https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/6725ed2d13eb8/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Sat, 02 Nov 2024 10:13:17 +0200 Наша катастрофа має внутрішні причини, війна лише каталізувала кризу до катастрофи. Зазвичай ніхто не може підготуватись до катастрофи незмінним, бо це буде лише агонія: помреш стомленим. Катастрофа – не кінець, а примусовий початок інакшого, що не всі переживуть. Гідно пережити катастрофу – це змінитись. Істини не мають задовольняти наші ціннісні потреби. Змінюється світ, змінюються істини, мають змінюватися цінності. Але цінності не змінюються самі по собі – їх змінюють агенти інаваційних (від інакше) змін. Хто не підкоряється новим цінностям, гине – від війн, від депресії, від помилок дезорієнтації або емігрує назовні чи йде у внутрішню еміграцію. Агентів змін як громадських активістів в Україні менше, ніж громадських активістів консервативних цінностей. Агенти змін лише переконують інших у інакших уявленнях, іноді пропонують стратегії, проекти, програми і навіть СВОЇ плани. Агенти консервації ціннісно примушують інших і готові убивати, але не лише на фронті зовнішньої війни, а і у внутрішній громадянській війні. Між цими різними агентами не конфлікт, а вже наочне розмежування. Квазіеліта, більшість інтелектуалів і професіоналів відмовились від участі у війні і не здатні ані до переосмислення істин-цінностей, ані до поширення інакших-нових цінностей через брак морального авторитету. Наша квазіеліта і наші консервативні активісти не люблять українців. Для них українці – несвідомі, яких треба навернути до своєї віри, витратний ресурс війни або сміття, якщо вони намагаються уникнути всього цього. Це катастрофа лідерства. Основні цінності Майдану зруйновано: гідність, свобода, незалежність, солідарність. Це ціннісна катастрофа. Гідності більше нема, бо гідність – це самостійність без егоїзму і самозвеличення; це благо для всіх; це "за нашу і вашу свободу"; це право на свою культуру, на яку не йдуть культнаступом; це заради миру в усьому світі; це заради людства, а не нації. Українці не хочуть більше гідності, бо навіть ціною усіх зусиль ми так і не змогли зупинити ворога. Ми слабкі, бо наша гідність слабка, але ми собі брешемо, що наші ресурси менші, ніж ресурс ворога. Наш ресурс – це вся Західна цивілізація або навіть весь світ, якби ми були цього гідні у своїх цінностях. Націоналістам і альтернативно обдарованим зась до цивілізаційних ресурсів. Дикунам не дають ядерну зброю. Дикунам дають мало, і лише у борг, який не списують навіть після війни. Свободи більше нема, бо об Конституцію витерли ноги; бо псевдопатріоти пішли у наступ на неправильних патріотів; бо економічні свободи знищено без воєнного контракту влади та бізнесу; бо мобілізація примусова, а загибель на фронті – не за стратегічні цілі, а за тактичні і безперспективні завдання; бо наш тил – це закордоні союзники, а не наші громадяни, якими нехтує влада, яким пудрить мізки Телемарафон і яких тероризують консервативні активісти; бо ми заборгували всьому світу так, що навіть онуки не розплатяться. Незалежності більше нема, бо ми російського пана змінили на пана американського. Ба більше, ми американського пана вже ненавидимо ледь не більше, ніж російського. Рабів у НАТО та ЄС не пускають. Солідарності більше нема, бо по всіх сутнісних питаннях у нас розкол. І навіть у питанні, чи є розкол, теж розкол. А розкольники – це ті, хто говорять про розкол. Солідарності ніхто не хоче – всі хочуть своєї окремої правди і свого окремого щастя. "Руїна не в клозетах, руїна в головах". Питання "за що ми воюєм?" розколює аудиторію, якщо його задавати у випадково набраній групі. І це моральна катастрофа. Ми не бажаємо визнавати помилки, жорстко боротися з корупцією, проектувати післявоєнний світ навіть під великі гроші, які нам пропонують. Більшість колишніх лідерів та експертів інтелектуально мертві. Нових проривних теорій та концепцій ми не продукуємо. І це інтелектуальна катастрофа. Єзуїтська мораль, яка запанувала в Україні, – не подвійна, а зворотна: правда – це брехня, свобода – це рабство, свійна вигода – це гідність, а союзники нам винні. Моральний шантаж перетворився на моральний терор. Правду стали називати ворожим наративом. Віри у перспективу чи смисл нема фактично ніякої. І це духовна катастрофа. Ми брешемо публічно – про себе і про ворога, ми ненавидимо і збираємось у групи часто просто, щоб поненавидіти. Підважено саму суть та ідею улюбленого мого видання "Українська правда", яке з останніх сил намагається підтримувати знищену нині солідарність. Любов до українців – це казати українцям гірку правду. Нелюбов до українців – це брехати їм під прикриттям того, що раз ми говоримо навпаки, ніж ворог, то це правда. Нема української правди – є лише українська брехня, ціннісно консервативна і мертва, яка всіх тягне до смерті. Що робити? Змінюватись. Як і куди – це питання некоректне щодо змін, бо зміни – це інакше у невизначеності. Якщо знаєш, як і куди змінюватись, то це реформи. Зміни – не реформи. В катастрофі реформи не працюють. Якщо не пережив тривалу невизначеність, до змін не готовий. Якщо не знайшов чи не винайшов інакше, не вчепився за нього з усіх сил і з усіма жертвами, то змін не сталося. В катастрофі не можна вірити колишнім лідерам, консервативним пророкам, хейтерам. В катастрофі нема моральних авторитетів, бо мораль пливе. Нікому не вірте, і мені також, лише своєму серцю. Хоча і серце під диктатом розуму в катастрофі теж може брехати. Нові пророки несуть любов та малозрозуміле інакше. Зрештою, довіряйте інтуїції. Є позитивне бачення катастрофи – це коли ми самі встановлюєм інакші орієнтири, винаходим інакші істини, створюєм нові цінності. Якщо хтось вважає, що "я помру, але не змінюсь", то це ваш вибір, і його варто поважати. Але не тягніть за собою живих, особливо дітей. Хай у дітей ваших будуть інші пророки, інші герої, інакші цінності. https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/6725ed2d13eb8/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/66c8652ebb379/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Fri, 23 Aug 2024 13:32:14 +0300 Вже – 33, це вік Христа на хресті і Його причастя духу. Так і ми в 33 на хресті, бо розпинають. Може й нам – пора до духу? Але чи готові ми до духу з душами, обтяженими неволею у країні, яка і досі не стала незалежною? Оголошення незалежності країни – це лише оголошення постколоніального статусу. А залежність продовжується ще довго, особливо, якщо країна-колонія і країна-метрополія – сусіди. Підсвідомо колонія у постколоніальному статусі хоче знищити усі відносини і усі матеріальні та духовні активи, що залишились у спадок. І те, і інше – дурість. Дух, який раніше закабалявся підпорядкуванням метрополії, в постколоніалізмі закабаляється ненавистю до метрополії – це так звана негативна залежність: життя через ненависть і бажання помститися. Найстрашніше у постколоніальному статусі – це дзеркальний ресентимент, який з'їдає душі прагненням знищення колишньої метрополії. Так країна, яка нібито отримала незалежність, узалежнюється власним ресентиментом до метрополії, який знищує свободу думки та творчості, довго і ґрунтовно нищить все, що має колоніальне походження, тобто взагалі все, ну або більшість всього. Як це просто – раз, і нема колишньої метрополії. А от жити поряд з нею потребує духовного подолання себе колоніального. Знаєте що робили варвари після руйнування ненависного їм Риму? Решту історії намагались його відновити у себе. А знаєте чому? Тому що вони подолали ресентимент і знайшли свій духовний шлях у наслідуванні духу Риму. Матеріальна боротьба чи війна має вести до розкріпачення духу, а не до підпорядкування його боротьбі. Коли тіло чи тіла страждають, дух зазвичай звільняється, якщо йому не заважає нерозпізнане зло. Будь-яке усвідомлення – це насамперед усвідомлення свого зла, і лише потім – чужого. Найвизначніший маркер ресентименту – говоріння не про себе і не про роботу з собою, а про ворога, про його проблеми, його агресію, про те, що це йому потрібно змінитися. Подивіться на наш комунікативний простір: скільки ми говоримо про себе та про свої зміни і скільки про ворога, "щоб він здох". Але ж не здохне. Чи готові ми змиритися з цим? Другий маркер – постійне розрізнення: ми і вони, ми – хороші, вони – погані. Подивіться на інтерв'ю наших лідерів: ми і вони, ми і вони, ми і вони. Третій маркер ресентименту – гіперідентичність замість колишньої гіпоідентичності, тобто прославляння себе. Тут навіть аргументувати не потрібно. Справжня незалежність – це позитивна відповідальність за все те, за що раніше відповідала метрополія: за масштабне бачення майбутнього, за мислення та стратегію, за промисловість та інженерію, за науку та мистецтво, за літературу та нібито вже вільну інформацію та комунікацію. Не забувайте, що все це не просто вбудоване у колоніальні відносини, але і руйнується разом з такими відносинами. В ситуації ресентименту соціально невигідно брати на себе позитивну відповідальність, але вигідно брати ресентиментальну відповідальність: за культуру відміни та за відміну культури, науки, інженерії, бо все воно чуже, а своє в ресентименті творити важко чи взагалі неможливо. В ресентементі дуже вигідно робити уніфікацію мови, колективної пам'яті та імен. Справжня єдність – це договірна спільність, а не примус. Єдині мова, колективна пам'ять та перейменування не несуть нових смислів та перспектив, тому що смисли та перспективи здобуваються інакшим духом. Творіння нових імен – це щось інше, ніж перейменування. Нові імена – це нові суті, здобуті духом. Дуже вигідно в ресентименті бути патріотом і славити країну. Але воля не йде за славою. Де багато прагнуть слави, мало волі. Чим більше ми славимо країну, тим менше волі ми їй лишаємо. Так повільно вмирає постколоніальна країна, яка політично чи навіть трохи економічно звільнилася від метрополії, але духовно звільнитися не змогла. В ресентименті війна неминуча, логічна і тривка, поки триває ресентимент. Війна знімає відповідальність за ресентимент, особливо, коли ворог – агресор, кат і геноцидник. Водночас неможливо вийти з війни, поки дзеркально відображаєш ворога. Лише духовні парадокси, духовні викривлення, духовні вибухи розбивають дзеркало ресентименту. Але майже ніхто не хоче бути духовним героєм, поки є герої війни. Духовна боротьба уникає ресентименту у всіх його проявах. Дух – це любов, цікавість і надія. А підозра, заздрість, ненависть, помста, злопам'ятність і зловтіха – це те, що дух гнітить і нищить. Спроба встановити домінування свого над чужим дуже звужує своє, бо саме по собі домінування потребує протистояння, боротьби і злості. Дух потерпає від зла, бо зло, призначаючи злом усе незрозуміле навколо, нібито уникає своєї відданості злу. Але лише нібито. Дух уникає зла в гармонії, навіть коли пекло навколо. Дух живе, де хоче, але не хоче жити там, де зло, навіть якщо воно неусвідомлене. З ресентименту постколоніальності сам по собі ніхто не виходить. Тут не обійтись без когось, хто намагається хоча б говорити про духовність, навіть якщо сам не титан її. Де вони – титани духу, які беруть на себе відповідальність за людство та цивілізацію, і хвору націю ведуть за собою – до цивілізації і до людства? Де ці духовні герої, які можуть звільнити нас з ресентименту? Може вони є, але невидимі? Ми просто не бачимо їх чи ненавидимо їх як зрадників і тому не хочем бачити? Видимі чи невидимі, вони ненавидимі. Чи може нам добре у ресентиментальному лайні? Чи може нам взагалі добре у війні? Може війна – це останнє, що ще тримає Україну? Закінчиться війна – закінчиться Україна? Чи справді нинішня війна за незалежність? Це незалежність однієї частини України від іншої частини? Адже незалежність цілісної України – це окрема від війни робота, і вона пов'язана з довірою і договором, а не з масштабними шельмуваннями неправильних українців та розбратами. Ми справді думаємо, що нас спасуть міністерства єдності? Назвавши "духовні скріпи" якось інакше, не досягають спільності. Дух не тримається на "духовних скріпах". Дух тримається на договірній спільності, а не на єдності. Дух породжується договірним благом, а не добром чи злом. Можна навчитися добре жити у рабстві чи навіть у війні, і зовсім не вміти жити у свободі та у мирі. Україна навіть без війни не живе у мирі. Чи стане нам духу на духовну свободу? Чи духовна свобода дасть нам мир, спокій і процвітання? Тож слава не Україні. Слава вільній Україні! І слава не героям. Слава героям духу! https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/66c8652ebb379/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/66b055e4ec7ec/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Mon, 05 Aug 2024 07:32:36 +0300 З Древньої Греції через Корнелія Тацита, потім через міністра МЗС Італії часів Муссоліні Галеаццо Чано і в класичному її вигляді у Джона Кеннеді прийшла до нас відома фраза: "У перемоги сто батьків, а поразка – сирота". Ніхто в Україні не хоче думати та говорити про поразку. Це – магія подібності або симпатична магія: не наклич біду словом. Але магічними заклинаннями "Слава Україні!" тут не допоможеш, бо слави, скоріше за все, не буде. І героям з фронту в такій ситуації буде байдуже до їх прославляння "Героям слава!". Формування передустановок для дискурсу поразки Ніхто не хоче брати на себе відповідальність за здійснення поразки, за розмову про поразку, за думання про поразку. Тому давайте домовимося: поразка у війні може статися сама по собі, без відповідальності українців. Раптом що – валіть усе на мене, на Арестовича, на Романенко, бо ми про це говорили давно, публічно, детально. Це ми за все відповідаєм, бо думали і говорили про це давно. Тим більше, що значна частина українців саме нас і звинувачують. Тому тут навіть додаткових зусиль не потрібно. Це вже зараз Президент прямо говорить про мирні переговори з Росією і потім сам себе спростовує, а відомий консультант-футуролог Валерій Пекар говорить в інтерв'ю: "Ми чуємо одну і ту саму, вже давно прожовану жуйку про "кордон 1991-го року", яка вже нікого не надихає." Справді? Не надихає? А що надихає? Відстояти Україну хоча б у якихось кордонах? Наступне питання журналістки Софії Середи Валерію Пекару – це ж просто смакота для знавців: "Чому немає суспільного дискурсу про те, що таке перемога і що таке поразка?" Як немає? Ось вам за липень 2023 року моя стаття "Проблема та напрямки стратегії перемоги" з критикою установки вийти на кордони 1991 року. А ось за березень 2024 року моя стаття "Як ми уявляєм перемогу?". Посилання на ютуб-канали Романенка та Арестовича, де всі часи війни такий дискурс твориться, самі знайдете. І це не стало суспільним дискурсом лише у дуже специфічної аудиторії Валерія Пекара та його інтерв'юера. Але це стало суспільним дискурсом у тих, хто дивиться ютуб-канали Юрія Романенка та Олексія Арестовича, де ми разом давно про це говорили. Припустимо ви, шановні читачі, не любите нас і любите Валерія Пекара. Буває. Але говорити про те, що відображуваний його специфічною аудиторією дискурс і є суспільним – це занадто зухвало. Неадекватність "Маніфесту сталого миру", на який посилається Валерій Пекар, просто неймовірна. Цей Маніфест – дитяча казка, причому для вередливих дітей. Хочу повідомити шановним розробникам цього маніфесту свою думку, що сталий мир у світі не проглядається ні у короткостроковій, ні у середньостроковій, ні можливо навіть у довгостроковій перспективі. Допоки Україна та Росія не зміняться, не вийдуть на взаємну роботу щодо змін світу та його структур, війна між ними не лише буде продовжуватися, але до цієї війни доєднаються і інші країни. Не думаю, що їм як футурологам моя малофахова думка допоможе. Їх аудиторія давно ні з ким, крім таких, як вони самі, не дискутує: замкнулися в собі, самі себе хвалять, інших цькують та шельмують, і в дискусії з іншими не вступають. Причому дехто навіть вважається публічним інтелектуалом. Але неможливо вважатися публічними інтелектуалом і при цьому уникати публічних дискусій, вести розмови лише серед своїх і давати інтерв'ю в теплих ваннах. Західна футурологія з вірою в перспективу світового домінування західної цивілізації – добре проінвестована, політично підтримувана, дискурсійно у ЗМІ та у наративах фільмів та серіалів забезпечена візія. Хоча неадекватність цієї візії стає все більш очевидною. Нажаль домінування західної цивілізації у світі завершується. ЄС та НАТО – майбутнього не мають, тому виступають як феномен українського політичного фетишизму, руйнівного і кривавого для України. Публічно вірити у це, виступати за гранти з підтримкою чи якось інакше використовувати це все можна. Але от планувати життя своїх сімей і країни в цілому не варто. Навіть з усієї любові до більшості політиків чи Валерія Пекара і його колег-футурологів. Я хочу піддати критиці жуйку самого Валерія Пекара: "треба подорослішати". Це так, щоб вам, шановні читачі не говорити, що ви – діти малі чи просто ідіоти, а Валерій – дорослий. Це ресентиментальна риторика, яка нічого, крім самолюбування, не містить. Інфантильність – це установка на вступ до НАТО, це установка на вступ до ЄС, це установка на допомогу партнерів замість спиратися на власні сили. Образа на союзників та партнерів, які переслідують свої вигоди, – теж інфантильність. Образа на не таке політичне чи військове керівництво – знову інфантильність. Установка на покарання Росії дорослими державами, установка на відміну російської культури, установка на умови перемовин, яких ми не заслужили, – це все інфантильність. Навіть цькування та шельмування неправильних патріотів – це інфантильність. Немає сенсу закликати усіх подорослішати, коли сам не виглядаєш як дорослий, коли навіть не намагаєшся говорити складну і неприємну правду. Дорослий, який хоче подорослішання дитини, ніколи не говорить дитині "подорослішай!". Він говорить з нею по-дорослому, розкриваючи багатосторонні обставини наявних ситуацій і безліч мотивів у неї залучених, чесно розповідаючи про можливі неприємні перспективи і потрібні зміни, відтак дитина поступово занурюється у дорослий дискурс, оцінює дорослі складні ситуації, приймає разом з дорослим дорослі рішення. Тому розмова про поразку України у війні – це доросла розмова з дорослими. Дітям та громадянам з націонал-патріотичними акцентуаціями, фетишистськими установками на радикальну українізацію, фантазіями про розгром Росії і компенсації усього і вся від Росії – не треба читати далі. Що таке поразка? Мужність і адекватність – не лише в тому, щоб перемагати, але і щоб визнавати свої поразки. Проте в певних уявленнях-угляданнях-баченнях визнання поразки нема. Що таке поразка? Це уявлення дискурсу стратегування в угляданнях розвитку та розривних стрибків. В угляданнях шляху змін чи всередині вічної боротьби нема поразок. В ресентименті теж нема поразок, а є лише зрада, яка має прізвище та ім'я. В трайбалістському ресентименті, якщо група програла на полі бою, вона переходить до партизанської війни і допоки живий хоча б один, боротьба-війна триває. Як зараз не визнають поразку націонал-патріоти? Просто: Україна в їх уяві не програла, але програли: 1) совок в Україні; 2) Українська непатріотична влада; 3) проросійськи налаштовані українці. А правильні патріоти ніц не програли і не мають навіть думати про можливу поразку. Але так можна вважати лише груповим чином чи індивідуально. В індивідуальному плані можна зовсім уникати уявлення про перемогу чи поразку як цілей чи бажаних станів. Але в інституалізованій колективності цілі або досягаються, або ні, і відповідно влада або делегується під досягнуті цілі, або ні. Тому перемога та поразка – невідворотні атрибути інституалізованих колективних воєн і їх припинення чи завершення. Тобто держава у війні завжди або перемагає, або зазнає поразки. А от рухи, групи, нації, класи, партії можуть продовжувати боротьбу і без держави. Яке питання у нинішній війні головне? Микола Рябчук в своїй статті "Чого хочуть українці?" вважає, що найважливішим є питання: "Чого хочуть українці у війні?". І відповідає – не миру, а перемоги. Але українцям заважають залишки СРСР. Я ж вважаю, що більш важливим є питання: "Яка саме Україна завершить війну: багатоманітна і вільна чи моноетнічна і тоталітарна?" Отже маємо дилему: перемога України за будь-яку ціну чи, навпаки, за будь-яку ціну має бути збережена вільна багатоманітна України, хай навіть ціною неприємного компромісу з ворогом. Ця дилема не є простою, тому що нема такого стратега в Україні, який би міг зіграти на цій дилемі. Тому передумова виходу з війни є відповіддю на питання: у що українці вміють грати краще – у довгу війну чи у швидкі зміни? Чому мені не сподобалася стаття Рябчука? Пан Рябчук веде націонал-патріотичну пропаганду за старою схемою: усе добре – це незалежна Україна, усе погане – це СРСР. Радянська корупція в порівнянні з незалежно-українською корупцією – це небо і земля. Несолідарний трайбалізм, корупція, олігархія, націоналістичний ресентимент та інтелектофобія – це невід'ємні атрибути саме державного проекту Незалежної України. Це засадничі вади УНР-України, а не якісь неподолані радянські вади. Красти, визискувати, корумпувати класово солідарну державу СРСР було ганьбою. А робити те саме у олігархічно-націоналістичній державі Україна – припустимо. Зараз усі корупціонери – патріоти. Непатріотичних корупціонерів ми уже українізували і декомунізували. Націонал-патріотична оманлива пропаганда нічим не краща комуністичної оманливої пропаганди. Просто вони про різне і по-різному вводять в оману. Ну не вдасться відбілити і спасти другу українську республіку, кінець їй. Рябчук пише: "Єдиною перевагою українців у цьому смертельному протистоянні є бойовий дух, відданість певним засадам та ідеалам, громадянська свідомість і патріотична мобілізація." Це зумисно каламутні вирази. Про переваги не пишуть так невиразно. Ресентимент шкодить бойовому духу, а піднімає бойовий дух лише свобода та гідність. Громадянська свідомість найбільш ефективна під час війни як солідарна, а не лише націонал-патріотична. А патріотична мобілізація точно вже не спрацювала, бо Україна вдалася до примусової. "Відданість певним ідеалам" не означає конституційної ідеологічної багатоманітності і явно не вказує на гідність та свободу. Що таке взагалі: певні ідеали, які є перевагою? Для кого певні? Про що вони запевняють? Для мене ідеалами є гідність, свобода, багатоманітність. І коли я чую: "Нація понад усе", я знаю, що мене вводять в оману. "Понад усе" – це нація понад Богом, понад гідністю, понад свободою? Не всяка нація чи навіть Україна понад усе, а лише – гідна, вільна, багатоманітна. Націонал-патріотична, ресентиментальна, олігархічна, корумпована Україна – для мене не "понад усе". Імперія живе без свободи. Але нація не виживає без свободи. Основний сенс нації саме в цьому, а не в мові, не в культурі та не у вибірковій колективній пам'яті. Усе це і є певні ідеали, про які автор хоче уникнути розмови. Про можливе перемир'я Рябчук пише: "Для того, щоб усе це здійснилося, російська влада мусила би кардинально змінити ставлення до України або ж повністю змінитися сама." Ні, пане Рябчук. Щоб усе це здійснилося, в Україні мають відбутися такі зміни, щоб Росія не мала вибору і теж змінилася. Оце є стратегічна ініціативна суб'єктність, а не фантазії про зміни в Росії. Мені засадничо не сподобалось, що автор виходить з наявного, з нинішньої ситуації. Хіба ж це погано? – запитаєте ви. Так, під час війни це – поразка. Уся стаття Рябчука породжує невідворотність поразки. Чому? Війна для будь-якого народу це момент історичних та стратегічних змін. Ми справді вважаєм, що стратегічні зміни – це те, що хочуть українці? Мені здається, що українці хочуть того, що їм навіюють в Телемарафоні. Поки Телемарафон розганяє "перемогу", українці хотітимуть перемоги. Але будувати на цьому якісь висновки чи стратегії не варто. Мені здається, що історична стратегія війни – це те, чого за великим рахунком прагне еліта, інтелектуали, духовні лідери, як їх не називай. Стратегія – це гра, де ти сам змінюєш правила. Як тільки ти почав виходити з наявного, як тільки заговорив про те, що немає вибору, ти вже програв. Поки ти звинувачуєш ворога, картаєш партнерів, союзників, бідкаєшся відсутністю ресурсів і не говориш про власні зміни правил, ти програєш. Коли я читаю у Рябчука: "Росія не залишила нам вибору", я не можу погодитися. Вибір є завжди, просто часто не вистачає мислення, уяви і готовності до змін. Лише в установці на продовження наявного нема вибору. Але вибір завжди є, і завжди можна інакше. Коли Україна на межі знищення, ми взагалі можем ВСЕ: жорстко припинити розкол України, змінити Конституцію, замінити чи взагалі відмінити посаду Президента, радикально припинити корупцію та бюрократію, створити Військовий Уряд, поставити Гетьмана-стратега, ввести режим тотальної мобілізації усіх 11 фронтів і т.д. Не факт, що українці цього хочуть. Але якщо Україна не зміниться, нам кінець, навіть якщо ми переможем. Ще раз для тих, хто не зрозумів і почне говорити про законність чи "партнери нас не зрозуміють": нас знищують тотально, тому ми можем ВСЕ – прямо, публічно, без всяких таємних змов чи путчів. Отже: "стратегія – це гра, де ти сам змінюєш правила", "вибір завжди є в мисленні та уяві", "завжди можна інакше", "коли ти на межі смерті – можна все". Суть поразки України у війні Україна зазнала нищівної цивілізаційної поразки. Це стратегічна, політична, економічна соціальна, культурна, демографічна, моральна і духовна поразка проекту "Незалежна Україна 1991 року". Можлива поразка у війні – це не жертви героїв-фронтовиків, не втрата територій, не руйнування економіки, не втрата публічної політики, не тотальна пропаганда і не шельмування націонал-патріотами непатріотичних інтелектуалів. Я взагалі відмовляюся обговорювати другорядні речі: умови псевдомиру на перемовинах про припинення війни, скільки територій Україні залишать, які збройні сили нам дозволять мати, як скоро буде наступна війна. Якщо вам буде від цього легше, поразки у війні зазнають обидві країни – і Україна, і Росія, але я говоритиму лише про Україну. Можлива поразка України у війні – це не лише військова, політична, культурна чи громадсько-соціальна поразка, як її зазвичай подають. Це не поразка влади – не того вибрали, це не поразка еліти – не таку еліту мали, не поразка 25% суспільства – не на ті активні суспільні сили спиралися. Можлива поразка під час війни відбувається в головах людей. Це поразка не стільки існуючого державного проекту, скільки поразка цивілізаційної установки на субстратегію підпорядкування – до варягів, до Росії, до СРСР, до ЄС. Поразка в тому, що незалежна Україна йшла кудись туди (у ЄС і НАТО), а прийшла нікуди. Коли не знаєш, навіщо кудись йдеш, тоді завжди ідеш не туди. Шукати старі скарби по старих картах можна, але за умови, якщо ці скарби не знайшли до тебе. Всі скарби вже знайдені, з нами ніхто не поділиться. А відтак краще створювати свої скарби, ніж чужі шукати. Поразка України – це поразка етнічно-національного трайбалістсько-несолідарного групістсько-корупційного глитайсько-олігархічного нестратегічно-інтелектофобного аграрно-деіндустріального державницького проекту. Тобто поразка України сталася вже. І вона майже не залежить від поразки у нинішній війні Росії проти України. Я розумію, що зрадофіли одразу ж скажуть, що це капітулянтство. Але капітулянтами тут є самі зрадофіли. Капітуляція – це зрада свободі та гідності, а не архаїчному минулому. Нація – це майбутнє, а не минуле. Гідність – солідарна, а не групістська, з договорної спільнодії, а не з трайбалізму та ресентименту. Групізм, трайбалізм та ресентимент – це зрада політичної нації. В цьому сенсі не буває національної гідності, бо Гідність – сягання не з оптики громадянина чи навіть людини, а з оптики істоти, яка сприймає Поклик (Бога, Нірвани, Дао, реліктового випромінювання Великого Вибуху – не має значення, бо це лише слова про те, де ми ніц не знаєм). Зокрема гідність нації – це те, наскільки нація творить із себе людство, а не розбивається на групи правильних і неправильних патріотів. Україна програла ще до війни. Чи могла Україна виграти війну під час війни, до війни її програвши? Так, могла... Шляхом Дива Господнього, бо нібито притомні українські керманичі і активісти робили багато всього, щоб програти. Тож чому Господь не шле Україні диво? Хіба зрадник? Господь шле своє диво гідним бідним. А ми щоразу лише вдаєм, що ми бідні та гідні. Бо не від бідності ми бідні, а від дурної затятості у дурні. Бо не від блага ми гідність шукаємо, а від надутої пихи та зарозумілості. Ми – роззяви без уяви. Навряд чи знайдеться в світі ще один такий народ, який був би водночас настільки ницим і пихатим. Саме цей розрив душі і духу рве Україну. Ницу душу тягне дух у височину, але сподобляє її лише на пиху. Дух, що тіло рве до бою, з душі робить купу гною. Українці незалежної України жили негідно, тому і заслужили свою поразку. І Майдану Гідності вистачило ненадовго. І героїчна війна тут нічого не змінює, бо все сталося задовго до війни. Ми ж думаєм, що всяка війна гідна, якщо вона героїчна. Але істина така, що чим більше героїзму, тим менше гідності. Чим більше героїв, тим менше майстрів, професіоналів, управлінців, інтелектуалів. Негідно не зберегти і не створити достатньо зброї проти ворожих сусідів, якщо всі знали, що ми воюватимемо. Негідно жебракувати зброю по світу під час війни: "Подайте, не минайте". Негідно визискувати простий люд тарифами, податками та добровільними пожертвами до та під час війни і не карати злодіїв та корупціонерів при владі. Негідно просувати несолідарні концепції націонал-патріотизму, бо це розколює суспільство. Негідно закривати державні кордони та людоловити на війну, бо війна за свободу втрачає сенс. Негідно зрікатися культури, навіть варварської чи ворожої, бо хто зрікається чужої, втратить і свою. Негідно змушувати фронтовиків помирати з примусовою мовою і примусовою ідеологією. Якби жила людина в мирний час, то в неї була би можливість вільного перевибору, але от помирати людина має вільною в мові і вільною в ідеології. Це поразка другої республіки, яка повторила долю "вагону УНР" і "землянки УПА". Друга республіка відмовилася від гуманітарних досліджень, від власних гуманітарних та соціальних інавацій, від міжнародного лідерства в інноваціях політики та економіки, від багатомірної соціальної солідарності, від самоврядності, самофінансування та самозахисту громад, від незалежності політики міст щодо політики держави, від культурного прориву на основі поліетнічності та смислової багатоманітності, від подальшої індустріалізації та постіндустріалізації, від інженерії, інженерної інфраструктури та від інженерної освіти. Це повна економічна деградація країни і провал економічної політики під час війни. Україна сьогодні без зовнішньої допомоги нежиттєздатна. Росія виживає і воює навіть потерпаючи від санкцій. А Україна програє навіть з зовнішньою допомогою. Недемократична Росія має відкриті кордони і стимульовану мобілізацію. А демократична Україна має закриті кордони і примусову мобілізацію. Це демографічний протест громадян проти дій держави: відмова від народження дітей, зовнішня еміграція, вимирання від знищення системи захисту здоров'я та від руйнівної соціальної політики. Це масове отупіння як загальний світовий процес споживацького суспільства, дискомунікації соціальних мереж і знищення освіти як цілісного осмисленого на перспективу процесу. Це культурна кастрація смислового простору і руйнування солідарного культурного середовища: декомунізація і дерусифікація – бездумна, безсенсова, безперспективна. Громадянське суспільство сьогодні розколоте націонал-патріотами. Заборони, обмеження, масові шельмування неугодних, особливо інтелектуалів, стали повсякденними нормами. Фактично йде робота на підготовку громадянської війни. Хто отримав поразку в нинішній війні? Держава, бо програла, стратегічно, смисловим та перспективним чином, інституційно, ресурсно та комунікаційно – все менше українців підтримують її, все більше тікають та ховаються від неї, корумпують та визискують її і навіть мародерять на ній. Суспільство, бо виявилося несолідарним і піддалося розколу по безлічі ознак: тилу і фронту, влади і народу, держави і бізнесу, націонал-патріотів та громадянських патріотів, російськомовних і україномовних, емігрантів та резидентів, ухилянтів та мобілізованих. Отримав поразку державницький проект УНР, який де-факто намагалися продовжити в Україні. Отримали і не усвідомили свою поразку націонал-патріоти як найбільш активна суспільна група, бо не змогли силою своїх ідей солідаризувати та мобілізувати громадян на війну довше, як на рік війни, натомість влаштували патріотичні суперечки, цькування та шельмування неправильних патріотів, радикальну мародерську українізацію, протиставивши себе решті неправильних українців. Зазнали поразки інтелектуали, які не змогли переломити тренд архаїзації, інтелектофобії, ресентименту в країні. Отримали поразку наші партнери та союзники, для яких Україна стала валізою без ручки. Причини поразки Україні у війні Основна причина будь-якої поразки – відмова від спонтанного з доброю уявою мислення на користь нормативних псевдокреативних традицій; відмова від різноманітності необумовлених воль на користь примітивної групової трайбалістської волі; відмова від багатоманітності вір на користь нетрансцендентної, а отже мертвої, віри в уявлювану спільноту нації та у її велич; відмова від протуберативної патії і від індивідуальних досягнень інаваційної чуттєвості на користь ресентиментального комплексу (підозра, заздрість, ревнощі, бідкання, плач, комплекс жертви, зрадофільство, прокляття, звинувачення усіх, крім себе, неспровоковані спалахи злоби, злопам'ятність, зловтіха, ненависть, помста). До ресентименту дотичні: глитайство, трайбалізм, інтелектофобія. Це відбувається за рахунок знищення легітимних місць в країні, де думають та стратегують; де намагаються договірним чином узгоджувати різноманітність воль; де дають можливість поставати новим-інакшим вірам, не знищуючи наявні віри; де практикують активність патії поза модним нині масовим емоційним інтелектом, який по суті витісняє інтелект спонтанного мислення і робить неможливим індивідуальні по своїй природі винаходи, відкриття та шедеври. Політика в Україні не є сферою думання та стратегування. Відтак українська політика без інтелекту – це політика олігархії, корупції та зовнішнього управління. Політика минулого, теперішнього та майбутнього в Україні осмислюється надзвичайно рідко. Та і осмислення не мають впливу на українську еліту через відсутність критично-стратегічного простору комунікації. Замість радянського тоталітарного брехливого простору комунікації створено націонал-патріотичний простір, ще більш тоталітарний і брехливий. Тому – найбільше в Україні нестратегічних дискомунікацій (срачів) саме про це: хто кому пан, хто кого зрадив, хто чий агент. Освіта незалежної України підготувала цю війну. Вся українська література та українська історія як простір прямого та убічного ресентименту заражали дітей агресією до всього універсального, цілого та цілісного, замість того, щоб рефлексувати та осмислювати справжні причини колоніальності України як відмову від мислення, інтелектуалізму та стратегування. Дітей в школі не вчили мислити, а вчили ненавидіти, групуватися у трайбалістські зграї, протистояти чужому та карати інакшомислення. Війна – це продовження освіти незалежної України. І поразка у війні – це наслідок інтелектофобності та ресентименту такої освіти. Росія нищить людей, руйнує міста, захоплює території, але українці самі руйнують та не творять нові-інакші смисли та перспективи, при цьому ще і не хочуть цього визнавати. Агресія Росії у війні оприявнила внутрішню інтелектуальну стратегічну цивілізаційну поразку України. Поразка України все одно би відбулася – якщо не зараз, то через деякий час. Росія своєю війною просто пришвидшила цю поразку. Соціальні причини поразки – глибші за політичні, за геополітичні, за стратегічні. Соціальні причини поразки – у толеруванні архаїчності та у легітимації примітивності, відтак у домінування примітивних уявлень лише націонал-патріотичної колективності, відтак у практикуванні ресентименту, глитайства і трайбалізму та терпимості до олігархії та корупції. Соціальний простір України нині мертвий. Нація взагалі нежиттєздатна у сучасному світі як концепт смислу та перспективи, а не тому що ми якось погано робили націю, хоча і це також. Цивілізаційна причина поразки України – у тотальній несамостійності України в усьому, крім мовно-культурного примусу, який видають за доволі сумнівний успіх. Неусвідомлення цього в чорній дірі ресентименту власне і породжує інтелектофобію. Інтелектуал – єдиний цивілізаційно-патріотичний агент майбутнього, але він якраз і підозрюється у зраді в націонал-примітивному суспільстві. Хто відповідальний за поразку України? Велика спокуса – у поразці України звинуватити лише Росію, а не взяти на себе відповідальність за помилки, за відмову від мислення і від стратегування, за нікчемну нестратегічну політику, за громадянський тоталітаризм націонал-патріотів, які стали на шлях більшовиків-енкаведистів-кагебістів, за жахливий стан розколотого громадянського суспільства. Більшість навіть тих, хто видає себе за фахівців, загалом не винуваті, бо загалом мало чого розуміли, не бачили похмурих перспектив, користувалися примітивними теоріями або чужими запозиченими моделями. Не винуваті тут українські політики, бо навіть ті, хто читав роботи мої та моїх колег, не могли протистояти трайбалізму своїх партій. Олігархічно-корупційна політика здавалась їм природною, бо нібито не можна було інакше. Не винуваті українські експерти, бо за гранти транслювали результати чужого мислення, утримуючись від свого. Якщо хочете щиро, то це я за все відповідальний, бо все це знав, про все це писав, але не зміг переломити тренди примітивізації суспільної свідомості, несолідарної масової індоктринації, мотиваційної кастрації: недодумав, недотеоретизував, недостратегував, недопереконав суспільство, недогледів за дилетантами-футурологами, недоробив інавацій. Не гординя це, а проста констатація. Я достатньо старий, аби дурно пишатися, хай навіть і так негативно. Але не згодилися мої сягання інакшого та трансценденції в обхід націонал-примітивізму. Власне ця поразка України і є моєю поразкою перед націонал-патріотами, олігархами, корупціонерами та обивателями-інтелектофобами, яку не зміг перемогти інтелектуалізм мого нечисленного середовища. Держави Україна вже нема Боляче це говорити, бо я вклав значну частину мого життя в осмислення та в стратегічні перспективи України, але все одно констатую: не просто довоєнної України, а України як держави, як другої республіки, вже нема. А та Україна, яка живе в серцях багатьох непримітивних патріотів, житиме в колективній солідарній пам'яті, в конструктивній уяві інтелектуалів, в позитивних мотиваціях думаючих українців. Україна як українська нація, тобто як уявлювана спільнота, ще доволі довго буде. Ну і Україна довго залишатиметься в мові, в культурі та в ресентиментальній колективній пам'яті, як цього і хотіли націонал-патріоти. Зрештою Україна як ілюзія – теж буде наявна. Якщо держави України вже нема, то за що тоді воювати? Воювати завжди варто лише за свободу та гідність, а взагалі, – за смисли та перспективи. А свобода та гідність, смисли та перспективи не мають кордонів 1991 року. Свобода не буває в рамках держави, нації, корпорації чи церкви. Бувають волелюбні міста, волелюбні групи-прошарки-клуби-рухи, волелюбні родини, навіть бувають волелюбні корпорації (але доволі рідко). Волелюбних і водночас самозакоханих націй не буває. Тут кожному і нації загалом треба вибирати, що любити: себе чи свободу, бо дуже часто свобода потребує самозречення, а егоїзм потребує неволі не лише для інших, але і для себе. Воювати потрібно зрештою навіть не за ЄС, не за західну цивілізацію, а за людство в цілому. Розумію, не всім це до смаку. Але смак спільної свободи завжди інакший, ніж смак свободи лише для своїх чи лише проти чужих. У свободи своїх нема. У свободи національності нема. У свободи нема мови чи культури. Саме тому у війні за свободу говорять: за нашу і вашу свободу. Що робити? Щоб покаяння не стало ресентиментом, оберненим на себе, потрібно приймати інакше як невідворотність вже. Звичайно модель "Можна все" можна реалізувати в будь-який момент війни, навіть на краю прірви. Але, читаючи Пекара і Рябчука, я не бачу такої енергетики ні в мисленні, ні в комунікації, ні в діях. Тому потрібно гідно пережити катастрофу. З усіх сил утриматися від громадянської війни. Пережити поразку ментально і взяти за неї відповідальність, не перекладаючи її ні на кого більше. Мислити масштабно, піддати сумніву усі засновки світу, цивілізацій та націй, уявити та створити весь світ і його структури наново. Вступити в комунікацію з мислячими росіянами – не з хорошими, а саме з мислячими – і запропонувати Західній цивілізації, Китаю, Індії, арабському світу та Африці проект людства. Цивілізаційну поразку України неможливо виправити в політиці та з позиції суспільного активізму. Це дії цивілізаційного масштабу стратегічної еліти, якої в Україні не було, нема і навряд чи вона буде можлива в найближчій перспективі. Третя республіка України як чисто політичний проект була би непоганою умовою стратегічної цивілізаційної роботи, але це може не відбутися через надто серйозні помилки, викривлення та розколи в Україні, а також через вкрай низьку цивілізаційну енергетику національного проекту України. Є велика імовірність переходу території України в режим програмно-проектних регіонів з розподіленим зовнішнім управлінням, де центральна влада навіть номінально нічого не вирішуватиме, а суспільний активізм буде породжувати лише конфлікти та протистояння. Тоді лишається надія на потомків, які будуть робити усе інтелектуальніше і стратегічніше. Можливо їм напрацювання мої та моїх колег знадобляться. На руїнах України постане щось інакше. І можливо називати його теж потрібно буде інакше. Карма імені "Україна" дуже погана. https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/66b055e4ec7ec/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/65eac50652a26/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Fri, 08 Mar 2024 08:57:58 +0200 Недавно один дуже віруючий у перемогу звинуватив мене в тому, що я не вірю в перемогу. Більшість думає, що уявлення про перемогу у всіх однакові. Тобто раз не віриш в перемогу в чийомусь уявленні, то й зовсім не віриш в перемогу Але це не так. Традиційно перемога формулюється в світлі єдиного уявлення про націю-державу-територію, за умови визнання загального блага. Тобто "одна перемога, одна на всіх, ми за ціною не поскупимося". Але як бути у світі, де держава, нація та територія відокремилися одне від одного, як казав ще покійний Зігмунт Бауман? Я вірю в перемогу, але я вірю у якусь іншу перемогу, ніж багато моїх співбесідників. Тобто проблема у тому, що ми досі не домовилися, у яку перемогу ми віримо. Є принципово різні уявлення про перемогу, які залежать від виховання, вірувань, не обов'язково лише релігійних, ідеологічних переконань, кругозору і масштабу бачення, інтелектуальних здібностей та уяви, зрештою, багато залежить від психологічного чи особистісного статусу (індоктринація, ресентимент, психічний суверенітет і т.п.) Отже різні далі запропоновані варіанти – це не про те, яка може бути перемога, це не про її сценарії, а про те, як ми уявляєм перемогу, від чого зрештою дуже залежить, яка буде перемога. Отже які в принципі у нас є уявлення про перемогу у війні? 1. Перемога як домінація. В цьому уявленні вважають, що оскільки війна – це гра з нульовою сумою, то хтось має перемогти, а інший має програти. Це перемога з повним знищенням армії ворога, його капітуляцією, окупацією та руйнуванням столиці, міжнародним судом і т.д. Або така ж повна поразка, третього не дано. Це уявлення включає версію "піррової перемоги". Для України це значить ситуацію, коли в результаті перемоги фактично не залишиться ні міст, ні родючої землі, ні демографічно продуктивного населення, ні можливостей для відновлення. Це уявлення ресентиментальне, воно робить правду релятивною. Тобто тут нема сенсу вважати "правда на нашому боці і ми переможемо". Тут все навпаки: "хто переможе, того і правда". Таке уявлення не підтримує більшість наших союзників, партнерів поза військовою допомогою нам, бо це уявлення не просто знищує державну структуру ядерної країни, а взагалі повністю змінює світ, значно посилюючи Китай, або повністю знищує Україну, роблячи з неї пустку. 2. Перемога без домінації або зупинка війни без перемоги. Це уявлення включає зниження активності агресора через його ослаблення невійськовими методами – революцією, переворотом, іншою інтервенцією; взаємне виснаження сторін та призупинка війни не невизначений час по факту або договірна заморозка на обумовлений час. Це так звана перемога стратегією непрямих дій, стратегією дива, стратегією відкладених дій. Саме така перемога стає більш імовірною, коли військові дії заходять у глухий кут, тобто війна затягується, а військових здобутків жодної зі сторін нема. В такій ситуації можуть зустрічатися вже і непрямі дії, і дива, і відкладені дії. Саме цю перемогу нав'язують нам наші союзників, безліч партнерів, більшість бізнесменів, у тому числі вітчизняних (треба торгувати, а не воювати, треба домовлятися, а не сратися). 3. "Перемога як зміни усіх". Це означає відсутній в історії приклад і тому малоймовірну річ – порозумнішання обох сторін через їх радикальні зміни і вихід на міждержавний договір про зміну світового порядку і зміну місць сторін у новому світовому порядку. У цьому уявленні війна – це гра з додатною (позитивною) сумою, відома як гра "win-win". Щоб так уявляти перемогу, потрібно працювати з уявленнями про легітимні зміни обох сторін. Тобто обидві сторони війни мають змінитися так, щоб їх правда була не десь посередині, а в іншому смисловому і перспективному просторі та дозволила їм обом вийти з війни, зберігши залишки гідності. Таку перемогу можна здобути у нересентиментальних суспільствах дорослих та розумних. Тобто у суспільствах, які здатні зрозуміти війну як помилку обох сторін. Але схоже, що війна Росії та України це війна ображених нерозумних дітей. Це точно не вирішується на рівні Realpolitic, це масштабна цивілізаційна робота, на яку сьогоднішні політичні лідери обох країн нездатні. 4. Перемога як зрада чи самозречення довоєнної ідентичності. Такою може бути сприйнята після війни будь-яка перемога, якщо в повоєнному суспільстві не припиняється масовий ресентимент. Тобто така перемога це пролог до наступної війни. Отже в цьому уявленні мова йде про зміну довоєнної ідентичності через солідаризацію з ворогом проти більшого ворога. Наприклад, Україна і Росія починають війну проти Європи чи проти Заходу взагалі за підтримки Китаю. Або лукаве перемир'я з Росією як пролог до наступної війни. Тобто це уявлення є варіантом або версією попереднього уявлення, коли війна припиняється не задоволенням бажання ресентименальної справедливості, а весь ресентимент просто перенаправляється на інших – ще більш чужих, чи у майбутнє на нову війну з ворогом. 5. "Імітація перемоги" або "Перемога у будь-якому разі". В цьому уявленні все, що неповна поразка, є перемога. Це так звана концепція "малих справ", втілена у результатах війни. Будь-який результат війни слабша її сторона може назвати перемогою, бо могло бути набагато гірше. Причому втрати у війні будуть визнаватися такими, які будуть вважатися втратами чужого і чужих. Це, знову ж таки, ресентиментальне уявлення про перемогу слабкої сторони. Ми протистояли другій армії світу і змогли вистояти з втратами. Окупований Донецьк і Луганськ? Ну і добре, все одно у них була інша, неукраїнська генетика. Окупований Крим? Ну і добре, все одно там мало було українців. Окупований Південь та Схід? Ну і добре, там все одно більшість російськомовних жили. Окупований Київ? Ну і добре. Все одно він був зросійщений. І так далі. Звичайно це не перемога, але це дозволяє якось задовольнити індукований та форсований ресентимент в суспільстві. 6. "Своя перемога". В цьому уявленні перемога заперечується, як загальне благо, а відстоюється лише індивідуальне благо, благо своєї сім'ї чи благо своєї політичної групи. Це фактично індивідуальна чи групова корупція. В Україні це індивідуальна корупція, бізнес на крові, олігархічний відкуп від переслідування участю у допомозі фронту, просування інтересів політичної сили супроти політичних інтересів всієї країни. Основний мотив такої перемоги, якщо переможу я, переможе моя сім'я, моя корпорація, моя політична сила, то це і буде перемога усіх. А усі тут – це ті, хто мене чи мою групу підтримує, решта перемоги не заслуговують, є зрадниками, відщепенцями, маргіналами і т.д. В цьому уявленні є "правильні і неправильні українці", "свої та чужі в країні", "країна є внутрішньо окупована" і т.д. В такому уявленні все виправдане: безповоротна еміграція, політичне кілерство, "шакалячі експреси", розкол суспільства (російськомовні і україномовні, фронт і тил, емігранти та ті, хто лишилися, віруючі у перемогу в першому уявленні і віруючі у перемогу у другому уявленні), корупція, крадіжки на крові, доноси в ТЦК, а також протилежне -шпигунство та передача інформації ворогу, колаборація, зрада і перехід на бік ворога. 7. "Негідна перемога". Це парадоксальне уявлення, коли війна відбувається в першому уявленні, але до миру змушують ззовні у другому уявленні, і це називають перемогою, що трактується як здобута значним чином завдяки чужим ресурсам, зусиллям і активності. Уявлення про негідну перемогу можливе лише у суспільствах, де є традиція інтелектуалізму та легітимності моральних авторитетів. Бо інакше така перемога називається "у нас не було іншого вибору", хоча вибір завжди є. Саме з утвердження гідності починав війну Черчилль: "у вас був вибір між війною і ганьбою, ви вибрали ганьбу, тому отримаємо війну". І саме в перші місяці війни ми теж намагалися воювати, зберігаючи гідність та свободу. Але потім ресентимент з'їв наші гідність та свободу. Наприклад у Кореї в минулому столітті під час війни не було достатньо інтелектуальної мужності, щоб це зрозуміти. Можна сьогодні бачити Південну Корею та Північну Корею. Там довелося розділитися – гідність і нелюдяність у Північної Кореї, а негідність і людяність у Південної Кореї. Не дай Бог робити українцям такий вибір. Хоча суспільство це і не помічає, розплачуватись доведеться багатьом поколінням. Взагалі у більшості суспільств "зовнішнє управління" та продаж активів країни як плата за перемогу настає малопомітно для суспільства. 8. "Перемога як більш масштабний проект українства". В цьому уявленні незалежно від результатів війни і стану-ситуації в Росії можна побудувати українство наново, за межами довоєнної держави Україна – як проектно-програмні регіони, як мережу гуманітарних кластерів, як республіку спільного розподіленого господарювання, як зародок людства. Це уявлення доволі малозрозуміле та маргінальне для українців. Мало хто його розуміє, тому воно тут наведено як масштабніший варіант третього уявлення, лише для України, без Росії. Що нам дає цей розмай уявлень про перемогу? Чи вірю я в перемогу? Для мене це не просте питання. У ті два уявлення перемоги як можливі сценарії дійсності, у які вірить більшість (1 і 2), я вірю теж, але для України це не дуже перспективні перемоги. У варіанти 4 і 5 я не хочу вірити, хоча вони дуже імовірні, тому що їх просувають патріоти-активісти. Варіанти 6 і 7 – це те, у що вірить меншість, але вони дуже заважають нам. А у ті дві найбільш перспективні для України перемоги (3, 8) я слабко вірю, хоча з усіх сил просуваю саме їх. Тобто те, у що вірить більшість, я не вважаю перспективним. А у що вірю сам як найбільш перспективне, не вважаю швидко здійсненним. Всі ці уявленні при деякій схожості принципово відмінні – вони не просто з різних картин світу, вони з різних бачень смислів та перспектив по-різному угляданого цілого, зокрема світу. Чи є позитивним перше уявлення? При всьому самозрозумілому нібито позитиві повної перемоги над Росією, така перемога принесе Україні більше проблем і бід, ніж переваг та користі. Більшість цього не розуміють. Але це так. Позитивних уявлень про перемогу тут мало – лише третє та шосте. Решта – уявлення ризиковані або прямо негативні. Позитивні уявлення про перемогу можливі не з бажання приниження Росії в результаті повної над нею перемоги і не з відчаю поразки національно-державницького проекту, тому що такі підходи лише живлять ресентимент, який забирає усю енергетику дії. Позитивні уявлення можливі як футурокур – втілення майбутнього з натхнення, розмаю та співучасті. Лише на перший погляд здається, що позитивні уявлення між собою, а ризиковані та негативні уявлення між собою сумісні – так, що одне позитивне може переходити в інше позитивне, а одне негативне може переходити в інше негативне. Але це не так. Перехід з уявлення до уявлення пов'язаний з кризою ідентичності, кризою особистості, життєвою кризою через тривалий період невизначеності, а також жорсткою політико-економічною та соціально-культурною кризою України. Нас можуть змусити змінювати уявлення, але лише ціною відчаю та депресії. В той же час війна – чудовий час для переосмислення себе, своєї групи ідентичності, своєї спільності як набору договірних ідентичностей, виходу за межі ідентичності у самовизначення і домовляння для масштабних змін. Всі ці уявлення існують у людей до війни, під час війни і після війни. На ці уявлення війна слабко впливає. Бо уявлення – це те, що всередині нас, що не змінюється іноді навіть на межі життя та смерті. Тобто навіть солідаризація персонального уявленням з будь-яким уявлення публічним – першим, другим чи п'ятим – не означає, що ми внутрішньо згідні з ним. Уявлення про перемогу – це не лише про війну. Це, перш за все, про самість, її транзит крізь буття, а також про її гідне перебування в екзистенції через транзистенцію. Незмінність в екзистенції – є вадою, а не перевагою. Зрештою хто є герої: ті, хто померли і не змінились, чи хто змінились і не померли? Так і чую радикальних патріотів, які заявляють: Перемога є лише одна! Це означає, що у них є лише одне уявлення про перемогу, а хто його не поділяє, той не українець. Але такий радикальний патріотизм саме і є причиною того стану розбіжностей, який у нас зараз у суспільстві. Ми ж не працюємо з уявленнями українців ніяк інакше, окрім пропаганди, агресивної цензури (хейтерства) і шельмування та цькування ("шакалячих експресів"). Тому власне влада та патріотичні активісти вважають, що уявлення про перемогу є лише одне – їхнє і воно ж єдине правильне. До цього уявлення також належить і більшовицька стратегія: перетворення війни зовнішньої імперіалістичної на війну внутрішню громадянську. Це власне може статися з нашими радикальними патріотами, які вважають Україну внутрішньо окупованою. Давайте я покажу, як уявлення про перемогу впливають на перемогу. Вам не раз доводилось чути або читати, що заморозка чи примирення це погано для України. Аргумент – Росія в цій паузі перегрупується, доозброїться, домобілізується і вдарить ще сильніше. І жодного разу мені не доводилося почути такого: Україна ще більш домобілізується, доозброїться і вдарить сильніше за Росію. А знаєте чому так? Бо вся уява українців не може такого уявити. Бо не вірять українці, що вони за час паузи можуть краще, ніж Росія, приготуватися до війни. Окрім того, є острах, що якщо ми на час паузи відкриємо кордони, то ще й частина армії втече з країни. Здебільшого побоювання заморозки та такі аргумементи походять саме від радикальних патріотів та від лівих радикалів "щипачів гусей", які таким чином показують, що немає у них віри ні в українців загалом, ні у відкладену перемогу. Тож радикали вірять лише у примусову мобілізацію, а не у перемогу як прояв вільного волевиявлення. Тож саме від такого примусу українці тікають з України – не до Росії, а в інші місця з тезою: чума на обидва ваші доми. Тому питання треба ставити принципово: навіщо нам Україна з примусу, якщо її свободу забирають або росіяни, або вітчизняні радикали? Нічий примус не є кращим для свободи. Зрештою питання, які ми довго ігнорували і які вважали суто теоретичними, постали вже наочно і боляче нас б'ють і знищують: Хто ми такі? І навіщо нам таким різним бути разом? Щоб перемога була одна, потрібно було чути ці питання до війни, узгоджувати відповіді, а потім домовлятися, домовлятися і домовлятися. Але всі хотіли лише домінування, і ніхто домовлятися не бажав. Ще один віруючий недавно заявив про те, що нам потрібно домовитися про уявлення щодо перемоги. Неможливо не домовившись про відповіді на ці принципові питання, окремо домовитись про спільну перемогу. Різні досі неузгоджені відповіді на ці питання породили різні уявлення про перемогу. Тому перемога може бути різною і вона може не відповідати уявленням ані кожного, ані більшості. Ми віримо не в одну перемогу. Ми віримо в різні перемоги. Свобода віри – це найбільш сильна річ, навіть сильніша за свободу волі. Бо віра – це не лише позірна індивідуальна гідність, це також соціальна конкуренція різних вір і гідностей. Неможливо узгодити власну віру з іншими. Віра плекається власним прикладом всупереч узгодженням. https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/65eac50652a26/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/658bed99e25b9/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Wed, 27 Dec 2023 10:25:45 +0200 1. Ми не витримуємо ліберальний шлях в Україні. Не дивлячись на війну, ми досі не воюємо ні за свободу, ні за вольності, ні за волю. Ми воюємо за націю, за своє, за своїх. Ми воюємо шляхом трайбалістської організації підневільних нащадків нації, а не шляхом самоорганізації вільних громадян республіки. 2. Українці помиляються у тому, що вони свобідні чи вільні люди. Вони консервативні, залежні від історії, від мови, від пам'ятників, від ненависті до Росії. Це означає, що українці ресентиментальні, мстиві, їх вабить отаманія більше, ніж республіка. 3. Українці не можуть здійснювати ані мирні, ані військові стратегії, створювані для вільних людей і реалізовувані вільними людьми. Саме за це нам дорікали американські експерти під час контрнаступу влітку 2023 року. 4. Консервативний сценарій дозволяє спасти націю через відмову від модернізації, від ліберальних трендів, від споживацького суспільства, від толерантності і всяких "ЛГБТК+", взявши у Заходу лише культуру відміни, в тому числі шляхом "шакалячих експресів". 5. Ще за підтримки попереднього Президента ми вибрали "Армію, мову і віру". Саме під час війни менше, ніж 20% населення, зуміли нав'язати свій порядок денний решті України. 6. В наших "Майданах" були представлені два тренди: консервативний і модернізаційний. "Майдани" як модернізаційні явища програли, а як консервативні – перемогли, тобто вони не здійснили перетворення напередодні Великої Війни. 7 В українському публічному дискурсі нав'язується думка, що представники ліберального тренду є зрадниками або ворожими агентами, а націонал-патріоти – це єдині герої. 8. Влада через масову мобілізацію зробила ставку на консервативний тренд. Тобто нинішня влада переродилася. Ми не за цей тренд голосували на президентських виборах. Для консервативного тренду нам не потрібно було змінювати Президента. 9. Ми стоїмо перед вибором: нова суспільна угода або націоналістичний примус. Суспільна угода мала би бути переглянута повністю: як угода влади, бізнесу та громадянського суспільства і як угода всередині суспільства. Нова суспільна угода – це не лише вибори, це інша, більш складна робота, для якої у нас сьогодні немає ні сил, ні інтелектуальних ресурсів, ні громадянської згоди. Тому розгортається націоналістичний примус. 10. Ліберальна Україна мертва. Консервативна Україна, навіть якщо зупинить ворога, не виживе в умовах миру, бо всі з ліберальними установками поїдуть з України або опиняться у внутрішній еміграції. Консервативна Україна, як націоналістично-кланово-олігархічно-корупційна і дуже-дуже сімейна, скоцюрбиться до невеликої території. По європейським міркам це буде пристойна територія. Решта України – то буде пустка. Таке завершення війни Росію повністю влаштовує. 11. Коли розгортається консервативний тренд, то еліти не можуть залишитися на узбіччі, і жінки не можуть залишитись на узбіччі. Тобто консервативний тренд дуже жорсткий: якщо олігархи, чиновники та корупціонери визискують довірливих громадян, то вони самі та їх діти мають воювати на війні. Якщо на війні воюють чоловіки, то жінок чайлд-фрі не має бути, вони всі мають народжувати багато дітей і відтворювати демографічний потенціал. Інакше Україну чекає не просто руїна, а пустка. Більшість чоловіків загинуть, а жінки з країни виїдуть. Олігархи виведуть залишок грошей за межі країни, а корупціонери з країни повтікають. 12. В такому вигляді Україна, як консервативна країна, втрачає відмінність від Росії. Україна стає не антиросією, а може бути лише політично проти Росії шляхом безсилої злоби. Тобто ресентимент стане основою нової історії, яка вже буде повністю безперспективною. Таку Україну, якою вона була до війни, в післявоєнних умовах відродити буде неможливо. Тобто те, що можна буде називати Україною після війни, не здатне буде протистояти Росії ні цивілізаційно, ні культурно. Війна зрівнює дві країни і обезсмислює їх подальше існування, але найбільше війна руйнує саме Україну. Досягли свого лише російські імперці та українські націоналісти. Ліберали програли в своїй країні. Сергій Дацюк, Ольга Михайлова, вранішня кава у середу 27.12.2023 https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/658bed99e25b9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/656c260f73ba5/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Sun, 03 Dec 2023 07:54:07 +0200 Якщо ти живеш просто, то будь-яка складна угода для тебе кабальна. У складному світі будь-яка локальна війна є війна глобальна. Нагромадження простих рішень у складному світі веде до краху. Старий світ завжди приречений, бо прах має іти до праху. ˑ Будувати нові світи – це ніби поєднувати римами строфи. Але світи зазвичай невічні і, час від часу, зазнають катастрофи. Якщо ти душею за старий світ, борись за нього до смерті. Особливо, якщо ти тотожний йому, то ви можете бути разом стерті. ˑ Це буде гідна смерть, але не обов'язково як хороброго героя. Колективна пам'ять триває, поки триває колективна параноя. Будь чесним – впливові ідеї не є вічні соціальні активи. І може те, за що ти воював, не матиме ні смислу, ні перспективи. ˑ Якщо ж ти не прив'язаний до старого світу, то можеш його пережити. Світ може бути зруйновано, але ти будеш далі жити, Коли знаєш певні правила катастрофи і здатен прийняти новий заповіт, Особливо, коли будуватимеш для себе новий світ. ˑ Катастрофи на нас надзвичайно рідко падають з неба. Катастрофи частіше виникають там, де якихось ілюзій нам дуже треба, Коли у хаосі змагань простих уявлень реальність стає потворна. Катастрофа – здебільшого не стихійна, а наразі мислетворна. ˑ Ми не любим говорити про катастрофу, бо це завжди боротьба за уми. І коли настає руїна, то це не ми винуваті, а коли катастрофа, то – ми. Тобто катастрофа – це глухий кут старих уявлень, від яких не втекти. Катастрофа – це коли більше не можна іти до жодної старої мети. ˑ Катастрофа гірше смерті, бо смерть це лише інвестиція у наявне. Катастрофа – це коли смерть не має смислу, коли пригнічене уявне. Катастрофа – це коли нема більше ні негативу, ні позитиву. Катастрофа – це коли треба наново творити інакшу перспективу. ˑ Катастрофа постає в нашій уяві, яка більше не рухається у майбутнє. Катастрофічним є теперішнє, де стикаються нездійснене і незабутнє. Катастрофа буває лише світова, і вона перетворює світогляд на руїну. Катастрофа знищує весь світ, а не якусь групу людей чи країну. ˑ Катастрофа – це загибель старого світу, з яким воює новий. Причому новий – просто складніший, а не добрий чи злий. Цю війну не можна виграти, не змінивши себе повсякчас, Бо світи ніколи не воюють самі: війна між світами – всередині нас. ˑ У світобаченнях, де не сумніваються, де про есхатологію не хочуть знати, Де все іде в один бік, де в різноманітність не бажають грати, Де, як не крути, нічого сутнього поперек неможливо утнути, Бувають такі катастрофи, які передбачають, але не можуть відвернути. ˑ Коли станеться катастрофа, вже нічого більше не бійся. І ні на що, крім самого себе, у вмираючому світі не надійся. Не думай про причини катастрофи і не веди про них дебати. Думай не про те, що зникло, а про виникнення чого можна подбати. ˑ Старі цінності перед кінцем світу зрештою були брехнею. Просто ми могли деякий час наостанок втішатися нею. Збери своє найцінніше і залиш у світі, який більше від тебе не залежить. Візьми лише Інакше і те безціне, яке цьому світу не належить. ˑ Уявляй те, що буде, а не повертай те, що було, і не подовжуй те, що є. Дивись не на те, що вмирає, а на те, що народжується і наново постає. Йди з тими, хто іде в незвідане, а не ходить колами тут і тепер. Іди з незнайомими, а не зі своїми чи чужими. Іди з тими, хто ще не вмер. ˑ Залиш мертвим хоронити мерців, живи серед живих, Бо живі живуть серед вільних, тобто не серед затятих, а серед мінливих. Катастрофа триває, поки ми чіпляємось за світ, що вмирає. В Інакшому, що народжується, ніколи ніяких катастроф не буває. ˑ Інакше у невизначеності – ось твій крилатий шлях. Хай навіть спочатку для тебе це буде суцільний жах. Знай, що усе визначене, так чи інакше, назовсім відімре. Візьми за правило невизначеність, бо не ми помрем, а світ помре. ˑ Основне питання – що там нас чекає після катастрофи? Якщо віриш, то згадай, що було у Христа після Голгофи. Катастрофа долається твоїм власним переображенням. І лише творення нового світу дасть тобі нові враження. https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/656c260f73ba5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/65349e52060cc/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Sun, 22 Oct 2023 07:00:18 +0300 ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑМи – це лише наша омріяна Надія, ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑБо все решта – це нездійснені наміри ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑта залишки марних сподівань. ˑ Яких віршів вам ще не вистачає? ˑ Вірші – це не просто опис, розповідь чи лекція. Вірші зовсім не мають дружити з ресентиментом. Вірші – це такого рівня метафорична рефлексія, Яка геть пориває з актуальним моментом. ˑ Вірші не складаються нудною комбінаторикою, Вірші зазвичай спонтанно мисляться у натхненні. Вірші пишуться підсвідомою моторикою. Тоді виходять вірші незвичайні і небуденні. ˑ Вірші, побудовані лише на почуттях, Є посутньо інтелектуальною зрадою. Вірші мають будуватися на передчуттях. Вони мають бути питанням, загадкою, шарадою. ˑ Тож найкращі вірші – не з пам'яті і не з вражень. Найкращі вірші – це наші нездійсненні мрії. Вірші – це здебільшого музика думок, а не набір зображень. Так виникають вірші Віри, вірші Любові і вірші Надії. ˑ Надія ˑ Надійка в дитинстві була дівка справна. Лиш вітер зазвичай гуляв у неї в голові. Мати Софія не такою була спрадавна, Тож не в маму вона, і це у неї не в крові. ˑ Надійка зростала, гралась, не журилась, Але повсякчас без умислу не діяла. Хоч швидко дозрівала і не барилась, Уже тоді Надійка багато кого обНадіяла. ˑ Юнаки табунами за Надійкою тинялися, А вона з ними гралась, сміялась з них і кидала. Тих, хто на узбіччі її уваги опинялися, Вона доволі швидко назавжди забувала. ˑ І коли Надія стала вже зовсім доросла, Користувалась своєю звабливою вдачею, Бо була приваблива, струнка, росла, Хоч і лишилась такою ж примхливою і ледачою. ˑ Тож Надія – особа дуже легковажна, Бо зазвичай живе, з ким хоче. Вона – не ляклива, не відважна, Просто усім, хто її хоче, голову мороче. ˑ Вона любить здебільшого молодих І оминає старих та досвідчених. Вона, як правило, б'є під дих тих, Хто повсякчас відданий відчаю. ˑ Але найбільше серед інших потерпають ті, Хто зневірився, коли Надія пішла. Вони скніють у невизначеності на самоті, Бо навіть не знають, кого Надія знайшла. ˑ Найбільше Надія любить мрію, що завжди живе сама. Якщо ти не ідеш до мрії, то і Надія іде від тебе. Не шукай Надію без мрії там, де її нема, Не надійся ні на кого, крім самого себе. ˑ Кожен раз, коли Надія йде, не варто злитися, Бо вона так чи інакше знову береться за своє - Від кожного духом слабкого прагне звільнитися. Тож приймати її треба такою, якою вона чи її єство є. ˑ Надія завжди іде до тих, хто їй вірить, Не дивлячись на її мінливість та хтивість. У більш вірних її подруг Любові та Віри Менша перебірливість та зрадливість. ˑ Легше знайти популярних Любов та Віру. Важче знайти норовливу Надію. Але саме Надія породжує нову миру міру, Його смисл, перспективу та мрію. ˑ Важко без Надії ворога бити. Важко без Надії зробити щось путнє. Важко без Надії вірити і любити. Хто відданий Надії, плекає Надійне майбутнє. ˑ Радуйтесь ті, з ким наразі Надія живе, Бо буде і Любов, і Віра, лише прагни і жди. І з Надією усе навіть згасле оживе. Але Надія – це щоразу не назавжди. ˑ Коли втратиш Надію, не сумуй і її не зрікайся, Шукай її знову, бо сама вона не прийде. І в безНадії не бідкайся і не лякайся, Бо хто не зрікся Надії, рано чи пізно її знайде. https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/65349e52060cc/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/651149e0cbe3f/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Mon, 25 Sep 2023 11:50:40 +0300 Відгук на статтю Жижека "Діалектика темного просвітництва". Оригінал тут. Жижек говорить з позиції спостерігача чи інтерпретатора про світ, у якому нема і до кінця глобальної катастрофи не буде мислення. Популярні філософи помруть у глобальній катастрофі одними з перших, тож не дивно, що вони хочуть встигнути про це розказати. Жижек навіть не помічає, що критикована ним культура відміни-скасування вже давно проникла у філософію, і насьогодні це все, що може сказати нам філософія. Ось його формулювання філософської культури глобальної відміни: "...Єдиний морально-політичний імператив є негативним: безліч поточних проблем ясно дає зрозуміти, що все більше не може тривати так, як зараз." Тобто Жижек проголошує те саме, що позірно, тобто нібито критикує. Якщо "все більше не може тривати так, як зараз", то глобальна ядерна катастрофа – це один зі способів, щоб все більше не тривало так, як зараз. Я навіть не пригадую більш ганебної смерті філософії, бо навіть у Гегеля чи у "параді смертей" постмодернізму якось було пристойніше. Філософський акселераціонізм опиняється там же, де і спекулятивна філософія – у глобальній жопі немислення. За що ж бере відповідальність сучасна філософія – не в соціальному і навіть не в екзистенційно-онтологічному плані, а в плані транзитології мислячих істот, як сингулярному так і можливо несингулярному? Поки що нема відповіді. Саме тому доводиться шукати відповіді поза філософією – у чистому мислительстві чи в софістиці. У глобальній катастрофі виживе лише мислення. Тобто виживуть лише змушені мислити, які стануть навіть не людством, а просто мислячими істотами планети Земля. При цьому нації, імперії та будь-які партикулярні спільноти приречені на знищення. Виживе також штучний інтелект, якщо встигне стати причетним мисленню, а відтак здатен буде до самовідтворення без людей. Цікаво, що бездумні люди навіть не помітять своєї смерті. Бездумні ніколи не помічають своєї смерті. Глобальна катастрофа – це як "смерть" у постмодернізмі. Філософія теж не помітить своєї смерті, бо це для неї буде вища акселераційна мудрість. Як дивно зійшлися думки обох сторін сьогоднішнього глобального протистояння. "Ніщо" Дугіна, яке належить втілити росії, і акселераційна глобальна катастрофа, яку одночасно втілює Захід у Жижека, при всій наративній відмінності – тотожні. Готові до смерті не гідні жити. Не здатні мислити про життя істот – людей і нелюдей, – не гідні мислити взагалі. https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/651149e0cbe3f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/64f5586339095/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Mon, 04 Sep 2023 07:09:07 +0300 ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑЗ країною песимістична картина, ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑБо потрапила в подвійну кабалу вона: ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑНемовби зраджена Катерина ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑІ водночас Галя балувана... ˑ Коли стихають слова і тривають Жнива, Коли у визвольних змаганнях завмирає мислення, Коли душа від усього цього стає ледь жива, Це – всього лише виснаження. ˑ Це позбавлення сенсу всього звичного, що було. Це коли нікуди не ведуть старі мотиви. Це перетворення руху за інерцією минулого на зло. Це втрата майбутнього орієнтирів та перспективи. ˑ Це коли вже не можеш більше бігти, іти, повзти. Треба якось рухатись, але немає вже початкового драйву, Немає сил, та й фортуна стомилася нас на собі везти І намагається скинути з себе байдужу до неї вагу зайву. ˑ Треба якось спинитися, відволіктися, перекантуватися у глуші, Але ми думаєм, що ось ще трошки, ще один ривок. Воля завжди обмежена потягами душі. Воля без мислення не сприймає своєї слабкості вирок. ˑ Нам немає сенсу теж виснаженому ворогу здаватися. Та й нікому не хочеться відступати. Отже потрібно знову до наступу братися І через виснаження переступати. ˑ Виснаження не збувається фізичним перепочинком. Виснаження не долається сміливістю чи відвагою. Виснаження не пробивається героїчним вчинком. Виснаження переживається лише свіжою наснагою. ˑ Наснага – це таке натхнення душі, Яка відродилася як жива і спрагла. Натхнення приходить у пустоті, в тиші, Де життя буяє, а не смерть нагла. ˑ Душа, що ходить по колу пам'яті циклічно, Не бачить виходу і не творить добро та красу уявою. Вона не оживає у цьому сум'ятті трагічно І вважає у ньому себе зайвою. ˑ Душа, яка чує лише старі мелодії, Не може грати якусь інакшу гармонію. Хай навіть люди з таким душами – добродії, Вони отримують лише долі іронію. ˑ Тож чи можна змінитися у війні так, щоб пережити виснаження? Як оновитися, якщо ми ніби стійкі, але дедалі слабші? Щоб відродитися, щоб уникнути винищення, Треба не чіплятися за те, що є, а творити інакше на марші. https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/64f5586339095/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/64e5ea0f769d6/ ukrpravda@gmail.com (Сергій Дацюк) Wed, 23 Aug 2023 14:14:23 +0300 Війна – це час переосмислювати власну державну незалежність, самостійність та свободу, особливо на 32-му році незалежності України. Нижче пропонуються дуже суб'єктивні роздуми про свободу в Україні. Рефлексія авторства. Раб не може писати про свободу. Писати про свободу може той, хто її шукає і постійно намагається відстояти і розширити. Тобто писати про свободу можна лишень будучи внутрішньо вільним і намагаючись бути вільним в соціальності, опираючись при цьому багатьом спробам цієї соціальності тебе закабалити. Разом з тим, я не зміг уникнути досади і розчарування відносно українців за весь період незалежності України. Чим більше свободи ти прагнеш, тим більш критичний ти до себе та до всіх оточуючих в цій справі. Водночас у мене немає жодного ресентименту з цього приводу, бо я, як і 32 роки раніше, вірю в те, що Україна та українці стануть і стають свобідними. За що ми воюємо? За що ми воюємо? Ми воюємо дзеркально ворогу? Тобто якщо ворог воює за денацифікацію і демілітаризацію України, тоді українці воюють за мілітаризацію, тобто отримання достатньо західної зброї і створення своєї військової промисловості, і за нацифікацію, тобто радикальну мовну українізацію, жорстке витіснення російсько-радянської культури з України та відміну російської культури у світі? Чи так це? Чи є цілі України у війні дзеркальними до цілей росії? Якщо Україна є дзеркало росії у війні, то яка тоді у неї моральна, смислова, перспективна чи навіть трансцендентна перевага? І взагалі, чи можна перемогти своє відображення у дзеркалі? Припустимо, ми воюємо за незалежність. За незалежність взагалі чи за незалежність від росії? Якщо ми міняємо залежність від росії на залежність від ЄС та НАТО, то тоді вся попередня незалежність – це лукава ідея. Ми воюємо за якусь частину території і за якийсь час: минуле, теперішнє, майбутнє? Війна завжди спрощує все до частин території та до якось з лінійних часів. Щоб поєднати території та часи, потрібен інтелект, а не війна. Або ж інтелектуальна війна, але не така, яка триває зараз. Кожен раз в минулому, міняючи залежність від зовнішніх геополітичних центрів сили, українці думали, що вчиняють краще. Думка піти під руку московського царя здавалася свого часу раціональною, бо – одна віра, близькі мови, близькі культури. Може ми воюємо за своє: нація, культура, мова, колективна пам'ять? Чи ми воюємо за інакше: цивілізація, республіка, договірна спільність, інавації та інновації? Війни за своє програшні, бо своє – категорія відносна. Своє – це лише те, що ти спроможний освоїти. Якщо воно стало своїм без зусиль і не було освоєно, то неможливо перед лицем смерті довести самому собі, що за це треба померти. Формально своє, в яке не були вкладені зусилля розуму, душі і серця, не буде достатнім мотивом для смертельної війни. В глибині душі ми завжди знаємо, що є своїм, тобто свого розуму, душі і серця. І якщо навіть тисячу разів сказати про неосвоєне, що воно є своє, душа знатиме, що це брехня, що вона до цього не приклалася, і тіло вмирати за це не поведе. Може ми воюємо за ресентимент, за помсту? Може ми воюємо за визнання ворогом провини, покарання, відплату, репарації, компенсації? Зараз після півтора року повномасштабної війни навіть найбільш вірним націонал-патріотам зрозуміло, що наша незалежність – це товар на ринку залежності: або росія, або Захід, або Китай. Незалежна Україна – хороша мрія, але на практиці – це ілюзія. Прагнути незалежності без самостійності – це значить міняти одну залежність на іншу: залежність від Росії – на залежність від Заходу. То за що ми воюємо: за безпечну і по суті рабську незалежність чи небезпечну свобідну самостійність? Чи може все-таки ми воюємо за свободу? У нинішній війні гине ілюзія несамостійної рабської незалежності. У цій війні народжується можливість небезпечної відповідальної самодіяльності чи навіть самостійності або свободи. Короткий суб'єктивний виклад історії незалежності України з 1991 року Спочатку ми відмовились від ядерної зброї і в Декларації суверенітету заявили, що основа нашого суверенітету – нейтральність, неучасть у військових блоках та неядерність. Потім на основі цього уклали Договір з росією, де закріпили норму "не чинити дій проти інтересів один одного". А потім після Помаранчевої революції 2003-2004 років радикально змінили курс – на вступ до ЄС та НАТО, потім цю орієнтацію після революції Гідності 2013-2014 року внесли в Конституцію, що суперечило Декларації, на яку Конституція посилається. І коли росія сказала нам, що це суперечить нашому Договору з нею, ми робили вигляд, що "я не я і хата не моя". Замість того, щоб захистити військовою потугою зміну свого вільного вибору, ми почали боротися за правильну мову, правильну культуру, правильну колективну пам'ять. Більше того, коли росія розпочала війну за Крим і Донбас, ми замість того, щоб нарешті відродити військову промисловість, знищили залишки танкобудування, суднобудування, ракетобудування, зруйнували літакобудування, закрили очі на знищення агентами росії складів з боєприпасами. Ми воювали не дуже активно, стали намагатися торгувати суверенітетом дипломатичним чином і захотіли пропетляти, щоб вступити у ЄС та у НАТО. Коли зрештою це не вдалося, і росія вдарила на випередження, ми почали вимагати від Заходу зброю, посилаючись на нікчемний Будапештський меморандум. В жоден момент короткої історії незалежності України ми не прагнули свободи і самостійності – ми лише шукали нового захисту, нового способу перекласти відповідальність на когось. Історія української незалежності – це історія безсоромної зради самих себе, історія архаїзації, історія рабства, історія ресентименту, історія відчаю та розпачу, історія невідворотності війни з росією. Суб'єктивний погляд на нашу національну ідею в контексті історії незалежності Найголовніше в цій короткій історії незалежності – ми не взяли на себе відповідальність за незалежність, бо в усьому у нас винна росія. Два Майдани – неуспішні спроби взяти відповідальність лише за внутрішні конфлікти, але не за відносини з зовнішнім світом, і зокрема з росією. Нас як геополітичного суб'єкта в нашій історії незалежності не було. Ми вважаємо, що не винуваті. Народжений повзати літати не хоче. Якби лише не міг, але хотів, то рано чи пізно зміг би. Але не хоче. Нам не треба повносправної свободи, ми – раби нації, раби держави, раби олігархату. Всю техніку і радянські технології ми проїли, бо все радянське не любимо. Ми тут в Україні готові вирощувати рапс, соняшники, бурячки і зернові. Усіх інтелектуалів, професіоналів, талановитих і здібних ми будемо ненавидіти, бо вони є культурно підозрілі, іншомовні, чужі. Наша незалежність по-простому – це право на ненависть та помсту чужим. Усю власність нехай беруть олігархи, а всю владу – політики, бо ми в цьому нічого не тямимо. А як раптом – війна, то Захід дасть нам зброю і гроші, бо у Заходу є цінності. Усі західні гроші ми розкрадемо, бо сильна нація лише тоді, коли сильне обійстя, багата сім'я. Воювати будем не за свободу, а за нових господарів – ЄС і НАТО, які прийдуть і порядок наведуть, покарають олігархів та злодіїв. Похід України в ЄС та НАТО – це таке саме небажання бути свобідними та самостійними, як похід під руку московського царя за часів Богдана Хмельницького. Для всіх критично мислячих створимо ритуал публічного самолюбування, і якщо хто на заклик "Слава Україні!" не відповість "Героям слава!", то будем його підозрювати, ненавидити і шельмувати. Я от думаю, може на заклик "Слава Україні!" почати відповідати "Слава вільним українцям!" чи "Слава самостійній Україні". Славити мертвих героїв звичайно треба. Але найбільш важливо згадувати тих живих, хто готовий жити і відстоювати свободу, а не лише готовий померти за свободу. Ті, хто втекли з України, бо не можуть далі так жити, і ті, хто померли, бо не можуть далі так жити, дуже подібні – подумайте над цим, якщо можете думати, а не лише ненавидіти усіх, хто не такий, як ви, і усе, що не розумієте. Чому Україна так і не стала самостійною в умовах незалежності? Незалежність в розумінні українців – це всього лишень незалежність від росії. В ідеї незалежності українців зовсім відсутнє уявлення, що незалежність – це загальна якість, тобто незалежність України – це не лише від росії, але і від Заходу, від ЄС, від США, від Китаю, від МВФ, від НАТО, від тотальності олігархії та державного диктату, від нації як єдиного способу усуспільнення, від споживацтва, від цифрового контролю і т.д. Незалежність – це "свобода від". Осмислення "свободи для" в Україні так і не відбулося. І не тому, що ніхто нічого не пропонував. Пропонували – і стратегування, і цивілізаційні засади, і інаваційну Конституцію, і екопросторове партнерство, і космічну експансію і багато чого іншого. Але перемогла установка "Захід прийде, порядок наведе". Навіть зараз при спробі лише заговорити про відповідальність українців за війну, більшість прямо кажуть – ми несуб'єктні і несамостійні, тому жодної відповідальності за нашу війну не несемо. Відповідальність ми інтерпретуємо лише як провину і одразу ж перекладаємо на когось. Уявлення, що є відповідальність поза комплексом провини, нам не властива. Весь час незалежності Україна не могла відважитись на самостійність – постійно вагалася і мов п'яний хиталася, куди ж його податися. За часів незалежності підкуп українських еліт йшов з двох боків – з боку росії та з боку Заходу (ЄС та США). Але Захід робив це легально, через гранти, кредити, освіту та технології, до то ж пропонував ще і позитивні смисли та перспективи. В той час як росія підкуповувала українські еліти через корупцію в бізнесі енергоносіїв та тіньові торгові угоди і при цьому пропонувала дуже сумнівний "русский мир", застарілі освіту та технології, що не мало жодної привабливості, бо все то було для нас знайоме і відразливе. Оскільки в традиції українців обирати лише чужі смисли та перспективи, а власних інтелектуалів підозрювати, шельмувати та ненавидіти, то мова йшла лише про вибір з двох альтернативних чужих світів – який з них назвати своїм. Зрештою ми спромоглися своїм назвати Захід, але в своїй корисливій уяві не як західну цивілізацію, а як доброчинних партнерів, які допоможуть у війні і яких можна доїти після війни. Самостійність українців здебільшого дуже проста, поверхнева, прагматична. Самостійність, яка сягає глибини, безмежної ширини і має найбільш можливий масштаб, українцям не властива. Архаїчне українство – завжди вторинне, мале, приземлене, тому несамостійне. Націонал-патріотична пропаганда сьогодні майже нічим не відрізняється від радянської. В ній – якщо воля, то до життя чи до практичних корисних дій. Якщо вольності, то в дуже авторитарному суспільстві, яке нагорі має Бога та націю. Мислення заборонене пророками, уява скута прагматикою, віра поневіряється в лещатах традиції, патія згорнута до очевидного. Самостійність українства – не так, що ми одні у цілому світі, і цей світ ми зробимо своїм, а "наша хата скраю з садком вишневим коло хати". Оце і увесь український світ. Допоки в Україні домінує архаїчне українство "за своє", нам не бачити українства "за волю і вольності", не кажучи вже про свободу. Чи прийшов час українцям декларувати свободу? На "Хвилі" Олекса Крижаний написав статтю про необхідність нової Декларації суверенітету України "Декларація свободи". Я щиро думаю, що ще не настав час декларувати нашу свободу, бо війна показала, що свобода – це найперше, що українці зраджують у важкі часи. Більшість українців воюють за своє та за своїх. А хто ж воює за свободу? Неприємна правда, що за свободу у війні росії з Україною найбільше воюють російськомовні українці, бо саме вони – за те, щоб вільно вибирати мову, культуру, колективну пам'ять. Поки українці воюють здебільшого "за своє", вони не воюють "за свободу", і вони не можуть її декларувати. Свобода – не своя, вона всіхня. Свобода – це "за нашу і вашу свободу", а не за свою. Але якщо ми все-таки відчуваємо належність до західної цивілізації, то ми маємо осмислити саме свободу – її засади, смисли, перспективи та причини уникнення. Що таке свобода? Сама по собі свобода не є ні смисл, ні мета, ні гідність. Свобода суть лише умова цього всього. Але без цієї умови всього цього нема – ні гідної перспективи, ні позитивного смислу, ні масштабної мети. Свобода – неабсолютний принцип, тому що абсолютно свобідно можна вибрати рабство. Саме тому ми доволі часто стикаємось з рабами нації, рабами класу, рабами гендеру, рабами раси, рабами віку, для яких їх рабство і є прєдєльною гідністю. Свобідна гідність або гідна свобода є нерозривною парою, де вільне уявлення про гідність не зводиться до соціального абсолюту. Відтак, усі гідності, навіть гідність людини чи гідність людства, переважаються гідністю істоти, як такої яка сприймає трансцендентний Поклик. Свобода завжди визначена і соціальна, а от гідність може бути і трансцендентна, хоча у відношенні до соціального скоріше трансцендентальна. Свобода важлива тому, що через соціальну множинність і різноманітність гідності вона суть шлях з соціальності до спонтанної трансцендентності Поклику. Трансцендентна гідність виникає через усамістнення та істотування, де самість постає множинно через самостійність, самоактивність і навіть через подолання самої самості – в несамостній істотності. Жоден соціальний груповий егоїзм не сягає ні усамістнення, ні істотування. І на істотні питання "Навіщо?", "За що?" соціальний егоїзм відповідей не дає, окрім як – "за своє". Відповідь же трансцендентної гідності – "за інакше". Відповідь свобідної гідності – "за соціальне право на інакше". Втеча від свободи – це прояв обмеженої соціальністю гідності. Адже свобода – лишень можливість виходу за межі соціальності. Імперія та нація – просто різні обмеження і різна несвобода. Хочемо в Європу – станьмо Європою самостійно. Хочемо в НАТО – станьмо сильними самостійно. Ключове тут – станьмо самостійними. Але ми не хочемо самостійності. Ми хочемо незалежності за чужий кошт. Свобода трансцендентна та соціальна Свобода суть устремління істоти за будь-які межі і прєдєли. Повносправна свобода не має класифікацій. І всі розрізнення свободи – це способи її нормативного обмеження. Водночас свобода – не сваволя, тобто не своя воля, бо це також багато чого, окрім волі. Розрізнення на свободу волі індивіда, суспільну свободу, духовну свободу – це розрізнення за способами контролю суспільства, а не за суттю чи змістом свободи, яка являється в орієнтаціях на соціальність і за межі соціального. Свобода в соціальності проявляється як проекція, але являється істотно на шляху до трансцендентного, божественного, Поклику, Інакшого. Приземлене в орієнтації на соціальне завжди закріпачене, рабське, ресентиментальне. Приземлене між людськими істотами завжди дурне, потворне і зле, причому без будь-якої рефлексії та ще й з самовиправданням: природне не є потворне. Лише в трансцендентній орієнтації ми можем розрізняти красиве і потворне. В чисто соціальній орієнтації все природнє – красиве, навіть смерть і муки. Перебування самості, душі чи Атмана істоти не має смерті, бо перебування – не життя. Але життя лише тоді стає повноцінним, свобідним, перетворюваним і переображуваним, коли орієнтується за свої імманентні межі. З соціальної точки зору, свобода не може бути одноманітною, в єдності, одномовності, однокультурності, соціальній мономодельності. Свобода буває лише в різноманітній множинності, договірній спільності, багатомовності, мультикультурності, полімодельності. Свобода – це не те просте, що ми за нею повсякчас бачимо. Свобода є завжди визначена і соціальна за своїм проявом, але в чому суть свободи? Суть свободи у доступі вільного суспільства до трансцендентного та загалом інакшого через деяких індивідів, які на собі втілюють множинну та різну свободу: спонтанне мислення, необумовлена воля, віра широкого горизонту, протуберативна патія, несподівана інтуїція, відв'язна уява, невловиме прозріння суті, невизначеність і недіяння, шукане і несподіване просвітлення, служіння і навіть життєве спрощення, але так, що ніщто з цього не упосліджується, має місце, творить відношення. Соціальна свобода – це свобода в тому числі виходити за межі соціальності. Соціалізація свободи – це занепокоєння гідністю та активністю свободи, а також легітимація її агентів у суспільстві прийняття усіх позаправових ризиків, що з цим пов'язані. Соціальна парадоксальність свободи Парадоксальність свободи у тому, що вільні індивіди прагнуть до спільного чи навіть солідарного захисту своїх і чужих свобод, а фанатично віддані ідеї, релігії чи ресентименту індивіди не просто не бажають свободи і забирають її у тих, хто воює поряд, але і не прагнуть свободи для тих, з ким воюють. Поневолення ворога несе неволю і тому, хто поневолює. Де свобода ініціативи солдата, командира середньої ланки, де добровільне взяття на себе відповідальності за спільне, там перемога. Де домінує груповий примус до війни за своє, де мотивація ненависті і помсти переважає холодну лють та стратегічний розрахунок, де фронт не довіряє тилу, а тил не підтримує фронт, там поразка. Свобода вільних завжди перемагає рабів нації-імперії-держави. Гуманітарна і мовно-культурна неволя завжди втрачає інженерію, технології та інтелект. Страх смерті породжує гуртування. Нездатність гуртування спільності через мислення веде до гуртування тваринної свійності. Причому свійність веде до страху повноцінного життя як страху інакших, чужих. Інші – це пекло (Сартр), інакші – свобода. Єдність у страху життя узагальнюється в надцінну ідею окремішності: роду-клану, групи, нації, класу, раси, гендеру і т.д. Єдність у окремішності дозволяє подолати страх смерті, але не страх життя. Окремішність породжує гнів до чужих. Повторюваний як окремі спалахи гнів узагальнюється в ненависть, до якої підшукується об'єкт, предмет чи суб'єкт. Тут можна згадати афоризм Майстера Йоди: "Страх народжує гнів; гнів породжує ненависть; ненависть – запорука страждань." Приступи страху живлять неконтррльовані спалахи гніву, які живлять раціоналізовану через окремішню єдність ненависть. Так виникає ресентиментальний комплекс: плач, прокляття, підозра, заздрість, ревнощі, злоба, злопам'ятність, зловтіха, ненависть, помста. Вихід з ресентименту – через подолання страху повноцінного життя. Лють контрольована, благородна, є подоланням усіх страхів через осмислення та рефлексію і зживання її позитивними смислами та перспективами. Втеча від свободи Втеча від свободи Фромма має бути переосмислена. Невпевненість, тривога, відчуженість, яку Фромм розглядає як основу втечі від свободи, має бути узагальнена як страх повноцінного життя, страх множинної різноманітності, страх інакшого. Істота діє між біологічними причинами за Фрейдом, соціальними причинами за Марксом і трасцендентними устремліннями. Лише трансцендентальність істоти, тобто поєднання іманентного біо-соціального та трансцентного, дозволяє долати усі страхи. Трансцендентальність – це сукупний виклик для мислення, волі, віри, патії, інтуїції, уяви, який приймають далеко не всі. Більшість прагнуть соціальної єдності роду-клану, групи, нації, класу, раси, гендеру і т.д. для подолання страху смерті, але при цьому не долають страх повноцінного трансцендентального життя. Прийняття сукупного трансцендентального виклику істотою власне і є орієнтацією свободи, що породжує цікавість, пошук, дослідження, творчість, винахідництво, зміни як перетворення і переображення. Втікачі від свободи – шукають захисту (рабства) у окремішностях і для виправдання втечі слугують державам, олігархам, корпораціям, церквам, партіям і т.д. Військові, медики, поліцейські, пожежники і навіть матері, які народили багато дітей, можуть стати героями. Подолання страху смерті чи самої смерті – це героїзм. "Це найбільша слава для кожного народу, коли на таблиці його героїв записано якнайбільше імен. А все ж треба пильнувати, щоби не було їх надто багато в порівнянні з наслідками їхньої геройської праці, в порівнянні зі здобутками цілого народу". Коновалець Є. "Причинки до історії української революції". Героїзм почесний, але це ще не благородство. Благородство прагне творчості в усьому, спонтанності, краси, істотного добра, прозріння суті, допускає і шукає інакше. Окремішня єдність користі бажає незмінного, свійного, архаїчного, героїчного, не просто любить лише своє, а й ненавидить чуже. Страх трансцендентного та інакшого – ось причина втечі від свободи. Уникнення блага задля користі, уникнення складно-договірної спільності задля очевидної єдності – ось внутрішня мотивація цієї втечі. Страх трансцендентного та інакшого – це страх змін, уявно-мислительно-етико-естетичний комплекс меншовартості. Це скута уява, занормовано-спрощене мислення, нетрансцендентний ригідно-конформістський етос, архаїчно-потворне-що-нав'язується-як-прекрасне. Тут не лише інакше, але і просто незвичне таврується як підозріле, чуже і неприйнятне. Комунікативний габітус свійності – дискомунікація (срач). У срачі спливає лише хамське та потворне, там не немає свободи. Деякі аспекти українського розуміння свободи Є принципова відмінність між свободою та волею в українській культурі. Воля (воління) суть індивідуальний, активний, здебільшого невизначений і тому часто необумовлений прояв наміру, який ототожнюється з волею (синонімом свободи) як можливостями активності воління всередині такого наміру. Воля як воління і як свобода в українській мові збігаються за звучанням в слові "воля". В цьому є переваги – відсутність дистанції між волінням та можливостями. Але є також і недоліки, бо це дозволяє недооцінювати свободу мислення, волі (воління), віри, патії, інтуїції, уяви і т.д. Вольності – це суть прецедентні активності прояву різних воль, які можуть мати соціальні обмеження через заборону та дозволи. На відміну від волі свобода – це визначене середовище різноманітно-множинних можливостей, які ще не означають активність волі у спрямуванні на те, щоб бути свобідним, бо можна абсолютно свобідно вибрати і знову раз по раз вибирати рабство. Відтак в західній традиції доводилось завжди додавати, що свобода поєднується з занепокоєнням про свободу (К'єркегор) чи свобода – це усвідомлена необхідність бути свобідним (Гегель). Воля здебільшого сильна, довга, одноманітна, тому і неповоротка. Воля без мислення може добре триматися доволі простими засобами, серед яких ресентимент злопам'ятності, помсти, зловтіхи і ненависті – найбільш частий і масовий. Воля в союзі з мисленням так само сильна, але гнучка і відносно коротка. Воля в союзі з мисленням і вірою стає сильною, гнучкою і довгою. А якщо до цього долається ще і патія з інтуїцією та уявою, то воля стає різноманітною, творчою та перспективною. Тут мова важлива. Більшість свобод самоактивні та самодіяльні. Невизначеність і недіяння самовстановлені та несамостійні на шляху. Служіння – самостійне, а спрощення – самообмежене. Чи була усвідомлена свобода в минулому України як важлива якість, як благо? Чи було українське козацтво – прикладом свободи, волі та вольностей? Це дуже непросте філософське питання, особливо в контексті того, як козаки втратили свою позірну свободу. Чи взагалі мілітарна організація козацтва може слугувати прикладом свободи цивілізаційного масштабу? Бо для авторитарної націоналістичної ідеї організації козацтва досить. А от для цивілізаційної свободи козацтво – це щось дуже спрощене і неповноцінне. Свобода в Україні – це щось своє, як от своя воля, свої вольності. Українці не можуть узагальнювати свою свободу на весь світ. В уяві українців – ворог заслуговує помсти, покарання і знищення, але не свободи. Україна і українці ніколи не просували архетип свободи (волі і вольностей) для всієї планети. Що такого є в архетипі українців, що заганяє їх в ресентимент, забирає волю, змушує тікати від свободи? Я довго думав над цим. Зрештою, мені здається, що наш дар і наша перевага – це і є наше прокляття. Архетип свободи українця – це "земля і воля": приземлене мислення, уява, яка не літає, заземлена воля, з землі виросла віра, закопана в землю патія, навколоземельна інтуїція, стихійна земляна краса і абсолютна неспроможність до змін, уникнення інакшого, безсмисленість і безперспективність всякого істотного. Земля зрештою ніколи не творила свободу, лише кріпацтво. Лише неземне у сполуці з земним може принести свободу, у тому числі і для землі. Вірш Михайла Петренка "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю" зі словами "Чому мені, боже, ти крила не дав?" – архетипічний для України. Ліна Костенко у вірші "Крила" ще більш радикалізувала питання. "А як же людина? А що ж людина? Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має! Одна справа – не літати, бо крил нема, а інша справа – не літати, хоч крила є. Оце – справді архетипічна фундаментальна проблема українства: "жити на землі, мати крила, і не літати". Насправді цей принцип для українців має звучати так "Сама земля – це лиш неволя, бо воля земного – у неземному". Неможна відмовлятися від дару землі, але потрібно віднайти інші неземні дари, бо зрештою навіть землю земним не зберегти. Міжнародні кампанії зневолення і позбавлення політичної, економічної, соціальної, культурної та цифрової і навіть віртуальної свободи теж доклалися до поневолення українців. Примус до уявлення про безпеку, інфодемії, наприклад, інфодемія тероризму, інфодемія Коронавірус-2019, радикальні рухи громадського активізму, наприклад, радикальної українізації і т.д. – все це лише підтримувало заземлену волю українства. Культура української свободи Українська поезія про свободу надзвичайно бідна. Можна сказати, що її майже нема. Тут лише Григорій Сковорода ставить питання "Що є свобода? Добро в ній якеє?", та й то ціннісно-функціональним чином. De Libertate Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото. О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане-герою! Це традиційне для України уявлення про свободу. Воно недодумане. Але тут є напрямок думки, який можна додумати. Свобода – не користь, а благо. Благо зрозуміле і доступне лише благородним, бо вимагає компетентності – "якби в дурні мені не пошитись". Благородні бувають не завжди, а як бувають, то їх меншість. Більшість – завжди неблагородна, тому свободи не розуміє, не має, не прагне. Прагнути свободи може меншість, яка веде війну за свободу. Але у війні за свободу її отримують благородні, які не лише знають її ціну, готові її заплатити і готові, щонайважливіше, витребувати після війни завойовану свободу. В українській культурі частіше все-таки говорилося про волю, а не про свободу. Свобода суть концепція філософська, яка вноситься в суспільну думку через традицію політичних рухів Заходу. В Україні, на відміну від Заходу, найбільш поширений контекст політичного емансипаційного руху – воля (як свобода і власне вольова активність використання свободи) і вольності (як напрямки свобідного воління) Шевченко, 1858 "...Не жди сподіваної волі - Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога До суду Божого страшного!..." "Земля і воля" 1862-1864 – таємне революційне товариство інтелігенції), 1876-1879 – таємна організація народників. Воля, а не свобода, важлива, коли ми справді говоримо про українські традиції. Революціонізація свободи Франко майже зазнала не собі впливу європейських уявлень того часу. Хоч основні маркери Франко вказує – "дух, наука, думка, воля", але це все еклектика з ресентиментальним відтінком. Франко, 1880 Вічний революціонер - Дух, наука, думка, воля - Не уступить пітьмі поля, Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день? Проза українська просто надзвичайно ресентиментальна. Панас Мирний у творі "Хіба ревуть воли як ясла повні?" зображує якраз повстання заземленої волі. Спроба Валер'яна Підмогильного в романі "Місто" перенести питання свободи у місто теж відбувається на межі культур села та міста. Радянська доба в Україні не принесла ніякого руху в розумінні свободи – або ідеологізовані соціалістичні контексти, або націоналістичний ресентимент. Твори ЗНО за 2022 рік показують повний провал шкільної освіти в справі творчості про свободу. Оскіьки твори з соціалістичним пролетарським контекстом виключені з шкільної програми, ресентимент шкільної української прози просто зашкалює. З такою шкільною освітою в Україні ніколи не буде свободи, буде лиш ресентимент. Спроба політизувати ідею свободи Всеукраїнським об'єднанням "Свобода" мала погані наслідки. Ця політична сила не спричинилася ані до осмислення свободи, ані до аналізу її стану в Україні. Чи входить свобода в контекст української національної ідеї? Дуже неприємне запитання для усіх українців. Згадки про "свободу" немає в "Десяти заповідях УНП" Міхновського 1903 року, в "Декалозі ОУН" 1929 року, в "Націократії" Сціборського 1935 року, в молитві українського націоналіста 1936 року (де однак є згадка про "гартування волі" в ресентиментальному контексті "помсти за неволю"). Чи входить "свобода" в контекст дискусій української еліти, в контекст публічної політики? Надзвичайно рідко і у викривлених розуміннях. Ми навіть іноді вважаємо, що в Україні свободи більше, ніж будь-де в світі. Але це – ілюзія, або відверта брехня. Свобода – це не національна єдність, не держава, не олігархія, не корупція. Свобода – це складний договірний і динамічно передоговірний світ республіканізму, але ніяк не демократії і не націоналізму. Свобода – не про єдність, а про договірну спільність. В перші місяці війни мережева українська свобода справді дозволила оборонити Київ та Харків. Але далі ми знову перейшли до війни в умовах державно-корупційної неволі. Щоб бути дійсною, свобода має бути активною та солідарно-договірною. Суспільство, де панують олігархи, держава, корпорація націоналістів, не може бути свобідним. Свободи стало більше чи менше? Чи більше стало свободи під час незалежності України? Економічної свободи стало більше в 90-ті роки, але олігархи та корумповані чиновники зменшили її майже до рівня "трохи більше, ніж в СРСР". Соціальна свобода класового суспільства – так само нікчемна, як свобода національного, расового, гендерного чи ейджистського суспільств. В порівнянні незалежної України та СРСР все дуже суперечливо. Свобода пересування, інформування, соціалізації та усуспільнення, доступу до соціальних можливостей збільшувалася неусвідомлено, здебільшого завдяки технологіям. Соціальне забезпечення в СРСР було більше, ніж в незалежній Україні. Соціальні можливості збільшилися за рахунок нових технологічних та запозичених з Заходу гуманітарних можливостей, але не дякуючи незалежній Україні. Чи більше стало гуманітарної, культурної свободи і окремо мовної свободи? Свобода слова однозначно збільшилася, але технологічно, а не дякуючи незалежній Україні. Гуманітарна свобода збільшилася технологічно через вільний культурний обмін. Зріс вибір можливостей освіти, але одночасно зменшилися можливості безоплатної освіти. Мовна свобода залишилась такою ж обмеженою – від мовного примусу до російської ми перейшли до мовного примусу до української та англійської. Чи втримали ми в Україні під час повномасштабної війни рівень свободи до війни? Однозначно свобода зменшилася. І невідомо, скільки триватиме війна і, відповідно, скільки ми будемо жити в умовах обмеженої свободи. Як можна бачити сучасну свободу в Україні? Повносправна свобода – це свобода інтелекту, свобода творчості, свобода корпоративних ініціатив та інновацій, свобода незалежної від держави самодіяльності, свобода незалежної від суспільного дискурсивного примусу гуманітарної комунікації. Імперії та держави існують для відтворення базової схеми відносин: влада – народ. Потрібен такий суспільний порядок, який буде реалізувати іншу модель – управління для блага людей. Нації існують для створення уявлюваної спільноти через мовно-культурну єдність. Нації продукують ресентимент та групові розколи в суспільстві. Шлях до соціальної свободи пролягає через подолання внутрішніх розколів, що провокуються боротьбою авторитарних груп за владу, та створення принципово іншої моделі суспільних відносин: управління як сервіс для людей, республіка як модель договірної та солідарної свободи. Тобто свобода є договірною і як договірна – солідарною. Тому свободі одних протистоїть не свобода інших, а анонімні неіндивідуальні соціальні явища: культурне рабство від нації, соціальне рабство від держави, економічне рабство від олігархії та корупції, екзистенційне рабство від міжнародних організацій у кризові часи, як от одягання намордників під час епідемії. Нам потрібно усвідомити множинність свободи і зробити легітимними різні простори її здійснення, усвідомити гуманітарну свободу за межами людини – людство, Природа, штучний інтелект, роботи, віртуальність, цифрові відносини, космічна експансія. Тоді з'являється інший контекст – як зберегти та примножити свободу в світі зокрема в контексті нових соціальних викликів та загроз (націоналістичні рухи, культура відміни, цифровий контроль, радикальні свободи лівого спрямування і т.д.). Як поєднати солідарну (де ми шукаєм договірне співжиття вільної волі) та активну (де ми розширюємо та поширюємо вільну волю) свободи? Хто гарант свободи взагалі? Чи можуть бути у свободи гаранти? Чи не є гарантія свободи тим, що знищує свободу? Свобода це те, що виборюється, чи те, що гарантується. Свободи досягають чи свободу мають як умови, які не помічають? Свобода людської істоти – у партнерстві з Природою та всіма тими, що готові до партнерства на принципах множинності та недомінації. Людська істота виходить за межі своєї суті: у партнерство зі штучним інтелектом, роботом, прибульцями, космічними колонізаторами і т.д. Отже мова йде про гуманітарну та негуманітарну свободу. І от тут людці закричать – негуманітарної свободи не буває, тому що свобода антропоцентрична. Але чи так це? Потрібна інакша, розширена теорія свободи, бо нинішні теорії не бачать обмежень свободи далі відносин між людьми. Чи можна декларувати свободу для всього людства та всієї планети? Від чийого імені така декларація? Що таке взагалі декларація свободи – "я вільний і ви на моєму прикладі будьте вільними" чи "я вільний і принесу вам свободу, хай навіть ціною війни"? Свобода в післявоєнній Україні Чи несе війна свободу? Чи психічно травмовані війною люди здатні бути свобідними? Чи свободу несе революція? Як виникає свобода взагалі – в кризах чи в спокійні періоди? Чи може Україна втримати свою свободу після війни? Що робити, якщо свободу в Україні обмежать політика героїв та політика справедливості, які заявлені як доктрина Президента? Чи можлива в Україні свобода як подолання націоналістичного ресентименту? Чи можлива свобода всередині ненависті до ворога навіть після перемоги над ним? Потрібно ставити питання про свободу мови та про свободу культури. Це не знайде підтримки у значної кількості нашого суспільства. Чи можлива Конституція свободи України, бо нинішня – це конституція несвободи, неволі та кабальних установок? Важливе значення має ієрархія прав: спочатку гідність, потім свобода, потім життя. Гідність – самооцінка перед найвищими зокрема трансендентними (тімос) принципами, потім свобода в межах гідності, потім життя в рамках гідності і свободи. В Україні за Конституцією інша ієрархія: спачатку життя, потім гідність, потім свобода. В цьому контексті Революція Гідності була спробою змінити пріоритети, висунувши на передній план – гідність. Ще до війни дослідницька група FFF запропонувала Інаваційну Конституцію, яка показала можливість інакшої моделі співжиття в орієнтації на свободу, а на початку війни спробувала осмислити "Феномен українства". https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/64e5ea0f769d6/