https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/6877f66a100b5/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Наталуха) Wed, 16 Jul 2025 21:58:50 +0300 Міністерство стратегічних галузей промисловості увілʼється до Міністерства оборони у новому уряді України. Я не буду давати оцінки такому рішенню, але як людина, яка в лютому 2020 року запропонувала створення МінСтратегПрому, хочу поділитись думками щодо того, чого категорично не можна втратити із втратою міністерства. Перевиробити щоб пересилити "Powerful enemies must be out-fought and out-produced". - Франклін Делано Рузвельт 32-ий президент США знав про що говорить, адже саме економіка Сполучених Штатів Америки під час Другої Світової Війни врешті решт обійшла економіку Третього Рейху в контексті промислового виробництва. Взяти хоча б літаки, кількість яких прямо пропорційно впливала на контроль неба – у 1939 році Третій Рейх виробляв 8295 літаків на рік проти 2141 літаків США. На момент висадки Союзників в Нормандії цифри були діаметрально протилежними – 96318 літаків на рік випускали в США, проти 39807 літаків в Третьому Рейху. За 6 років Вашингтон обійшов Берлін у літакобудуванні у 2.4 рази. За іншими категоріями (танки, артилерія) перевага була ще більша – у 6-7 разів відповідно. Тобто, США буквально "перевиробили" Третій Рейх. Це, врешті решт, стало однією з ключових складових для перемоги Союзників у війні. Цілком очевидно, що Україна не може перемогти Росію чисельністю особового складу. Взагалі, мало які країни можуть собі дозволити безглуздо конкурувати демографією. Відповідно, ми маємо перемогти технологіями, індустрією і гнучкістю – виробництвом і його масштабом. В цьому контексті об'єднання Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості (МСП) з Міністерством оборони – рішення складне і навіть ризиковане. Так, це може прискорити процеси прийняття рішень, але лише якщо є розуміння які саме рішення приймаються і чому – дані, цифри, аналітика, розуміння виробничих процесів і циклів. Та якщо обʼєднання вже неминуче, то потрібно зробити все, щоб хоча би не розмити функцію стратегічного індустріального штабу війни. Інакше ми втратимо темп, а разом з ним – і переваги з часом і людськими життями. Промисловий Рамштайн Світ не стоїть на місці. У липні 2025 року, на конференції з відновлення України (URC) в Римі, українська делегація, до якої входив і автор цих строк, прямо озвучила ініціативу "промислового Рамштайну" – коаліції країн, які не лише постачають, а й інвестують у виробництво зброї в Україні, формують пул необхідних для виробництва верстат, локалізують компоненти, створюють спільні проєкти. Це не просто ідея – це шанс кардинально змінити підхід до оборонної підтримки а головне – нарешті запустити реіндустріалізацію і переозброєння континенту – почати "перевиробляти" Московію. Координатором такого процесу мав би виступити МінСтратегПром, тому новому міністерству оборони не можна втрачати функцію стратегічної промисловості, щоб не залишити реалізацію "промислового Рамштайну" лише гаслом. Адже водночас ми чуємо новини з Брюсселя: Італія, Франція, Чехія та Угорщина публічно відмовились купувати зброю для України у США, як це передбачає новий план адміністрації Трампа. Більше того, ЄС навіть не був попереджений про таку ініціативу. Це ще раз демонструє: ми не можемо покладатися на чужі рішення, на жаль – навіть якщо це рішення наших союзників. Тому, спроможні українська оборонна промисловість – це питання виживання, а не вибору. І саме держава має її підтримувати. Стратегічна оборона Об'єднання міністерств не повинне означати втрату інституційної пам'яті, компетенцій і команд, які сформувалися за ці роки, в тому числі – в найважчі роки війни. Адже знищити – це завжди швидко, а от коли треба відбудовувати, то тут завжди бракує часу. Тому, нижче – п'ять функцій, які обов'язково мають бути збережені в новій структурі міністерства: 1. Індустріальний штаб з дронів, РЕБ і технологічних інновацій Ми вже маємо приклад, коли дронова галузь за 12 місяців зросла вдесятеро. Важливий внесок у цей результат зробили процеси, запущені Мінстратегпромом протягом 2020-2025 років. Зокрема, міністерство ініціювало масштабне зростання оборонної промисловості, виробничі потужності якої зросли в 35 разів: з $1 млрд у 2022 до $35 млрд у 2025 році. Вітчизняне виробництво стало основою обороноздатності – близько 96% всіх військових безпілотників виробляється в Україні. Але для наступного етапу потрібні: • стандартизація якості, • система авансування, • передбачувана експортна політика, • координація із Силами оборони. Це не бойова, а інституційно-промислова функція, яку ніхто крім колишнього МСП не виконував. 2. Координація міжнародного виробництва – "індустріальний Рамштайн" Як я вже зазначав – десятки країн готові інвестувати в спільне виробництво озброєнь з Україною. Але їм потрібен контактний орган, що володіє мовою бізнесу, виробництва, локалізації, офсетів, логістики, сертифікації, ризиків. Міноборони фізично не має такої структури – вона має з'явитися і її кістяк мають скласти спеціалісти з МінСтратегПрому. 3. Програма "Верстатного пулу" Україна не виживе, якщо не буде кратно нарощувати виробництво критичної для себе техніки всередині країни – від пікапів і боєприпасів до машин агропереробки. Це можливо лише за умови створення державної інфраструктури для машинобудування і наявності достатньої кількості верстат для неї. Відповідно, оновленому міністерству доведеться взяти на себе функцію координації між виробниками верстат, виробниками кінцевої продукції на цих верстатах, а також Силами Оборони – кінцевими споживачами цієї продукції. Це вже не говорячи про питання гарантованих замовлень, страхування ризиків і налагодження ланцюгів постачання. 4. Офсетні угоди та локалізація Коли Україна за бюджетні кошти купує зброю за кордоном, держава має право вимагати передачу технологій, локалізації виробництва, навчання спеціалістів тощо – це так звані "офсетні угоди". Без збереження індустріального штабу ця робота зникне, бо реєстром цих офсетів має хтось фізично займатись – вести його, оновлювати і відслідковувати. Ручками, так би мовити. Орієнтуючись при цьому кому який офсет більше підходить. Інакше Україна просто "вимиватиме" гроші з власного ж бюджету на імпорт. 5. Програми фінансування стратегічних виробництв Донедавна МСП розробляло ідеї портфельних гарантій для створення підприємств із переробки сировини та комплектуючих. В умовах торгівельних конфліктів з ЄС – це критично важливо. Ці інструменти мають залишитися. 6. Космічні технології Я вже неодноразово писав чому космос – це не примха багатих країн і не розкіш мирного часу, а екзистенційна потреба в умовах війни. МСП курувало також космічну галузь. Погано і бездарно, але курувало. Оновлене міністерство має виправити цю ситуацію і нарешті надати українському космосу той пріоритет, на який він заслуговує. У часи, коли супутникова розвідка, навігація, зв'язок і навіть доставка БПЛА стають ключовими елементами війни, ми не можемо дозволити собі втратити експертизу і кадри КБ "Південне", "Південмашу", інститути аерокосмічної техніки, приватні проєкти, що працюють на армію. Космос – це не пафос. Це: • точність ударів, • навігація дронів, • захист інфраструктури, • військовий інтернет. Без координації держави ця галузь або вмре, або втече закордон. Перші 100 годин Отже, з буквально з перших же годин призначення керівництво оновленого міністерство могло б зробити наступне: 1. Створити в структурі МО окремий блок або агентство з питань оборонно-промислового розвитку. Такий собі R&D центр із функцією координації і чітким мандатом, персоналом з МСП і повноваженнями вести кооперацію, локалізацію, масштабування та інновації. 2. Зберегти керівну команду МСП як ядро цього блоку. Вони вже мають досвід координації з виробниками, МФО та партнерами, це цінно. 3. Встановити публічну відповідальність: хто в новій структурі відповідає за дрони, верстати, офсети, масштабування, космос, інвестиції. Інакше ці теми просто зникнуть або розмиються. 4. Включити індустріальний блок до переговорів "Рамштайну" та до комунікації з Єврокомісією. Бо ми маємо не тільки просити, а й пропонувати – спільне виробництво, локалізацію, експертизу. Нарешті, обʼєднувати чи не обʼєднувати будь-які міністерства – це не про чиновницький спір за будівлі чи повноваження. У сфері оборони і промисловості – це буквально питання виживання. Якщо ми не вироблятимемо власні дрони, зброю, РЕБ, пікапи, системи спостереження та навігації – ніхто цього не зробить за нас. Якщо ми не встигнемо перетворити військові стартапи на масштабні виробництва – ми програємо цю війну не через відсутність мужності, а через нестачу сталі, софту і датчиків. Якщо ми втратимо управління космічною галуззю – ми втратимо очі на полі бою. Не можна допустити, щоб стратегічні індустрії залишилася без свого штабу. Навіть якщо змінилася табличка на дверях – функція має залишитися. Пересилимо ✌🇺🇦 https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/6877f66a100b5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/6720c7e4cb610/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Наталуха) Tue, 29 Oct 2024 12:32:52 +0200 Ганебний візит генерального секретаря ООН до Казані минулої середи повністю затьмарив собою зміст 16-го саміту БРІКС та цілі, які ставила перед собою на ньому Москва. Насправді ж, це заслуговує на увагу, тому що в контексті ще й останніх рішень російського Центробанку можна спробувати наблизитись до розуміння реального стану справ у російській економіці. Тому, до вашої уваги – розбір того що ж відбувається з російською економікою через призму БРІКС і які прогнози з цього можна спробувати зробити. БРІКС і ДИМОВА ЗАВІСА Отже, повернемось до минувшого саміту БРІКС у Казані 22-24 жовтня. Нагадаю, що БРІКС – це організація, яка спочатку включала в себе Бразилію, Росію, Індію, Китай (члени-засновники, за першими літерами яких організація спочатку мала назву БРІК), а згодом до неї приєднались ПАР, Іран, Єгипет, Ефіопія і ОАЄ. Це обʼєднання не варто ігнорувати хоча б тому, що його учасники – це 30% суші та 45% населення Землі. А з недавніх пір Москва докладає колосальних зусиль щоб виплекати з нього альтернативу НАТО-орієнтованому G7. Так от, в економічному плані Кремль мав три основних очікування від цьогорічного саміту БРІКС: 1. домовитись про впровадження окремої платіжної системи BRICS Pay між членами організації, як альтернативи SWIFT; 2. домовитись про запуск всередині блоку нової цифрової валюти, забезпеченої золотом, на противагу долару США та євро; 3. домовитись із Індією про збільшення обсягів транзакцій, за які росія може розраховуватись у рублях, або хоча б у китайських юанях. Звісно, всі ці ініціативи Москва просуває із єдиною метою – максимально відвʼязати власну економіку від долару США, щоб стати менш уразливою до фінансових і економічних санкцій зі сторони Вашингтона, який, зрозуміло, контролює долар. Та в процесі цієї "дедоларизації" Росія неминуче стає все більше і більше залежною від Китаю. Москва вже перевела майже всю свою торгівлю і фінансові транзакції із Пекіном у китайський юань, чим зробила китайській валюті справжню послугу і подарунок ціною власного російського рубля, звівши його цінність у міжнародній торгівлі до рівня похибки. Та всередині БРІКС бажання "юанізувати" свою економіку і стати у повну залежність від Піднебесної є лише у Кремля. Та сама Індія має регулярні прикордонні сутички із Китаєм (за різними даними лише у 2020 і 2021 роках під час китайсько-індійського прикордонного конфлікту у долині Галван загинуло щонайменше 20 індійських і до 45 китайських прикордонників), тому останнє що треба Нью Делі – це зміцнювати китайську валюту. Аргентина відмовилась від членства у БРІКС в тому числі і через намір президента Мілея перевести свою економіку на долар США, повністю відмовившись від локального песо. Нарешті, ОАЕ є однією з найбільш поміркованих і реформо-орієнтованих ісламських держав свого регіону, яка тривалий час намагається нормалізувати стосунки із Ізраїлем і має непогані стосунки із США. Це критично не подобається іншому члену БРІКС – Ірану, який не втомлюється погрожувати і шантажувати Абу-Дабі. Відповідно, будь-який конфлікт між цими двома членами БРІКС, ймовірно, призведе до значного зростання цін на нафту, що невідкладно позначиться на самому Китаї, найбільшому світовому імпортері нафти. Тому, враховуючи, ці та інші лінії розлому всередині БРІКС, а також – інтегрованість більшості членів організації у міжнародні платіжні системи із використанням долару США, всі три економічні задачі Кремля на цьому саміті в Казані зазнали повного краху. Торгівля з Індією продовжиться переважно у рупіях (що надалі вбиватиме російський рубль), а амбіції створити транскордонну альтернативу SWIFT і долару США, які б стали реальною загрозою для торгівлі країн-членів НАТО – лишилися вологими мріями Кремля. Економічно, 16-ий саміт БРІКС став для росії провалом. Єдине, чим Москва змогла потішити себе і публічно прикрити своє економічне фіаско, став візит до Казані генерального секретаря ООН Антоніу Гутерреша. На жаль, приїзд цього абсолютно пустого місця, яке остаточно перетворило ООН на жарт, виявився достатнім, щоб публічно змістити акценти та медійно перетворити поразку Путіна на удаваний успіх. Між тим, саме на фоні безрезультатності для Кремля цього саміту і слід сприймати подальші рішення центробанку росії. ЦБР і ЕКОНОМІЧНА СПЕКА Мова, звісно, йде про підвищення Центральним банком Росії 25 жовтня ключової ставки до 21%. Ставку підняли буквально на наступний день після закінчення саміту БРІКС, оцінивши результати Казані та уникнувши необхідності пояснювати учасникам це фінансово промовисте рішення. Справа в тому, що це вже восьме підвищення від липня 2023 року, коли цикл лише почався. За цей час сама ставка зросла майже втричі – з 7,5% до 21%. Порівняно навіть з лютим 2022 року, на початку повномасштабної війни, ставка була нижчою – 20%. Тож, про що це може говорити в контексті стану російської економіки? Ключова ставка – основний інструмент центрального банку будь-якої країни для регулювання економіки. Якщо максимально спростити, то це – відсоток, під який центральний банк надає кредити комерційним банкам. Чим він вищий – тим вище буде відсоток, під який комерційні банки надаватимуть кредити населенню (здорожчання грошей). Тож, простими словами – підвищення ставки робить гроші всередині країни дорожчими, а її пониження – дешевшими. Дешеві гроші – більше витрачаємо (споживаємо) і менше заощаджуємо (беремо більше кредитів, бо вони дешеві); дорогі гроші – менше витрачаємо і більше заощаджуємо (кредити дорожчають через ставку, тож вкладаємось у депозити). Тому, як правило, ставку підвищують коли хочуть простимулювати заощадження і стримати споживання. Адже підняття ставки призводить до здорожчання кредитів для населення, але депозити, на противагу – робить прибутковішими. Отже, повертаючись до попередньої тези, можна сказати, що у росії прослідковується послідовний тренд на обмеження споживання серед населення. У цьому сходяться і більшість аналітиків. В принципі, обмеження споживання і, як наслідок – акцент на заощадженнях, є природною стратегією воєнної економіки. Та в контексті росії є нюанс. Голова російського Центробанку Ельвіра Набіулліна заявляє, що зростання ставки необхідне передусім для боротьби з інфляцією, яка вже перевищила 6%, при її цільовому рівні – 4%. Та навіть таке систематичне підвищення ключової ставки (нагадую – восьмий раз з липня 2023) не здатне приборкати інфляцію. Відповідно, вже самі російські аналітики визнають: це не останнє підвищення – до кінця року ставка може зрости до 25%. То що ж відбувається із російською економікою, що її інфляцію не здатне стримати навіть найбільше за останні 20 років підвищення ключової ставки? Дефіцит товарів і надмірний попит Росія зіткнулася з дефіцитом імпортних товарів через санкції країн Заходу. Китай і Індія частково його компенсують, але а) розбалансованість попиту і пропозиції ніяка облікова ставка не виправить, б) згадаємо у якій валюті йдуть розрахунки? Вірно – юань і рупії, замість рублів. Військові витрати зжирають цивільну економіку Росія спалює колосальні суми на війну – виробництво та ремонт зброї і техніки, "підйомні" для рекрутингу солдат, фінансування мобілізації, виплати сімʼям загиблих і поранених, військова логістика і наземні операції тощо. Відповідно, військова економіка витісняє традиційну, що спричиняє гострий кадровий дефіцит у цивільному секторі. Зарплати у військових вищі за цивільних, що б'є по продуктивності бізнесу. Це все комплексно зменшує пропозицію цивільних товарів і послуг і їх обсяг, при тому що попит на них не лише не зменшується, але навпаки – стрімко зростає. Нездатність бізнесів вчасно задовільнити цей попит призводить до зростання цін, що звинчує інфляцію. Це називається – "перегрів економіки". Відповідно, російський Центробанк продовжує підвищувати ставку, щоб збити цей попит і приборкати споживання. Він намагається стримати кризу, яка неминуче настає при перегрівах. Зазвичай, це працює – гроші стають дорожчими, вартість ставок за кредитами зростає, населення припиняє активно витрачати і натомість вкладає гроші у нетипово привабливі через високу ставку депозити. Гроші залишають реальний сектор, економіка "охолоджується", а ціни разом із інфляцією стабілізуються. Та тут трюк полягає в тому, що Центробанк в росії не має контролю над військовими витратами. Вони лише збільшуватимуться із перебігом війни, а значить – все більше і більше підживлюватимуть дисбаланси, поки війна триватиме. Санкції руйнують експортно-імпортну машину 16-ий саміт БРІКС був відчайдушною спробою бодай якось уповільнити ці процеси за рахунок посилення рубля у торгівлі з Індією і створення позитивних очікувань у фінансово-економічному блоці росії від впровадження альтернативної до SWIFT і долару США системи і форми розрахунків (критичну роль очікувань в економіці не слід недооцінювати). Це б дозволило Кремлю також суттєво зменшити шкоду від санкцій. Натомість, ці плани лишились бажаними, так і не матеріалізувавшись у дійсні, залишаючи російський Центробанк один на один із тим піке, у якому знаходиться російська економіка через повномасштабне вторгнення в Україну. Колись добре змащена нафтогазовими доларами і євро експортно-імпортна машина росії відчутно іржавіє під впливом санкцій. Можна скільки завгодно критикувати їх ефективність, але логіка дій російського центробанку, торгівельна статистика КНР, Індії і інших країн наприклад того ж ОДКБ відносно росії, та ті рідкісні новини, які просочуються до нас щодо стану російської логістики, транспорту та конʼюнктури її ринку є доволі промовистими. Усі ці чинники вказують на те, що ситуація в російській економіці не тільки залишається нездоровою, а й буде лише погіршуватися чим далі триватимуть санкції та роздуті військові витрати. Це не просто цифри та економічні показники. Це ситуація, яка, за всіма прогнозами і законами економіки, може обернутися масштабним економічним колапсом для Росії. Щоб не залишати враження надмірно оптимістичного лунатика, хочу сказати, що всі описані негативні процеси і тенденції є застосовуваними і абсолютно реальними і до нашої економіки, якщо легковажно ставитись до економічної політики під час війни. Та завершити, все ж таки, хочу тим, що всупереч пропагованій думці, що "час на стороні росії" – це не так. Час не на чиїйсь конкретній стороні. Час – на стороні розумних. Тож, не втрачаємо розуму, як би важко це не було, продовжуємо підтримувати Сили Оборони та своєю працею і зусиллями схиляти час на свою сторону. Пересилимо ✌🇺🇦 https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/6720c7e4cb610/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/657dcb038687e/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Наталуха) Sat, 16 Dec 2023 17:06:27 +0200 16 грудня 2021 року сталась неперсічна подія – в Верховній Раді був ухвалений закон "Про локалізацію". Сьогодні – річниця цього, без перебільшення – історичного голосування, яке відкрило нову сторінку і в українській економічній думці і у процесі зміни економічної моделі України з сировинної на економіку доданої вартості. Те, що зараз, через два роки, виглядає буденністю, тоді було феноменальним проривом у який мало хто вірив, справжньою зміною світогляду української економіки. Я міг би багато написати про нелегкий шлях цього рішення, величезну команду, яка над ним працювала, дискусії і дебати, що точились місяцями, а то й роками, медіа-кампанії з дискредитації, гнівні листи закордонних міністерств, звинувачення у популізмі і цькування, цілі іноземні посольства і члени урядів, які намагались цьому завадити. Та краще за це про локалізацію скажуть цифри*: - Близько 50 млрд гривень локалізованої продукції на рік проходить через державні закупівлі. Для порівняння, в перший рік роботи закону ця сума становила 20 млрд гривень, тобто ми спостерігаємо зростання у щонайменше 2,5 рази. - Від 1 млрд гривень податків на місяць сплачують підприємства, які нарешті почали отримувати замовлення від локалізації. Зараз популярно переводити все на дрони, то ж це ~45 тисяч FPV на місяць. Лише завдяки одному єдиному закону. - 1054 закупівлі з вимогою локалізації відбулися у листопаді 2023-го. Це рекорд за весь час роботи закону. В середньому кількість таких закупівель перевищує 500 на місяць. - Понад 500 шкільних автобусів, сотні одиниць комунальної та спеціальної техніки, залізничних вагонів були придбані в українських підприємств завдяки цьому закону. Це неймовірний стимул для української економіки і дуже потужний інструмент для зміцнення нашого реального сектору. Попри війну, всі складнощі та перепони наша справа рухається. Сьогодні "локалізація" пройшла шлях від забороненого слова до державного мейнстріму – терміну, яким регулярно користуються і Президент і Уряд України. Попереду, звісно, ще багато роботи. Наступний рік будемо розвивати локалізацію в оборонній сфері та що є сил прикривати лазівки її обходу. Бо іншого шляху немає. А поки я залишу тут це відео: як два роки тому, титанічними зусиллями сотень людей, українська економіка отримала свій шанс, і не програла, всупереч скептикам та критикам. Всіх причетних – зі святом! Далі буде... П.С. * – цифрі підготовлені Федерацією роботодавців України та Центром Розвитку Ринкової Економіки https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/657dcb038687e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/64aea00055584/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Наталуха) Wed, 12 Jul 2023 15:43:44 +0300 Україна вже є одним з головних елементів глобальної архітектури безпеки. Хоча раніше такі заяви сприймалися зі скепсисом, сьогодні більшість наших партнерів розуміють, що без України неможливо казати про стабільність в регіоні. Європа вже існує в координатах Pax Ucraina. Втім, після війни нам належить офіційно оформити цей статус, закріпивши неформальне партнерство стійким союзом. Отже, комюніке Вільнюського саміту 2023 року заявляє наступне: "Майбутнє України в НАТО". Без жодних суперечок Україна має стати повноправним членом Північноатлантичного Альянсу. Втім, допоки наближення цього майбутнього обмежено лише волею самих членів НАТО та їх готовністю ухвалити рішення про конкретну дату членства України. Допоки це питання остаточно не вирішене, Україна має шукати альтернативні формати співпраці. У цьому випадку однозначно варто було би приділити увагу такій формі взаємодії України із партнерами як т.зв. JEF – Joint Expeditionary Forces. Швидко, впевнено та надійно Ідея Joint Expeditionary Forces, або Обʼєднаних експедиційних сил виникла у Британії ще у 2012 році. На фоні війни в Іраці та Афганістані, Сполучене Королівство прагнуло обʼєднати союзників в єдині сили, що можуть миттєво розгорнутися для проведення спільних операцій. Так на базі британських Обʼєднаних сил швидкого реагування (Joint Rapid Reaction Force) виникли Об'єднані експедиційні сили (UK Joint Expeditionary Force, або просто JEF), що зібрали дев'ять союзників, переважно північних. Сьогодні ж, крім Британії, яка очолює це обʼєднання, багатонаціональні експедиційні сили включають ще девʼять союзників – як членів НАТО, так і позаблокові країни, що важливо для України, яка поки що теж все ще на шляху до членства. Так станом на початок 2022 року членами JEF більше десятиліття були Фінляндія і Швеція, які оформили своє членство у НАТО лише в цьому році. Серед інших членів – Данія, Естонія, Ісландія, Латвія, Литва, Нідерланди, та Норвегія. Центральна концепція JEF – швидкість реакції і обміну розвідданими, стандартизація заходів і підходів. У випадку загрози, Об'єднані сили мають протягом обмеженого проміжку часу розгорнути до 10 000 військовослужбовців для спільних операцій. Це може бути як реакція на гуманітарні кризи, так і безпосередньо бойові операції. Спільні сили для спільної безпеки Об'єднані експедиційні сили з самого початку заснування розраховані на участь у міжнародних місіях, на кшталт миротворчих дій під егідою ООН, або ж спільних операціях НАТО. Втім, приєднання у 2017 році Швеції та Фінляндії до JEF (фактично за 5 років до їх рішення про вступ до Альянсу) розширило мандат Експедиційних сил. Така опція – могла б стати гарним варіантом проміжної співпраці для країни, яка прагне ще більшої інтеграції з НАТО на шляху до членства. Більш того, JEF добре знайома Україні концепція. З 2015 року Україна є членом литовсько-польсько-української бригади LITPOLUKRBRIG, яка створювалася саме для участі в миротворчих і гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій. Цей досвід з самого початку передбачав у тому числі переймання українцями стандартів НАТО, і виявився напрочуд успішним. Як і LITPOLUKRBRIG, Об'єднані експедиційні сили належать до багатонаціональних військових формувань високого рівня готовності. Тобто мають створювати кістяк сил, що діють задля підтримки глобального миру та безпеки. Втім, такі формати не тільки сприяють оборонній потужності. Насамперед вони слугують напевно найефективнішою формою взаємодії та розвитку партнерства поза межами воєнних блоків. Досвід Швеції та Фінляндії, які приєдналися до JEF ще задовго до свого наміру вступу в НАТО, стане в пригоді для України. Обидві країни своїм рішенням продемонстрували не тільки готовність співпрацювати у сфері безпеки, а й поглиблювати взаємовідносини з Альянсом, включно з участю у спільних операціях. Результат не забарився: у 2022 саме країни Joint Expeditionary Force взяли на себе зобов'язання досягти якомога швидшого приєднання Швеції та Фінляндії до НАТО, а наприкінці року організували спільні навчання Joint Protector 2022, що мали на меті відпрацювати реакцію союзників на загрозу суверенітету скандинавських країн. "Одинадцять друзів Корони" Сьогодні Сили оборони України оперують напевно найбільшим та найкращим бойовим досвідом у всьому світі. Тому Україна, як потенційний одинадцятий оборонний союзник цієї групи із десяти друзів і партнерів, буде привабливою та бажаною. В таких умовах, приєднання України до Об'єднаних експедиційних сил стане чи не найбільшим їх посиленням. Більш того, як для України, так і для партнерів буде одразу кілька взаємних вигод. По перше, Сполучене Королівство, лідер Об'єднаних сил, сьогодні є одним з головних союзників України. Ще до повномасштабного вторгнення Британія почала посилювати оборонну співпрацю – варто згадати хоча б спільні контракти на будівництво Україною баз в акваторії Чорного Моря та кредитну підтримку розвитку спроможностей Військово-Морських Сил України. В такому випадку наше партнерство стане ще глибшим. По друге, для JEF це стане нагодою вийти далеко за межі півночі. Україна стане гарантом присутності союзників у Чорноморському регіоні, що значно збільшує простір дій для Об'єднаних експедиційних сил. По-третє, до великих потужностей флотів та військово-повітряних сил союзників буде додана надзвичайно потужна сухопутна складова. Немає жодних сумнівів, що українські військові, які протягом останніх років набули феноменального досвіду, зможуть передавати знання своїм іноземним колегам, пояснюючи їм всі умови та особливості сучасних інтенсивних бойових дій. Нарешті, членство у JEF'і може посилити і без того активний обмін розвідданими і поглибити співпрацю України із розвід-альянсом "Пʼять Очей" (Five Eyes) через Великобританію, яка є його членом разом із Канадою, Австралією, Новою Зеландією і США. Натомість Україна отримає потужне лобі, яке до моменту вступу в НАТО, активніше і завзятіше просуватиме всі інтереси України в Північноатлантичному Альянсі. Тим більше, що початок діалогу між Україною і JEF вже відбувся. У грудні минулого року Президент України Володимир Зеленський був запрошений на саміт країн Об'єднаних експедиційних сил, де звертався до партнерів із закликом про збільшення оборонної допомоги. На відповідне прохання одразу відгукнувся прем'єр-міністр Британії Ріши Сунак, який того ж дня закликав партнерів по JEF "підтвердити свою відданість Україні". Без сумніву, Україна має намір продовжувати інтеграцію до НАТО, і тому Joint Expeditionary Force є одним з головних форматів, як зробити це швидше. Україна здобула позитивний досвід міжнародної оборонної взаємодії: LITPOLUKRBRIG чи участь наших військових у KFOR (міжнародні сили під керівництвом НАТО, відповідальні за забезпечення стабільності в Косово) тому приклад. Розширення такої практики – ключ до успіху, який дасть Україні заслужене місце у системі міжнародної безпеки. https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/64aea00055584/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/649efdc4bce87/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Наталуха) Fri, 30 Jun 2023 19:07:32 +0300 Вчора відбулася публічна дискусія на тему: "Не по барабану: які закупівлі є доцільними у воєнний час". Як би не здавалося дивним, але проблематика публічних закупівель під час війни стала ще більш актуальною. Якщо у 2022 абсолютна більшість державних видатків, крім оборонних звісно, стала на паузу, то в 2023 таке відчуття, що чимало розпорядників коштів намагаються надолужити втрачене. Це створює низку питань: що? як? а головне – у кого купувати під час війни? Пріоритети – що актуально? Абсолютно логічно, що найпершим пріоритетом під час війни є оборонні закупівлі. Все що йде на потреби війська повинно бути пунктом номер один. Далі – захист цивільний. Все що так чи інакше впливає на безпеку громадян та гарантування їх базових гуманітарних потреб на випадок погіршення ситуації. Це облаштування укриттів, "пунктів незламності", забезпечення паливного резерву, продовольчого тощо. Зрештою, це т.зв. нормалізація життя, тобто відновлення постраждалої інфраструктури у тих регіонах, де це дозволяє безпекова ситуація. Від того, чи буде там відбудована школа, прокладений міст та відновлено електропостачання залежить саме по собі життя у постраждалому регіоні. Втім, якщо у якогось органу державної влади чи місцевого самоврядування вивільняються гроші, нерідко їм кортить витратити їх деінде. Звідси з'являються скандали довкола ремонту стадіонів, купівлі барабанів чи автомобілів. Навіть якщо відкинути всі упередження та уявити, що ці тендери не мають жодної краплі підозр, вони все одно доводі сумнівні з точки зору етичності, що в наш час вимірюється в доцільності витрат під час війни. Хочеться вірити, що більшість вже зрозуміла, що держзакупівлі це такий собі інструмент економічного розвитку. Ба більше, він є чи не найефективнішим – теза, яку ми доводили довгих чотири роки. Коли через тендери держави проходить мінімум десята частина ВВП, то витрачати гроші потрібно з розумом. А враховуючи і без того великі видатки під час війни – тим паче. Як правильно витрачати? Тому політика по державних закупівлям має бути ширшою, ніж просто організація та моніторинг процедур. Щоб обернути зростаючі держвидатки на свою користь, потрібно дотримуватись п'яти основних принципів. 1. Закупівлі, як інвестиції Під час Другої світової війни Управління наукових досліджень і розробок уряду США (OSRD) здійснило одну з найбільших державних інвестицій у прикладні дослідження та розробки в історії США, уклавши тисячі контрактів з фірмами та університетами на проведення досліджень для військових потреб. Використовуючи дані про всі винаходи, профінансовані OSRD, дослідники з'ясували, що це мало безпосередній вплив на інноваційну систему США, що супроводжувалося зростанням високотехнологічного підприємництва та зайнятості. Так само, українські видатки можуть стати підвалиною для майбутнього технологічного розвитку. Наприклад, виробництво дронів, як великих бортів, так і FPV. Держава вже спростила низку умов для виробників, але завжди можна йти далі. Крім крутої ідеї зборки дронів у школах, варто було б суттєво диверсифікувати систему закупівель – вкладаючи більше коштів у ті технологічні галузі, де українці довели компетентність. Більше видатків, навіть більша маржинальність контрактів дасть свої результати з часом. 2. Стимулювання галузей Можна скільки завгодно сперечатися довкола "Великого будівництва", але факт лишається фактом – воно давало Україні мінімум +2% ВВП щороку. Тобто, без нього в окремі роки зростання економіки фактично було б фіктивним. Так само може бути із галузями промисловості. Замість того, щоб розпорошувати державну підтримку, варто було б сконцентруватися на певному переліку секторів, де видатки принесуть більшого мультиплікаційного ефекту і створять більше робочих місць. Інструмент ми вже створили – Закон "Про локалізацію" має забезпечувати притомне замовлення для українських підприємств. Наприкінці осені та початку зими Україна вимушена була закуповувати велику кількість генераторів, через масовані обстріли росії. Тоді, щоб опанувати попит, вимогу про українське виробництво тимчасово прибрали. Зараз, використовуючи гарне прислів'я "готувати санчата влітку", уряд міг би заздалегідь підготуватися до цієї зими, задовільнивши потребу українською продукцією, поки є час. 3. Підготовка до відновлення Вже зараз всі розуміють, що повоєнна відбудова України вимагатиме суттєвих ресурсів. При чому не тільки фінансових, а й банально фізичних. Щоб задовольнити попит в будівельних матеріалах, послугах, промислових технологіях тощо, доведеться мати або розвинуті індустрії тут, в Україні, або ж шукати продукцію закордоном. Щоб кошти з відновлення не тільки повертали Україні нормальне життя, а й слугували драйвером економіки – потрібно щоб вони максимально осіли в кишенях наших компаній. Публічні закупівлі є одним з інструментів для цього. Там, де не має критичної нестачі прямо зараз – варто віддавати пріоритет українським виробникам. Це не тільки втримає їх на плаву, а й дасть обігові кошти, дозволить здійснювати інвестиції навіть під час війни і підготуватися до етапу відбудови набагато краще. 4. Заміщення попиту Не секрет, що війна та блокада зі сторони росії суттєво вплинули на конфігурацію економіки. Деякі сировинні галузі, як от металургія, істотно випали з міжнародних ринків, а експорт аграрної продукції – обмежений. Якщо не знайдемо альтернативи, то це лише питання часу, коли більшість українських товарів буде замінена альтернативними. Тому, поруч із пошуком нових шляхів постачання, варто працювати над "Планом Б", а саме заміняти іноземний попит – внутрішнім. Переробка сировини дозволить компенсувати обмеження експорту, а також дасть поштовх українським виробникам, від харчовиків до промисловців. Використовуючи ці правила, державні закупівлі перетворяться на повноцінний інструмент економічного розвитку. Замість розпорошення видатків, ми перейдемо до фінансування пріоритетних галузей. Для цього варто мати чітке усвідомлення того, де буде попит після війни, яка галузь здатна створювати більше робочих місць при меншому використання критичних зараз ресурсів (на кшталт газу), а також де буде найбільших кумулятивний ефект. Тоді закупівлі стануть повноцінною та продуманою державною політикою, яка наближатиме нашу перемогу і перетворить відновлення країни на економічне зростання. https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/649efdc4bce87/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/6463c433b1adb/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Наталуха) Tue, 16 May 2023 20:58:11 +0300 Цей допис – перша частина з серії публікацій, які я хотів би обʼєднати під спільною назвою "Економічна офензива". Сьогодні активність всіх і кожного беззаперечно спрямована на допомогу фронту. Та дихотомія "користь на фронті/користь для фронту" безумовно стосується і економіки. Адекватна економічна політика держави і осмислена економічна активність кожного з нас є невідʼємними складовими Перемоги. Та, на відміну від фронту, для економіки війна не припиняється із звільненням всіх територій від окупантів та капітуляцією ворога. В економічному плані нам доведеться продовжити війну із часом, воювати за серця та розум наших людей, за капітал інших людей, за довіру партнерів, за своє місце на новій політичній мапі світу, яка утвориться із дезінтеграцією росії, та ще за багато речей, які стануть викликами для української економіки і для українського інтересу. Тож "економічна офензива" – це спроба систематизувати думки і ідеї, які можуть стати у нагоді для планування і підготовки ще однієї, не менш важливої операції, яка має наблизити Перемогу – економічного контрнаступу. Питання "яку державу ми будуємо?" не ставив за ці майже півтора роки хіба що середньостатистичний росіянин, якому пропаганда в принципі забороняє ставити під питання оточуючу його реальність. В Україні ж, із початком повномасштабного вторгнення росії, це питання звучить регулярно. Президент і уряд виголошують його відверто у своїх промовах і на нарадах, військові і волонтери задаються ним подумки, ризикуючи життям не лише за свої родини, але і за щось більше – "за українську державу". Тож, якою вона має бути, ця поки що міфічна "держава майбутнього", яка буде достойна тисяч життів найкращих представників нашої нації і трильйонів витрачених на неї грошей? За яку державу ми воюємо та, головне – яку державу ми хочемо побудувати тут, в Україні, після нашої перемоги? Україна, яку ми НЕ побудуємо Різного роду заходи і дискусії присвячених цій темі, зазвичай об'єднані трьома банальними вадами, які врешті позбавляють підсумки таких заходів і дискусій актуальності. По-перше, це намагання "осягнути неосяжне", вигадуючи якомога більше прикметників до слова "Україна" – звісно ж аграрна, обов'язково індустріальна, неминуче справедлива, по-людські соціальна, технологічно сучасна, жадано заможна і далі – наскільки вистачить фантазії. По-друге, і це – наслідок першого, таке нагромадження термінів у довжелезній відповіді на коротке питання говорить про те, що ця відповідь позбавлена сенсу, буквально. Хотіти всього і одразу – це не хотіти нічого конкретного. Це нерозуміння вимушеності поступок при врахуванні переваг. Це дуже прикрий прояв відсутності як концептуальності у плануванні, так і цілепокладання як процесу в принципі. Підтвердженням цієї тези (і це – по-третє) є те, що всі попередні стратегії реформування або відновлення України були нічим іншим, як намаганням скопіювати вдалі і добре відомі історичні прецеденти. Першою спадає на думку Польща, чий досвід найчастіше нам ставлять у приклад. Після розвалу соціалістичного табору завдяки швидкій marketization Польщі вдалося стрімко випередити Україну за всіма ключовими показниками. "Азійські тигри", історію успіху яких теж можна часто почути на різних українських форумах, свого часу досягли успіху завдяки доступності робочої сили, яка спрямовувалась у найбільш ефективні і перспективні сектори економіки. Післявоєнна Німеччина, чий досвід зараз багатьом здається особливо актуальним, змогла пройти етап відновлення достатньо швидко завдяки істотним вливанням гаргантюанських засобів в економіку в рамках Плану Маршалла. Розвинені ж західні демократії досягли переламної точки економічного росту завдяки вчасній модернізації засобів виробництва і, як наслідок – наступним зростанням продуктивності праці. Всі ці приклади об'єднує те, що у кожного з них була своя специфіка. Вони були актуальними в конкретний проміжок часу, в конкретний цикл економіки, в конкретному регіоні, з конкретною диспозицією ресурсів і при конкретному контексті. Це означає, що жоден з цих прикладів в повній мірі не підходить Україні як окреме практичне лекало. На відміну від Польщі, наприклад, Україна пройшла етап ринкових реформ ще у 90-х. Розкіш людського капіталу "Азійських тигрів" в період їх найстрімкішого зростання, перекреслиться післявоєнним дефіцитом на українському ринку праці. За значні вливання у модернізацію основних засобів, при нестачі капіталу всередині країни, доведеться так само відчайдушно поборотися, особливо зважаючи на політичні умови його зовнішнього залучення. Етика економічної самостійності Тож, у сухому підсумку реальність є такою, що Україні доведеться побудувати своє економічне диво самостійно. Наше економічне майбутнє виглядає доволі самостійним ще і тому, що на особисту думку автора двома найсильнішими аргументами у підтримці України широкими прошарками населенням наших союзників є мораль і етика. Тобто, західнохристиянській моралі зрозуміла необхідність захисту невинного слабшого від тиранії сильнішого. Так само етично прийнятною є допомога у спротиві тортурам, знущанням, нарузі, приниженню і всім іншим жахам, які чинять на території нашої країни росіяни. Простими словами, і перепрошую за прямолінійність – допоки в Україні від рук росіян масово гинитимуть і страждатимуть люди – ми будемо користуватись доволі широкою підтримкою населення (і, можливо – істеблішменту) наших союзників. Як тільки гармати затихнуть – ситуація може докорінно змінитись. Це не означає, що їх персональне ставлення зміниться і вони почнуть поводитись вороже, ні. Це лише означає, що зникнення морально-етичного аргументу зробить витрачання західними урядами грошей на Україну певним випробуванням, у якому політичній верхівці наших союзників потрібно буде регулярно пояснювати власному населенню чому їх податки йдуть на будівництво будинків, лікарень і шкіл в Україні, а не в ЄС. Національний прагматизм неминуче повертатиме собі позиції, що є абсолютно природнім. Це не має деморалізувати нас, або змінити наше ставлення до наших союзників. Навпаки, це має чітко просигналізувати нам про те, що ще до кінця цієї війни нам потрібно мати чітке розуміння того чим ми будемо цікаві і привабливі іноземному капіталу, окрім як того, що "нас шкода". Тому що сентименти більше не працюватимуть. Задача, яка насправді вже зараз стоїть перед тими, хто опікується економікою в державі, полягає в тому, щоб запропонувати таку економічну модель України, яка була би безумовно конкурентною для будь-якого капіталу, безвідносно війни. Тобто, розробити таку економічну архітектуру післявоєнної України, яка поставила б нашу державу в один ряд за цікавістю з провідними економіками Європи, Америки чи Азії. Єдиний спосіб залучити сюди справді суттєві вливання капіталу – переконати наших союзників у тому, що відбудова України буде не благодійністю, а партнерством. Для цього нам потрібно поставитись до власного економічного майбутнього максимально прагматично, так само, як до нього століттями ставляться країни, з яких ми беремо приклад. Складові економічного наступу Прагматика ж не лишає місця мрійництву і магічному мисленню, коли бажане видається за дійсне. Вона вимагає тверезої оцінки своїх сильних і слабких сторін, усвідомлення пріоритетів, допустимих і недопустимих поступок та встановлення осяжної матеріальної цілі, досягти якої дозволить зрозумілий план. Формулювання ємної і прагматичної відповіді на запитання "яку державу ми будуємо?" є фактичною реалізацією описаної вище задачі. Саме через лінзи цієї відповіді ми зможемо подивитись і на покладену у ній ціль, і отримати перше уявлення про план досягнення цієї цілі. Відповідь ця не має бути результатом загальнонаціонального консенсусу. Вона має бути перш за все – реалістичною, по-друге – реалізовуваною, по-третє – її автори мають бути готові і спроможні її реалізувати. Щось на кшталт військового планування, коли і тактика і стратегія відштовхуються від наявних ресурсів, та все відбувається у рамках єдиного військового задуму. І, що критично – у цього задуму є автор, чи група авторів, які публічно несуть весь обсяг відповідальності за його реалізацію. https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/6463c433b1adb/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/63eccb663f49b/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Наталуха) Wed, 15 Feb 2023 13:09:10 +0200 Мінстратегпром був великою надією цілої низки галузей економіки України, але через майже три роки свого існування став не менш великим розчаруванням. Втім, ліквідація міністерства не стане рішенням проблем, для вирішення яких він створювався. Навпаки, історія показує, що в умовах війни і в часи післявоєнної відбудови стратегічні галузі стають локомотивами економічної відбудови і наявність свого "законного лобіста" в уряді – сприяє цим процесам. ПАДІННЯ ПРОМИСЛОВОСТІ, ПІДНЕСЕННЯ МІНІСТЕРСТВА Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості було створено влітку 2020 року. Певним чином це була відповідь на проблему занепаду цілої низки індустрій після 2014-2015 років. Оборонно-промисловий комплекс, авіабудування, важка промисловість хоч і оговтувалися поволі, але так і не вийшли на ті темпи, які хоча б якось могли показувати їх потенціал і говорити про них, як про фактори економічного росту в Україні. Так, більшість з цих галузей лишались системними з точки зору кількості робочих місць, але "прибутковість" досі лишалась рожевою мрією для переважної їх частини. Загальний тренд був катастрофічний, а занепад галузей лякав своєю стрімкістю. Загалом індекс виробництва за 2020 рік впав на 3,7%, у промисловості – на 5,2%, а по окремим напрямкам падіння індексу виробництва базових галузей вимірювався двозначними цифрами (пасажирооборот -53.9%, машинобудування -18.5%, вантажооборот -14.3%, добування вугілля -13.8%, металургія -10.1%). До цього, всіма питаннями пов'язаними з промисловістю опікувався відповідний департамент Мінекономіки, яке вже тоді поєднало в собі стільки функцій, що його жартома називали "мономіністерство". Міністерство, окрім іншого, несло на собі відповідальність за підприємництво, зовнішню торгівлю, технології та аграрний сектор, та на додачу – вимушено було ще й опікуватися промисловістю і космосом (у тому числі такими специфічними сферами, як оборонний комплекс). Тому, в створенні Мінстратегпрому проглядалася спроба нарешті сформувати комплексну державну промислову політику, про яку, здавалося б, до 2019 року говорили все менше і менше. До неї додавалися і такі виклики, залишені минулими роками, як реформа державного оборонного замовлення, корпоратизація "Укроборонпрому", пошук ринків збуту товарів українського ОПК та формування адекватного внутрішнього замовлення. Кладучи руку на серце, із багатьма з них міністерство не впоралося. Десь далися в знаки важкі обставини, а десь відвертий саботаж. Це породило популярні думки, що Мінстратегпром є нічим іншим, ніж архаїзмом, пережитком часу та відверто непотрібним міністерством. Втім, зважаючи на всі проблеми, ліквідовувати його зарано. Принаймні зараз, принаймні в тих умовах, що ми маємо. КОЛОС НА ГЛИНЯНИХ НОГАХ? 24 лютого вся країна прокинулася від ракетних ударів. Російські ракети летіли по авіабазах, військових частинах, об'єктах інфраструктури по всій країні. Крім цього, росіяни сконцентрували свої зусилля на знищенні українських підприємств. Ні для кого не секрет, що ворог знищив десятки цехів, які могли виробляти продукцію на потреби війська. Десь окупанти у прямому сенсі рівняли заводи із землею, щоб унеможливити будь-яке виробництво навіть у майбутньому. В таких обставинах Мінстратегпром зустрів повномасштабну війну. До старих задач, на кшталт "відновити, посилити, зміцнити", додалася нова – зберегти. Якщо до 24 лютого Україна мала можливість будувати принаймні амбітні плани про експансію на іноземні ринки, то зараз конче стоїть потреба забезпечення хоча б частки внутрішніх потреб. На превеликий подив (хоча...), багато хто навіть не усвідомлює про існування Мінстратегпрому (навіть серед моїх колег), не кажучи вже про його функції. Втім, саме під час війни міністерство мало б отримати нове життя, перебравши на себе найбільш кричущі потреби промисловості: від релокації підприємств до розгортання виробництва потрібної силам оборони номенклатури товарів. На практиці, Мінстратегпром міг би стати своєрідною umbrella organization, що поєднувала б в собі інтереси різних галузей та навіть міністерств. Наприклад, для проекту "Армія дронів", яким офіційно опікується Міністерство цифрової трансформації, МСП міг би запропонувати існуючі лінії своїх підприємств чи створювати індустріальні парки на базі власних локацій на території України. Для Міністерства оборони та Агенції оборонних закупівель, Мінстратегпром мав би стати надійним джерелом для due diligence потенційних підрядників, здійснюючи перевірку компаній на ринку та шукаючи альтернативні варіанти підрядників, тим самим зменшуючи й корупційну складову. Зрештою, це безперервність технологічних процесів та адаптація ланцюгів постачання для виробництва критичних товарів. Наприклад, за різними оцінками сили оборони потребують на день від 4 до 6 тисяч артилерійських снарядів. Це вражаюча цифра, яку самостійно українська промисловість не може опанувати. Втім, у силах міністерства максимізувати виробництво через залучення українських підрядників до наповнення потреб західних компаній, або ж навпаки, збільшуючи імпорт компонентів для покриття дефіциту при власному виробництві. Мало хто знає, але у Мінстратегпрому були вже готові механізми, які дозволяли б розуміти джерело походження кожної деталі, аж до гвинтика, в товарі оборонного призначення, а також формувати список альтернативних джерел, де його можна взяти. Це стосувалося всього, від танків до автівок, від літаків до гаубиць. Втім, через пасивність керівництва міністерства у 2020-2021 роках реалізувати комплексно цю програму не вдалося, хоча ніщо не заважає це робити зараз. Уявіть, скільки це дозволить зекономити часу та ресурсів, які зараз конче потрібні. Крім цього не варто забувати інший аспект: в Україні законодавчо визначено 17 стратегічних галузей промисловості, з яких найбільшою кількістю опікується Мінстратегпром – 5. Це не тільки ОПК та авіакосмічний комплекс, а ще й машинобудування, металургія та хімічна промисловість. Навряд чи хтось в останні місяці чув про проблему металургії, хоча саме ця галузь втратила два найбільші підприємства в Україні, які до того ж були головними постачальниками сталі для підприємств ОПК та ремонту критичної інфраструктури. На відміну від того ж аграрного сектору, металургія лишається закритою для світу, бо крім руйнувань та втрат від війни, наші підприємства не мають змогу експортувати звичними для себе морськими шляхами. Нехтування цим питанням не можна зрозуміти, адже згадані галузі були джерелом майже третини валютних надходжень в Україну. НОВА СТРАТЕГІЯ ДЛЯ СТРАТЕГІЧНИХ ГАЛУЗЕЙ Напевно всім би хотілося побачити українську продукцію у лідерах світу, тим паче у таких технологічних галузях, як ОПК чи авіабудування. Коли дивишся на Південну Корею, яка продає одній тільки Польщі танків та САУ на майже 6 млрд доларів, або ж Туреччина, що з 2022 експортувала відомий Bayraktar TB2 у 13 країн, то розумієш, що це цілком могли б бути ми. Втім, їх успіх не є збігом, чи навпаки хронічною хворобою української промисловості. Все це – результат послідовної та довгої політики з модернізації виробництва, залучення інвестицій та роботі на іноземних ринках. Наприклад, у тій самій Туреччині існує Міністерство промисловості та технологій, яке свого часу свідомо розділили з Міністерством економіки, відповідальним за торгівлю, а раніше ще й за аграрний комплекс. Воно опікується насамперед розробкою технічних регламентів, створенням промислових зон, індустріальних парків, безпекою стратегічних галузей та довготривалим плануванням розвитку виробництва. Іншим чудовим прикладом є Пакистан. Чому він? – бо саме Пакистан був однією з головних точок експорту українського ОПК. З 2004-го, коли там почало працювати окреме Міністерство оборонної промисловості, країна скоротила імпорт озброєння на 90%, при цьому не зменшуючи обсяги закупівель. У тому числі зарядки міжнародному співробітництву Пакистан вдало локалізував у себе виробництво винищувачів та РСЗВ радіусу дії 100+ км, які зараз знадобилися б в Україні. Тож зрозуміло, що говорити у наших умовах про ліквідацію міністерства, цілком відповідального за промислову політику, – зарано. Звісно, Мінстратегпром не має бути промисловим гігантом. Скоріше, це повинно бути компактне, але ефективне міністерство, яке, втім зможе гарантувати комплексний підхід по таких напрямках: - нарощування технологічного виробництва в ОПК, через локалізацію критичних для України позицій та вдалу інвестиційну політику у тих сферах, де Україна за останній рік продемонструвала свою конкурентоспроможність; - контроль за безпекою ланцюгів постачання; - розробка і впровадження "відкритої стратегічної автономності" України і її синхронізація з вимогами ЄС; - формування якісної промислової політики, у тому числі через створення відповідних промислових зон; - підготовка до відбудови промислового сектору, а також його адаптація до майбутніх викликів, на кшталт "зеленого переходу" в металургії та хімічній промисловості. В іншому випадку є всі ризики повторити помилки 2014 року, коли стратегічно важливі галузі нашої економіки, що дають сотні тисяч робочих місць та експортні надходження, просто опинилися поза межами уваги держави. https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/63eccb663f49b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/638e1f972ca34/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Наталуха) Mon, 05 Dec 2022 17:43:03 +0200 В цей день 28 років тому Україна підписала сумнозвісний Будапештський меморандум, він же "Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї". У цей же день 4 роки потому Україна уклала угоду про ліквідацію парку стратегічної авіації, а це 44 важкі бомбардувальники з 1068 крилатими ракетами до них. Всі ці події чудово укладалися в одну логічну площину того часу: статус-кво, аби запобігти чомусь гіршому; мовчазлива згода, щоб не зруйнувати систему. За такою логікою росія розглядалася, як запорука певної безпеки в регіоні. Мовляв, навіть сильна росія зі збереженими можливостями для ведення війни, з особливим статусом у світовій дипломатії – це краще, ніж будь-яка спроба перебудови глобальної архітектури безпеки. Мовчазна згода, підкилимні домовленості та "чесне слово" виявилися головними механізмами після закінчення "Холодної війни". Саме тому гарантії в Будапештському меморандумі вживаються терміном "assurance", а не "guarantee", аби не мати жодної забов'язуючої дії. Саме тому, всупереч застереженню багатьох експертів, збройний арсенал України на початку 90-х викликав більше занепокоєння, аніж вся подальша мілітаризація росії. Саме тому, всі привілеї СРСР після розпаду, включно з правом вето в ООН, надійшли росії. Без жодних формальних на те підстав. Так просто, через мовчазну згоду, домовленості та за "чесним словом". Наслідки очевидні всім – війна, повне ігнорування та деградація світової системи безпеки. Всі підвалини війн 2014 та 2022 були закладені саме на початку 90-х. Сьогодні всі безпекові гарантії для себе Україна відстоює на полі бою. У той самий час "невідома третя сила" займається поступовою утилізацією елементів російської ядерної тріади на аеродромі в Енгельсі. Паралельно, росія кожного дня стає ближчою, аби втратити й навіть свою "ліцензію на вбивство", якою є її право вето в Радбезі ООН. Нещодавно президент Зеленський заявив: "Росія окупувала місце в Раді безпеки ООН... реально це крісло порожнє". Минулого тижня Верховна Рада продовжила цю історію: ми звернулися до країн світу з вимогою визнати нелегітимним перебування росії в Організації Об'єднаних Націй. У спадок собі, росія незаконно привласнила статус постійного члена Радбезу, не будучи при цьому ані формальним, ані фактичним спадкоємцем Радянського союзу. Ця війна відкрила скриньку Пандори у таких масштабах, про які ми навіть не могли й здогадатися. Вона показала, що чіткими правилами не можна нехтувати через банальну політичну доцільність, чи через бажання зберегти "все як є", бо так простіше. Право націй на існування має бути гарантовано, їх право не захист – безапеляційним, а світові інститути – дієвими та ґрунтуватися саме на міжнародному праве, а не праві сили. Тому росія має і буде позбавлена членства в ООН. Не просто через агресію, а саме через відсутність легітимного права на це. Адже саме від цього рішення залежить, чи лишиться хоча б якась крихта довіри до міжнародних інститутів, або ж світ остаточно порине в безодню анархії, з усією недовірою, страхом та приреченістю, яку вона несе. https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/638e1f972ca34/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/635ab287005ae/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Наталуха) Thu, 27 Oct 2022 19:32:06 +0300 Коли 19 квітня цього року Санкційна група Єрмака-Макфола вперше опублікувала свій "План дій щодо Посилення санкцій проти Російської Федерації", то майже поза увагою ЗМІ і суспільства залишилась один малопомітний, але від того – не менш важливий пункт розділу 4 Плану "Визначити Російську Федерацію державою – спонсором тероризму": ІІІ. Визнати пропутінські, провоєнні політичні партії "Єдина Росія", "Комуністична партія Російської Федерації", "Справедлива Росія – за правду (СРЗП) " і "ЛДПР" посібниками тероризму, або особами, групами та організаціями, які беруть участь у підтримці терористичних актів, які, отже, мають бути внесені до чорного списку FATF. Тоді мені вдалося переконати колег по санкційній групі у важливості саме інституційного, а не персонального підходу у санкціонуванні членів партій (тобто, санкціонування саме партії, а не окремих її членів), та на фоні нафтових, газових і фінансових санкцій цілком природньо, що для наших партнерів пріоритетним цей пункт ніколи не був. Аж поки 13 жовтня цього року мені з колегами не вдалося провести правку в резолюції N2463 Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), яка фактично закріпила відповідальність російських політичних партій за цю війну і за її наслідки. Тобто, формально – Рада Європи визнала причетність і відповідальність політичних партій російської Держ Думи у розв'язанні війни проти України. І ось вже голова ПАРЄ – Тіні Кокс, на першому парламентському саміті Міжнародної Кримської Платформи публічно заявляє про те, що: "не має бути ніякої безкарності ані для президента та уряду Росії, ані для її парламенту" Тобто, на фоні певної стагнації виконання вже восьмого пакету санкцій і неоднозначності союзників щодо візового бану для росіян в ЄС, західні країни нарешті змінили своє ставлення до санкціонування російських політичних партій і вже всерйоз розглядають механізм реалізації цієї ідеї. Чому вона (на мою думку) не менш важлива за фінансові, газові і нафтові санкції, що нам дасть визнання ЄР, КПРФ, ЛДПР та інших російських політичних партій "організаціями, які беруть участь у підтримці терористичних актів" та як через санкціонування лише 4-5 юридичних осіб нам вдасться дотягнутися не до сотень, а до мільйонів росіян, на яких тримається терористичний політичний режим Путіна – про все це у моєму ще вересневому інтерв'ю для німецької WirtschaftsWoche. Нижче – український переклад цієї розмови, яка перетворилась на статтю "Russlands Duma-Parteien als Terroristen auf die Liste?" РОСІЙСЬКІ ПАРТІЇ ДЕРЖАВНОЇ ДУМИ ЗАРАХУЮТЬ ДО ТЕРОРИСТИЧНИХ? Заборона на видачу віз росіянам – невдалий варіант компромісу з боку ЄС. Україна має дещо іншу ідею щодо боротьби з прихильниками Путіна. Дмитро Наталуха знається на елітах. Він написав магістерську роботу в Кембриджському університеті про формування української політичної еліти після 2004 року і про те, як вона зловживала державою у власних цілях. Незабаром, через два десятиліття, цей юрист має справу вже з російською елітою. Це було неминучим. Пан Наталуха очолює Економічний комітет українського Парламенту і в тому числі – опікується питанням, які заходи можуть зупинити військову машину президента Росії Володимира Путіна. До цього часу багаті росіяни могли продовжувати приїжджати на Захід на шопінг, чому європейські країни-сусіди Росії дуже перешкоджали. Вони хотіли заборонити в'їзд, але Німеччина та інші країни стверджували, що ця заборона вплине також і на противників режиму – відповідно, нещодавно результатом став компроміс, який нікого не влаштовує: візова угода з Росією призупинена, таким чином час на оформлення документів збільшився. Однак чіткого негативного сигналу щодо агресора Росії так і не було зроблено. Дмитро Наталуха розробив альтернативний варіант, який має спрацювати значно ефективніше. Його ідея – наступна: Захід повинен оголосити партії, представлені в Державній Думі, організаціями, які сприяють тероризму. Бо це вдарить саме по тих, хто досі підтримував путінський режим, а відтак і його агресивну війну проти України. "Партії в Думі, в першу чергу, зробили цю війну можливою", – каже Наталуха, який є членом партії "Слуги народу" Володимира Зеленського. АВІАРЕЙСИ, ГОТЕЛІ, БАНКИ – АНУЛЮЮТЬСЯ Вторгнення Путіна в Україну було чітко схвалено російським парламентом 23 лютого. З огляду на злочини проти людства та воєнні злочини в Україні, можна стверджувати, що депутати Держдуми своїм голосуванням підтримують тероризм. Група експертів з питань санкцій, сформована паном Зеленським, до складу якої увійшов і пан Наталуха, схвалила цю пропозицію. Такі партії, як "Єдина Росія" та Комуністична партія Російської Федерації, мають потрапити до списку терористів ЄС, який ведеться з часу терактів 11 вересня. Наразі до неї входить 21 організація, від відколотої від ОВП організації "Абу Нідал" до курдської " Соколи свободи Курдистану". Якщо до цього списку додати ще й російські партії, то наслідки будуть далекосяжними: кошти будуть заморожені, "жодна авіакомпанія, жоден готель, жоден банк в Європі не матиме права вести бізнес з тими, хто потрапив у цей список", – заявив Дмитро Наталуха. Багато хто постраждає: близько десяти мільйонів росіян є членами партій, які голосували за війну. Спецслужби знають, про кого йде мова, наголошує пан Наталуха. "І у кожного є вибір – залишатися в партії чи вийти з неї". На останнє, звісно, пан Наталуха і розраховує. Спортсмени, артисти, народні депутати, які мають майно за кордоном – всі вони мали б визначитися зі своєю позицією. ОЛІГАРХИ ХОЧУТЬ ЗБЕРЕГТИ БАГАТСТВО Німецький депутат Європарламенту Даміан Бьозелагер (Volt/Зелені) вважає такий підхід переконливим, оскільки він створює стимул для росіян дистанціюватися від режиму: "Це запустить процес. Причому, на відміну від санкцій, що діють досі, під удар потраплять не лише ключові фігури з безпосереднього оточення Путіна, але й численні дрібніші структури його держапарату. "Ми говоримо про директора школи, який змушує своїх вчителів фальсифікувати вибори, і про директора заводу, який наказує своїм працівникам голосувати за певних кандидатів", – зазначає Наталуха, який сам народився в Москві, коли його батько там навчався. Ця хитрість лише посилить тенденцію, яку вже запустили санкції: Заможні росіяни перевозять свої заощадження, які раніше зберігалися на Заході, назад до Росії. Тривалий час вони уникали цього, оскільки не довіряли російській правовій системі. Путін намагається заманити російський капітал додому ще з 2018 року. Він обіцяє спеціальні податкові пільги в Калінінграді та зоні на кордоні з Північною Кореєю. Однак, очікуваний ефект наразі відбувається лише завдяки санкціям. Фігуранти списку масово вивели свої капітали із Заходу, щоб вони не були там заморожені. Про це відомо від Саїда Керімова, сина підсанкційного мільярдера Зулеймана Керімова, а також від включених до списку олігархів Андрія Гур'єва, засновника виробника добрив "ФосАгро", і сталеливарного магната Віктора Рашникова. Тільки за перші п'ять місяців 26 компаній повернули свої штаб-квартири до Росії. Критика зростаючої кількості місцевих політиків, які закликають Путіна піти у відставку в ці дні, свідчить про можливість протесту. Наталуха переконаний: "Єдиний спосіб змінити Росію – зробити її більш демократичною". Дмитро Наталуха, народний депутат України, (на фото) хоче бачити всіх прихильників Путіна в списку терористів. https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/635ab287005ae/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/62729b1c3de36/ ukrpravda@gmail.com (Дмитро Наталуха) Wed, 04 May 2022 18:26:20 +0300 Непересічна в усіх сенсах цього слова подія, яка мала місце вчора у Верховній Раді України -виступи і Президента України і Прем'єр-міністра Великобританії, має особливий історичний символізм з декількох причин. По-перше, на моїй пам'яті це вперше з моменту початку війни, коли не український лідер звертається онлайн до іноземного парламенту, а іноземний лідер звертається онлайн до українського парламенту. Можна сказати – тренд прижився) А по-друге, зізнаюсь, я був би надзвичайно здивований, якби напевне найнадійнішим союзником України в цій війні виступила б врешті решт НЕ Великобританія. Десь на одному рівні з Польщею. Точніше – особливо, в контексті спільного союзу з Польщею. І не тому що допомога Сполученого Королівства з перших днів війни – одна з найбільш відчутних і системних. І не тому, що у 2021 році ми уклали з британцями договір про вільну торгівлю. І точно не тому, що мені персонально хотілося б, щоб саме брити стали нашими найтіснішими союзниками, бо я відповідальний за дружбу з Британією у нашій фракції, ні. Вся справа в тому, що Туманний Альбіон свого часу народив таку непересічну і видатну людину, як Хелфорд Джон Макіндер. ТОПОГРАФІЯ СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ Цей талановитий географ фактично став батьком-засновником "геополітики" як такої (звідки, власне, і назва), коли у 1904 році опублікував свою вже легендарну сьогодні статтю "Географічна вісь історії" (The Geographical Pivot of History). Центральною ідеєю цієї роботи є фактичний системний вплив географії на міжнародні відносини і те яким чином територія і ландшафт визначають зовнішню політику держав і євразійського континенту протягом століть. Це була у багатьох аспектах визначаюча стаття, написана з позицій географічного детермінізму, яка, без перебільшення, стала революційною у вивченні, розумінні і передбаченні міжнародних відносин на доволі тривалий час. А частка "гео-" у терміні "геополітика", який вже назавжди увійшов до професійного лексикону і з часом розвинувся у окремі наукові дисципліни, досі несе у собі нагадування і про критичність географії у міжнародній політиці і про автора цієї концепції – Хелфорда Макіндера. Звісно, що війни майбутнього все менше і менше залежатимуть від ландшафту і географії, але допоки основними складовими всіх без виключення провідних армій світу лишаються піхота, артилерія і танкові війська, а військова логістика здійснюється не лише повітряним транспортом, Макіндерський синтез географії і політики лишається актуальним. Наша війна тому зайвий приклад – топографія, місцевість і фізичні особливості території досі мають інколи вирішальне значення у боях. Та для свого часу Макіндер запропонував доволі оригінальний підхід до регіональної геополітичної структуризації Євразійського континенту і виявленню функціонального значення його просторових сегментів. Їх він виділяв декілька: - Світ-Острів – пов'язані між собою континенти Європи, Азії і Африки (Афро-Євразія), – найбільша, найбагатша і найнаселеніша територія і джерело ресурсів (людських, природніх, тощо); - Офшорні острови – включають в себе Британію і Японію - Зовнішні острови – це територія двох американських континентів та Океанії. Окремою категорією Макіндер визначає "Хартленд" (з англійської – Heartland, що дослівно можна перекласти як "серце території"). З його слів – це територія, яка знаходиться у центрі Світу-Острову, від вод Волги до берегів Янцзи і від піків Гімалаїв до льодів Арктики. На момент публікації своєї статті у 1904, Хартленд в його розумінні починався від найбільш східних кордонів сучасної Європи і простягався територією сучасної Росії і Центральної Азії. БРАМА ЄВРАЗІЇ Тобто, до складу Хартленду Макіндер відносив сучасні території Росії (окрім Камчатки), Казахстану, Туркменістану, Узбекістану, Таджикістану, Киргизстану і частково країн Кавказу, Афганістану, Ірану і Монголії. Це робило Хартленд центральною "віссю" (pivot) континентальних мас Євразії, довкола якої і у процесі взаємодії з якою, на думку Макіндера, відбувалися всі геополітичні трансформації історичних вимірів Світа-Острова. Він вірив у те, що розвиток і експансія Європи відбувались у відповідь на безкінечний тиск з центру Азії, і що центр Євразії – Вісь, – мав найбільшу геополітичну перевагу з точки зору його розташування. Адже в контексті геополітичних процесів, на думку Макіндера, Євразійський континент знаходиться у центрі світу, а Хартленд – у центрі Євразійського континенту. Тому той геополітичний актор (держава), яка домінуватиме над Віссю, матиме достатній геополітичний і економічний потенціал щоб врешті решт контролювати Світ-Острів і всю планету. Терміни Вісь і Хартленд у Макіндера і взаємодоповнюючі і взаємозамінні, але критичність цієї території у глобальних історичних процесах він сформулював у 1919 році у іншій своїй роботі "Демократичні ідеали і реальність" ("Democratic ideals and reality") наступною максимою: Хто керує Східною Європою – той керує Хартлендом. Хто керує Хартлендом – той командує Світом-Островом. Хто командує Світом-Островом, той контролює увесь світ. Ще не забули, що цей допис, взагалі-то – про стосунки між Україною і Сполученим Королівством і про мотивацію потенційного міждержавного союзу? Так от, більшість уважних читачів вже, напевне, зрозуміло, що "брамою Хартленду" (перефразовуючи шановного пана Грицака) є територія сучасної України. Польща, в цьому контексті, також грає стратегічне значення, як найбільша країна Східної Європи. У тому ж 1919 році Макіндер переглядає власноруч описані ним же п'ятнадцять років до цього межі Хартленду і зазначає, що Східна Європа – це все таки не передумова контролю над Віссю, а просторовий елемент її структури. І геополітична єдність Східної Європи і Хартленду – це невід'ємна частина (sine qua non) функціональної спроможності Вісі в масштабі Євразії. Простими словами, перефразовуючи тепер вже Бзежінського, – "без Східної Європи Хартленд припиняє бути Віссю світу". Додавши, таким чином, і територію сучасної України і сучасної Польщі до складу Хартленду у 1919 році, Макіндер дав всі підстави скоротити його максиму до: Хто керує Хартлендом – той командує Світом-Островом. Хто командує Світом-Островом, той контролює увесь світ. А тут вже така нагода...;) Британці як ніхто інший відомі відданістю власним традиціям. І це стосуються не лише білих перук у суддів і адвокатів, чи чорних накидок (gawns), які сьогодні відомі як "з Хогвардсу", хоча походять як раз з Кембриджу і Оксфорду. Коли мова заходить за традиції піддані Корони особливо шановливо ставляться і до власних академічних, ідеологічних і концептуальних традицій. І макіндерівська доктрина "Вісі історії" – як раз одна з таких. Це жодним чином не означає, що саме ця маловідома широкому загалу стаття британського географа і інтелектуала, опублікована у 1904 році стала фундаментом такої безкомпромісної підтримки Лондоном українських позицій у 2022 році. Та коли починаєш думати над ідеологічною мотивацією тієї ж Польщі у подальшому союзі з Україною і потенційно – країнами Балтії, то важко не згадати і про давню геополітичну мрію, Варшави, яка доволі вичерпно описана генералом Підлсудським у 19 ст., і називається "Intermarum", або "Міжмор'є". Мова йде про союз держав, які знаходяться між Балтійським і Середземним морями із центром у Варшаві. На фоні нерішучості НАТО і потреби у переосмисленні архітектури безпеки в Європі союз Польщі із Великобританією і Україною може здаватися певним переосмисленням і оновленням Міжмор'я, що, цілком можливо, додає додаткового стимулу сучасному польському істеблішменту у цій війні з Росією. Але це вже зовсім інша історія. А поки – Боже, бережи Королеву 😉 https://blogs.pravda.com.ua/authors/nataluha/62729b1c3de36/