https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/brynykh/49a73b458511b/ ukrpravda@gmail.com (Михайло Бриних) З метою популяризації свого нового бесцелера "Цейтнот доктора Падлючча" викладаю тутого перший розділ цеї повісті. Fri, 27 Feb 2009 02:00:53 +0200 Intro. Як канули пси - Пересічному гражданіну тої доби понадобилось би півдня, шоб описать нісуразний наряд приблуди, який ровно в двінаццатій годині ночі переступив поріг храму, ні разу не перехрестившись. Нам жи достатньо кратко упомянуть, шо на ньому був кастюм-тройка фірми "Prada". У лівій руці він стискав трость, набалдашнік якої був нічим іним, як вирізьбленою з кості головою мордатого пса. В правиці він тримав зажжонну сігару, катора смерділа чим-то дуже непохожим на табак. Це був середніх літ мущина, з чорними і якимито вроді мокрими волосами, уложеними на голові вкрай визивающе. Не забувай, мій мощний учень, шо то було давно, іще до Елвіса і красних кхмерів. Цей тіп не озирався по сторонам, як принято серед туристів і чим грішать дажи нєкоторі паломніки, а зразу ломанув у служебне приміщення, будто все тут знав, як свої затянуті в тонку кожану пірчатку п'ять пальців. Тиша і благодать у храмі забриніли тривогою, і якби тут було кому занюхать воздух, то зразу б стало ясно, хто пожалував. Впрочім, і без того ясно. У каждій церкві, мій чудесний вундеркінд, єзть шото тіпа тої каптьорки, де ми з тобою провели свого часу стіки упоїтільних годин і днів. Ну, священикам жи тоже нада випить чаю, погріть кінцівки, надіти змінну обув, – да шо тут об'яснять. Так вот, саме в одній із таких комнат і оказався спустя мінуту опівнічний гість. Там все було обставлено не менш аскетічно, ніж ото було у мене в супермаркеті: два стула, стіл квадратний, – от і все убранство. Ну, ще камін, як у фільмі про Буратіно. Прикривши двері, солідний чувачок вмостився в кресло. Він явно когось ждав. Прошло мінут пітнаццать, і стало зрозуміло, кого саме. - Доктор, я сильно уважаю ваше стремління к точності в деталях, но тут, признайтесь, ви включаїте в собі фантаста. Откуда вам знать, шо діавол прождав імінно пітнаццать мінут? Доктор Падлюччо глузливо усміхнувся, вчасно подавивши у зародку приступ високомєрія: - А от якраз про це судить нетрудно. Бо книжка пише, шо пєпєл двічі впав з його сігари, мій начинающий Фома. Так от, када верховний чорт – а це був, звісно, він – уже почав демонстративно зівать і щолкати зубами, двері відкрились, і в комнату зайшов настоятель храму – Йоганн. У білій рясі, білому капюшончику і чорній пєлєріні, як то заведено в домініканців. Навіть не глянувши в сторону свого відвідувача, він поставив на стіл принесену з собою свічу, зажог її, й усівся навпроти розфуфиреного люципера. Світло трохи розігнало зловєщі тіні по кутках кімнатки, й деякі деталі проявились, як на фотопльонці. Прямо над головою Йоганна, на стіні, був виложений разноцвєтними камушками красівий гербовий малюнок: велика й доволі зла собака, яка тримає в пасті горящий факєл. І напис під зображенням – Domini canes. - А я то думав, чого тут всюди псятиною тхне, – заулибався подлий діавол. – Аж он воно шо. Дак ви себе щитаєте псами Господа, еге ж? - Ти много знаїш, але все твоє знання – то прах і сморід, і не тобі судить про те, хто ми. - Да ладно, я люблю собак. У мого друга, умного такого парня по імені Агріппа, тожи єзть пес. І я тобі скажу, шо вряд лі хто-то з вас міг би погладить етого мілого цуцика. Ха-ха. Йоганн опустив голову, і капюшон покрив верхню чазть його лиця. І даже нижню. Тіки підборіддя стирчало над столом, іграя мишцами. - Я пропоную, – тихо проказав монах, – зразу перейти до справи. Не я шукав цієї встрєчі. Мені б твоєї харі ще тищу лєт не бачити, но шо ж поробиш. Не всім везе з сусідами, як писав один із учнів блаженного Томи. Викладуй вкратце, чого прийшов і завоняв приміщення. Діавол крякнув, виняв невідомо звідки жилєзний кейс із кодовим замком, порився в ньому пять сікунд, і витягнув якісь бумажки, скріплені золотим зажимом. Поклавши їх на стіл, він когтьом на правому мізинці легенько підштовхнув папери в бік Йоганна. Монах і бровою не повів. - Нам нада утрясти одну формальність, для того я й прийшов, – і адскій мордоворот ще на пару сантиметрів підсунув ближче до Йоганна стос документів. – Як вам відомо із ваших же святих цидулок, час партії за будуще міра настав. І я прийшов, щоб утрясти умови, ригламент і, канєшно, гонорар. Після цих слів Йоганн німного здригнувся. - Гонорар? Який ше гонорар, гидотна морда? У наших циркулярах такого ніде не вказано. Невже тобі цілого світу, як ставки на одну ігру, замало? Діавол розреготався. Він явно був довольний ефектом внізапності. - Я говорив кадато твому Патрону, шо вся оця затєя із участю людей у наших з ним раскладах – то лишні хлопоти. Як про судьби міра – то це вам запросто язиком чесать, а як про гонорар – то зразу кіпіш. – Рогатий церемонно розвів руками. – Я просто пошутив. Йоганн чуток стушувався, але бистро опанував себе. - Нічо-нічо, настане час – і ми також пошутим всласть. А шо касаєцця цієї писанини, – то не збираюсь я марать свій взор нечистими каракулями. Тим більше, шо і так про все домовлено. Діавол кинув недокурену сігару на підлогу й наступив на неї тонкою длінною туфльою. - Отут вже дудки, прочитать прийдеться. І підписать – можна і чорнилами, я не брєзглівий. До завтра. Після цих слів у повітрі ще сильніше завоняло, і цар всіх монстрів щез. Йоганн зітхнув, перехрестився, прочитав молитву і вже збирався йти, як келійну тишу пронизав гулкій стук, – в таких випадках кажда людина, дажи єслі вона високої духовності, встигає подумать: "Бляха, шото упало". Перехилившись через стіл – бо саме звідти раздався цей кам'яний звук, – Йоганн побачив, шо то упала залишена діаволом побіля кресла трость із головою пса. Монах, порившись у кутку, дістав оттуда здоровий отрєз ткані, накинув його на ацкій сувенір і вийшов геть. Наступної ночі відвідувач із підземелля світу не забарився: з двінаццатим ударом годинника, він увійшов до храмової комнати. Йоганн уже поджидав його, привично згадавши у молитві папу Сільвестра другого, який придумав це маятнікове устройство для ловлі часу. Побачивши біля вільного стула свою трость, смуглий обладатіль ратиць невимовно зрадів: - От як харашо! Бо я вже думав, де забув цю ценну вєщ: у параходстві чи в етому святому закамарку. - Де-де? – не второпав Йоганн. – У якому ше параходстві? - Да це довго пояснювать, іше ж навіть Колумб не приплив, куда нада. Ви підписали? Монах мовчав, і тіки пальці його видавали крайнє схвилювання тіпа збудження, вони плясали на костяшках чоток, як укушені тарантулом безумці. Вдруг він одкинув капюшон з чола, і рєзко випрямився, будто проглотив шось вкрай невкусне. - Так шо там із контрактом? – мрачно дихнув сєроугліродом діавол. – Я бачу, вас тірзають ізнутрі якісь напрасні слова, віньєтка ложной суті? Йоганн, ободрившись до крайньої межі, грюкнув кулаком по столу. - Я показував твою вонючу писанину самому кардіналу. Він сказав – це гоніво якесь. І не велів підписувать, пока на це не гляне Папа. Так шо прийдеться обождать. Я тіки завтра утром отошлю депешу з голубями. Діавол почорнів і став таким красним, як ацтек під впливом огнінної води. - Я так і знав, що ви надмєнно будете тянуть різіну, бо знаїте, чим все для вас скінчиться. Тому покончимо із цим негайно! Чи ти забув, нещасний, шо сфера крючкотворства – це моє хоббі? Нема нічого проще, ніж поддєлать твій дрожащий розчерк – дивись! І після цих слів дето у повітрі закружились листки вощоної бумаги, на каждому з яких, в куточу, було каліграфічно виписано: "Не возражаю", і дата з підписом. Зіткнувшись із такою підлою фальсифікацією, Йоганн покрився пятнами гнєва, і закричав: - Ах ти ж паршивий виповзок! При цьому він проворно зіжмакав бамажки, які самі сложились на столі акуратною стопкою, і бросив їх в камін. Діавол із неприхованим подивуванням вирячив очі. - Нє, ну ви бачили таке, Міхаіл Афанасьєвіч? – проворкотав він. Дето з-під фундамента раздалось приглушене хіхікання. – Тепер я розумію, шо вираженіє "свята простота" нада сприймати буквально. Йоганн тщєтно намагався уловити смисл бісовського белькотіння, а тому перейшов у контрнаступ. - Як бачимо, нема конракта, він нечаяно згорів. А нема угоди – то й нема ігри. З-під масівних плит підлоги знову почулося те ж таки мерзенне гиготіння, в якому можна було розчути котячі нотки. Тим часом стіни храму завібрірували від якихось мощних поштовхів. Зола в каміні вспихнула і закружилась, і вже за мить кіпа списаного паперу, як будто й не була в огні, знов оказалась на столі. - Ми будемо іграть, – упевнено прохрюкав злобний дємон, наступивши під столом монаху на ногу. – І прямо щаз. Уже і шахмати, як чуєш, на подході. Двері в кімнату прочинились, і ошелешений Йоганн побачив, шо в храмі вирує якесь стрьомне двіженіє. - О, Боже... – видихнув він, побачивши, як між колонами, задівая бівнями прадавній камінь, питаєцця пролізти слон. - Скажи, чудесно? Ето живі шахмати, дружок. Тим часом Йоганн помітив, як вся підлога храму покрилась клєтками. Одні із них остались білими, а інші на глазах покривались кіпящою смолою. На шахівниці вже почали появляцця перші фігури – на шостій горизонталі вишикувались суєтліві дємони. Каждий із них хіщно розмахував чимось похожим на граблі. Костлява баришня з косою на плечі без зайвого шухєра розмістилась на клєтці "де8". За білих поки вийшли тіки восьмеро слігка поддатих храмовників і два архієпіскопа із посохами у покручених артрітом пальцях. - Ітак, я пропоную каждому із нас ступить на свою клєтку. І хай ця партія не буде вершиною іскуства, но рубка – я вже чуствую – буде атлічна. Востаннє глянувши на саван Йоганнового лиця, повелитель мразі отправився на восьму горизонталь, состроївши гримасу повної покори перед злючою мігєрою в ролі фірзя. - Да, кстаті, забув сказать! – сатірічно провіжжав діавол. – Твій Джізаз дуже некстаті полетів на Луну. А це значить, шо ждать тобі подмоги нема від кого. https://blogs.pravda.com.ua/authors/brynykh/49a73b458511b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/brynykh/49a49ccea0399/ ukrpravda@gmail.com (Михайло Бриних) Дорогі друззя, доктор Падлюччо рішив зазирнуть в камінтаторську будку, де в послєдні дні шахматна тимпература піднялась до отмєтки двєсті, а то й триста грамів на кубічну годину. Ето я до того, шо зря в шахматах ввели допінг-контроль, од якого безневинно (хоть і дуже так по-малінькому) пострадав наш національний кумір Васілій Іванчук, – це обстоятільство дуже мішає работать. Wed, 25 Feb 2009 02:20:14 +0200 Ітак, на кантиненті, який чисто по інерциї називається до сіх пор Еуропою, проісходить два важнєйших шахматних собитія. Це традиційний турнір грандмастіров у еспанському Лінаресі, де продовжує перегляд серіалу "Женщина без прошлого" наш умніца Васілій Іванчук, а такжи матч притиндентів на шахматну карону між крєпким постсовєцким половцем Гатою Камскім (нині гражданіном США) і всезагальним покровителем чорно-білої чуствінності, власником значка "Гєній шахмат міра", болгарським вепром і просто красавчіком Вєсєліном Топаловим (Слънчев бряг). Оце вторе піршиство мислі вирує у столиці Болгарії, а потому всі букмєкєри скумекали, шо ставки за Гату Камского лучче не принімать, патаму шо сяде парінь після цього свіданія з лихою годиною на карабль і попливе у кругосвітнє путішествіє – іншого порятунку псіхіки для нього ніхто й не передбачає. Но тут така фігня: родні стєни часто стають дибки – і ето раз. Спокойствіє Карсона (не Магнуса, а обичного Карсона, із сказкі), властиве воплощонному удаву Камскому, любого адепта крові й бистрої расправи доведе до сказу. От шо би ви сказали, якби на всі ваші наскоки і страсні домагатільства у відповідь розмірено вращався якийто пропєлєр – і більш нічого... Ету моторошну картіну страшно уявить, но Топаличу пришлось із нею зіткнутись воплоті. У чому епохальность матча, дорогі друззя? Вона у тому, шо зустрічаюцця незламний оплот і надьожа чисто шахматного романтізма (Топалов) з бітонною стіною, слігка раскісшою за довгі роки недоумкуватого простоя (Камскій). Шо крєпче: страсть чи шлагбаум? Ось питання, глубину каторого впродовж восьми партій вимірюють наші славні канатоходці. На цей момент сиграно вже шість поєдинків – і три із них кончились пронзьонним серцем. Такого зрєліща унилі нащадки епохи Карпова-Каспарова не могли і сподівацця. Када б ці старозавітні мастіра взялися між собою рішать вапроси на такій короткій дистанції – то не успіли б дажи придивицця друг до друга за серією безцвєтних да ісполнєнних малодушного пердіння нічиїх. На щастя, униніє тих днів давно згоріло в топках історії. Тим більше, када Топалич на арєні – всім кролікам положено труситись, а львам – завістліво кусати власні лапи, в яких нема і частки тої мощі, якою Вєсєлін разбрасує по дошці то взривну волну, то зерня середньовічного неістовства. Уже в другій партії, руководя чорними, Топалич розтоптав калмицького нащадка тіпічною такою монголо-татарською навалою. І це при тому, шо в заумній еспанській партії Вєсєлін позволив собі уже в дибюті ніхіло повимахуватись, сигравши у берлінському варіанті 4... Сс5. Када грасмейстери усілись за четвертий поєдинок, Топалич, видно, отруївся чимто несвіжим. Із самого начала він думав тіки про защіту, но думав неуважно, як двоїшнік на задній парті, шо щитає птічок на деревах, када іде кантрольна. В ітогє – жалкій ноль, і нічия. Прихильники Камского воспряли, як архідеї, которим невтямки, шо цей цвіток буя крєпко, но недовго. Уже в наступній партії, білими фігурами, Топалов ізрядно зашугав удава нєлєпим тіпанням. Все діло в тому, шо Гата, каторий много лєт не стежив за дібютною тиорією, і тому ніяк не може її догнать паходу, рішив уравнять шанси, примінивши проти Вєсєліна Французький захист – ізлюбліне начало сіверян, древлян, полян і прочіх мохом оповитих граждан. Він був певен, шо третім ходом Топалич сходе каньом на це3 – патаму шо всі агрєсори ходять тіки так. Все інше – це тіпа ніщенство і полумєри. Но тут Топалов вдруг, зненацька, ставить коня скромно, на де2, прікідуясь ачкаріком. Камскій дуже цьому обрадувався і до пори іграв внушитільно. Но раптом – зівнув пєшку. Наступних ходом – ше одну. Протер глаза – і шо жи він побачив, цей обладатіль Кубка Міра? А він побачив, шо іграє без двух пєшок проти тіранозавра рекса, і тут жи рішив здацця, шоб чорнокожі діти на Манхеттені не говорили, шо він умалішонний. Ітак, Топалич знову асідлав осліцу гєнія і парадокса, й тепер уже не одпуска вожжі. Вчора сиграли шосту партію – Топалов пресував небогу, як мутанта, но випустив бліже до ендшпіля. Дрогнуло серце і вроджена любов до плазунів. Усе ж таки, у каждого вєлічія – аж два крила. Одним він огріває по башкє всіх ніщих духом, а іншим – приголубить і нагріє. Попереду іше дві партії. Удав Камскій копить голод та іграє мишцами длінного прєса. Топалов іграє у цвєтік-сєміцвєтік і смотрить в аблака. Він бачить там не Ананда, каторого уготовила йому судьба, – оскал Владіміра Крамніка йому оттуда непристойно блима, ківая в бік общєствєнного туалєта. Но подождем іше два дня. Пропєлєр Карсона навіва на нас не тіки тоску, але і страх сюрпризів. Далі буде. https://blogs.pravda.com.ua/authors/brynykh/49a49ccea0399/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/brynykh/49300a57a811a/ ukrpravda@gmail.com (Михайло Бриних) (останім часом мене цікавлять лише три теми: шахи, брутал-дез-метал та зомбі. Пропонована на вашу увагу колонка, написана для газети "Лівий берег", – це номер третій у моєму сьогоднішньому хіт-параді) Fri, 28 Nov 2008 16:12:23 +0200 Джордж Ромеро, який сорок років тому започаткував жанр зомбі-муві, навряд чи здогадувався, що його епічний цикл фільмів про живих мерців стане однією з найкращих метафор українського сьогодення. Ромеро ще не завершив свою історію, але на півкроку випереджає наші демократичні мутації. Україна-2008 – це ще не "Земля мерців". Бо наші громадяни все ж таки трохи змінилися відтоді, як закінчилася "Ніч живих мерців". Десь між цими двома стрічками відбувається дія більшості вітчизняних громадсько-політичних вистав, змагань та мордобоїв. Перші пригоди обдертих і непривабливих для зовнішнього світу трупів – це хаотичне і безжальне пожирання усього живого. Як і вітчизняні бізнесмени періоду початкового нагромадження капіталу, вони не здатні думати про те, що всі ці надбання на той світ не забереш. Хоча б з тієї причини, що самі щойно звідти причалапали. Відтак кожен прагне спожити побільше плоті. Це досить обмежений ресурс, тому ніякої взаємодії між мерцями нібито не передбачається. Кожен сам за себе. Єдине, що може згуртувати зомбаків того часу – поява легкої здобичі в особливо великих розмірах. Тоді вони пруть гуртом і дружно клацають зубами. Коли їм не вдається поділити свій моторошний харч, живі мерці забувають, що вони вже мертві, – й чудово ворогують між собою. Здавалося б, ніщо не змінить цих зомбі. Й нічого їм не допоможе, крім винищення. Але варто людям зрозуміти цю елементарну істину – й зомбі починають змінюватись. Для них це, безперечно, еволюція. Для всіх ще не мертвих – нова низка випробувань. У "Землі мерців" зомбі-хаос набуває ознак впорядкованості та самоорганізації. З'являється лідер, здатний згуртувати за собою ватагу мерців. Його авторитет – така ж випадковість, як і тимчасовий альянс між мисливцями за плоттю. Трупи потихеньку починають опановувати важливі для виживання їхнього "виду" знання, – насамперед йдеться про поводження зі зброєю. Час од часу вони стріляють самі в себе, але не здатні сприймати такі конфузи, як застереження. Між колись мовчазними потворами закладаються основи комунікації. Поки що це лише гарчання та жести, проте незабаром хтось із них таки скаже своє перше слово, і є великі сумніви, що це буде "мама" чи "тато". Перспективи зомбі-соціалізації зрозумілі й передбачувані: не за горами нові змагання за владу. Армія у них не дуже боєздатна, хоча й чисельна, про систему охорони здоров'я можна й не дбати. У фіналі "Землі мерців" люди перестають боротися. Вони доведені до такої межі розчарування та звиродніння, що доля живих мерців дедалі частіше видається їм не такою вже й кепською. Принаймні, в часи тяжкої кризи краще почувається той, хто зовсім не переживає, коли у нього відвалюється рука чи півголови. Мерці обступають резервацію людей. Вони репетують дедалі гучніше – і це вже можна називати свободою слова та показувати по кількох телевізійних каналах. Сенсу в такому белькотінні немає, натомість у ньому вчувається пристрасть і бажання боротися за справедливість. Різниця між уявленнями про цю абстрактну цінність у таборі людей та у середовищі зомбі поступово нівелюється, – і саме ця ідея найефективніше стимулює до об'єднання суспільства. Джордж Ромеро вважає, що шанси живих мерців на подальші демократичні перетворення – набагато вищі. Адже вони краще знають, що їм потрібно для самозбереження. Люди ж занадто перейнялися ідеєю виживання (ба навіть схильні сприймати її за ідеологію) – і тепер самі нагадують ходячих трупів у момент їхнього виповзання з-під землі: кожен сам за себе, за свій кусень, за свою приватну територію. Чи варті ми того, щоб нас рятувати? – питає Ромеро в минулорічному фільмі "Щоденники мерців". Поки що ми можемо й не відповідати. Еволюція суспільства триває. https://blogs.pravda.com.ua/authors/brynykh/49300a57a811a/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/brynykh/4913266543dd5/ ukrpravda@gmail.com (Михайло Бриних) Протягом кількох останніх днів тільки про це й думаю. Thu, 06 Nov 2008 18:16:21 +0200 Цього року на мене – затятого шанувальника брутального дез-металу – постійно полюють украй неочікувані обломи. А почалося все ще на початку літа, коли моя улюблена дез-метал група Bolt Thrower ощасливила шанувальників брутального ревища повідомленням, що засідає в студію з метою виготовлення нового безсмертного альбому. І раптом їх переклинило, й ці парні заявили, що не будуть видавати новий матеріал, як черговий реліз Bolt Thrower. Причина така: старим брутальщикам не хочеться оприлюднювати диск, який нагадував би декілька попередніх. Ну, і як це розуміти? Що це за срамне кокетство? Хто їх просить записувати альбом, який би відрізнявся від попередніх? Для мене завжди було важливо, що Bolt Thrower – це вперті дятли, і протягом тривалого часу вони довбали, як молотарка, без сумнівів та нікому непотрібних пошуків. У цьому жанрі так заведено: довбать та ковбасити, і нічого кращого (або гіршого) вигадувати не треба. Я добре знав, що новий альбом Bolt Thrower нічим принципово не відрізнятиметься від попереднього – і саме за це їх безмежно любив. І раптом – такі от безсенсові заяви, внаслідок яких виникають побоювання, чи я взагалі дочекаюсь чергової порції високовітамінного звукового м'яса. Далі щось собі надумали класики-патріархи з гурту Metallica. Хто їх просив "повертатись до витоків", ніби там валяється чергова можливість шедевротворення? Кому, питається, цікаво стежити за їхніми "творчими муками"? Довбали б собі й далі, як це було на St.Anger, – так ні, пішло-поїхало, балади якісь настругали, саунд підрихтували. В результаті прослуховування їхнього цьогорічного Death Magnetic залишається одне тільки бажання: послухати якийсь інший альбом. Днями – черговий колапс. Замість очікуваного звуконенависництва, яким традиційно відзначалися стовпи брутальщини Six Feet Under, новий альбом банди містера Барнса Death Rituals наповнений якимись гітарними соло, якимись – що взагалі немислимо – мелодіями. Нафіга мені їхні мелодії та гітарні соло, якщо ця група повинна просто довбать, довбать і ще раз довбать? Безтямно і навіжено. Так ні – щось вони там собі про музику думають. Що це за дурна мода? Так і до чистого вокалу можна скотитися. Якщо чуваки з відбійними молотками трощать асфальт, то їм зовсім необов'язково підігрувати на арфі, – на виробничому процесі такі новації ніяк не позначаться. В кінці кінців, це якесь порушення прав споживача, який купує тушонку, а в банці натомість – філе оселедця чи ще якийсь суп харчо. https://blogs.pravda.com.ua/authors/brynykh/4913266543dd5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/brynykh/490b9796e2906/ ukrpravda@gmail.com (Михайло Бриних) Чаша гріха й укорізни давно переповнена. Щодня ми п'єм із неї, як бездумні ішаки, наслаждаясь вкусом м'ясного бульйона і ароматом свободного падіння. На самому ділі цей аромат – запах подмишок світу, но обоняніє наше заповнене гріхом, наче носкі – ногами людськими. Та й вкус бульйонний – не шо інше, як бісовський атракціон, плод корпоративного гортанобєсія. Sat, 01 Nov 2008 00:41:10 +0200 Ми живемо у пошестях і развратних чаяннях, без жодного бажання рішить главну ділєму буття: принять розтеразаною душою чи отвєргнуть суровим пінком цінності та спокуси Нового Вавілона? Нажимая зливну педаль в ожиданії плотського катарсіса, ми позабули про істинну природу іспражнєній. Ми тужимось, но не получаїм нікакого полегшення. Чому так, дорогі бради і сезтри? Чому прямокишечна свідомість наша отказує в спасінні? На це є одна відповідь: не там, адові сміхотворці, ви шукаїте правди приземленої, не там визбируїте опеньки порятунку. Питаю вас, мешканці Нового Вавілона: пощо розсипаєте душі свої між опілками прогреса? Пощо алчете звичної воні возлі родніков забутих імен? Там нимає для вас повідомлень, немає возгласів про небачений досі шлях. Я бачив слова ваші й діла рук ваших, – одне тіки чуство у мене, кромє брєзглівості, й зветься воно негайною рвотою. Ви жмете пальцями на білі квадратіки, і втайні сподіваїтесь, шо це є нагода здриснуть від Ока подалі, уникнуть його всеохопності, забить на його лучістость. Я бачив тіла ваші, з которих сочицця жир і пєпєл, я бачив глаза ваші, з которих тече брехня й укорізна, я відчував смрад вашої віри в новий день, Новий Вавілон, которий приспить блядським заривом каждого, хто готовий до смерті. Я бачу ваші довбані улибки і мікромасонські ухмилки, бачу тінь, котору одбрасує ваша часова стрєлка, і кажу вам: нема такого резервуара, в которому ви будете рибами, но єзть достатньо казанів, де вас настігнуть акули возмєздія. Не стережіцця, ібо нема смислу, не прячте все по карманах, ібо штани зашиті, не питайтесь вклонятися, ібо острий нож чекає на ваше чоло. Не можите ви понять, шо віра не є власністю: її не можна ані захапати, ані втратити. Віра – це шлях, которий сам вибирає попуччиків, звичайних туристів і дажи прочан. Але для того, щоб стати на шлях, треба принаймні вийти з дому. Хоча б із дому власного тіла, де каждий глист пред'являє права і шото торочить про конституційні свободи. Да буде так. https://blogs.pravda.com.ua/authors/brynykh/490b9796e2906/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/brynykh/490996d3e234e/ ukrpravda@gmail.com (Михайло Бриних) Відчайдушне байдикування, яке зжерло мій останній місяць, навряд чи вартує того, щоб про нього розповідати. Немає чим хвалитися. З іншого боку, цей стан надокучливого неробства я міг би сьогодні назвати метафізичним передчуттям економічної кризи, й відтак змінити власне ставлення до кожного дня, переповненого гаянням часу. Thu, 30 Oct 2008 16:25:23 +0200 Священики кажуть, що всі гріхи – однакова мерзота перед лицем Господа, й не треба тішити себе ілюзією, ніби існують великі й масштабні пробоїни душі, а є дрібненькі й майже непомітні. Кілька тижнів я міркував про те, чи існує спільна система координат для людської нікчемності, в якій можна порівнювати, скажімо, власне неробство і недієздатність українського парламенту. До якихось епічних висновків дійти мені не вдалося, бо міркування не були тяжкими і виснажливими, – лінь стала надійним захисником мого світосприйняття. Й ось одного дня трапляється така картина: прокидається нероба в обідню пору, довго п'є каву, обмірковує, яким мотлохом напхати найближчі години життя, читає новини. Одне з інформаційних повідомлень аж настільки важливе, що стирчить гвіздком у кожній газеті, спливає у кожному випуску телевізійних новин тощо. Це новина про економічну кризу, яка вже завдала величезних збитків, залишила багатьох людей без роботи і зазіхає на пенсії. Ось що мені розказав гугл: "Економічна криза змусила британців економити на пиві. Вона ж може призвести до появи у світі сотень нових цікавих стартапів – передусім інноваційних проектів у IT-сфері. Чи корисна економічна криза для здоров'я? Загальна економічна криза матиме значний вплив на розвиток меблевого ринку. Економічна криза в Україні створена штучно для легалізації тіньового капіталу. Економічна криза гальмує знижки на вікна. Економічна криза не вплине на комерційну нерухомість в Україні. Економічна криза вдарить гірше за світову війну". У мене немає роботи, до пенсії – далеко, заощадження – відсутні, а тому я з чистим серцем можу вам пообіцяти, що в цьому блозі більше не буде ні слова про економічну кризу. https://blogs.pravda.com.ua/authors/brynykh/490996d3e234e/