https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/647f3b3e78ad7/ ukrpravda@gmail.com (Віктор Трегубов) Tue, 06 Jun 2023 16:57:18 +0300 Ще з часів окупації Бучі ми зрозуміли: росіянам мало загарбати місто, пограбувати мешканців, повбивати тих, хто не поховався. Їм ще треба осквернити, запоганити. Насрати в кожному куточку дому, включно з тим, де самі ж спали та готували їжу. Розламати те, що не вдалося забрати. Постріляти худобу, поламати дерева. Підрив Каховського водосховища – це те саме, але в стратегічному масштабі. Росія – велика держава: може насрати так, що буде видно з космосу. Якщо Херсонщина не прийняла Росію, якщо їй довелось тікати з правого берегу, якщо її вже почали бити на лівому – краще просто знищити в тій Херсонщині всю екологію та половину економіки. Зачепить Крим? Та що той Крим, війська проживуть і на привозній воді та харчах, а потім все одно доведеться повертати. Тим більш, що 205-та мотострілкова бригада, який було поручено це зробити, не з Криму, а зі Ставропольщини. Іронічно при цьому, що саме на Ставропольщину укатив уродженець Херсонщини та один з найбільш активних колаборантів у Московському патріархаті – протоієрей Геннадій Шкіль. Чи цікаво йому, що його нові духовні чада топлять старих разом із місцем, де він життя прожив – Голою Пристанню? Для Росії це вже фінальний акорд, коли алкоголика викидають з квартири, в яку той вдерся, а той намагається наостанок хоча б двері зламати. Втім, наш алкаш при цьому ще й волає "Це не я!" Давайте подивимось. Коли зранку люди бачать, що піднялася вода, гауляйтер Нової Каховки Леонтьєв стверджує, що ніякого вибуху вночі не було, просто вода чомусь сама вирішила піднятися. Пізніше пропагандистський канал "Рибар" пише, що вибух був, але невеличкий. Буквально за кілька годин той самий губернатор Леонтьєв починає розповідати, що гребню знесло могутнім українським обстрілом. Хоча останнє було просто технічно неможливо – в України немає нічого, що може зходу знести такий об'єкт. А якби і було – вибух було б видно з сусідніх областей. Інша справа – якщо вибухнуло всередині самої дамби. Те, що росіяни її мінували, повідомлялося ще восени. Коли тільки пішли перші новини та російські заяви, автор цих рядків сказав собі під ніс – кого вони хочуть надурити? Виявилось, що дехто сам обдурюватись рад. Ще ніколи настільки, як в цей День журналіста, не було так огидно спостерігати за міжнародними медіа, в яких знов не все так однозначно – може, дамбу звалила Україна, а як ні, то, може, сама. Їх не збентежила навіть вищезгадана неузгодженість в російській брехні. Не можна ж було так просто взяти і озвучити, що відбулося – адже це означало б стати на бік України, а порядний ліволіберальний журналіст не може ставати на чийсь бік. Треба хоча б спочатку трішки пом'ятися для пристойності. Тим не менш, це не те шило, яке вдасться довго ховати у мішку. Ми знов маємо екологічну катастрофу, що не має прецедентів у світі. Її винуватці знов сидять в Кремлі і знов намагаються криво приховати заподіяне. Це вже стає недоброю традицією. Припинити цю традицію можна лише викорінивши її причину. Її причина – Російська Федерація. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/647f3b3e78ad7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/63ea58dbcd88e/ ukrpravda@gmail.com (Віктор Трегубов) Mon, 13 Feb 2023 16:35:55 +0200 Каждое военное преступление имеет имя и фамилию. За каждым разрушенным домом или убитым ребенком стоят конкретные люди, которые просто делали свою работу. Разрабатывали ракету, собирали ракету, подвозили ее к месту пуска, подвешивали, запускали. Чтобы потом эта ракета могла попасть в жилой дом, снести два подъезда и убить четыре десятка человек. Раньше эти имена и фамилии оставались секретом. Сейчас для этих людей есть плохие новости: это невозможно. Современные средства разведки – как привычные агентурные, так и разведка открытых источников – позволяют "поименно вспомнить тех, кто поднял руку". Дальше дело лишь за тем, чтобы привлечь их к ответственности, тем или иным способом. Когда за тебя возьмутся люди, потерявшие близких, уже не получится сказать "я ни при чем!" и "просто работа такая". Потому что их работой станет твое уничтожение и разрушение всего, что тебе дорого. Знакомьтесь: госМКБ "Радуга" имени Березняка, и его трудовой коллектив. Люди, ранее делавшие, а сейчас восстанавливающие, российские крылатые ракеты. Например, ракеты Х-22 – как та, что поразила жилой дом в Днепре. Все эти люди сейчас трудятся, не покладая рук. Для того, чтобы продолжать ракетный террор против Украины в условиях санкций, российскому руководству нужно привести в чувство как можно больше старых советских ракет. И не важно, что та же Х-22, создававшаяся для поражения авианосных групп, в доядерном варианте имеет чудовищное круговое отклонение и прицелиться ею точнее, чем в городской район, просто невозможно. Российскому руководству точнее и не нужно. Эти люди знают, что делают. Но многие из них полагают, что это никак не повлияет на их жизнь. Это ошибка. И, вероятно, самая дорогая в их биографиях. Безусловно, среди сотрудников предприятия есть и люди, понимающие, чем закончится такой труд – иначе бы эти данные попали к нам в значительно более куцом виде. Увы, не все их коллеги еще понимают, что ситуация вышла на тот уровень, когда не получится отсидеться за "я лишь исполнитель", и дело не окончится всего лишь санкциями и запретом на въезд в США и Шенгенскую зону, но может приобрести намного более личный оборот. Остается порекомендовать непонятливым взять отпуск или больничный до того, как последует наглядное и убедительное разъяснение. Саботируйте работу любыми способами, не усугубляйте нынешнюю ситуацию. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/63ea58dbcd88e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/6398e4dfc7ff2/ ukrpravda@gmail.com (Віктор Трегубов) Tue, 13 Dec 2022 21:47:27 +0200 Місяць тому Скабеєва трішки зганьбилася перед власними глядачами. Справа у відео, яке вона виклала на свій Телеграм-канал. Там був Путін, що дув щоки та розповідав про велич – нічого нового, та сама знана нами тварина в природньому середовищі. Втім, комусь з глядачів це так сподобалося, що закортіло відео скачати. І виявилося, що файли з відео звуться Пыня та Пыня_мобшиза. Штірлиць ніколи не був настільки близький до провалу. Справа в тому, що Пиня – це одне з найобразливіших прізвищ, яким Путіна клянуть у рідній федерації. Ну а "мобшиза" додаткового тлумачення не потребує. Скабеєва, звісно, відбрехалася – мовляв, це все українські телеграм-канали фейки розкидують. Але осадочок залишився. І осадочок цей викликає питання: а хто з них справді вірить в те, що каже? Є підозра, що небагато хто. Принаймні, Скабеєва та Соловйов явно перебувають на тому етапі, коли натхнення не надає навіть кокаїн – вони збиваються просто у ефірі. Гості їхніх передач і зовсім вже думают не стільки про Путіна, скільки про те, як жити після нього. Дуже кумедно виглядала ситуація, коли Костянтин Затулін, людина, яка присвятила спробам руйнації України десь половину життя, в прямому ефірі лаявся із тим самим Соловйовим, доводячі, що Херсон – це не зовсім Росія, і все одно, що там в Конституцію написали. Іронія ще в тому, що в них вже не виходить не помилятися – адже сама реальність, створена за образом та подобою путинських марень, є взаємно протирічним. От Затулін каже, що Херсон – не така вже й Росія. Порушує цим російський Кримінальний кодекс РФ – піддає сумніву територіальну цілісність держави. А Соловйов йому каже, що Росія, якщо вже раз проголосували. Теж порушує тим самим Кримінальний кодекс РФ – дискредитує російську армію, стверджуючи, що вона віддала російську територію на поталу українцям. Стоять два пузатих дядьки в ефірі та на брудершафт порушують одну й ту саму статтю 280-ту статтю КК РФ – тільки один частину другу, а інший третю. А інакше не можуть. Бо не порушити закон можна, хіба що взагалі не говорячі про війну в Україні, а для них це вже порушення наказу. І обидва розуміють, що можуть зрештою сісти. Якщо випадуть з милості ханської. Тому обидва дуже стараються. Так саме старається Дмитро Медведев. Його ескапади в Телеграмі, вже давно догнали та перегнали марення покійного Жириновського. І вони явно викликані не тільки алкоголізмом, а й розумінням того, що в прекрасній Росії майбутнього, де рулитиме той, в кого кувалда більша, йому може й місця не знайтись. Найкращий бік диктатури – той факт, що коли в ній все починає йти шкереберть, а винний вождь, його посіпаки відразу починають воювати один з одним. Бо ж вождя винним називати не можна – а, значить, винним вождь призначить когось з них. Тому усі зусилля йдуть лише на те, щоб когось іншого – "умри ты сегодня, а я завтра". Тому всі ті, хто опинилися з Путіним в одному човні, що все швидше набирає воду, кидають всі зусилля не на латання пробоїн, а на те, щоб першим вишвирнути за борт сусіда. Безумовно, серед російських пропагандистів залишаються й ті, хто щиро вірить в те, що каже. Проханов, наприклад, марив достатньо довго, щоб чисто фізично зійти з розуму. Вірю і в Прилепіна, який вже каже "у России Христос". Це для нас це звучить так, ніби вони Сина Божого хочуть взяти в полон, а колишній вертухай, на якого впала популярність, може справді вірити у власну місію. У одній культовій комп'ютерній грі у випадку, якщо гравець випадково вбивав ключового персонажа, без якого неможливо було просуватися далі по сюжету та виграти у грі, пропонувалося загрузити збереженний файл із фразою "Відновіть нить долі, або живіть і далі у проклятому світі, який самі і створили". У реальному житті завантажити збереження неможливо. Що буває в такому випадку – ми можемо спостерігати на прикладі російської верхівки та її свори пригодованих папуг. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/6398e4dfc7ff2/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/61b9ca7b2218e/ ukrpravda@gmail.com (Віктор Трегубов) Wed, 15 Dec 2021 11:59:07 +0200 Вісім років тому ми обіцяли собі, що вистоїмо. І що ті, хто бив нас кийками, кидав за грати, віддавав накази, оголошував злочинцями, матимуть за це відповісти. Ми вистояли. Але, на жаль, покарання не відбулося. Це можна було б стерпіти, якби всі ці люди хоча б втратили посади та можливості робити те саме знов і знов. Але не сталося навіть цього. Прикро, але більша частина справ Майдану розвалена. Частина звинувачуваних втекла до РФ, частина продовжила війну проти України на окупованих територіях, частину обміняли на наших полонених. Колишній генеральний прокурор Рябошапка, що публічно клявся не прощати катів Майдану, злився в екстазі з катом Майдану Портновим та допоміг розвалити решту справ вже на фінальній стадії. Потім, коли той самий генпрокурор посадив Ріфмастера по справі Шеремета, а автор цих рядків вийшов протестувати проти цього, мені ударом з-за спини зламав ногу поліціянт, в якому очевидці швидко опознали переатестованого беркутівця, що робив те саме на Майдані. Вже минув рік, а слідчий ДБР все збирає і збирає докази побиття, що відбулося при десятку свідків та знято з трьох точок. Екс-беркут служить собі і далі. Рябошапку змінила Венедіктова – та сама особа, що стверджувала про важливість скасування амністії майданівців. Заступником голови Офісу президента став "януківський мент" Татаров – той самий, що публічно стверджував, що 18 лютого 2014 року міліція не застосовувала вогнепальну зброю. Кілька днів тому, 2 грудня, президент Володимир Зеленський підписав указ про призначення суддів Андрія Ключника та Петра Заруби, які саджали майданівців. Не зупинив і негативний висновок Ради доброчесності. В ОП послалился на те, що у Вищої ради правосуддя до них претензій не було – і це, на жаль, правда. Інший дуже яскравий приклад ми побачили нещодавно – і він вартує окремої розповіді. 17 листопада Солом'янське управління ГУНП затримало двох співробітників київської Муніципальної варти – ветеранів російсько-української війни Євгена Тілка та Сергія Бондара. Причиною став серйозний злочин останнього: погроза насильством на адресу прокурора під час іншого судового процесу, на який Сергій прийшов підтримати свого колегу та побратима Ігоря Марі. Принаймні, саме так – звинуваченням за статтею 345 ККУ "погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу", оформив свою претензію сам прокурор. Втім, досить швидко виявилося, що насильства не було, а погрозою те, що відбулося, можна було назвати лише маючи дуже бурхливу фантазію. Під час суперечки, що супроводжувала судовий процес, Сергій не стримався та назвав прокурора "пєтухом". Може, така поведінка і не красить співробітника українського органу правопорядку (щонайменше, вжиток суржику в громадському місці!), але погрозою вважати це можна лише тільки якщо припустити, що прокурор серйозно злякався можливості статевого насильства прямо в залі суду. Відпустили Сергія лише наступного дня. Буде суд. Але тим часом журналістам, а також мені та моїм колегам з руху Демократична Сокира, стало цікаво, що ж це за прокурор такий лякливий. І інтуїція не підвела. Знайомтесь, прокурор Андрій Степанович Зайцев – улюбленець самого Пшонки, безвідмовний боєць прокурорського фронту. Так, у лютому 2014 року він переконував суд дати учаснику Революції гідності Дмитру Юрченку 15 років тюрми за перевезення в багажнику шин! Вже в 2017 році цей же персонаж просив суд затримати українського добровольця грузинського походження Гию Цирцвадзе для видачі його в РФ за політичним обвинуваченням. В 2021 справа – Євгена Тілка та Сергія Бондара. Ці три справи – це тільки те, що було на поверхні. Припускаю, що більш докладний пошук дав би більше результатів. Декларація у пана теж не без цікавих моментів – увагу журналістів привернуло його авто Acura TLX 2015, яке він купив після чотирьох років використання за $6500. Навіть зараз ринкова ціна десь втричі вища. Яскравий персонаж? Яскравий. Оригінальний? Жодним чином. Просто ще один системний елемент української кругової поруки. Згори ця кругова порука упирається в пані Венедиктову, що поділяє такі самі підходи та цінує такі кадри. Їх тримають не тому, що більше нікому представляти державу в суді, а тому що саме такі кадри в ціні. Потік замовних і ганебних справ не припиняється, тож такі прокурори завжди в нагоді. Хтозна, може і для наступного Майдану згодяться? І саме тому наше ключове завдання – відірвати цих птахів від сідала. І так – ми, Демократична Сокира, збираємося приділити цьому час та увагу. І цьому конкретному персонажеві, і всій цій системі – від півня до беркуту, від беркуту до "хижої птиці". Бо непокаране зло завжди повертається. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/61b9ca7b2218e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/619bdcf641642/ ukrpravda@gmail.com (Віктор Трегубов) Mon, 22 Nov 2021 19:09:58 +0200 (також опубліковано на Site.ua) Маємо підстави вважати, що цей рік стане переламним для політичної кар'єри Володимира Зеленського. І навіть якщо до кінця року він збереже посаду, то лише за інерцією. Політична кар'єра вже не відновиться, а популярність йтиме на спад. Передбачення? Ні, аналіз ключових тенденцій, що розпочалися вже зараз, і навряд чи будуть змінені. До останнього часу популярність Володимира Зеленського трималася на двох китах: сприятливих обставинах та олігархічному консенсусі. Себто, по-перше, у Зеленського була подушка безпеки. На момент "прийому" ним країни стан справ в ній вже було відносно стабілізовано: після жахів перших років війни йшло відновлення економіки та стандартів життя, децентралізація перетворювала регіони, а проблеми в стосунках із міжнародними донорами можна було гасити за рахунок випуску облігацій внутрішнього державного займу. Інтенсивність боїв на Донбасі також впала, давши можливість президенту на певному етапі приміряти на себе образ "голуба миру". Це щастя завершується. Помилки влади накопичуються, а кредит довіри до неї падає, як і запас міцності української економіки. "Талановите хазяйнування" у Національному банку підірвало корпоративну реформу, кадрові заміни в Нафтогазі знов відкрили тільки-но залатану діру в українській енергетичній системі. Росія, передохнувши і укріпивши своє зовнішньополітичне становище під час "мирних ініціатив", накопила сили, достатні для повноцінного удару по нашій країні. Заміна Хомчака на Залужного і швидке перекування президента з голуба у яструби – безумовно, сильні та потрібні кроки, але багато часу вже втрачено, а ВПК держави все ще є заручником різномасних гусєвих. По-друге, негативу до Зеленського не давали вийти за межі соціальних мереж. Чи робили Зеленський та його оточення речі, які за інших обставин люди не пробачили б? Та звісно! Чого варта одна лише справа Ріффмастера, коли задля піару кількох можновладців кинули за грати двох ветеранів та волонтерку. А брат Єрмака, що гендлював посадами чи не в прямому ефірі? А вагнергейт зі зривом операції, яка могла б стати унікальною в нашій історії? Все це спричинило значне збурення – але лише серед людей, що близькі до політичного та вуличного активізму. "Широкі народні маси" лишилися осторонь. Чому? Бо просто не знали. Більшість телеканалів та великих медіа України створили Зеленському теплу ванночку. Резонансі справи потрапляли в новинні ефіри хіба похапцем, а протести могли не потрапити взагалі, або бути перетвореними сценарістами ток-шоу на "дії невідомих вандалів" чи "провокації попередників". Ситуація змінилася. Послаблення влади та низка скандалів, в які вона вляпалася, співпали із внутрішніми конфліктами між нею та олігархами. Важко серйозно сприймати заяви про "деолігархізацію", якщо враховувати, що президент так і не знайшов в собі змоги розірвати контакти із Коломойським, а прем'єр – із Ахметовим. Але по низці напрямків конфлікт є, і схоже, що "медовий місяць" у стосунках фінансово-промислових груп та центральної влади завершується. А це означає, що зникає головна суперсила Зеленського: позитивне висвітлення в телевізорі. Це не означає, що прямо завтра усі канали обрушаться на нього з критикою, але достатньо буде і того, що вони просто перестануть уникати негативу. Це автоматично прискорить падіння рейтингу влади – так працює фізика суспільних відносин. Таким чином, вже дуже скоро діючу владу чекають: - економічні проблеми – в першу чергу, в енергетичному секторі, - вуличні протести – в першу чергу, через те, що президент Зеленський вчіпився в наскрізь дискредитованого голову свого офісу Єрмака, як французький король в офіційну фаворитку, наділивши цю людину сумнівної репутації небувалими для його посади повноваженнями, - відмова від принципу "про президента або добре, або нічого" в найбільш популярних медіа, - зовнішній тиск, посилений агентами проросійського впливу у власній команді. Усе це буде неодмінно та об'єктивно, незалежно від волі самого президента. І він не є тим політичним генієм, який в змозі прийняти такі виклики та відбити їх без втрат для себе. Ба більше – скоріш за все, в процесі "контролю шкоди" його команда наробить таких помилок, на тлі яких попередні здадуться незначними. Що ж робити? Слід підготуватися, щоб проблеми президента не стали проблемами України. Економіка в нас одна, національна безпека в нас одна, міжнародне становище теж одне для всіх. Навіть найбільші прибічники діючої влади мусять погодитися з тим, що цього року її становище стане значно складнішим. Але навіть найбільші противники діючої влади навряд чи зацікавлені в тому, щоб її криза поставила під загрозу добробут та безпеку країни. Обидві сторони мають усвідомити, що, з одного боку, ми не можемо повторити лютий 2014 року, але з іншого – не можемо й робити вигляд, що все гаразд, Володимир Зеленський – найвеличніший лідер сучасності, і Андрій Єрмак – пророк його. Не слід слід і давати "позитивним блогерам" та іншій медійній обслузі Офісу президента підміняти поняття і стверджувати, що критика ОП зараз – це атака на державні інституції в критичний для країни період. Той самий голова Офісу президента точно не є тією державною інституцією, від якої мала б залежати безпека країни. Вихід можливий. Він передбачає дуже просту річ: виконання української Конституції. Просто припинити нею нехтувати, як зараз. Президент має чесно визнати свої помилки – по спробах "заглянути Путину у вічі", по ситуації з вагнерівцями, по суду над Ріффмастером, по провалу реформи судової системи, по невдачам його команди у боротьбі з коронавірусом, по набиранню до своєї фракції дурнів та негідників, по саботажу корпоративної реформи, зрештою – по спробі сформувати спочатку довкола Андрія Богдана, а потім довкола Андрія Єрмака, неофіційного центру влади із необмеженими повноваженнями. І має виправити ці помилки. Президент має стати тим, ким він має бути по Конституції – людиною, що відповідає за національну безпеку та зовнішню політику, а не за все хороше та відеороліки. Офіс президента має стати – буквально – офісом президента, а не альтернативним позаконституційним центром влади. Голова офісу президента має стати секретарем, головою патронатної служби, а не віце-президентом чи виконавчим директором України, бо наша країна не має таких посад, а Конституція окремо зазначає, що Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам. Слідчі та силові органи, а також антикорупційна вертикаль, не мають використовуватися як політичне знаряддя чи як ціпок для биття опозиції та просто нелояльних персонажів. Це вбереже Зеленського. І це вбереже нас. Це – єдиний спосіб пройти наступний рік без загострення внутрішнього конфлікту, небезпечного для всіх і неминучого за інших обставин. Це – шлях, який президент ще може обрати. Просто виконайте Конституцію, пане гарант. Або визнайте, що не здатні – і складіть з себе повноваження та ту відповідальність, яку взяли перед українським народом. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/619bdcf641642/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/616f13da02738/ ukrpravda@gmail.com (Віктор Трегубов) Tue, 19 Oct 2021 21:52:10 +0300 Я хочу розказати вам про один конфлікт. В одному кутку – пані Олена Лазуткіна, книговидавець. Колись я вже згадував цю пані у ситуації, зовсім не дотичній до нинішнього обговорення: вона давала інтерв'ю сайту Vesti.ua, у якому бідкалася на "насильницьку українізацію", низьку якість українських книг і те, що "Україна не виживе без російської книги". В іншому – Сергій Позняк, засновник та директор інвестиційного фонду Finstream та компанії Cronvest. А ще – ветеран Антитерористичної операції, що воював у 2014-2016 роках в складі батальону "Золоті Ворота", а пізніше – батальону імені Кульчицького. А ще – донор багатьох корисних проектів, як то відома вам Veterano Group. І навіть донор мого з колегами руху "Демократична Сокира". Сергій звернувся до нас за порадою – колись ми вже допомогли йому відбитися від спроби "наїзду" з боку не дуже чесних правоохоронців. Як і тоді, цього разу ми порадили розголос. Бо є певні сумніви щодо власне правосуддя. Нижче дізнаєтеся, чому. Почалося все у 2008 році, коли пані Лазуткіна взяла в банку кредит під заставу приміщення своєї книгарні. І, як це часто буває, не стала за нього розплачуватися, а просто тягнула час. Тягнула, але не гаяла: у 2014-му році пані встигла побувати засудженою за шахрайство. Можливо, саме це завадило вчасно виплатити борг, але як би то не було, результат один: банк, в якому вона брала кредит, збанкрутів, а її борги перейшли до Національного банку, який згодом продав їх з аукціона через Прозорро. Борг викупила така собі компанія Райт Партнерз, забравши заставне майно. А в Райт Партнерз його вже пізніше придбала Ірина Трікоз – колега Сергія Позняка, співробітниця його компанії. В нормальному випадку цим би справа й завершилася. Але ні. Пані Лазуткіна, як це часто буває в наших реаліях, оголосила відбір заставного майна "рейдерським захопленням". І намагалася судитися з нотаріусом, що оформив передачу. Не вийшло – оскільки борг було очевидно не сплачено, та й оскільки мова про книгарню, а не про останню квартиру, де сім дітей прописано, суд не пристав на її аргументи. Втім, пані Лазуткіна знайшла зачіпку. Після того, як спроби отримати саме приміщення виявилися марними, вона зажадала компенсацію за його вміст. Мовляв, перед передаванням приміщення пані Трикоз Райт Партнерз вивезли з нього усі речі, книги та картини, в невідомому напрямку. Райт Партнерз, в свою чергу, запевняли, що були готові передати їй усі речі – вона просто сама не стала їх забирати, бо простіше було вимагати грошову компенсацію на суму, яку сама ж і вирахувала. Теоретично далі мала б відбутися суперечка між Лазуткіною та Райт Партнерз, до якої ані пані Трікоз, ані її керівництво в особі Сергія Позняка, вже не мали б стосунку. Але ні. Пані Лазуткіна розгорнула немаленьку медійну кампанію з використанням найменш вибагливих до журналістських стандартів сайтів країни. Характерно, що у цій кампанії своїх нападок вона обрала в першу чергу Сергія, а не Райт Партнерз, хоча визнає, що книги з приміщення вивозили саме останні. Проблема в тому, що на відміну від Райт Партнерз, Сергій, як інвестор та благодійник – людина репутаційно залежна. А тому, зробила висновок пані, йому буде легше відкупитися, віддавши їм чотири з гаком мільйони гривень, ніж терпіти регулярні звинувачення на свою адресу. Це перша причина, по якій я хочу, щоб ця ситуація набула розголосу. А ось друга. В мене є традиція, яку я і вам раджу: хочеш дізнатися можливий результат судової справи – завітай на ЧесноСуд і подивись біографію судді. Справа йде в Солом'янському суді, а суддю звати Тарас Оксюта. Щодо нього вотчдоги кажуть наступне: За повідомленням з веб-сайту "Кореспондент", щодо Оксюти Т. Г. у 2013 році було відкрито дисциплінарне провадження у зв'язку з порушенням присяги. Саме суддя Оксюта виніс судове рішення, що було використано для імовірного рейдерського захоплення ТЦ "Глобус" у Києві 2013 року. За інформацією розслідування "PROSUD", за фактом винесення рішення щодо захоплення ТЦ "Глобус" Вища рада юстиції розпочала перевірку стосовно судді Оксюти. За тиждень після початку перевірки Тарас Оксюта подав заяву про звільнення з посади судді у зв'язку з неможливістю виконувати свої повноваження за станом здоров'я. ВРЮ задовольнила цю заяву, однак Верховна рада так і не встигла проголосувати за звільнення судді. Окремо "ЧесноСуд" зазначає непрозорість статків судді та можливу причетність компанії його дружини до "обналу" коштів з використанням конвертцентрів. Було б наївно покладатися лише на правосуддя, коли висновок Ради доброчесності по судді відвертно негативний. Адвокат сторони обвинувачення Марина Гаврилюк також зауважує, що суддя прийняв справу до розгляду навіть незважаючи на те, що Трікоз та Позняк не мають жодного стосунку до долі книг, щодо яких власне позивається Лазуткіна. За попередньої такої ж спроби інший суддя відмовляв. Більш того. Навіть у випадку справедливого судового рішення пані Лазуткіна зможе ще довго намагатися дискредитувати опонентів – якщо раз і назавжди не розповісти всю історію так, щоб при будь-якій спробі її підняти були наочно видні усі подробиці. Саме тому я розказую про це вам – і дякую, що прочитали. Я і мої колеги слідкуватимемо за цією справою, будемо розповідати вам про її хід, і намагатимемося захистити Сергія. Не тільки тому, що він наш друг і донор, і не тільки тому, що він ветеран, а його опонент належить до неприємної нам частини суспільства vatnikus vulgaris, а й тому, що таке просто не має відбуватися. P.S. Звісно, ви можете вважати, що я в цьому тексті необ'єктивний, в мене конфлікт інтересів – ми з Сергієм пов'язані і товариськими стосунками, і його пожертвами на мою політичну силу. Це добре, обережне ставлення до інформації – чеснота. Тож якщо комусь справді цікаво, що відбувається – ви завжди можете перевірити кожне моє слово тут, що є у відкритих джерелах, а також звернутися до будь-якого боку конфікту за уточненням. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/616f13da02738/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/615888f8e5075/ ukrpravda@gmail.com (Віктор Трегубов) Sat, 02 Oct 2021 19:29:44 +0300 В української влади є традиція – вона регулярно пробує намахати закордонних партнерів. Це завжди вилазить їй боком, але ще ніколи не зупиняло від наступних спроб. В уявленні наших можновладців в США та Європах живуть наївні лопухи із фельєтонів покійного Задорнова, і їх можна дуже легко облапошити. Реальність дуже відрізняється від цього уявлення. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. І обводити іноземців довкола пальця зазвичай намагається виконавча. Верховна Рада це робить рідше, а уж судді взагалі рідко мають таку потребу. Але зараз у нас виключний випадок, і він вартий того, щоб про нього розповісти. Зараз українське правосуддя спробує намахати американське. Ставки дуже високі, бо мова про справу Ігоря Валерійовича Коломойського. Нагадаємо, головні проблеми в житті Ігоря Валерійовича – проблеми з американським правосуддям. Міністерство юстиції США обгрунтовано звинувачує його у тому, що ряд ділових операцій та купівель бізнесу в Штатах він та його партнер Боголюбов здійснили за "чорні" гроші. Себто, вкрадені в українців та відмиті через офшорні "прачечні". Стандартна схема Коломойського була дуже простою – підприємства, над якими він мав контроль, кредитувалися в його ж ПриватБанку. Після чого їхні кредити виводили через офшорні прокладки, що потім зникали в далечінь. Як результат, гроші опинялися в кишені Коломойского, а у фондах Привату з'являлась величезна діра. Діру зрештою заповнили українські платники податків, коли держава змушена була націоналізувати Приват, рятуючи банківську систему. Одним з підприємств, що кредитувалися таким чином, був Нікопольский феросплавний завод. Кредит формально було сплачено. Діюче керівництво Приватбанку, однак, наполягає, що це кредитування використовувалося для виведення з банку коштів у офшори. Попередній судовий розгляд став на бік Коломойського, і зараз у державного банку залишився останній шанс – на касацію у Касаційному господарчому суді. Її буде розглянуто 5 жовтня, себто, у наступний вівторок. До чого ж тут обдурювання іноземців? Справа в тому, що на судовий розбір цього питання в Україні посилаються захисники Коломойського у суді штату Делавер, де він судиться із Міністерством юстиції США. Мовляв, українські суди претензій не мають, отже, гроші не відмито, а чесно зароблено. Таким чином можна хакнути американське правосуддя через українське. Чому є підстави побоюватися неправосудного рішення у касації? Є вже тому, що серед трьох суддів, які розглядають справу, щонайменше один відомий печально. Його звати Богдан Львов, і це його дос'є на Чесно Суд. Висновок Громадської ради доброчесності – репутація не відповідає посаді судді. Втручання в автоматизовану систему документообігу суду, ухвалення сумнівних рішень, ймовірна причетність до корупційних правопорушень, порушення обов'язку внесення повних даних до декларації родинних зв'язків, невідповідність стилю життя задекларованим дохода. Докладніше про справи, з якими він був пов'язаний, можно почитати в цьому розслідуванні Апострофу. Це не завадило судді Львову вже після негативного висновку Громадської ради потрапити до Верховного суду. І навіть стати заступником його голови та головою Касаційного господарчого суду. Зрозуміло, що в такій ситуації є привід побоюватися за фінальне рішення у цій надважливій для Коломойского справі. Але що буде потім? Припустимо, суд в Києві винесе рішення на користь Коломойського. Навіть якщо суд в Делавері його прийме, Міністерство юстиції США як сторона обвинувачення проаналізує дії українського судочинства, щоб піддати їх сумніву якщо не в цій інстанції, то в апеляційній. Що буде, якщо Мінюст США змушений буде розібратися в тому, як в Україні виправдовують олігархів, і зробити це предметом широкого обговорення? Мова тут йде вже не тільки про персональні санкції щодо відповідальних осіб, від судді Львова до тих, хто зробив його суддею всупереч рішенню Громадської ради доброчесності. Мова вже піде про те, що висновки українського судочинства не будуть розглядатися цивілізованими державами. Адже якщо в країні нема верховенства права, і про це сказано вголос – то як бути далі? Байден, чому ми не в НАТО? Так ось чому. Ця комбінація, як і багато інших операцій Коломойського, може мати довготривалі та небезпечні результати не тільки для нього, а для всієї країни. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/615888f8e5075/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/60508dd3f1834/ ukrpravda@gmail.com (Віктор Трегубов) Tue, 16 Mar 2021 11:52:03 +0200 "Украине предрекли смерть без книг на русском языке". Десь з такими заголовками вийшли учора числені російські медіа, починаючи від одної з найбільших інформаційних агенцій – РІА "Новости". Що ж, не вперше. Але зазвичай в таких випадках ті, хто глянув далі за заголовок, дізнавалися, що так сказав штатний пропагандист – умовний Володимир Соловйов, чи ще якийсь Юрій Лоза. Цього разу ні. Цього разу посилання йде на інтерв'ю сайту "Весті.юа" українського книговидавця Олени Лазуткіної. Хотілося зацитувати конкретний пасаж звідти, але виявилося, що цитувати доведеться мало не усе інтерв'ю. Тож для охочих дослідників просто залишу посилання на саме інтерв'ю та авторську підводку до нього у Фейсбук, а сам зупинюся на конкретних тезах. Олена пише, що як видавець принципово видає саме російськомовні книги, задовільняючи потреби "міст-мільйонників". Що українське видавництво безперспективне, бо через велику вартість прав на видання (в інтерв'ю звучить цифра у 50 тисяч доларів) українські видавці такого собі дозволити не можуть, а от російські – можуть. Що українські видання низькоякісні, і що "заборона російської книги" збагатила контрабандистів та місцевих "метрів", що закидали ринок неякісною продукцією. Що ж, людина наче має право на власну думку. Людина має право видавати книги російською мовою, людина має право критикувати державну політику – в цьому проблеми нема. У нас вільне суспільство. Але обманювати читача має бути якось незручно навіть в найвільнішому. А в інтерв'ю пані Лазуткіної багато напівправди, або просто неправди, явно розрахованої на читача, який зовсім не в темі. Або останнього разу був в темі році так в 2007-му. Ціна прав у 50 тисяч доларів актуальна для найдорожчих книг світу – це рекорди. Зазвичай вона становить до 3 тисяч. Ну, уявімо 5 тисяч – це якщо щось ексклюзивне. З таким же успіхом можна казати, що пити вино дуже дорого, бо пляшка стоїть півмільйона доларів – прецеденти таких продажів були. Отже, аргумент "права задорогі, аж півсотні тисяч!" – просто неправда. З вуст людини, яка лише вчора почула про книжковий ринок, таке ще можна списати на помилку, але перед нами наче видавець. Твердження "українські книги одноразові" – себто, книги, видані в Україні українською, мають низку якість власне матеріалу, папіру, палітурок – це просто фантастична брехня. У цьому можна переконатися, просто завітавши в будь-яку книжкову крамницю. Якісної різниці між українськими та російськими (тим більш – між україномовними та російськомовними) книгами просто немає. Твердження, про те, що які книги будуть в державній бібліотеці, вирішує "дядя в міністерстві" – неправдиве (насправді – експертна рада Українського інституту книги). Твердження про те, що в Україні "запретили русскую книгу" – неправдиве (накладено санкції на окремі тиражі та видавництва, що працюють в пропаганді держави-агресора). В сукупності інтерв'ю виданню, що і так відоме відпрацюванням проросійських наративів, та підводка, що пані видавець лишила до неї на особистій сторінці – тут просто джекпот. Навіть якщо абстрагуватися від фактично неправдивих суджень, оціночні – увесь "Урочистий набір": - публіка великих міст має попит на російську, а не українську, книгу, - Україна не виживе без російської допомоги. Або виживе, але вкрай "отупіє", - українське книговидання економічно безперспективне, - українські книги низькоякісні, - в Україні відбувається "насильницька українізація", що призводить до падіння інтелектуального рівня... -...зокрема, тому, що втрата російської класики – непоправна втрата для українського культурного середовища. Вишенька на торті – традиційна для російських вкидів обов'язкова згадка ЛГБТ-теми. В тексті згадано потрапляння в українські бібліотеки книжки "Принцеса плюс принцеса". Зазвичай я вважав би таке за моветон, але сукупність ознак вкиду разом із деякими дивними моментами – наприклад, вкрай... альтернативною грамотністю "професійної книговидавниці" навіть у російськомовних текстах в соцмережі, змусив придивитися не тільки до самих тез, а й до того, хто їх озвучує. Короткий пошук інформації щодо пані Лазуткіної (якщо чесно, людей, які її знають, навіть серед дотичних до українського книговидання виявилося відносно небагато) виявив цікаві подробиці. Народилася в РРФСР. У 2014 році засуджена за шахрайство. Судячи з резюме на Work.ua, власниця видавництва, якій, за її ж словами в інтерв'ю, отримує по 500 доларів за прочитану книгу, ще півроку тому шукала роботу PR-консультанта за 27 тисяч гривень на місяць. І так, це далеко не перший її випад проти "насильницької українізації" та просування відповідних тез в відповідній компанії. От, наприклад, допис від березня 2019 року, за яким можна оцінити як рівень заглиблення в тему, так і рівень володіння стилістикою російської мови. "ПОЗДРАВЛЯЮ ВСЕХ СВОИХ ПИСАТЕЛЕЙ И РУССКОЯЗЫЧНЫХ АВТОРОВ С ИДИОТИЧНОСТЬЮ СИСТЕМЫ Только моего нового писателя Svetlana Kryukova начали гнобить за то, что мы издали книгу об украинской политике на русском языке, така те цифры, которые были моими аргументами еще неделю назад, отныне вырастут в разы. Дорогие русскоязычные украинцы, поздравляю, теперь нас еще ограничивают интеллектуальной пищей, переводимой в соседней стране. Поскольку никто не разбирался в том, ЧТО издается, а просто запретили 11 огромнейших издательств мира, у нас с вами не будет международных новинок еще пару месяцев предвыборной кампании. Многим журналистам не понравился мой совет, что для успешности первой же художественной книги следует издавать ее на русском языке. Ребят, если первые ограничения вдохнули новую жизнь в украинское пиратство и подпольную торговлю на рынках, то ныне мои авторы будут востребованы в разы более, так как Мозгу многих питаться таки нужно. Конечно, я явно говорю не о политиках, принимающих столь нелогичные решения. Любому книжнику понятно, что это временная мера и абсолютно политизованное решение, так что, если ты любишь читать много, запасись книгами на пару месяцев вперед. А, моим любимым Писателям вместе с собой, и всем лидерам мнений, желаю брать мудростью и идейностью подхода, а не вестись на провокации не совсем умных людей. " Скандали щодо українських видавництв і їхніх контактів із росіянами відбуваються більш-менш регулярно. Але здебільшого вони стосуються сумнівних бізнес-рішень та випадкового співробітництва з різнобарвними упирями. Тут же маємо конкретний випадок відвертої та свідомої дезінформації та просування проросійських наративів. Можливо, це саме та межа, яку не варто дозволяти переходити без суспільної реакції. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/60508dd3f1834/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/602a5bcd54f9c/ ukrpravda@gmail.com (Віктор Трегубов) Mon, 15 Feb 2021 12:32:29 +0200 Еще один раунд переговоров украинского правительства и миссии МВФ закончился... неловкой тишиной. Никто не выходил с комментариями, не рапортовал о прогрессе, и самое главное – не сказал, когда же Украина получит очень нужный нашей стране транш макрофинансовой помощи, который должен был прийти еще в сентябре прошлого года. И только через несколько дней представитель МВФ в Украине Йоста Люнгман вышел, чтобы сообщить нам безрадостные вести: переговоры закончились ничем. Извините, дальше длинная и сложная фраза, но она нужна. "Дискуссии фокусировались на усилении управления Национальным банком; улучшении законодательного и регулятивного основания банковского надзора и финансового оздоровления; мероприятиях, направленных на уменьшение фискального дефицита в среднесрочной перспективе; законодательных инициативах по восстановлению и усилению антикоррупционной инфраструктуры и судопроизводства; также дискуссии касались мероприятий в секторе энергетики. Обсуждение было продуктивным, однако нужен больший прогресс в пользу завершения первого пересмотра программы. Дискуссии продолжатся" – сообщил он. На вопрос в фейсбуке, не считает ли он, что украинская власть, простите, обкакалась, экс-министр экономики и советник главы Офиса президента Тимофей Милованов заявил, что если честно взглянуть, "обкакался" МВФ. Это странный подход, но он уважаемый экономист, допустим на минутку. Кто же именно осквернил себе исподнее? Давайте разберемся. В этом году Украине нужны будут деньги. Они ей нужны всегда. Но так уж вышло, что в прошлые годы мы много занимали, а в в 2020-м наша экономика переболела коронавирусом в тяжелой форме. К осени 2021-го придется выплачивать кредиторам два миллиарда долларов – а бюджет и так будет максимально растянут. Даже если 2021-й не будет дарить сюрпризы по ходу, ко второй половине года придется перезанимать. И не было бы с этим проблем – есть МВФ, с которым мы официально сотрудничаем, есть и другие кредиторы, которые смотрят на это сотрудничество и видят, что все хорошо, мы платежеспособны. Но есть нюанс. Нюанс в том, что официально мы "ведем переговоры" с МВФ, а реально все еще не можем получить те транши макрофинансовой помощи, которые должны были зайти еще в сентябре прошлого года. МВФ слишком часто обжигался во взамодействиях с украинской властью – включая действующую. Транш, который должен был зайти полгода назад, завис в небытии, а в качестве "историй успеха" власть продает украинцам уже то, что переговоры идут, а миссия время от времени выходит на связь по Zoom, а не делает вид, что абонент недоступен. И даже эти переговоры "на паузе" до 1 марта. Почему до 1 марта? А потому, что тогда прекращает действовать режим директивного снижения цен на газ для населения. Решив подсластить народу горькую пилюлю реальных тарифов, власть демонстративно перечеркнула договоренности с МВФ. Возобновлять общение, пока действуют сниженные тарифы, как-то неправильно: украинской стороне будет неудобно делать вид, что не обманули, западной – что не заметили. Это, кстати, проблема не только этой власти. Еще с кучминских времен любая администрация искренне считает, что западные кредиторы – это какие-то наивные буржуи, которых можно и нужно облапошить. Например, взять деньги на борьбу с эпидемией и вложить их в дорожный фонд. Или до последнего вилять от аудита. Или очень свободно трактовать достигнутые договоренности. Опыт "попередників" не просто не учитывается – он даже не принимается в расчет. А он не просто есть – он очень травматический. Возможно, вы помните такого президента, как Леонид Данилович Кучма. Видит небо – он не из тех людей, которые вообще склонны кому-то что-то отдавать. Но при его президентстве и премьерстве Виктора Ющенко Украина вернула почти 100 миллионов долларов уже взятых у МВФ средств. Случай был беспрецедентный – но, по тогдашним слухам, могло вскрыться, что украинская сторона просто мухлевала с отчетностью. А это было бы намного хуже и обошлось намного дороже. Кучма это понимал. Понимают ли это нынешние деятели? Понимают ли, что МВФ нельзя вечно пытаться обвести вокруг пальца – вернее, можно, но сумма расплаты будет намного выше, и проще будет сразу вернуть даже то, что уже взяли? Постоянные срывы переговоров и молчание по их результатам – очень тревожный звоночек. При этом Фонд не требует многого. И не требует ничего из того, что не было бы и так нужно стране. Помимо экономически обоснованных тарифов и стабильного развития "Нафтогаза", МВФ нужно: - чтобы не мешали работать антикоррупционным органам. Чтобы ОП, Рада и отдельные суды прекратили войну с САП и НАБУ. Да, даже в тех случаях, когда НАБУ возбуждает дело против замглавы Офиса президента. - чтобы перезапустили украинское правосудие. Нужна реформа Высшего совета правосудия и перезапуск Высшей квалификационной комиссии судей – то есть "судей над судьями", ключевых игроков этой системы, причем под наблюдением независимых международных экспертов. Потому что именно это гарантирует кредиторам, что украинская сторона не сорвет договоренности через суды, как это уже бывало. - чтобы оздоровили банковский сектор, сделав регулирование четче и прозрачнее – чтобы было видно, куда пойдут деньги. По первому пункту, антикоррупционными органам, прогресс возможен. Группа Коломойского, чья война "с Сытником, соросятами и агентами внешнего управления" совпала с судами против самого Коломойского, попала в немилость Офиса президента. Не без труда, но нардепа Александра Дубинского все-таки удалось выгнать отовсюду и заклеймить предателем общего дела. Помогло то, что нардеп сам замазался в российской спецоперации с попыткой влияния на американские выборы и попал под санкции США. С правосудием сложнее. Соответствующий законопроект долго маринуется в парламенте – слишком уж сильны околосудейские группы влияния, слишком много игроков повязано взаимными договоренности. При этом позиции "Слуги народа" в Раде сейчас ослабли настолько, что и коалиции де-факто уже нет – даже если Офис президента захочет продавить, давить уже не на кого. Наконец, с банковским сектором все упирается, собственно, в регулятора – в Национальный банк. А я уже писал, в чем там проблема. Если вкратце, то во-первых, само назначение нового главы никак не выглядело политически нейтральным. И изменения в самом НБУ, заключающиеся в перестроении европейской горизонтальной структуры в советскую вертикальную, где все ключевые решения выводятся на шефа – это не те реформы, которые хотят видеть кредиторы. И регулятору с такими проблемами предстоит теперь менять всю систему – врач, исцелись сам! Если мы решим все эти проблемы – мы получим деньги. Но и это не будет концом истории. Как показывает практика – для нашей власти слишком велик соблазн пуститься во все тяжкие и перечеркнуть договоренности сразу после того, как деньги лягут в карман. Это немного роднит ее с запойными алкоголиками, обещающими исправиться. Проблема в том, что после этого сразу нужны новые кредиты – а иногда, как в вышеупомянутом случае из 2009 года, приходится отдавать даже уже взятое. Очень хотелось бы верить, что до этого не дойдет. Но слишком многое во взаимоотношениях Украины и Фонда похоже на дешевый комедийный сериал про неудачливых жуликов. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/602a5bcd54f9c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/5fd91df713f80/ ukrpravda@gmail.com (Віктор Трегубов) Tue, 15 Dec 2020 21:35:03 +0200 Есть плохая украинская традиция. Сводится она к тому, что международные партнеры и кредиторы воспринимаются чем-то среднем между лохом и любящей мамой. В смысле – субъектом, обязательства перед которым можно либо не выполнить, либо выполнить крайне творчески, а дальше брать обаяним или давить на жалость. Мол, ну отчасти же мы поработали! Да, сделали не то, о чем договаривались, но давайте ценить само усилие, давайте не прекращать нашу теплую дружбу из-за незначительной разницы в трактовках! Это в полной мере касается наших взаимоотношений с Международным валютным фондом. Недавно в Национальном банке Украины произошли серьезные изменения. Изменениях, которые можно свести к простому "все замкнуть на начальстве". По результатам этих изменений "горизонтальные" связи в регуляторе изменились на вертикальные, а лично на главе НБУ Кирилле Шевченко замкнулось практически полтора десятка структурных подразделений. То есть количество, которым руководить сложно чисто технически, какими бы благими не были твои побуждения и как бы ты не старался. Если уж отставить реверансы, делалось это для того, чтобы максимально оттереть от каких-либо рычагов влияния двух заместителей главы банка, оставшихся от предыдущего руководства – Катерину Рожкову и Дмитрия Сологуба. По большей части – удалось. Однако это вызвало вопросы не только у автора этих строк, но и у Международного валютного фонда, среди "маяков" которого – независимость Национального банка как регулятора. Уже не первый месяц между Фондом и украинской властью ведется странный диалог, в котором Офис президента, после того, как снял предыдущего главу НБУ, клянется "обеспечить независимость нового". Что как бы само по себе уже оксюморон: снять действительно не имеющего к тебе отношения человека, поставить своего кандидата и обещать, мол, "я прослежу, чтобы он от меня не зависел". Чтобы снять вопросы "почему глава НБУ замкнул на себе сразу много полномочий", на днях в НБУ произошло еще одно перераспределение. Часть полномочий вернули заместителям – Дмитрию Сологубу отошел Департамент методологии регулирования деятельности небанковских финансовых учреждений, а Катерине Рожковой – финансово-административный и операционный блоки. Но ключевое направление, пруденциальный надзор (то есть надзор за деятельностью других банков, осуществляемый НБУ как национальным регулятором) Кирилл Шевченко де-факто оставил за собой. То есть не то, чтобы оставил – формально его разделили на два блока, "Пруденциальный надзор" и "Общий блок". "Общий блок" остался за Шевченко, а пруденциальный надзор отошел его заместителю Ярославу Матузке. Однако Матузка – кандидатура от самого Шевченко, так что тут реформа свелась к "перекладыванию между карманами". Похоже, именно это направление действующему руководству НБУ не хочется упускать – и ровно настолько, что можно и пойти на риск ухудшения и без того непростых отношений с Международным валютным фондом. Какими бы не были мотивы, на выходе опять получается не очень хорошо. Представьте себя на месте чиновника МВФ, который просто пытается убедить оппонентов играть по цивилизованным правилам и которому буквально на каждом шагу предлагают закрыть глаза на тот или иной от них отход. Рано или поздно иссякнет терпение даже у святого, и даже закалка, приобретенная экспертами и руководством Фонда при работе с латиноамериканскими странами. И это не будет выгодно ни для страны, ни для НБУ, ни даже для Офиса президента. Но пока – маємо те, що маємо. https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregubov/5fd91df713f80/