https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/6941394e1aa30/ ukrpravda@gmail.com (Гюндуз Мамедов) Tue, 16 Dec 2025 11:49:50 +0200 5 грудня 2025 року Міжнародний суд ООН ухвалив процесуальний наказ, яким визнав зустрічні вимоги Російської Федерації у справі щодо застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього прийнятними для подальшого розгляду. Україні надано можливість подати письмову відповідь до 7 грудня 2026 року, Росії – подати заперечення до 7 грудня 2027-го. Рішення було ухвалено більшістю в 11 голосів проти чотирьох. Ця новина миттєво стала частиною інформаційного шуму. Російська пропаганда подала її як "міжнародне визнання" власної версії подій, а в українському суспільстві закономірно постало запитання: чи матиме це рішення якісь правові наслідки для позиції України та розгляду справи по суті? Коротка відповідь: на цьому етапі – ні. Довша й важливіша – це пояснення, чому саме. Про що насправді йдеться Йдеться про технічний процедурний етап судового процесу. Міжнародний суд ООН не здійснював жодної оцінки фактів, доказів або правової кваліфікації тверджень сторін, оскільки розгляд обмежується питаннями процесуальної прийнятності. Тобто він лише дозволив стороні подати свої аргументи в межах процесу – так само, як дозволяє це робити будь-якому учаснику спору. Це принципово важливо: прийнятність зустрічного позову не означає його адекватність, правдоподібність чи відповідність фактам. У цьому процесі немає "порогу здорового глузду", який би перевіряв аргументи сторони на відповідність реальності ще до їх подання. Суд не відсіює заяв на підставі того, наскільки абсурдними або цинічними вони виглядають. Він працює з формальними процесуальними критеріями. Саме ця особливість міжнародного судочинства й робить такі інструменти подекуди вразливими до зловживань. Чому це наразі не змінює нічого по суті 26 лютого 2022 року Україна звернулася до Суду з вимогою встановити факт зловживання Конвенцією щодо геноциду як правової підстави для застосування сили. По суті Суд досі не переходив до розгляду питань, що стосуються встановлення фактів або правової кваліфікації дій сторін у контексті геноциду. Однак нагадаю, що було інше важливе рішення: 16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН ухвалив перше рішення у цій справі, зобов'язавши Російську Федерацію негайно припинити військові дії в Україні. Й відкрите ігнорування цього припису з боку РФ, знов-таки, ставить під сумнів добросовісність її подальших процесуальних кроків, зокрема подання зустрічних вимог. Важливо розуміти, що всі події, які відбуваються зараз, – це рух у межах тривалої, складної та повільної процедури. Жодних нових правових висновків, жодної зміни позицій Суду, жодного "перелому" у справі не сталося. Тому ставити питання "чи повірив Суд Росії?" хибно вже на рівні формулювання. Суд іще нічого не оцінював. Інструмент, а не аргумент Водночас не можна ігнорувати інше: такі зустрічні позови майже неминуче стають інструментом політичних та інформаційних маніпуляцій. Для російської влади важливо не виграти справу. Набагато важливіше створити ілюзію у публічному просторі "двох рівних версій", "спору сторін" і "неоднозначності". Формула "Суд прийняв зустрічний позов" у пропагандистському дискурсі перетворюється на "міжнародна інстанція розглядає звинувачення України в геноциді". Юридичні нюанси зникають, а на їхньому місці з'являється зручний політичний наратив. Це не означає, що Міжнародний суд ООН "не розуміє" ситуації в Україні. Це означає, що процесуальна нейтральність суду не захищає від інформаційних маніпуляцій поза залою судових засідань. Висновок, який варто зафіксувати На рівні судового процесу наразі по суті нічого не змінилося. Україна, як і раніше, має сильну правову позицію. Російські твердження про "геноцид" залишаються бездоказовими. Водночас попереду – роки письмових процедур, аргументів і правової роботи. Але на рівні публічного простору такі контрпозови ще не раз використовуватимуть як димову завісу. Саме тому важливо чітко відокремлювати право від пропаганди й не підміняти процедурні рішення політичними сенсами. Міжнародний суд ООН – це не трибунал громадської думки. І саме тому його технічні кроки не варто читати як оцінки реальності. Водночас було б помилкою недооцінювати правову стратегію російської сторони. Вона не є ситуативною реакцією на повномасштабне вторгнення 2022 року, а вибудовувалася системно ще з початку війни 2014-го. Протягом років російські державні органи, підконтрольні структури та квазісудові інституції цілеспрямовано формували масиви так званих доказів, які не відповідають стандартам належного розслідування, але подаються як юридично значущі матеріали. Ці матеріали використовували й використовують не для встановлення істини, а як елемент інформаційної війни та внутрішньої й зовнішньої пропаганди. Сьогодні ця стратегія набула ще небезпечнішого виміру. Російська влада системно ініціює фейкові кримінальні провадження, інсценує судові процеси, висуває політично мотивовані обвинувачення та ухвалює "вироки", порушуючи право на справедливий суд. Такі дії спрямовані не на доведення власної правової позиції, а на підрив довіри до міжнародного правосуддя як такого. Мета полягає у створенні хибного враження, що міжнародні судові механізми є дискредитованими, політизованими або не здатними відрізнити право від пропаганди. У цьому сенсі зустрічні позови, псевдоюридичні документи та процесуальні маніпуляції є не аргументами, а інструментами ширшої стратегії правової війни. Її завдання – не перемога в суді, а розмивання самих критеріїв істини, відповідальності та легітимності правових інститутів, щоб у публічному просторі право виглядало лише ще однією "версією подій", рівною за вагою відвертій дезінформації. Опубліковано в "Дзеркалі тижня". Також є англомовна версія. https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/6941394e1aa30/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/68d8fabf4ffe7/ ukrpravda@gmail.com (Гюндуз Мамедов) Sun, 28 Sep 2025 12:07:11 +0300 Росія не змогла повернути собі місце в керівному органі Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО), набравши на голосуванні 62 голоси зі 185, та не увійшла до числа 36 країн, які будуть представлені там у найближчі три роки. Нагадаю, що у 2022 році Росію позбавили місця у Раді ІКАО через порушення авіаційних норм та вторгнення в Україну. Що означає це рішення? Відсторонення та санкції змушують РФ використовувати застарілі літаки або запасні частини сумнівного походження всередині країни. Що для користувачів означає зростання ризику інцидентів з безпекою. Без місця в Раді Росія не може безпосередньо брати участь у прийнятті глобальних рішень в сфері цивільної авіації. Однак вона все ще має непрямі важелі через ринок, галузеві союзи, стандарти та двосторонні домовленості. Зокрема, великі перевізники, такі як Аерофлот, S7, залишаються учасниками глобальної системи перевезень. Тож дуже важливо, аби позицію ІКАО підтримали й інші організації, зокрема Міжнародна асоціація повітряного транспорту (IATA), Організація цивільного аеронавігаційного обслуговування (CANSO). Ба більше, прецедент ІКАО може стати системним і використовуватися іншими організаціями, наприклад, Міжнародною морською організацією (IMO), Міжнародним союзом електрозв'язку (ITU), Міжнародним агентством з атомної енергії (МАГАТЕ), Світовою організацією торгівлі (СОТ). What Does Russia's Being Kicked Out of the ICAO Council Mean? Russia did not manage to regain its place in the governing body of the International Civil Aviation Organization (receiving 62 votes out of 185), and did not enter the number of 36 countries that will be represented there in the next three years. Let me remind you that in 2022 Russia was deprived of its seat in the ICAO Council because of violations of aviation norms and the invasion of Ukraine. What does this decision mean? Exclusion and sanctions force the Russian Federation to use outdated aircraft or spare parts of doubtful origin inside the country. For users this means a growing risk of safety incidents. Without a seat in the Council Russia cannot directly take part in adopting global decisions in the field of civil aviation. However, it still has indirect levers through the market, industry associations, standards, and bilateral agreements. In particular, large carriers such as Aeroflot, S7, remain participants of the global transport system. That is why it is very important that the position of ICAO is also supported by other organizations, in particular the International Air Transport Association (IATA), the Civil Air Navigation Services Organisation (CANSO). Moreover, the ICAO precedent may become systemic and be used by other organizations, for example the International Maritime Organization (IMO), the International Telecommunication Union (ITU), the International Atomic Energy Agency (IAEA), the World Trade Organization (WTO). https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/68d8fabf4ffe7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/68bfb6f686735/ ukrpravda@gmail.com (Гюндуз Мамедов) Tue, 09 Sep 2025 08:11:18 +0300 Нещодавно українське суспільство сколихнуло вбивство голови Верховної Ради України у 2016-2019 роках Андрія Парубія. Водночас за останнє десятиліття було чимало вбивств і замахів на українських політиків, активістів, журналістів. Чи є між ними щось спільне? На мою думку, частину з цих епізодів можуть об'єднувати події 2 травня 2014 року в Одесі, коли внаслідок сутичок і пожежі у Будинку профспілок загинуло 48 людей. Це болісна і складна сторінка нашої історії, яка для Росії стала зручним міфом, побудованим на крові та стражданнях. Як на мене, помста за 2 травня із боку російської влади – версія, якої не можна ігнорувати. Москва особливо спекулює і паразитує на двох темах – Майдану та подій 2 травня. Щодо останніх російські пропагандисти роками просували наратив "одеської Хатині" – символу, який Кремль використовує для мобілізації підтримки власної агресії та виправдання злочинів проти України. І, зрештою, вони перейшли від абстрактних звинувачень до конкретних імен. Тут важливо розуміти, що для російської влади ідеологічна боротьба за Одесу триває. У сюжетах російських медіа називають українських політиків та активістів, яких Москва клеймувала як організаторів та учасників подій 2 травня. Особливе місце серед них посідав Андрій Парубій, який у травні 2014 року обіймав посаду секретаря РНБО й перебував в Одесі напередодні трагедії. Його ім'я стало одним із головних символів "одеської змови" у кремлівських наративах. Наприклад, 2014 року російські пропагандисти активно поширювали заяву колишнього заступника начальника Головного управління МВС України в Одеській області Дмитра Фучеджі (який на той момент уже втік до РФ) в етері російського каналу НТВ, де він назвав Андрія Парубія одним із головних винуватців трагедії 2 травня. Цей контекст надає нового звучання словам Владіміра Путіна, сказаним 21 лютого 2022 року, за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення: "Ми знаємо їх поіменно і зробимо все, щоб покарати". Тоді ця фраза здавалася черговою пропагандистською погрозою, але сьогодні її можна сприймати як вирок, ключ до розуміння серії замахів і вбивств, що відбулися в Україні за останнє десятиліття. Замахи й убивства: логіка замість випадковостей Події останніх років демонструють, що в серії нападів на політиків, активістів і журналістів, що відбулися на території України, проглядається закономірність. Згадаймо кілька історій замахів і вбивств, які, на мою думку, можуть бути пов'язані саме з подіями 2 травня. Пам'ятаю частину з них із часів, коли був прокурором міста Одеса. Наприклад, замах на тодішнього лідера одеського Майдану Андрія Юсова 2014 року, коли вибухівка біля його квартири поранила сусіда. Він виявився лише початком, за яким відбулася низка нападів. Одеський активіст і засновник руху "Небайдужі" Марк Гордієнко став мішенню щонайменше трьох замахів, зокрема спроби підірвати його мотоцикл. Дем'ян Ганул, активіст одеського спротиву, відомий боротьбою з проросійськими мережами, був убитий у березні 2025 року в Одесі, – задовго до цього його заочно арештував Басманний суд Москви. Народний депутат Олексій Гончаренко, який від самого початку російської агресії відкрито протистояв їй, неодноразово опинявся під прицілом: готувалися щонайменше три спроби його вбивства та викрадення. Також він був засуджений Другим західним окружним військовим судом Москви. Щонайменше два замахи було скоєно на одеського громадського активіста Тодора Пановського: 2015 року невідомі стріляли в нього біля його дому. А 2025-го українським спецслужбам вдалося запобігти черговій спробі його фізичного знищення в Києві. Його, до речі, теж заочно засудив Басманний суд Москви. Кілька замахів було скоєно і на волонтера та блогера Сергія Стерненка, який був безпосереднім учасником подій 2 травня на Куликовому полі в Одесі. Останній із них стався 1 травня 2025 року в Києві, коли його поранили під час нападу, який, за даними СБУ, було організовано російськими спецслужбами. Усі ці люди безпосередньо або опосередковано пов'язані з подіями 2 травня. Тож напади на них важко розглядати як окремі епізоди. 2015 року СБУ затримала групу бойовиків, у яких вилучили "розстрільний список", приурочений до річниці подій у Будинку профспілок. У цьому списку були всі ті самі зазначені вище імена, що роками лунали в кремлівських етерах, і ці люди пізніше ставали об'єктами нападів. 2017 року, під час великого обміну "всіх на всіх", серед обміняних опинилися й ті, кого підозрювали у замахах на Гончаренка та Гордієнка. Тобто російська сторона захотіла їх обміняти, що підтверджує версію про російський слід. А вже 2018 року райсуд Одеси суд виніс вирок організаторам так званої ОНР – Ігорю Янковському, Олександру Луценку та Віктору Жуковському. Їх судили не лише за спробу створити "республіку", а й за підготовку замаху на Гончаренка, проте саме цей епізод пізніше з вироку прибрали. І це виглядало як політичний компроміс. Ба більше, завдяки "закону Савченко" всі вони вийшли на волю майже відразу після оголошення вироку, що виглядало як знущання на тлі загрози повномасштабної агресії, що наближалася, і засилля російської агентури в Україні. Правова кваліфікація: більш ніж локальні злочини Сьогодні більшість справ про ці напади та вбивства розслідуються окремо. Така фрагментація грає на руку тим, хто прагне приховати реальних замовників. Але саме гіпотеза "помсти за 2 травня" має стати пріоритетною робочою версією для цих розслідувань. Її не можна ігнорувати, адже пропаганда і заяви Кремля прямо вказують на можливий мотив. Не реагувати на ці сигнали означає допустити нові трагедії. З цього погляду важливо врахувати і рішення ЄСПЛ щодо подій 2 травня. Суд серед іншого відзначив суттєвий вплив російської дезінформації та пропаганди на розпалювання ворожнечі перед трагічними подіями. І підтвердив, що ключові причетні посадовці згодом утекли до Росії та отримали там громадянство, що свідчить про їхні давні зв'язки. Також суд врахував складність обставин для новоствореного уряду України, який успадкував силові структури, пронизані агентами впливу. Тож потрібно змінити підхід до розслідувань, об'єднавши зусилля правоохоронних органів і створивши спільну міжвідомчу слідчу групу. Важливо дослідити системність: порівняти провадження, почерк виконавців, методи, зв'язки, фінансування, проаналізувати інформаційне поле. Це може показати, що всі епізоди – частина однієї кампанії. Лише такий крок дасть можливість побачити повну картину – від формування пропагандистських наративів до складання списків мішеней і координації замахів. Аналізуючи всі ці епізоди, важко заперечити їхню політичну природу. Це не лише окремі замахи на життя українських громадян, а й елемент гібридної війни, спрямованої на підрив конституційного ладу та дестабілізацію України. Замахи та вбивства можна розглядати й у міжнародному правовому контексті, адже вони відбувалися під час міжнародного збройного конфлікту, що надає їм ознак потенційних міжнародних злочинів. Як я вже раніше говорив, виконавцями часто ставали завербовані громадяни, здебільшого із вразливих соціальних груп – люди з боргами, особистими трагедіями. Їх вводили в оману, представляючись "співробітниками спецслужб" і переконуючи, що вони виконують "секретне завдання в інтересах держави", шантажували. Організаторами виступали російські спецслужби, які діяли через посередників і фальшиві прикриття, використовуючи широкий спектр методів вербування. І не можна виключати, що спроби замахів повторяться. Тож сьогодні версія "помсти за 2 травня" вже не виглядає конспірологічною. Навпаки, дедалі більше фактів указують на те, що ця подія стала не лише пропагандистським інструментом, а й основою для реальних операцій. Нам варто створити єдиний реєстр замахів і спроб замахів починаючи з 2014 року та аналітичний центр, що працюватиме на випередження й буде відслідковувати кремлівські наративи та "списки ворогів". Це допоможе виявити повторення таких схем і посередників. Адже захист тих, кого Москва вважає мішенями, має стати пріоритетом. Ці люди перебувають у зоні підвищеного ризику, і своєчасні дії можуть запобігти новим нападам. Це може включати державну програму охорони, моніторинг підозрілих контактів і каналів комунікації, навчання особистої безпеки. Одеса залишається болючою точкою у війні за смисли, і поки кожен замах, кожну смерть і кожне викрадення розглядають як окрему історію, нам важко побачити повну картину. До того ж через це ми втрачаємо можливість ідентифікувати вищий рівень підозрюваних і винних у цих злочинах, а не тільки виконавців. Лише якщо зберемо всі докази воєдино й проаналізуємо їх, зможемо зрозуміти, що за кожним нападом може стояти стратегія знищення українських символів спротиву. Опубліковано в "Дзеркало тижня". Також є англомовна версія. https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/68bfb6f686735/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/689c70192348e/ ukrpravda@gmail.com (Гюндуз Мамедов) Wed, 13 Aug 2025 13:59:37 +0300 The Ontario Court of Appeal has upheld a ruling that Ukrainian airline UIA must pay full compensation to the families of the victims of flight PS752, which was shot down by Iran's Islamic Revolutionary Guard Corps in January 2020. The tragedy claimed the lives of 176 passengers and crew members, including 11 Ukrainians. The Canadian court found the carrier negligent for failing to properly assess the risks of flying out of Tehran amid a period of military escalation. By finding UIA negligent, the Canadian court lifted the $180,000 per passenger cap set by the Montreal Convention. This means compensation could be significantly higher than the standard international payouts. This ruling does not address Iran's international legal responsibility. However, it sends a troubling signal: the primary burden of compensation is shifted onto airlines, while the state directly responsible for the disaster continues to evade accountability. Why Iran Should Bear Responsibility On the day of the disaster, Iran did not close its airspace. Like other carriers flying that morning, UIA had received no official notices (NOTAMs) or warnings from Iran or any other reliable sources about threats to civilian aviation. Without such information, no airline can objectively assess the danger of a flight. The state controlling the airspace has the obligation to promptly inform about risks and to close the skies in case of military danger. Moreover, nine other flights operated by various carriers departed from Imam Khomeini Airport on similar routes that morning – at least seven of them after the military escalation had already begun. This shows that UIA's decision to fly was neither unique nor reckless. Nevertheless, Iran continues to avoid punishment: it is challenging the decision of the International Civil Aviation Organization (ICAO), which pointed to its responsibility for violating aviation safety, and has even filed a case with the International Court of Justice against Ukraine, Canada, Sweden, and the United Kingdom. Justice Tools Left Unused When I headed the team of prosecutors investigating this case, we repeatedly sent requests for legal assistance to the Canadian side. These were consistently ignored – just as our requests to Iran were. In essence, there was no genuine international cooperation, which I found deeply surprising. We proposed that Canada – then a party to the Rome Statute (unlike Ukraine) – bring the case to the International Criminal Court. Article 14 of the Statute allows any State Party to refer a situation to the ICC Prosecutor. I remain convinced that the downing of the aircraft bears the hallmarks of a war crime, given the Iran – U.S. conflict and Iran's attack on U.S. positions in Iraq shortly before the tragedy. Today, Ukraine could initiate such a referral as well, but this would require reclassifying the case and investigating it specifically as a war crime. There is more than enough material for this. A Dangerous Precedent We now have a precedent in which civil courts shift responsibility for international tragedies onto carriers. From a legal standpoint, this is simpler – but does it truly serve justice? States that shoot down civilian aircraft continue to evade international punishment. This is not justice – it is an imitation of it. https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/689c70192348e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/689c6f7c09729/ ukrpravda@gmail.com (Гюндуз Мамедов) Wed, 13 Aug 2025 13:57:00 +0300 Апеляційний суд Онтаріо підтвердив: українська авіакомпанія МАУ має виплатити повну компенсацію сім'ям жертв рейсу PS752, збитого Корпусом вартових Ісламської революції у січні 2020 року. Ця трагедія забрала життя 176 пасажирів і членів екіпажу, серед них – 11 українців. Канадський суд визнав недбалість перевізника, який не належним чином оцінив ризики польоту з Тегерана під час військової ескалації. Визнавши, що МАУ проявила недбалість, канадський суд скасував ліміт у $180 000 за пасажира, передбачений Монреальською конвенцією. Тобто компенсації можуть бути значно більшими, ніж стандартні міжнародні виплати. Це рішення не стосується міжнародно-правової відповідальності Ірану. Але воно створює небезпечний сигнал: основний тягар відшкодування перекладається на авіакомпанії, тоді як держава, яка безпосередньо спричинила трагедію, продовжує уникати покарання. Чому відповідальність має лежати на Ірані У день катастрофи Іран не закрив небо. МАУ, як і інші авіакомпанії того ранку, не отримувала офіційних повідомлень (NOTAM) чи попереджень від Ірану або будь-яких надійних джерел про загрозу для цивільної авіації. Без таких даних жоден перевізник не може об'єктивно оцінити небезпеку польоту. Саме держава, що контролює повітряний простір, зобов'язана своєчасно інформувати про ризики та закривати небо у разі військової небезпеки. Більше того, того ж ранку ще девʼять рейсів різних авіакомпаній виконали польоти зі схожими маршрутами з аеропорту Імама Хомейні, щонайменше сім з них – вже після військового загострення. Це підтверджує: рішення МАУ летіти не було унікальним чи безвідповідальним. Попри це, Іран продовжує уникати покарання: оскаржує рішення Міжнародної організації цивільної авіації (ICAO), яка вказала на його відповідальність за порушення авіаційної безпеки, та навіть подав позов до Міжнародного Суду ООН проти України, Канади, Швеції та Великої Британії. Невикористані інструменти справедливості Коли я був керівником групи прокурорів щодо розслідування цієї справи, ми неодноразово направляли канадській стороні запити про правову допомогу. Вони систематично залишалися без відповіді, так само, як і наші запити до Ірану. По суті, не було справжньої міжнародної співпраці, і мене це щиро дивувало. Ми пропонували Канаді, яка вже тоді була учасницею Римського статуту (на відміну від України), звернутися до Міжнародного кримінального суду. Стаття 14 Римського статуту дозволяє будь-якій державі-учасниці передати ситуацію прокурору МКС. Я й досі переконаний: збиття літака має ознаки воєнного злочину, враховуючи ірано-американський конфлікт та напад Ірану на позиції США в Іраку напередодні трагедії. Сьогодні ініціювати таке звернення могла б і Україна, але для цього провадження потрібно перекваліфікувати й розслідувати саме як воєнний злочин. Матеріалів для цього цілком достатньо. Небезпечний прецедент Ми отримали прецедент, коли у цивільних судах відповідальність за міжнародні трагедії перекладається на перевізників. Так простіше з юридичної точки зору, але чи відновлює це справедливість? Держави, що збивають цивільні літаки, продовжують уникати міжнародного покарання. Це не правосуддя, а його імітація. https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/689c6f7c09729/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/6863b5f92bf5f/ ukrpravda@gmail.com (Гюндуз Мамедов) Tue, 01 Jul 2025 13:18:33 +0300 У Свердловській області Росії затримали групу громадян Азербайджану. Двох із них – братів Сафарових – невдовзі повернули додому в трунах. Офіційна російська причина смерті: "серцева недостатність" і "тупа травма". Азербайджанська судово-медична експертиза говорить зовсім інше: переламані ребра, гематоми, розриви плеври, легенів, мозкові крововиливи. Один із братів був буквально побитий до смерті. І це не випадковість. Це – система. Інші затримані в цій справі свідчать: їх били, катували електрошокером, душили, змушували зізнаватися в злочинах, яких вони не скоювали. За національною ознакою. Бо азербайджанець. Бо "кавказець". Бо можна. Росія роками створює образ етнічного злочинця. Пропагандистські шоу – як у Соловйова, Скабєєвої та інших прокремлівських фігур – вплітають національність у кожну кримінальну історію. Медіа формують страх і ненависть до "гостей", "діаспори", "погано інтегрованих". Правоохоронці перетворюють цю риторику на кийок і електрошокер. Україна це дуже добре розуміє. У Лефортово, в Оленівці, в тимчасово окупованому Криму українців били, ґвалтували, принижували не тому, що вони щось зробили. А тому, що вони – українці. За паспорт, за мову, за гідність. І якщо громадянин твоєї держави або співвітчизник був убитий у катівні – мовчати не можна. Це не внутрішня справа Росії. Це – міжнародний злочин. Тортури, що закінчились смертю. І це не перший випадок. І точно не останній – якщо не буде реакції. Азербайджан має всі юридичні механізми, щоби діяти. Не просто висловити протест, а захистити своїх громадян. Держава зобов'язана: - Відкрити кримінальне провадження за фактом катувань і вбивства своїх громадян – за екстратериторіальною юрисдикцією (ст. 12 Кримінального кодексу Азербайджану); - Подати міждержавну скаргу до Комітету ООН проти тортур та/або до Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації, адже йдеться не лише про тортури – а про етнічно мотивовану практику переслідувань; - Почати підготовку звернення до Міжнародного суду ООН на підставі Конвенції проти тортур і Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Потрібно показати всьому світові: життя громадянина не залежить від його прізвища чи країни, де він помер. І що громадянство – це не просто штамп, а захист. When They Torture You Not Because You Are Guilty, But Because You Are Azerbaijani In Russia's Sverdlovsk region, a group of Azerbaijani citizens was detained. Two of them – the Safarov brothers – were soon sent home in coffins. The official cause of death provided by Russian authorities: "heart failure" and "blunt trauma." But the Azerbaijani forensic report tells a different story: broken ribs, internal bleeding, torn pleura and lungs, cerebral hemorrhages. One of the brothers was quite literally beaten to death. This was not an isolated incident. It was the product of a system. Other detainees from the same group have testified to being beaten, electrocuted, suffocated, and coerced into confessing to crimes they didn't commit – targeted because of their ethnicity. Because they were Azerbaijani. Because they were "Caucasian." Because, in Russia, they could be. For years, Russia has cultivated the image of the "ethnic criminal." State propaganda – from figures like Solovyov, Skabeyeva, and other Kremlin loyalists – routinely links ethnicity to crime. Russian media foster fear and hatred toward "outsiders," "diasporas," the "poorly integrated." Law enforcement takes that rhetoric and turns it into tasers and truncheons. Ukraine knows this pattern all too well. In Lefortovo, in Olenivka, in occupied Crimea, Ukrainians were beaten, raped, and degraded – not for what they did, but for who they were. For speaking Ukrainian. For carrying a Ukrainian passport. For standing up for their dignity. When a citizen of your country – your compatriot – is tortured to death in a prison cell, silence is not an option. This is not an internal Russian matter. It is an international crime. Torture resulting in death. And it's not the first time. It will not be the last – unless there is accountability. Azerbaijan has every legal avenue to act – not merely to protest, but to defend its people. The state must: - Initiate a criminal investigation under extraterritorial jurisdiction for the torture and killing of its citizens (Article 12 of Azerbaijan's Criminal Code); - File an interstate complaint with the UN Committee Against Torture and/or the Committee on the Elimination of Racial Discrimination – this is not just torture, it is a racially motivated campaign of abuse; - Begin preparing a case before the International Court of Justice under the Convention Against Torture and the International Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination. The international community must hear this message loud and clear: a human life cannot depend on a surname or the country in which a person dies. Citizenship must mean more than a stamp in a passport – it must mean protection. https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/6863b5f92bf5f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/685c50150c110/ ukrpravda@gmail.com (Гюндуз Мамедов) Wed, 25 Jun 2025 22:37:57 +0300 Історичний крок. Сьогодні у Страсбурзі підписано угоду про створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Покарання за агресію має ключове значення, і жодна з чинних інституцій, включно з Міжнародним кримінальним судом, не могла його забезпечити. Завдяки тим, хто був залучений до цього процесу – насамперед колегам з МЗС, було зроблено все можливе, щоб наблизити створення трибуналу. Цей трибунал не схожий на всі попередні моделі. У майбутньому він може стати основою для формування повноцінної архітектури правосуддя щодо всіх міжнародних злочинів. На цьому етапі трибунал має мандат притягнути до відповідальності найвище керівництво за злочин агресії, тобто за рішення про застосування збройної сили проти іншої держави всупереч Статуту ООН. Фактично, це буде перша після Другої світової війни правова оцінка злочину агресії. І я сподіваюся, що вона охопить агресію, розпочату у 2014 році, а до відповідальності будуть притягнуті не лише представники РФ, а й Білорусі та КНДР. Цікаво й те, що статутом трибуналу передбачена можливість розгляду справ in absentia, тобто без присутності обвинувачених, що не дуже часто зустрічається в судах такого рівня. Хоча, наприклад, Спеціальний трибунал по Лівану теж мав відповідні положення у статуті. Тепер найважливіше – зробити так, щоб новостворена інституція працювала ефективно. Адже лишається ряд питань: починаючи від легітимності у звʼязку з регіональним характером, закінчуючи імунітетом "керівної трійки", допоки вони на посаді. Та й очевидна відмова РФ співпрацювати теж не полегшить роботу. І саме від відповіді на ці виклики багато залежатиме. Тож стежимо за подальшими кроками. The Agreement on the Establishment of the Special Tribunal for the Crime of Aggression against Ukraine has been signed A historic step. Today in Strasbourg, an agreement was signed to establish the Special Tribunal for the Crime of Aggression against Ukraine. Accountability for aggression is crucial – and none of the existing institutions, including the ICC, has the jurisdiction to ensure it. Thanks to everyone involved in this process – especially our colleagues from the Ministry of Foreign Affairs of Ukraine – every effort has been made to bring the tribunal closer to reality. This tribunal breaks with past models. In the future, it could become the foundation of a broader justice architecture for all international crimes. At this stage, the tribunal is mandated to prosecute senior leadership for the crime of aggression – specifically, for decisions to use armed force against another state in violation of the UN Charter. In fact, this will be the first legal assessment of aggression since World War II. I hope it will address the aggression that began in 2014 and bring to account not only representatives of Russia but also those from Belarus and North Korea. Notably, the tribunal's statute allows for trials in absentia – without the accused being present – a feature rarely seen in courts of this level, though for example the Special Tribunal for Lebanon also included such provisions. Now the most important task is to ensure that the new institution functions effectively. Many questions remain – from the tribunal's legitimacy due to its regional character, to the immunity of the "leadership trio" while in office. And Russia's predictable refusal to cooperate will not make things easier. Much will depend on how these challenges are addressed. So we watch the next steps closely. https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/685c50150c110/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/6829839225fac/ ukrpravda@gmail.com (Гюндуз Мамедов) Sun, 18 May 2025 09:52:02 +0300 18 травня Україна вшановує День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. У 1944 році понад 225 тисяч осіб – переважно кримських татар – були насильно виселені з території Кримської АРСР до віддалених районів СРСР. Цей злочин призвів до знищення культурної, соціальної та демографічної тканини Криму – і водночас став символом системного насильства, яке не має терміну давності. Однією з ключових засад перехідного правосуддя є право на правду. Воно означає не лише моральний обов'язок зберегти пам'ять, а й практичну потребу встановити всі обставини масових порушень, зафіксувати відповідальність і назвати імена винних. Депортація кримськотатарського народу – саме той злочин, який потребує повного та фахового дослідження. Його документування має значення для встановлення історичної справедливості. У 2016 році прокуратура Автономної Республіки Крим відновила досудове розслідування за фактом геноциду, вчиненого радянською владою шляхом насильницького переселення кримських татар. Зібрані факти засвідчують, що умови, які були створені, призвели до загибелі людей. Людей перевозили товарними вагонами, абсолютно непридатними до транспортування. Під час кількатижневої дороги їх майже не годували і не поїли. Від жахливих умов перевезення, та в перші роки після переселення загинуло понад 46% депортованих. Тоді слідчими прокуратури була проведена величезна робота: опитані потерпілі та їхні родичі, свідки, проаналізовані документи та публікації, проведена демографічна експертиза з метою встановлення кількості виселених людей. Дійшли до висновків, що насильницьке переселення кримськотатарського народу та представників інших національних груп з території Кримської АРСР для проживання до непристосованих районів РСФСР, Узбецької РСР, Казахської РСР у 1944 році, вчиненого представниками органів державної влади СРСР, призвело до часткового фізичного їх знищення. Надсмертність становила 57,9 тис, осіб (25,1%). Демографічний потенціал також через катастрофічне зниження народжуваності. За результатами експертизи дефіцит народжень (непрямі демографічні втрати) становив близько 92,2 тис. ненароджених. Зрештою було оголошено про підозру колишньому керівництву Радянського Союзу, встановлено виконавців та причетних до злочину осіб. Однак передача справи до суду виявилася неможливою, попри принципову позицію Меджлісу кримськотатарського народу. Усі встановлені підозрювані – померлі. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України кримінальне переслідування в таких випадках суперечить принципам змагальності, права на захист і вимогам справедливого судового розгляду. Тобто за нинішніх обставин провадження за відсутності особи не може завершитися вироком і позбавлене правового змісту. Ще одним викликом стало отримання доказів з-за кордону. Україна зверталася із запитами про міжнародну правову допомогу до Узбекистану, Казахстану та Російської Федерації – країн, на території яких у 1944 році були створені спецпоселення для депортованих. У відповідь – мовчання від перших двох і офіційна відмова від третьої. Це унеможливило повне дослідження масштабів злочину, що охопив кілька юрисдикцій. Водночас сам факт документування обставин і встановлення відповідальних осіб має глибоке юридичне й моральне значення. Сьогодні у світі триває кампанія за міжнародне визнання депортації кримських татар актом геноциду. І хоча притягнути винних до відповідальності вже неможливо, встановлення правди залишається необхідною умовою для збереження історичної пам'яті та запобігання повторенню подібних злочинів. Deportation of 1944: No Verdicts, but Responsibility Remains On May 18, Ukraine commemorates the Day of Remembrance for the Victims of the Genocide of the Crimean Tatar People. In 1944, more than 225,000 people – primarily Crimean Tatars – were forcibly removed from the territory of the Crimean ASSR and deported to remote areas of the Soviet Union. This crime constituted a deliberate attempt to destroy the cultural, social, and demographic fabric of Crimea, and it stands as a stark symbol of systemic violence that knows no statute of limitations. One of the fundamental pillars of transitional justice is the right to truth. This right is not only a moral imperative to preserve memory but also a practical necessity to establish the full facts surrounding mass violations, recognize responsibility and name the perpetrators. The deportation of the Crimean Tatar people is precisely the kind of crime that requires comprehensive and professional investigation. Documenting it is essential for achieving historical justice. In 2016, the Prosecutor's Office of the Autonomous Republic of Crimea resumed a pre-trial investigation into the genocide committed by the Soviet authorities through the forced deportation of the Crimean Tatar people. The collected evidence demonstrates that the conditions created during and after the deportation led to mass deaths. People were transported in freight cars entirely unsuitable for human travel. Throughout the weeks-long journey, they were given little to no food or water. Due to the horrific conditions of transportation and the circumstances in the early years following relocation, over 46% of the deportees died. At that time, prosecutors carried out extensive work: victims, their relatives, and witnesses were interviewed; documents and publications were analyzed; and a demographic expert examination was conducted to determine the number of people who had been deported. The investigation concluded that the forced relocation of the Crimean Tatar people and members of other ethnic groups from the Crimean ASSR to uninhabitable areas of the Russian SFSR, Uzbek SSR, and Kazakh SSR in 1944, carried out by representatives of Soviet state authorities, resulted in their partial physical destruction. Excess mortality amounted to 57,900 people (25.1%). The community's demographic potential was also severely affected by a catastrophic decline in birth rates. According to expert analysis, the birth deficit (indirect demographic losses) was approximately 92,200 unborn children. As a result, charges of genocide were brought against the former leadership of the Soviet Union, and the individuals responsible for and involved in the crime were identified. Nevertheless, the case could not be referred to court, despite the principled stance of the Mejlis of the Crimean Tatar People. All identified suspects are deceased. According to the Criminal Procedure Code of Ukraine, criminal prosecution in such cases would contradict the principles of adversarial proceedings, the right to defense, and the requirements of a fair trial. Under current legal standards, proceedings in the absence of the accused cannot result in a verdict and thus lack legal effect. Another challenge was the collection of evidence from abroad. Ukraine submitted requests for international legal assistance to Uzbekistan, Kazakhstan, and the Russian Federation – the countries where special settlements for the deported population were established in 1944. The response was silence from the first two and an official refusal from the third. This has hindered the ability to fully investigate the scope of a crime that spanned multiple jurisdictions. Yet the very act of documenting the events and identifying those responsible carries profound legal and moral significance. A global campaign is ongoing to achieve international recognition of the Crimean Tatar deportation as an act of genocide. And while holding the perpetrators accountable is no longer possible, uncovering the truth remains a crucial step in preserving historical memory and preventing such crimes from ever happening again. https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/6829839225fac/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/6823136834a46/ ukrpravda@gmail.com (Гюндуз Мамедов) Tue, 13 May 2025 12:39:52 +0300 Станом на квітень 2025 року родини подали щонайменше 400 000 звернень щодо зниклих безвісти осіб. Такі дані наводить Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Проте навіть ця цифра не відображає повної картини. У статистику потрапляють як цивільні особи, так і військовослужбовці, щодо яких немає підтвердження загибелі або полону. Часто за фактом "зникнення" стоїть загибель у зоні бойових дій або перебування в полоні, яке російська сторона відмовляється визнавати. Водночас значна частина зниклих, особливо на тимчасово окупованих територіях, залишається поза обліком – через відсутність доступу, бойову обстановку, блокування інформації з боку РФ і цілеспрямоване приховування фактів. Міжнародне гуманітарне право, зокрема Женевські конвенції 1949 року та Додатковий протокол І, покладає на сторони збройного конфлікту обов'язок встановлювати долю зниклих, вести облік полонених, передавати цю інформацію МКЧХ, гідно поводитися з тілами загиблих і забезпечувати повернення тіл родинам. Це не просто гуманітарна норма – це юридичне зобов'язання, що захищає не лише живих, а й померлих. Право на гідне ставлення не припиняється після смерті. На практиці Російська Федерація системно порушує ці вимоги. Часто не підтверджуються факти полону, навіть якщо є свідки або фото- та відеодокази. Немає доступу до місць тримання, ігноруються запити МКЧХ, не ведеться офіційна реєстрація. Особливо складною залишається ситуація з тими, хто загинув у боях: евакуація тіл у зоні активних зіткнень нерідко неможлива через щільний вогонь, мінування або використання дронів-камікадзе. У деяких випадках сучасне озброєння, зокрема термобаричні або ракетні боєприпаси, знищує тіло повністю. У результаті – родини не отримують жодного підтвердження й вимушені жити в стані затяжної невизначеності. Відсутність змоги ідентифікувати загиблих – одна з найгостріших проблем сьогодні. Ідентифікація тіла – це не лише про юридичний статус, а й про право родини знати правду, попрощатися, поховати близьку людину та завершити травматичну невизначеність. Водночас ця процедура потребує як технічних можливостей, так і доступу до зони бойових дій, до тіл загиблих і до відповідної інформації, якої, зазвичай, російська сторона не надає. В Україні нині діє процедура, яка дозволяє родинам домагатися офіційного визнання смерті зниклого. Щоб зняти статус безвісти зниклого, родичі можуть звернутися до суду з позовом про встановлення факту смерті. Основою для такого рішення можуть бути докази з фронту, фото, відео, свідчення побратимів, результати експертизи ДНК або дані з реєстрів. Якщо ж підтвердження загибелі немає, але людина вважається зниклою понад шість місяців, родина може подати заяву про визнання її померлою. Стандартна тривалість процедури – від шести місяців до року, однак на практиці через складність збору доказів та завантаженість судів вона може тривати декілька років. У деяких випадках, щоб отримати хоч якусь відповідь, родинам доводиться вести тривалу юридичну боротьбу, звертатися до прокуратури, військових частин, архівів, комісій з питань зниклих – усе це на тлі глибокої емоційної травми. Паралельно вони стикаються з бюрократичними труднощами, відсутністю чітких механізмів комунікації та нерідко – з відчуттям залишеності. І ця проблема потребує вирішення, зокрема, і з боку держави. Адже проблема зниклих безвісти залишається однією з найгостріших гуманітарних криз, спричинених війною. Попри зусилля України щодо збору ДНК-зразків, створення реєстрів і взаємодії з МКЧХ, системне ігнорування з боку РФ робить цю ситуацію майже нерозв'язною. Ігнорування обов'язків, передбачених міжнародними договорами, перетворює зникнення на знаряддя психологічного терору. Право родини знати правду, отримати тіло, гідно попрощатися – це не питання милосердя, це питання міжнародного права. Right to Know: Over 400,000 Missing Persons As of April 2025, families had submitted at least 400,000 inquiries regarding missing persons. These figures are reported by the International Committee of the Red Cross. However, even this number does not reflect the full scope of the problem. The statistics include both civilians and military personnel whose deaths or captivity have not been confirmed. In many cases, what is officially registered as a "disappearance" may in fact mean death in combat zones or detention that the Russian side refuses to acknowledge. At the same time, a significant number of missing persons – particularly in temporarily occupied territories-remain unaccounted for due to lack of access, ongoing hostilities, information blockades by the Russian Federation, and deliberate concealment of facts. International humanitarian law, including the 1949 Geneva Conventions and Additional Protocol I, places an obligation on parties to armed conflict to clarify the fate of the missing, keep records of detainees, transmit this information to the ICRC, treat the dead with dignity, and ensure the return of bodies to their families. This is not merely a humanitarian standard – it is a legal obligation that protects not only the living but also the deceased. The right to dignity does not end with death. In practice, the Russian Federation systematically violates these obligations. Captivity is often not confirmed, even when there are witnesses or photographic and video evidence. There is no access to detention facilities, ICRC requests are ignored, and no official registration is maintained. The situation is especially difficult for those killed in action: evacuation of bodies from active combat zones is often impossible due to heavy shelling, landmines, or kamikaze drones. In some cases, modern weaponry – including thermobaric or missile munitions – destroys the body entirely. As a result, families receive no confirmation and are forced to live in prolonged uncertainty. The inability to identify the deceased is one of the most urgent challenges today. Identifying a body is not only about legal status – it is about a family's right to know the truth, to say goodbye, to bury their loved one, and to bring closure to ongoing trauma. At the same time, this process requires both technical capabilities and access to combat zones, to the remains, and to the relevant information – most of which the Russian side does not provide. Ukraine currently has a procedure that allows families to seek official recognition of the death of a missing person. To remove the "missing" status, relatives can file a claim in civil court to establish the fact of death. Such a decision may be based on frontline evidence, photographs, videos, testimony from fellow service members, DNA test results, or data from official registries. If there is no confirmation of death but the person has been missing for more than six months, the family may submit an application to declare the person deceased. The standard duration of the procedure ranges from six months to one year, but in practiceт – due to the difficulty of gathering evidence and the workload of the courts – it can take several years. In some cases, families are forced to engage in lengthy legal struggles just to receive any answer at all. They must contact prosecutors, military units, archives, and commissions on missing persons – all while dealing with severe emotional trauma. At the same time, they face bureaucratic obstacles, the lack of clear communication mechanisms, and, often, a profound sense of abandonment. This issue demands attention and action, including from the state. The issue of missing persons remains one of the most acute humanitarian crises caused by the war. Despite Ukraine's efforts to collect DNA samples, establish registries, and cooperate with the ICRC, the Russian Federation's systematic non-compliance renders the situation nearly intractable. The failure to fulfill obligations under international treaties turns disappearance into a tool of psychological terror. The right of families to know the truth, to recover the body, and to say a dignified farewell is not a matter of charity – it is a matter of international law. https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/6823136834a46/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/6814c452b3739/ ukrpravda@gmail.com (Гюндуз Мамедов) Fri, 02 May 2025 16:10:42 +0300 Війна Росії проти України дедалі більше набуває ознак не просто двостороннього конфлікту, а повноцінного міжнародного збройного протистояння. До нього залучаються інші держави – і не лише у форматі політичної або економічної підтримки. Йдеться про фактичну участь збройних сил інших країн у бойових діях, а також про надання своєї території, інфраструктури, логістичних ресурсів для ведення агресивної війни. Яскраві приклади – Корейська Народно-Демократична Республіка та Білорусь. Перш ніж перейти до правових визначень, варто підкреслити одну ключову річ: не можна ставити знак рівності між цими режимами і міжнародною підтримкою, яку одержує Україна. Україна захищається від збройної агресії відповідно до статті 51 Статуту ООН, яка гарантує право на індивідуальну та колективну самооборону. Наші партнери діють у межах міжнародного права, допомагаючи жертві агресії. Натомість ті, хто підтримує агресора, вчиняють співучасть у міжнародному злочині. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН N3314 (1974) чітко визначає, що є актом агресії. Згідно з пунктом (а) статті 3, це "вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави" або навіть "будь-яка військова окупація, навіть тимчасова". Суть не в риториці чи офіційних заявах, а в дії, адже йдеться про збройний напад (застосування сили). Довгий час участь військових КНДР залишалася на рівні припущень і тривожних сигналів. Проте зараз ця інформація підтверджена. Про присутність північнокорейських військових свідчать полонені. Цю участь підтвердив і сам Путін, подякувавши Пхеньяну за підтримку. Є підстави вважати, що йдеться не лише про окремих солдатів, а про організовану форму військової допомоги – щонайменше у вигляді підрозділів, які діють на боці Росії. Згідно з пунктом (g) тієї ж статті Резолюції N3314, агресією визнається й "засилання державою або від її імені озброєних груп чи найманців", якщо їхні дії прирівнюються до використання збройної сили. Саме це ми спостерігаємо. Присутність північнокорейських військових у зоні бойових дій – з відома і за сприяння уряду КНДР – є прямим порушенням міжнародного права. Це більше, ніж політична підтримка. Це – агресія. Роль Білорусі не менш очевидна. Пункт (f) тієї ж статті резолюції визначає агресією "використання території однієї держави для нападу на іншу". Білорусь надала Росії все необхідне: інфраструктуру, логістику, доступ до аеродромів, коридори для ракет та авіації. І хоча білоруські війська формально не заходили на українську територію, її участь у війні беззаперечна. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 2 березня 2022 року вже засудила участь Білорусі у війні. Але зробила це дуже дипломатично, не використавши визначення "співучасник агресії". Цей правовий вакуум потрібно заповнити, і почати повинна саме Україна. Ситуацію ускладнює й укладення 2023 року між РФ і КНДР "Договору про всеосяжне стратегічне партнерство". Формально – двосторонній документ, по суті – свідчення політичної й військової координації двох режимів. Згідно зі статтею 103 Статуту ООН, жодна така угода не може переважати міжнародні зобов'язання держав. Це ще один доказ, не виправдання. Цікавий для нас юридичний прецедент можна знайти у справі "Нікарагуа проти США" (Міжнародний суд ООН, 1986). Суд визнав, що навіть передача зброї, фінансування, тренування збройних груп на території третьої держави є формою застосування сили. Хоча формально американські війська не вторгались у Нікарагуа, їхня підтримка повстанців була порушенням принципу невтручання і, з урахуванням масштабу, актом незаконного застосування сили. Суд також наголосив, що не має значення, на якій території відбувається акт насильства: факт зовнішнього втручання сам по собі є порушенням Статуту ООН. Цілком очевидні паралелі з нашим випадком, навіть якщо припустити, що північнокорейські війська перебувають тільки в Курській області. Тому Україна має діяти рішуче. Парламент повинен офіційно визнати КНДР державою, що вчинила акт агресії, а Білорусь – державою-співучасницею. Законопроєкт щодо Білорусі вже давно зареєстрований, однак досі не проголосований. Тож час робити наступні кроки, зокрема й щодо КНДР. А далі має бути міжнародний трек: дипломатична робота, винесення питання до Генасамблеї ООН. Коли Рада Безпеки блокується вето Росії, саме Генасамблея стає простором для захисту справедливості, – так було вже не раз, і цей шлях є реальним. І останнє. Участь КНДР у війні проти України означає, що майбутній спеціальний міжнародний трибунал зі злочину агресії (якщо він буде збудований) має розширити лаву підсудних. Вона не може обмежуватися лише представниками російського та білоруського воєнно-політичного керівництва. Там мусять опинитися також посадовці КНДР – ті, хто брав участь в ухваленні політичних, дипломатичних чи військових рішень про вступ у війну проти України. Це має бути справжній трибунал історичної відповідальності, що стане попередженням для всіх, хто готовий стати союзником агресора: за порушення міжнародного правопорядку і міжнародні злочини доведеться відповідати. Оригінал опубліковано в "Дзеркалі тижня". Також доступна англомовна версія. https://blogs.pravda.com.ua/authors/mamedov/6814c452b3739/