних кіл. P.S. Детальніше про те, як сьогодні працює політичний Вашингтон і чому Україні потрібен саме такий посол, я розповіла у своєму новому відео на YouTube. https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6a73500a5145e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6a69bdf1b167d/ ukrpravda@gmail.com (Яна Матвійчук) Wed, 29 Jul 2026 11:46:41 +0300 Відомий і шанований у частині українських бізнес-кіл підприємець та блогер Євген Чичваркін дав інтерв'ю на каналі Breakfast Show в YouTube. Одна з тез, яку він озвучив: діпстрайки України – тобто далекобійні удари по Wildberries і російських НПЗ – нібито "неефективні", адже від них страждають в першу чергу цивільні. Мовляв, незрозуміло, який військовий сенс у знищенні складів маркетплейсу, де продають побутові речі. Цей же наратив він повторював у інших дописах та відео. Я не могла пройти повз, адже Євген свідомо чи несвідомо озвучує аргументи, вигідні кремлівській владі. Свою реакцію на цю історію я записала окремо у TikTok. Тут хочу дати розширену і ще більш аргументовану відповідь. Чому Євген Чичваркін помиляється: відповідь Яни Матвійчук Wildberries – найбільший маркетплейс росії, щоденно ним користуються, за різними оцінками, 35-40 мільйонів росіян, а активними покупцями є десятки мільйонів щомісяця. Ще донедавна на сайті за пошуковим тегом "Всё для СВО" можна було знайти каски, бронежилети, аптечки, рації, FPV-дрони й механізми скидання боєприпасів. Під товарами покупці лишали відгуки на кшталт "спасибо, пригодилось на штурме". Пошуковий тег прибрали після перших українських ударів. Однак каски та бронежилети продовжують продаватись. Тобто Wildberries – логістична інфраструктура, частину якої свідомо використовували для постачання товарів воєнного призначення на фронт. Саме тому удар по Wildberries варто розглядати як частину продуманої кампанії діпстрайків України по військово значущих цілях у тилу. За різними оцінками, довкола Wildberries – прямо чи опосередковано – задіяно понад 4 мільйони росіян: співробітники складів і пунктів видачі, кур'єри, а найбільше – сотні тисяч продавців-підприємців та їх наймані працівники, підрядники, постачальники. Багато з них взяли кредити під товарний обіг, оренду приміщень чи техніку для ПВЗ. Коли склади горять, товар знищено, а компенсації не покривають і третини втрат, ці люди фізично не зможуть обслуговувати позики. Тобто йдеться про хвилю неповернених кредитів, яка вдарить по самій Wildberries і по банках, що її фінансували. Фінансове становище самого маркетплейсу і без того вразливе. За оцінками The Bell, сукупний борг Wildberries наприкінці 2025 року міг наближатися до 1,3 трильйона рублів, з них понад 500 мільярдів – перед державним банком ВТБ, який одночасно є і кредитором, і партнером компанії по фінтех-проєктах. Удар по Wildberries розхитує і без того закредитовану компанію, тягнучи за собою ризики вже для банківського сектора росії в цілому. Війна (точніше, її продовження) залежить від того, наскільки довго путінська система може й далі утримувати ілюзію нормального життя для мільйонів росіян. Коли зникає бензин, дорожчає доставка, горить склад з товаром дрібного підприємця, а компенсація не покриває й третину втрат – ця ілюзія тріщить по швах. Це одна з причин, чому такі об'єкти можуть розглядатися Україною як законні військово значущі цілі. Так само, як і підприємства, які переробляють нафту. Чичваркін натомість стверджує: удари по НПЗ безглузді, бо путінська машина живиться видобутком нафти, транспортуванням і продажем за валюту, а все інше – поза цією схемою... Однак вже зараз російські посадовці та ЗМІ повідомляють про квоти на заправку військової техніки в російській армії. Нафтові компанії росії втрачають мільярди доларів і недоплачують податки в бюджет. І що це як не "схема війни"? Якщо послідовно розвивати логіку Чичваркіна, то виходить, що удари по російській цивільній економіці він вважає неприйнятними. Начебто Україні треба вести війну так, аби пересічний росіянин і далі міг замовляти товари на маркетплейсі із доставкою на завтра. Путін якраз і будує свою довгу війну на тому, щоб більшість росіян жила так, ніби війни немає. Чичваркін, можливо,, навіть щиро цього не усвідомлюючи, обстоює саме цю модель. Чи справді Чичваркин благодійник і друг України? Євген Чичваркін публічно підтримує Україну: бере участь у благодійних аукціонах, організовує фандрейзингові вечері, допомагає збирати кошти для українських лікарень, медичних проєктів, біженців та окремих гуманітарних ініціатив. Водночас Чичваркін виступає саме як медійне обличчя зборів і аукціонів, яке залучає гроші інших донорів. Окремо скажу про його принципову позицію щодо військової допомоги. Чичваркін неодноразово заявляв, що "проти війни" та робить акцент на гуманітарній підтримці. Саме через такі переконання він відмовляється закликати безпосередньо донатити на ЗСУ. Чичваркін каже, що він проти насильства і проти зброї. Але як зупинити орду російських мародерів і гвалтівників без зброї? Чому Євген Чичваркін повторює аргументи кремлівської пропаганди? Коментар Яни Матвійчук Євген Чичваркін зробив в інтерв'ю кілька заяв. Крім вже озвученої, він роздумував, що Україні варто було б дотягнутися до об'єктів нафтодобування на крайній півночі або ж робити контрнаступи – як у 2022 році. Я не знаю, який прихований зміст цих заяв: нерозуміння реалій бойових дій чи необхідність популяризувати в Україні заздалегідь шкідливі наративи. Я не стверджую, що Чичваркін свідомо працює на когось. У мене немає для цього доказів. Але є аналітичний принцип, який варто застосовувати до будь-якого публічного спікера з росії: дивитись не на те, скільки відсотків часу людина каже правильні речі, а на те, чию тезу вона підсилює в критичний момент. Умовно кажучи, 80-90% проукраїнських заяв не скасовують 10-20% тез, які вчасно збігаються з кремлівськими наративами. Так свого часу трансформувалась публічна позиція не одного відомого "хорошого росіянина": від щирої підтримки України до обережного "ватного" зсуву. Я бачу принаймні два можливі пояснення: Перший: Чичваркін щиро помиляється, дивиться на економіку як бізнесмен старої школи і не бачить (чи не хоче бачити) військового виміру логістики. Другий: він озвучує тези, які об'єктивно вигідні Кремлю – незалежно від того, усвідомлює це сам чи ні. Насправді ж висновок очевидний: рішення про діпстрайки України – про те, коли і куди наносити далекобійні удари, включно з ударами по НПЗ і ударом по Wildberries – ухвалює Україна, виходячи з власної воєнної доцільності. На цьому крапка. https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6a69bdf1b167d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6a550c7a082dc/ ukrpravda@gmail.com (Яна Матвійчук) Mon, 13 Jul 2026 19:04:10 +0300 Кілька днів тому я поставила Данилу Гетманцеву питання, яке, як мені здається, хвилює майже кожного підприємця. Чи існує межа, після якої нові інструменти державного контролю перестають допомагати економіці й починають заважати чесному бізнесу? Після цього я написала колонку в "Українській правді". Неочікувано Данило Гетманцев опублікував окрему відповідь. Я уважно її прочитала. І зрозуміла, що ми все ще говоримо про різні речі. Я запитувала про межу державного втручання. У відповідь отримала пояснення, чому державне втручання потрібне. Данило Гетманцев відповів. Але ми говоримо про різні речі У своїй колонці я жодного разу не написала, що держава не потрібна, що податки треба скасувати, а бізнес має жити без контролю. Навпаки – я прямо вказала: бізнес не може існувати без правил. Та поки я думала, як не загубитися в нових регуляціях, виявилося, що ще й загубила власну позицію. Принаймні саме таке враження складається з відповіді, де опонент пояснює мені те, чого я ніколи не стверджувала. Я не протиставляла довіру й контроль як взаємовиключні речі. Я запитала, чи є межа, за якою черговий інструмент контролю вже не додає довіри й прозорості, а забирає ресурс на розвиток. Це геть інше питання, і воно не про наявність держави, а про її міру. Так, вільний ринок у чистому вигляді – умоглядна конструкція. Погоджуюсь. Британія часів промислової революції мала протекціонізм, "азійські тигри" зростали під активним державним диригуванням, а Євросоюз – це 170 тисяч сторінок регламентів. Усе так. Але жоден із цих прикладів не відповідає на моє запитання: за яким критерієм наступне регулювання визнається виправданим, а не надлишковим? Наведені історичні приклади доводять: держава регулює. Та вони нічого не кажуть про те, скільки регулювання достатньо. Бухгалтер, юрист і акцизна накладна Пан Гетманцев зауважив, що я не вказала конкретних змін, про які йшлося в моїй колонці. Він уточнив: зміни в обліку алкогольних напоїв за час війни вносилися двічі, а не щоквартально, і мали чіткий фіскальний результат – плюс 3,3 мільярда гривень від детінізації ЛГП у 2024 році порівняно з 2021-м. Так, для держави це плюс 3,3 мільярда. Для мене це ще час, коли бухгалтер і юрист займалися документами замість того, щоб допомогти запустити новий продукт. Саме про цю різницю масштабу я й говорю. За час роботи заводу з 2023 року ми пройшли через зміни: - в акцизному обліку - у застосуванні РРО - у вимогах до електронного акцизного документообігу - у вимогах Держпродспоживслужби - у трудовому законодавстві - у вимогах до маркування. Кожна окрема зміна здається виправданою і має "цілком зрозуміле пояснення". Проблема – у сукупному навантаженні для одного конкретного підприємства. Держава рахує ефект кожного закону і підзаконного акту окремо. В результаті, коли ми запускали новий смак сидру, ми кілька тижнів займалися не виробництвом і не продажами, а документами. Я розумію вашу логіку як державного працівника. Тіньова економіка – це реальна проблема. Але з цього не випливає, що кожне нове регулювання автоматично робить економіку здоровішою. Це майже як сказати: "ліки лікують людей, тому чим більше ліків – тим здоровіше населення". Насправді в кожних ліків є доза, побічний ефект і межа, після якої лікування починає шкодити. Медицина постійно рахує це співвідношення. Питання в тому, чи рахує його держава, коли ухвалює черговий закон про контроль. Ще понад півтора століття тому французький економіст Фредерік Бастіа писав, що економіка складається не лише з того, що видно, а ще й з того, чого вже не сталося внаслідок ухваленого рішення. Скільки підприємств цього року найняли ще одного бухгалтера замість ще одного працівника у виробництво? Скільки відклали інвестицію, бо не встигали привести документи у відповідність до нових вимог? Скільки не вийшли на новий ринок, бо весь квартал пішов на переналаштування процесів? Цих цифр немає в жодному бюджетному звіті. Але вони так само реальні, як +3,3 мільярда гривень від акцизів. І це альтернативні втрати: доходу для підприємця і податків для держави. Економіка – це не лише те, що отримала держава, а й те, чого бізнес уже не створив. І про стимули державного апарату У своїй відповіді пан Гетманцев багато й слушно пише про стимули бізнесу: чому легальний шлях має бути дешевшим і швидшим за тіньовий. Але жодного слова – про стимули самого державного апарату. Чиновники – так само люди, і так само реагують на стимули. Якщо ефективність відомства вимірюється кількістю нових перевірок, нових форм звітності чи нових підзаконних актів, система природно продукуватиме нові перевірки, нові форми й нові акти – незалежно від того, чи справді бракує цих інструментів для боротьби з тінню. В Україні існує механізм аналізу регуляторного впливу, який мав би оцінювати вартість кожного нового акта для бізнесу до його ухвалення. Та чи працює він? Данило Гетманцев говорить про контроль. Я говорю про його межу Пан Гетманцев пише: якщо контроль працює ефективно – нових законів не потрібно, якщо не працює – це питання правозастосування, а не законодавця. Гарна теза. Але вона знову оминає моє запитання. Хто визначає, коли контроль "працює ефективно"? За якими показниками? Хто проводить цю оцінку до ухвалення закону, а не після? Якщо такого механізму немає, тоді логіка завжди одна: є проблема – ще один закон, не допомогло – ще один. Довіра й контроль не мають бути протиставлені – тут я згодна з паном Данилом Гетманцевим. Але з цього визнання ще не випливає відповідь на моє питання. Воно й досі відкрите: Чи існує в державі інституція, методика чи хоча б формула, яка рахує сукупну ціну регуляторного навантаження на бізнес? Судячи з усього – ні. EY у 2023 році нарахувала, що 19,3% ВВП Україні знаходяться у тіні. World Economics вказують на 39,4%. Юлія Свириденко ще влітку 2024-го говорила приблизно про 40% складову тіньової економіки. А сам пан Гетманцев в інтерв'ю вказував, що у тіні знаходиться приблизно половина економіки України. Якщо держава сама не може домовитися з собою, яким показником міряти результат, то як вона визначає, коли чергове регулювання вже виправдало себе? І це ще не найголовніше. У квітні цього року Данило Гетманцев публічно визнав: процес детінізації суттєво загальмував, податкові надходження недовиконали план на 2,6%, а оновлене Бюро економічної безпеки, за його ж словами, "знівелювало всі здобутки". У тютюновій галузі, де ще наприкінці 2024-го нелегальний ринок вдалося скоротити вдвічі – до 12,6%, зараз стійка зворотна динаміка: 17,6% на початку 2026-го, а за найсвіжішими даними Kantar – 19,8%. Сам пан Гетманцев визнав: тінь знову зросла. І така ситуація не тільки в тютюновій галузі. Варто запитати: чому? Бізнес іде в тінь не тому, що він поганий. Він робить це з двох причин. Перша: коли регуляцій забагато, а вартість їх дотримання висока, частина підприємців обирає не боротьбу з системою, а домовленість із нею. І тоді гроші, які могли б піти в бюджет, йдуть на хабар. Друга: коли легальна собівартість занадто висока, а український споживач – небагатий, частина виробників свідомо йде в тінь, щоб продукція взагалі залишалася дешевою. У обох випадках проблема не в моральних якостях бізнесу. Вона в тому, що чесно і повністю легально працювати в Україні дорого. А платить за цю дороговизну споживач. Бо саме в ціну доводиться закладати витрати на кожного нового бухгалтера, на кожну зупинку процесів через нові форми звітності, регуляції тощо. Думаю, за простіших і дешевших правил частина "тіньових" підприємств могли б і хотіли б працювати легально. То хто ж насправді платить за складність системи? І чи хтось у державі взагалі рахує цю ціну? Держава дуже добре навчилася рахувати кожен додатковий мільярд, отриманий від детінізації. Але досі не навчилася – чи не хоче – рахувати негативний ефект від уже ухвалених рішень, а також те, у скільки ці рішення обходяться бізнесу та покупцям. P.S. І ще про історичні приклади. У своїй відповіді Данило Гетманцев посилається на Британію XIX століття, "азійських тигрів" і скандинавські країни. Мовляв, ці приклади доводять: сильна держава і більше регулювання – це шлях до економічного успіху. Я бачу це інакше. Британія стала першою індустріальною державою не тому, що запровадила більше правил. Вона значно раніше за інших забезпечила захист приватної власності, свободу підприємництва, конкуренцію та розвиток фінансових ринків. Саме ці фактори Людвіг фон Мізес і Фрідріх Гаєк називали фундаментом економічного розвитку. А більшість соціальних реформ, трудове законодавство й обмеження дитячої праці з'явилися вже тоді, коли країна стала багатшою. Вони були наслідком економічного зростання, а не його причиною. Історія "азійських тигрів" теж набагато складніша, ніж теза "держава все вирішила". Їхній прорив будувався на відкритій торгівлі, захисті приватної власності, високому рівні заощаджень населення, конкуренції та експортній моделі економіки. Так, держава відігравала свою роль. Але її масштаби та інструменти суттєво відрізнялися від країни до країни і досі залишаються предметом дискусій. Скандинавські країни також часто наводять як приклад високих податків. Найчастіше згадують Швецію: мовляв, країну зробили багатою високі податки. Насправді Швеція стала однією з найбагатших країн ще до того, як побудувала соціальну державу. Майже сторіччя її економіка зростала завдяки приватній власності, свободі підприємництва, відкритій торгівлі та відносно невеликому втручанню держави. До 1960-х років державні витрати становили близько чверті ВВП. Саме в цей період з'явилися компанії, які сьогодні є основою національною економіки та відомі у всьому світі: Volvo, IKEA, Saab та інші. Тобто спочатку Швеція створила багатство, і лише потім почала його перерозподіляти. Чомусь про цю послідовність говорять рідше, ніж про високі податки. Та навіть при аналізі справ в сучасній Швеції акценти треба робити не на податковому тиску, а на довірі між бізнесом та державою. Це стабільні правила, які не змінюються щороку. Це проста й передбачувана податкова система. Це автоматизоване адміністрування, де не треба дублювати одну й ту саму інформацію в державні органи по кілька разів. Зрештою, власники бізнесу займаються розбудовою, а не підлаштовуються під зміни. Саме з цих причин Швеція останні 10 років стабільно у топ-12 найвільніших економік світу згідно рейтингу The Heritage Foundation, а також утримує позиції серед світових лідерів: за загальним розміром економіки вона входить у топ-25 найбагатших країн світу, а за рівнем індивідуального багатства громадян перебуває у топ-15 глобального рейтингу. Важливо й інше. Платники податків мають доступ до інформації щодо розподілення цих коштів і можуть впливати на владу. Тому успіх Швеції заснований не на надмірних податкових надходженнях. В основі – довіра, свобода, захищене право власності, економічна свобода та передбачувані правила. І вже після цього можна вирішувати, яку частину створеного багатства можна спрямувати на ті чи інші соціальні програми. Тож історичні приклади можуть трактуватися по-різному. Але вони не відповідають на головне питання, яке я поставила Данилу Гетманцеву. Де проходить межа між необхідним регулюванням і надмірним? Хто її визначає в Україні? За якою методикою можна сказати, що чергова норма вже приносить економіці України більше шкоди, ніж користі? Саме відповіді на це питання я поки що не почула. https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6a550c7a082dc/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6a4e20989b490/ ukrpravda@gmail.com (Яна Матвійчук) Wed, 08 Jul 2026 13:04:08 +0300 Данило Гетманцев уже кілька років визначає правила гри для українського бізнесу. Одні вважають його головним борцем із тіньовою економікою. Інші – символом дедалі більшого державного контролю. Саме тому, коли мені випала можливість поставити йому запитання на форумі "Відновлення України: євроінтеграція та інституційні реформи" (організований об'єднанням "Українська Рада Бізнесу"), я вирішила говорити не про конкретний податок і не про окрему реформу. Я поставила значно простіше питання: чи існує межа, після якої нові інструменти державного контролю вже не виводять економіку з тіні, а запускають зворотний процес? Відповіді я не отримала. Бухгалтер і юрист заходять по черзі Я займаюся бізнесом понад двадцять років. У 2023 році, зокрема, заснувала на Закарпатті завод з виробництва натурального сидру Monbar. І в мене є власна "традиція", яку я не обирала. Я тільки починаю думати про новий продукт чи домовлятись про вихід на нові ринки. І тут до кабінету заходить бухгалтер: - Змінили правила обліку акцизної продукції. Треба переробляти документи і оновлювати звітність. Через пару днів пише юрист: - Вийшли зміни до законодавства. Треба оновити договори, внутрішні документи й привести все у відповідність. В ці моменти я розумію: цього місяця ми не думаємо про розвиток. Ми працюємо з черговими змінами в регуляціях. І так по колу, кілька раз на рік Я не проти правил. Бізнес не може існувати без них. Але правила теж мають свою ціну. І моє питання було саме про те, чи рахує держава цю ціну. Формально в кожного нововведення шляхетна мета: боротьба з ухиленням від податків, прозорий ринок, наповнений бюджет. Але поки підприємство перебудовує процеси під чергові вимоги, воно не виробляє більше продукції, не створює нових робочих місць і не виходить на нові ринки. А отже, фізично не може платити більше податків. Час підприємця – це нові продукти, нові робочі місця й нові надходження до бюджету. Якщо цей час іде на папери, його вже не можна витратити на розвиток. В Україні взагалі дивна традиція. Якщо бізнес знаходить спосіб працювати швидше – держава пише нову інструкцію. Якщо бізнес знаходить спосіб працювати дешевше – держава пише ще дві. Часом складається враження, що український підприємець відкриває не виробництво, а факультет безперервного вивчення нових регуляцій. Що відповів Данило Гетманцев на питання про межу державного контролю Данило Гетманцев визнав: баланс потрібен. Але у відповіді він змістив акцент на людський фактор: мовляв, проблема не в законах, а в їх застосуванні. Держава має виховувати податківців і митників, підвищувати їхню професійність, щоб вони тиснули не на чесний бізнес, а на реальних порушників. Це цікава відповідь. Але – не на моє питання. Я запитувала не про якість роботи податкового інспектора, а про обсяг державного втручання. Навіть найввічливіший і найпрофесійніший чиновник, діючи чітко в межах надміру бюрократизованого закону, все одно зв'язує бізнесу руки. Мені здалося важливим ще одне. Під час форуму Данило Гетманцев сам назвав окремі критерії "антидроблення" бізнесу дискусійними. Це означає, що навіть на рівні державної політики межі допустимого контролю ще шукають. Ще сто років тому Людвіг фон Мізес і Фрідріх Гаєк попереджали про одну закономірність: кожне нове регулювання породжує нові витрати для бізнесу. А нові витрати майже завжди породжують нові способи їх уникати – не зі злого умислу, а заради виживання. Держава у відповідь створює ще більше контролю. Так запускається спіраль, з якої важко вийти. Бюджет росте. То навіщо ще один інструмент контролю? У підприємців проста логіка. Якщо працювати легально дешевше, швидше й безпечніше, ніж у тіні, – більшість обере законний шлях. Якщо ж легальна робота з кожним місяцем стає складнішою й ризикованішою, бізнес шукає обхідні варіанти. Економіка реагує на стимули, а не на залякування. Тим часом економіст Михайло Кухар звертає увагу на інше. На його думку, державний бюджет у воєнні роки регулярно перевиконується завдяки міжнародній фінансовій підтримці. Внутрішні надходження при цьому теж зростають. Тож зараз держава не вимушена шукати гроші: вона має ефективно їх використовувати. Цю оцінку можна поділяти або ні, але питання все одно актуальне. Якщо бюджет отримує більше ресурсів, ніж очікувалося, чи варто одночасно постійно розширювати систему контролю над легальним бізнесом? Під час форуму про це говорили й інші учасники. Представник Української таксомоторної асоціації Андрій Антонюк, акцентував, що держава замість боротьби з тіньовим сектором у 30-40% економіки ускладнює життя саме легальному бізнесу. А представники підакцизної галузі попереджали, що неготовність системи "єАкциз" може взагалі зупинити виробництво вже з листопада. Тобто питання межі контролю – не моя приватна ініціатива. Ця тема актуальна для більшості власників бізнесу. Два варіанти України Насправді нам варто дискутувати не про касові апарати, перевірки чи критерії ризиковості, а про модель держави. У нас є два варіанти. Перший – система, де рушієм розвитку вважається дедалі жорсткіший державний контроль, а кожен підприємець за замовчуванням підозрюваний, поки не доведе інше. Другий – система, у якій держава довіряє підприємцю в межах закону, контроль є точковим і винятковим, а державні органи виконують сервісну, а не каральну функцію. Яку країну будуємо після перемоги? Україну, де рушійною силою стане вільне підприємництво, чи державу, де бізнес витрачатиме енергію на виконання чергових правил? Це варто вирішити вже зараз. Я так і не почула відповіді на своє запитання Данилу Гетманцеву. Можливо, тому, що це питання сьогодні не має простої відповіді. Але саме від неї залежить, яку економіку ми будуємо після війни: Економіку довіри, де бізнес створює багатство, а держава карає лише тих, хто справді порушує закон? Чи економіку, де дедалі більше часу підприємці витрачають не на розвиток, а на вивчення нових правил? https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/6a4e20989b490/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/69b41c850c44f/ ukrpravda@gmail.com (Яна Матвійчук) Fri, 13 Mar 2026 15:17:41 +0200 А ваші банани достатньо прямі? Це важливо: особливо якщо ви захочете продавати їх в ЄС. Поговоримо про довжину огірків, точну частку переробленого пластику у пляшках, "нашийники" для кришок та інші відверто ідіотські вимоги, які продукують чиновники. А ще дізнаємось, чому європейські виробники масово переводять заводи до Азії. Директива N1. Кришечки для пляшок "з нашийниками" Існували собі пластикові пляшки для води з окремими кришками. Аж поки у 2024 році чиновники ЄС не вирішили: кришечка тепер має кріпитися до горлечка пластиковою смужкою. Чому? Бо так краще для екології. Що відчув бізнес? Нова вимога працює, світ так і не став чистішим, а виробники змушені: повністю змінити дизайн упаковки; перебудувати та переналаштувати виробничі лінії; адаптувати логістику. Це мільйони євро капітальних витрат. Хто за це платить? Звісно ж, кінцевий споживач. Тому пляшка Coca-Cola, вироблена в Євросоюзі, коштує дорожче, ніж аналогічна з Туреччини. Директива N2. Еталонна кривизна бананів Європейські чиновники не хочуть бачити у супермаркетах аномально криві банани. Маленьким плодам теж зась на полиці. Тому у ЄС – де банани ніколи не росли і не ростуть – діє стандарт якості на ці фрукти. Що відчув бізнес? В результаті імпортери змушені: відбраковувати частину їстівних, але "неправильних" плодів; оплачувати їх утилізацію або невигідно знижувати ціну; перепаковувати товар. Хто за це платить? Результат передбачуваний: банани, які коштують "копійки", в ЄС продають зі значною націнкою. Директива N3. Огірки по лінійці До 2009 року в ЄС стандартизували не лише банани, але й огірки. Якщо овоч хоче потрапити на полицю – його вигин має становити не більше 1/10 від довжини. От серйозно: невже платникам податків дійсно треба потрібні чиновники, які займаються розрахунком кривизни огірків? Це має збільшити ВВП? Що відчув бізнес? Як і у випадку з бананами, частину врожаю автоматично відбраковували. Хто за це платить? Додаткові витрати на сортування перекладали на кінцевих покупців. Дозволю собі короткий флешбек. Зберігся щоденник чиновника Австрійської імперії XVIII століття, де є такий запис: "Прийшов на роботу о 12-й годині дня. Кілька годин не знав, що робити. Читав Фукідіда. І пішов додому". Як ви вважаєте, щось змінилось у державних апаратах за цей час? Ні, бо функція чиновника – писати правила і контролювати їх виконання. Коли апарат розростається до гігантських масштабів, йому потрібно виправдовувати своє існування. Так і народжується регулювання бананів та огірків. Директива N4. Війна з пластиком Екологічні гасла звучать привабливо для виборців. Звідси – нові директиви: цього разу на суттєве обмеження продажу пластикових трубочок, тарілок, столових приборів та ватних паличок. Що відчув бізнес? Кількість сміття не меншає, а виробники в цей час шукають нові (зазвичай дорожчі) матеріали, переобладнують цехи, списують старе устаткування. Це мільйонні інвестиції Хто за це платить? Цілком очікувано відбулось подорожчання продукції. Директива N5. І знову про екологію Пластикові пляшки в ЄС повинні містити мінімум 25% переробленого пластику з 2025 року, і 30% – з 2030-го. Що відчув бізнес? Для розуміння – показовий приклад. у 2025 році компанія ExxonMobil призупинила приблизно €100 млн інвестицій у два проєкти переробки пластику в Європі. Причина – двозначні і складні вимоги нової директиви ЄС. Хто за це платить? Ініціатива призвела до зростання цін на продукцію. Чи є екологічний результат? А його лише планують вимірювати! Європейські директиви – виправдання існуванню чиновників? Директиви ЄС – всі 170 тисяч сторінок – не література для факультативного читання. Мова йде про жорсткі норми, які зобов'язаний виконувати кожен підприємець. "Ну ок, – скажете ви. – Це ж нормально. В Україні теж є стандарти, Держспоживлужба, санстанція... Хтось же має контролювати бізнес". Та коли держава чи наднаціональний орган втручається в те, як має згинатися огірок і як кріпитись кришечка, ринок гальмує. У 1990 роках економіка ЄС становила близько 25% світового ВВП. Сьогодні показник впав приблизно до 20%, а частка промисловості в скоротилась до жалюгідних 13%. Через регуляторний зашморг виробники з ЄС мігрують до Китаю, В'єтнаму, Індії та інших країн Азії. Там – лише один "стандарт": бізнесу дозволено робити все, що не є кримінальним злочином. І ніхто не примушує міряти кривизну готового продукту перед відправкою ритейлерам. Україна зараз впевнено крокує до ЄС, і нам доведеться імплементувати європейське законодавство. Але якщо ми хочемо стати сильними, нам потрібно зупинити принтер, який друкує тисячі нових обмежень. Бюрократи не можуть "примусити" економіку працювати, скільки б директив не написали. Шлях до економічного дива лежить через скасування зайвих регуляцій, зниження податків та надання свободи бізнесу. Бо саме там, де є економічна свобода, з'являються нові заводи, робочі місця та реальне зростання ВВП. https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/69b41c850c44f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/69af172578aa5/ ukrpravda@gmail.com (Яна Матвійчук) Mon, 09 Mar 2026 19:53:25 +0200 Європа б'є на сполох: виробництво масово переїжджає до Азії. У відповідь Євросоюз запускає нову програму "Made in EU". Її мета – зменшити залежність від Китаю та збільшити частку промисловості до 20% ВВП до 2035 року. Серед новацій: нові правила закупівель, вимоги до локалізації, субсидії. Щоб запустити завод у ЄС зараз, треба пройти лабіринт із 170 тисяч сторінок регуляцій. І щороку євробюрократи додають ще близько 80 нових директив та понад 1200 регуляторних актів. Фахівці сумно жартують: щоб осягнути вимоги, треба бути щонайменше кандидатом юридичних наук. І що робить ЄС для повернення заводів? Вигадує до правил нові правила! А парадокс у тому, що Україна намагається повторити "подвиги" єврочиновників. Парадокс європейської промисловості У 2024 році частка виробництва у ВВП ЄС становила 14,3% – менше п'ятої частини економіки. Щоб зупинити деіндустріалізацію, єврочиновники просувають нову політику. В її межах ЄС пропонує інвесторам правову стабільність і безперешкодний доступ до 500-мільйонного ринку заможних споживачів. Та водночас Європа створила гігантське регуляторне навантаження, яке душить ініціативи в зародку: - Законодавство ЄС налічує приблизно 170 тисяч сторінок нормативних актів. Щороку ЄС ухвалює кілька нових директив і регламентів, які країни-члени мають інтегрувати у свою правову систему. - Високі ціни на газ та квоти на викиди вуглецю витискають важку промисловість. З 2025 року набули чинності жорсткі правила звітування зі сталого розвитку, а також регламент щодо знелісення. Це вимагає від бізнесу мільйонних інвестицій у комплаєнс. - Жорстке трудове законодавство, постійні поступки профспілкам та багатомісячне утримання звільнених робітників за рахунок роботодавця. Все це робить операційну діяльність занадто дорогою. Чому виграє Азія? На противагу зарегульованій Європі, азійський регіон виграє конкуренцію за капітал. І справа не лише в дешевій робочій силі. У країнах Азії легше відкривати бізнес: - Мінімум складних регуляцій. - Швидка видача дозволів на будівництво. - Короткий шлях від ідеї до запуску конвеєра. Азія не змушує інвестора продиратися крізь хащі бюрократії, а дає змогу швидко будувати заводи і заробляти гроші. Ось два приклади: Сінгапур. Реєстрація бізнесу повністю цифровізована через портал ACRA і займає від 1 до 3 днів. Базова ставка корпоративного податку становить 17%. Та з урахуванням безпрецедентних державних знижок у 2026 році (до 40% повернення), податкове навантаження є мінімальним. В'єтнам. Він пропонує одні з найнижчих тарифів на електроенергію у світі та величезний резерв дешевої робочої сили. Вартість праці становить менше 25% від світової медіани. Країна радикально прискорила видачу будівельних дозволів: тепер на провінційному рівні для складних об'єктів це займає не більше 20 днів. Шлях в нікуди: що робить Україна? Замість того, щоб вчитися на помилках ЄС, ми несвідомо приміряємо на себе цей "піджак з чужого плеча". У нас і без того діє понад 80 контролюючих органів, а регуляторна система налічує тисячі дозволів та погоджень. Кількість обмежень давно перевищила межі здорового глузду. Ми радіємо швидкій реєстрації ФОП у "Дії", але на рівні великого чи середнього бізнесу зберігається радянський підхід до контролю. А найсумніше – коли Україна вступить до ЄС, вітчизняні заборони нікуди не зникнуть. Вони просто накладуться на 170 тисяч сторінок європейських директив. Це створить суцільне пекло для підприємця, який ризикне будувати тут виробництво. Що робити далі? Європа намагається повернути заводи за допомогою субсидій, але не розв'язує головну проблему – надмірне регулювання. Україна ризикує повторити ту саму помилку: намагається стимулювати економіку, залишаючи бізнес зв'язаним по руках і ногах. Нам, безперечно, потрібна співпраця з Євросоюзом: зона вільної торгівлі, асоціація, вихід на європейські ринки. Але внутрішньо ми маємо піти власним шляхом. Наш порятунок – радикальне скасування десятків обтяжуючих правил та ліцензій. Умови входу на ринок мають бути максимально простими. Підприємцям, особливо під час війни та кадрового дефіциту, потрібна свобода. Вони мають займатись інноваціями та створенням нової вартості, а не складати іспити на знання бюрократії. Треба вже зараз скидати регуляторний баласт. Лише так ми зможемо запустити швидке економічне зростання. Більше про те, як працює економіка та що робити Україні, дивіться на YouTube-каналі Яни Матвійчук. Підписуйтесь, щоб розуміти складні економічні процеси. https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/69af172578aa5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/69ab07e45d60c/ ukrpravda@gmail.com (Яна Матвійчук) Fri, 06 Mar 2026 17:59:16 +0200 Ще тиждень тому літр А-95 коштував в середньому 64 грн, а зараз – від 68 грн. Вже лунають неофіційні прогнози: пальне подорожчає до 100 і вище гривень. Причина здається очевидною: операція США та Ізраїлю проти Ірану, яка спровокувала серію міжнародних конфліктів на Близькому Сході. Я ж пропоную поглянути на факти. Світова ціна на нафту справді мала стрибок на 10-20%, проте ситуацію загалом вдається стабілізувати. Ключову роль у стабілізації відіграють Сполучені Штати, які де-факто взяли під контроль безпеку судноплавства в Ормузькій протоці. Зараз, наприклад, розробляється план супроводу комерційних суден за допомогою ВМС США. Це суттєво знизить ризик глобального дефіциту і забезпечить зниження цін. Чому ж тоді бензин в Україні дорожчає? Україна на 100% залежить від європейського імпорту, який доставляється автотранспортом. Відповідно, українські ціни дзеркально відображають європейські котирування. Оскільки глобальних коливань наразі немає, бензин по 100 гривень – це всього лише інформаційна маніпуляція. Ринок реагує на ціну, і мережі АЗС змушені грати за правилами. Та у суспільстві міцно вкорінився стереотип про "бариг, які наживаються на війні". Юлія Тимошенко відчула його і взялась підлити масла у вогонь соціалістичними гаслами: мовляв, Антимонопольний комітет і Держспоживслужба мають посилити контроль над операторами і примусити знизити націнки. Це лише підсилило небезпечний наратив, який перетворює бізнес на "поганців", а державу виставляє у ролі захисника. Але чомусь державна мереж АЗС "Укрнафта" однією з перших необгрунтовано підняла ціни на пальне. Однак відсторонимось від емоцій і дізнаємось, скільки заробляють АЗС. Розкладемо вартість літра пального на складники: - Прямі податки займають близько 35%. Це акциз, ПДВ та мито. Вони розраховуються у євро і вже закладені у собівартість пального на етапі перетину кордону. - Податок на прибуток підприємств, ПДФО та ЄСВ із зарплат тисяч працівників АЗС забирають понад 50% від кінцевої ціни. Ось проста візуалізація, створена проєктом "Ціна держави": З кожної 1000 гривень, яку водій залишає на касі, АЗС отримує лише близько 83 гривень. З цієї суми бізнес має покрити логістику, комунальні послуги, виплатити зарплати і сплатити податок на прибуток. Якби держава скасувала зайві податки, преміальне пальне за 73 гривні впало б у ціні до 47 гривень. Та це не єдина проблема. Другий фактор, який не дає цінам знижуватися, – це надмірна регуляція. Сьогодні в Україні працює понад 6000 АЗС. З одного боку, продажа пального – це конкурентний ринок. Тобто за логікою, чим більше гравців, тим кращим був би сервіс й оптимальнішими ціни. Але чому мереж АЗС не стає більше? Тому що відкриття нової заправки в Україні – це бюрократичне пекло. Підприємець стикається з необхідністю отримати десятки дозволів: - Документи на землю та містобудівні умови; - Погодження від екологічних служб та ДСНС; - Дорогі ліцензії на торгівлю пальним. Цей процес займає роки і створює величезні корупційні ризики. Держава штучно регулює ринок, вибудовуючи бар'єри для нових компаній. Тож якщо уряд дійсно хоче захистити гаманці українців, рішення лежить на поверхні: потрібно не шукати ворогів серед бізнесу, а йти шляхом масштабної дерегуляції ринку та зниження податкового тиску. Усе інше – в тому числі намагання штучно впливати на ціни – лише імітація бурхливої діяльності. https://blogs.pravda.com.ua/authors/matvijchuk/69ab07e45d60c/