https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/5fc23261f1ef9/ ukrpravda@gmail.com (Олена Захарченко) Sat, 28 Nov 2020 12:20:01 +0200 Перші з них прийшли в село Комиші нині Сумської області, а тоді – Харківської губернії, 1918 року. Ті, перші, були дикі і жорстокі. Вони сказали, що вони – комуністи, нова власть, і першим ділом змусили церкву заплатити їм за те, що вони її не закриють. А потім у селі почався жах. Ночами вони приходили грабувати тих, хто був багатший, катувати їх, мучити жінок і дітей. "Твій прадід, – казала мені та, хто це розказувала, – Його дома не було в ту ніч, вбили його батьків. Вони так кричали там, що сусід кинувся через дорогу, і його застрелили прямо там, на дорозі, як біг". Люди ночами тікали з хат, ночували в куренях, у садках, у полі, аби не бути в хаті, щоб не прийшли вони – по гроші, по золото. Потім тих всіх розстріляли, і прийшли нові. Нові закрили церкву, пограбували її, і розкопали могили, щоб дістати хрести з похованих священників – то ж було золото. А через пару років почалися суди на куркулями. Їх судили, звинувачуючи в "гетьманщині" і в змові з антирадянськими силами, зриві "заготовок хліба", підготовці збройного повстання до річниці революції і очікування поставок зброї з Китаю. Господарі всю цю маячню заперечували на суді, але були ті – другі, які прийшли в село, вони свідчили, що так, змова була, китаєць приходив, портрет гетьмана висить у хаті. І в тій же справі підшитий папірець – виплати їм за свідчення, і кожен розписався за те, що отримав скількись там рублів і скількись копійок. Куркулів судили і вислали на каторжні роботи. Їхні родини – жінок, дітей і старих – вигнали з хат, які одразу забрали собі нові "другі", а ті нещасні пішли в ярок, за село, рити собі землянки, щоб хоч перезимувати зиму. Жили вони там потім багато років. У землянках. З дітьми. Там вони і голод переживали, коли прийшли треті. Треті були особливо люті – ні сну, ні спочину, ні вдень, ні вночі. Вдень приходили забирати зерно, "ізлішкі зєрна", як вони це називали. І вночі теж приходили – вночі вони вимагали вже грошей, золота. "У сусідки, – казала бабця, – в неї, казали, золото було. Вони приходили щоночі, били її, як вона там кричала! А одної ночі вже хотіли застрелити, але вона вирвалась, і один з них застрелив другого, того, що держав її". Але і треті теж зникли з села, так само, як перші і як другі. Правда, треті зникли не безслідно. В 1934 і пізніше почали вертатися з каторги ті куркулі, яких забрали в 28-29, приходили, знаходили своїх у землянках, брали на руки малу дочку, цілували. "Як виріс Іван, – казали, – А де Марія?" "Тату, це я!" – кричала дочка на руках. Бо де тих сукенок набереш, ходила в братових штанах. До 37 року колишні куркулі залишались, працювали в селі, тягли тяжке господарство, витягували село після голоду. А в 37 їх знову забрали. Когось розстріляли, а когось – знову на каторгу. З ними разом забирали і нових "ненадьожних". І от там, в лагєрях зустрічали вони колишніх активістів, комуністів і комсомольців, що ночами ходили, що золото вимагали, що зерно вивозили, що розбивали печі, щоб не варили їсти, що мучили самотніх жінок, виселених в землянки. Активісти і комуністи стояли в черзі за тюремною баландою. "Ну, – просили, – Настя... Ти ж нас знаєш... Ти ж Комишів... Насип більше!" "Нема, – казала Настя, – Ви все забрали". В підготовці матеріалу використанні розповіді моєї бабці, архівні матеріали, справи з судів над куркулями 28-29 а також 37 років і розповіді пасербиці мого прадіда, Maria Hulewicz з документальної книги "From persecution to freedom" з розповідей її мами, яка жила до війни теж в Комишах. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/5fc23261f1ef9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/5af156ad5012f/ ukrpravda@gmail.com (Олена Захарченко) Tue, 08 May 2018 10:50:05 +0300 Я сиділа в архіві СБУ і читала справу. Справа була товста, по одному вбивству комуніста судили шість чоловік. Всі вони на допитах признавались спокійно і щиро, що вступили в УПА, що ходили на збори (збори?) і читали листівки (нащо?) а потім признавались, що вбили "комуніста", прийшли на вечорниці де він випивав, викликали за хату і вбили а труп кинули в річку Устю. Максим, як самий злий, ще в допитах признався, що повісив тому комуністу на шию кошик з картоплею. Там же були вклеєні конверти – особисті речі кожного. Конверти вже були розірвані і я могла діставали і читати орденські книжечки, подяки від Сталіна, за "взятие города-крепости", військові квитки. Наскільки я знаю, ці шестеро до суду навіть не були знайомі, єдине, що в них спільне – всі вони воювали в радянській армії, пройшли війну, дійшли до Берліна, вернулись додому після Победи. Де й були взяті і засуджені на 25 років каторги (розстрілу в 1947 році не було – його тимчасово відмінили). Вони були – ветерани. В кінці справи Максима була записка, писана олівцем – він просить переглянути справу, він пише, що свідчення "давав під тиском", що він хворий на туберкульоз, ще з війни, що в тюрмі хвороба загострилась, що він – єдиний хто в сім'ї заробляє, що він має медалі і нагороди, що він воював, що брав Берлін – врахуйте це, перед винесенням вироку. Записку просто підшили в справу, нікуди її не відправили. Її читала я і думала, що почерк в нього – зовсім як в мого батька. Бо Максим – брат моєї баби. Про нього ніхто нічого не знав, за що судили, чого, де помер – поки я не почитала справу. І найцікавіше було в кінці. Хтось з тих шести, хто вижив подав в 60-х на реабілітацію. Справу переглянули. Подивились домові книги де ніби-то жив "комуніст" – там такої людини зареєстровано не було. Опитали людей які тоді працювали в "столовому тресті" – вони не знали нікого з таким іменем, така людина там ніколи не працювала. Шукали свідчень де було б щось про труп – трупа не було. Їх засудили за вбивство на 25 років кожного, Максим помер в тюрмі, а вбито нікого не було. Єдина їхня вина була – вони були ветерани. Вони воювали. Завтра почнеться оце все – червоні тюльпани і гвоздики, пафосна музика. "Вони мають право, вони воювали за оту саму державу під червоним прапором і держава їх цінувала – тепер вони мають право пишатись" – скажуть ті, хто таємно сумує за помпезними і пафосними парадами. А може ще й вийдуть, подзеленькуючи медалями пару не справжніх "ветеранів", щоб нагадати нам про російську пропаганду, "воевавших дедов" і "уважение". А ті хто ностальгує за совком знов розкажуть мені про те, який почот був завжди в СССР тим, хто пройшов війну. А я їх слухатиму і згадуватиму архів, два томи справи. Да, і вияснивши в 60х, що вбивства ніякого не було тодішнє кгб у реабілітації відмовило. Тільки в 90х, повторно, ті, хто дожив, – а їх було тільки двоє – дочекались. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/5af156ad5012f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/583939bee8ddf/ ukrpravda@gmail.com (Олена Захарченко) Sat, 26 Nov 2016 08:29:02 +0200 Вона багато любила розказувати про себе. Про те, як батько її шив чоботи, як вона впала з коня, як ходила до школи, як валили в селі церкву і розкопували могли священників, щоб дістати золоті хрести. Вона – моя бабуся. Ми тоді лущили квасолю. Я, вона і моя сестра. "Квасоля... – казала бабця, лущачи її, – Нею тільки в голод і спасались... Батька ж мого, вашого прадіда, забрали в Сибір, як куркуля, а ми лишились – мати наша, і ми, чотири сестри. І от перед голодом все батько сіяв квасолю. І в діжки її складали. Нащо вона була? Стояла собі. І от як прийшли ті – активісти. Вони ж все шкребли: картоплю, зерно, все забирали, курей позабирали, корову, все-все, тільки квасолі не брали, бо нащо квасоля? Кому вона треба? Не було в них наказу на квасолю. От ми в голод і варили її, і смажили, і розтирали на борошно... пиріжки з нею робили". Сестра запхала в полущену квасолю руку і ворушила пальцями. "Від тих пиріжків вийшла раз біда. Ми ж всім старались помогти. То мати забрала хлопчика – рідня наша, всі в хаті вмерли, тільки він один лишився. Голодний такий, тиждень вже нічого не їв. Дали йому одного пиріжка, спати вклали. А він вночі встав, знайшов макітру. Як знайшли ми вже його, то він корчився від тих пиріжків, лізли вони йому з рота, а він тільки пхав назад... Помер до ранку". "А мати всі носила ту квасолю в торбинках, усім родичам, – казала бабця далі, – Знаєте, село стало таке порожнє в голод, буряну наросло повно. От мати мене посилала з тими торбинками. І от занесла я раз своїй бабі, це вам вже прапрабаба буде, і лишилась в них ночувати. А вони з багатших були, і ці активісти, комсомольці, все в них позабирали, все чисто, нічого на дворі не було, і ще ж приходили, дивились, чи їм ніхто нічого не приніс. І комини їм в хаті повалили, щоб нічого варити не могли. То мій дід, знаєте, вікна позакривав дошками, і вночі, щоб ніхто не бачив, вони розпалили вогонь, як змогли, і вже варять жменьку тої нашої квасолі. А тут комсомольці, двері вибили, троє їх було, і ще дівчина з ними, така в кожанці. "Ще не вмерли?" – стали кричати, та і перевернули ту квасолю, вилили у вогонь, перебили всі горшки в хаті, а та дівчина ще насміхається, взяла кухля розбитого, і тикає моїй бабі – нате, води нап'єтесь як вмиратимете". "Вони, комсомольці, до багатих ночами ходили, вони золото шукали, гроші, хустки, намиста, все, що було, все забирали для революції. Онучі в них з тернових хусток були – хвастались. А двоє найгірших все вчащали до одної Тетяни, чоловіка її теж забрали в Сибір, а про неї казали, що гроші має. Так одної ночі стали їй казати, що пристрелять, як не отдасть. Один тримає її, до стіни приставив, а другий з пістолета цілиться та стріляє. А вона кричить, рветься, викручується, та шарпнулась, та він свого того товариша, який її тримав, і застрелив. Як вона це побачила, то вибігла, біжить по вулиці і кричить-голосить, а вулиця порожня, тільки всі чують, що Тетяна біжить і кричить, і ніхто не виходить". "Ховали своїх в городах... Ми того хлопчика теж в городі поховали, за садком. Досі хрестик стоїть... Як поїдете якось до прабаби, то побачите". Ми малими так і не поїхали до прабаби – дуже далеко, Сумська область, а ми жили в Рівному. Коли ми зрештою приїхали туди – були тинейджерами, нам хотілось на річку, до місцевих дівчат і хлопців, троюрідні брати нас катали на човні, на мотоциклі, водили на дискотеку... але одного разу ми йшли городами з гостей від якихось родичів, і я побачила ці хрестики в городах за садками – в кожному дворі, майже в кожному. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/583939bee8ddf/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/554117f604cda/ ukrpravda@gmail.com (Олена Захарченко) Wed, 29 Apr 2015 20:42:14 +0300 Є така традиція – проводити паралелі. "От в Росії такого-то року було так", ну і в нас теж має бути, як в Росії того року. Ці всі прогнози зазвичай не збуваються, просто потім той, хто писав, тихо не нагадує, що він був говорив. А зараз поговоримо не про паралелі. Ми з листопада 2013 і досі воюємо з одним і тим самим чоловіком, і методи в нього не змінилися. Тому зараз я пригадаю, що ж робилось після нового 2014 року. На Майдані настало тоді затишшя, і у всіх чомусь було відчуття, що ми перемогли, що все найстрашніше вже позаду, і попереду – спокійне розрулювання конфлікту, бо Майдан розігнати більш ніхто не посміє. А ще люди відчували, що це стояння – марне, і ми маємо боротись якось по-іншому. З'являлись навіть заклики піти з Майдану "і прибрати за собою сміття". Дуже сподіваюся, що то писали проплачені блогери, але перепощували це все цілком розумні люди. І в той час той самий чоловік працював, аж дим із нього валив, і вдарив одразу в декількох напрямках. Ви пам'ятаєте – він спершу спробував розколоти Майдан, налаштувати "всіх" проти "тих, що керують сценою". Одразу після того Верховна Рада прийняла ті самі "диктаторські" закони. За кілька днів було кинуто за ґрати актив Автомайдану. Містом поширили паніку, розпустивши вулицями вночі тітушок – не тих, знайомих і безневинних, а нових. Наметове містечко в Маріїнському – цілком пусте після нового року – раптом заповнилось новими людьми. Вони пофарбували прапор пам'ятника Партизану в червоне, намалювали йому на грудях зірку і вивісили плакати: "Украина-Росия-Белорусь: государственнось, соборнось, единство". А ще в цей час була продумана і підготовлена операція по розгону Майдану, яка потім і була реалізована. Зараз такий самий оманливий спокій: притихли бої, притихла інформаційна війна. Здається, що Росія більше свариться з Європою, ніж з Україною. І от тепер, у цвітінні вишень, ми знов думаємо, що Путіну набридли санкції, що він шукає, як перекласти на нас фінансування Донбаса, що він не посміє напасти на Київ. А він тим часом знов готує наступ, і причому по декількох напрямках. Напевно, він знову готує і тупу силу, і тонші методи. Засланці провокують конфлікти по українських містах. Нові тітушки готові приїхати до Києва і влаштувати тут мітинг або масові погроми, щоб змусити всіх панікувати. Продажні журналісти готові викладати фейки. Студенти погодилися на 16 центів за коментар, 12 – за перепост. Ну і танки змащують колеса, десятки нових операцій проти наших військ планується, вивчається і розробляється. В штабах ночами горять лампи. І днями теж горять. Росія не здохла ні до вересня, ні до січня, як прогнозували аналітики. Рейтинг певного чоловіка не впав анітрохи. Росіянин і досі збирається "мочить хохолов" агресивно і з радістю, він не передумав, він просто вичікує. Зараз чи за півроку – він нападе на нас, що вже потроху втрачаємо пильність. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/554117f604cda/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/5489ee64c6ac5/ ukrpravda@gmail.com (Олена Захарченко) Thu, 11 Dec 2014 20:20:04 +0200 Коли я натрапляю на чергову статтю про те, що Росії скоро кінець, уже навіть не серджуся. Це наш інформаційний фон з ранньої весни. "Зелені чоловічки захопили Крим, Росії скоро кінець", "В Донецьку, Луганську і Харкові зворушення, але не бійтесь, бо Росії скоро кінець". "Терористи збили пасажирський літак, ну тепер Росії точно скоро кінець". "В нас великі втрати, волонтери з ніг падають, люди Януковича повертаються до влади, добровольці хочуть на ротацію, а їх нема ким замінити, але не бійтесь, бо ціна на нафту падає, і Росії скоро кінець" Ця чудова пісенька зародилась у ті часи, коли раптом втік Янукович, який нікуди не збирався, і якщо вже ми цього тхора викурили з неприступної нори, то що нам Росія. Тільки Росія – це не переляканий тхір, що чотири роки тремтів і боявся Майдану, тримаючи там постійно то сцену, то намети, то просто зелений паркан, коли не було чого поставити. Росіяни готові не їсти і не пити, і не годувати дітей, аби тільки завоювати ті території, які вважають своїми. Зараз у них – рідкісний емоційний підйом, якого, здається, не було з часів Горбачова. Народ Росії тепер – це, фактично, натовп, і не має значення, що він не на площі, а по хатах перед телевізором. В Росії зараз, фактично, відбувається свій власний Майдан, але без виходу на вулиці. Адже в наш час не обов'язково сходитись на площу, задля емоційного єднання і впадання в транс спільного мислення вистачить телевізора і соціальних мереж. І от вже з людиною робиться те саме, що в натовпі – повне розчинення. Та сама емоційна напруга і готовність іти, громити, кричати, розривати, ридати, все віддати; та сама закоханість в ідею або лідера, єдиного і найкращого – і він має необмежену владу, і може маніпулювати своїм емоційно зарядженим Майданом, як хоче. Той самий сильний емоційний посил – адже натовпи рідко збираються "за", частіше "проти". Вони зараз – "проти" Америки, Європи, гуманістичних цінностей, проти тих, хто забороняє багатій і могутній країні вести себе в світі так, як дозволяють їй гроші і могутність. Тільки мета у натовпу інша: вони не хочуть змінити лад в одній країні, вони хочуть змінити цінності на Землі. Змінити все, чим жили, і що було в основі всіх законів уже тисячоліттями. Росія і не думає гинути чи спинятись, ні, вона не втомилась, вона не готує собі шляхів до відступу. Вона зараз якраз активно перебудовує шкільну освіту, закриває недержавні школи – ви знали про це? А в державних школах освіта політизується, з'являються виховні години і уроки патріотизму. Кажуть, в Росії вистачить грошей ще років на десять спокійного безбідного життя, навіть при падінні цін на нафту і повній ізоляції. Що ж – через десять років в неї буде нове покоління підвищеного патріотизму, готове жити в повних злиднях і певне, що вони – єдиний богобраний народ, який має взяти все насенння Землі собі в раби, і керувати з Москви не тільки Києвом, а і Нью Йорком і Буенос-Айресом. І якщо ми все ще заколисуємо себе солодкою пісенькою про те, що Росія скоро впаде, то будьмо готові стати нижчою расою в тій майбутній російській супердержаві. А тих, хто пише ці фейкові прогнози, варто було б посадити в одну кімнату до тих, хто рівно рік тому поширював соціальними мережами інформацію, що "Беркут" кинув каски об землю і перейшов на наш бік", що "Грифон" повернувся спиною до мітингувальників і більш нападати не буде". І хай їм усім стане соромно. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/5489ee64c6ac5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/546f272fb9b44/ ukrpravda@gmail.com (Олена Захарченко) Fri, 21 Nov 2014 12:51:11 +0200 Не треба святкувати – кажуть деякі, це просто день пам'яті, могло б усе закінчитись абсолютно не так, було страшно, дуже страшно. І досі нічого не закінчилось – додають інші. Але я з ними не згодна. День пам'яті має бути в день пам'яті. А в сьогоднішній день рік тому на Майдан вийшли романтики і мрійники, розуміючи всю безперспективність своїх дій, бачачи стіну, що не чує, яку криками не повалити – вийшли, бо були романтиками і мрійниками. Спочатку якесь радісне піднесення – всі ці картинки, ящичок для обміну книжками, пару наметів, невеличка сцена, нас просять зробити якісь читання – ми робимо, хтось приходить з дітьми, ми говоримо зі сцени Майдану, але це не справжнє все, іграшкове, ми згадуєм свою революцію, ми не віримо в успіх, і ці листівочки кольорові "як не розчаруватись після Майдану" – ми справді думали, що це закінчиться за пару тижнів і без результату, або з мінімальним. У мене вдома жили студенти, я не пам'ятаю, як їх було звати, після першого грудня я їх не шукала якось, не знаю, що з ними сталось. Я їх підібрала на Майдані, бо вони мерзли. Але уже тоді було ясно всякому, хто думав: ми стоїмо не проти отого з унітазом, а проти Росії. Тільки тоді ще ніхто не знав, яка вона дика, тупа і страшна, яка в неї сила, і що вона готова бити нас, душити нас. Ми не вірили, ми розімліли в тих роках, коли ніхто нас не зачіпав, дозволяючи гратись у своїй пісочниці. Ми не розуміли, що це лінь дуже великого ведмедя, який точно знає, що в будь який час може задушити оцю Україну, коли захочеться її з'їсти. І от вона почала бійку – несподіваний перший удар, і одразу в кров, а далі – або тікай, або бийся. А потім – вся нереальність Михайлівської площі, свічки. Досі не розумію, нащо там роздавали свічки, ніби було якесь передчуття ще тоді, що нічим іншим, як поминальними свічками, це не закінчиться. На картонці нашкрябано – "Правий сектор", і там з десяток людей муштрується – це так починалась справжня наша українська армія. Ота, що зараз в Донецьку. І потім, в неділю, Банкова – по цих ґаночках мої діти лазити любили, як в садок йшли, і машинки возили. Ці ґаночки в мене досі вважалися для дітей, а тут люди на них ховаються, поранені на них тікають. Цього не буває. Мій чоловік там, я бачу це по "маячку", він не бере слухавки, і що мені робити? А потім з нами почались перетворення – ми всі переживали якийсь момент і переставали боятись. Я раз пройшла крізь щільні лави беркуту, коли вони йшли на штурм – бо мені треба було забрати дітей. До того я їх боялась, а після того – вже ні. Все ламалося, світ ставав іншим, і треба було вчитись у ньому жити. Весною ми поїхали до Львова і дуже здивувались – як там все спокійно. Які там розслаблені люди. Ми тоді ще боялись російських бомб по Києву. Щодня боялись. У пошту кидали листівки – як вести себе, коли бомби, куди йти. Люди збирали "тривожні" рюкзаки. Люди пишались своєю зібраністю і постійною напруженою готовністю до всього, що б не сталось. Дехто назавжди лишився на Майдані, він досі там, і, здається, проживе там життя, але більшість ні. І сьогодні – насправді свято. Не тільки для тих хто чай розносив, чи ходив зі щитом або в касці (в мене така біленька з логотипом недружньої Майдану організації), чи грузив сміття щовечора в машину, і пакети рвались. Сьогодні свято для всіх-всіх, хто брав у Революції участь. Надсилав гроші. Писав про це для іноземців (мій далекий брат, американський лікар, написав про наш майдан для американської газети, взявши інформацію і фото з моїх постів у фейсбуку). Розносив листівки по далеких районах. Носив стрічку на одязі, коли в місті ганяли дикі тітушки. Та навіть просто дивився стріми, бо тоді бо він формував попит на стріми, і вони існували, дякуючи тим, хто їх дивився, люди відчували, що це потрібно, бачачи, скільки в них глядачів. І ніяк не применшуючи пам'ять тих, хто поліг, я думаю – вони були б раді, побачивши нашу радість, вони б самі прийшли на це свято. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/546f272fb9b44/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/546532f4a2ac8/ ukrpravda@gmail.com (Олена Захарченко) Thu, 13 Nov 2014 23:38:44 +0200 Виявляється, наш попередній президент був цілком європейським політиком. Прихильник справжньої, а не тої уявної Європи, придуманої нами. Довго українці жили і вважали, що най більші європейські цінності – то людське життя, рівність і демократія, і нам треба дотримуватись демократичних принципів. Це все виявилось неправдою. Виявилося, що головне в світі – стабільність і комфорт. І ті, хто порушує стабільність, хай що вони там у своїй третьосортній країні хочуть робити – їх треба нищити. Пам'ятаєте, на початку грудня минулого ми чекали, що от-от до Києва приїдуть Обама і Меркель, що захід "буде тиснути на Януковича, і він піде на поступки, бо не хоче бути невиїзним" – це цитата з одного іменитого політичного аналітика. Нічого подібного не дочекались. Далі було ще гірше: в центрі великого європейського міста, без сорому і страху, перед відеокамерами, фактично в прямому ефірі убивали беззбройних, мирних людей зі смішними дерев'яними щитами і в смішних пластмасових касках. Мільйони європейців бачили цю нелюдську дикість по телевізору, і ніхто не верещав з переляку. Далі Росія напала на нас, забрала шмат території, хоче ще. І тут сталось іще дивніше. Замість серйозної ізоляції, оголошення війни, розривання дипломатичних стосунків, відкликання послів – всього того, що мало б бути до країни-агресора, порушника всіх мирних договорів, ми отримали тиск світової спільноти на Україну – тиск і прохання здатись. Хочуть нас пожерти – ну і хай. Ми ж з нею жили 300 років, а зараз вона заявляє, що ми взагалі її частина – чого б не здатись і не підтвердити? Чого б не віддати їй Крим, Донбас і Полтавську область, якщо вона буде цим задоволена? І в світі не буде нестабільності і некомфортності. Ви там боретеся за демократію і права людини? Але ж це – не європейські цінності, це всього-на-всього слова. А вони – люди практичні. Вони розуміють, що світ тримається на грошах і домовленостях, а ці всі фрази про добро і зло – чиста патетика, не смішіть, нею ситий не будеш. Віддати Україну Росії, щоб далі жити і торгувати, як звикли. Українці зробили щось не те, забудьмо і виправимо. Митний союз і федералізація – непоганий шлях до стабільної комфортної, спокійної Європи. А якщо – кажуть вони на прощання – у вас там виникнуть якісь проблеми з національним питанням, якісь утиски мови, нищення культури, то ви ж знаєте, ми не залишимо вас – ми будемо глибоко стурбовані. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/546532f4a2ac8/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/536d195885d57/ ukrpravda@gmail.com (Олена Захарченко) Fri, 09 May 2014 21:07:20 +0300 Фашисти в нашому дитинстві мали велику роль, десь поруч із чортами, з бабаєм, з духами померлих родичів. Фашисти мали нас хапати і мучити, ми мали незламно мовчати. Як піонери-герої з тієї книжечки. Мертві піонери. Тема війни були повсюдно. Ми малювали голубів на конкурсі малюнку на асфальті, малювали імперіаліста з атомною ракетою в руках. Ми фактично жили у передвоєнний час, нас готували до того, що війна має початись от-от. І день перемоги був не святом пам'яті про полеглих, а святом істеричного патріотизму, кульмінацією міліарного духу, підтвердженням того, що ми готові воювати і знаємо ціну війни. Потім все закінчилось. Хлопці у дворі перестали гратись у війну. По радіо перестали передавати періодично "Увага! Увага!". Замість антивоєнних плакатів діти малювали на конкурс екологічні. Велика частка людей, яких готували до війни, яка відчувала себе в День Перемоги частиною Великого Переможного Народу, виявилась обманутою. Дехто знайшов для себе нові теми емоційного єднання – Голодомор, Чорнобиль... А дехто не знайшов нічого, тільки розчарування і жадання істерики, свята, єднання, гордості, пісні, сліз, очищення. Або хоча б обіцяної війни. І війна мусила трапитись. І обов'язково з Росією. Ми знали, що вона буде, ми розуміли, що Росія нам не подарує розвалу Союзу, який фактично рухнув, як тільки з його складу вийшла Україна. Ми розуміли, що армія наша – частина тої самої радянської, яка на нас і нападатиме, і боялись, що вона нас не захистить. Ми передчували це, і ніде від цього ми б не ділись. Тому я так і стривожилась, коли Янукович почав знову піднімати свято Дня перемоги на той рівень, який був в СРСР. Це означало – з нас із росіянами знову хотіли зробити один народ, зі спільними сльозами й гордістю. І це означало – помста за Союз от-от почнеться. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/536d195885d57/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/531cec43d447d/ ukrpravda@gmail.com (Олена Захарченко) Sun, 09 Mar 2014 23:33:39 +0200 Мій семирічний син сидить і плаче. Олена Максименко, яка зникла сьогодні на КПП в Криму, була його нянею – коли він ішов у перший клас, вона у перші тижні щодня забирала його зі школи, водила гуляти, поки я не звільнялася з навчання і не прибігала по нього. Мій син її дуже любить, він зве її "наша Меллон". Тепер її немає. Вона невідомо де, невідомо, чи жива. Йому, у його сім років важко повірити, що таке буває. Я не можу нічого зробити, ніяк втішити свого сина, хіба збрехавши йому щось. Мені страшно боляче, що в мого сина злі "зелені чоловічки" крадуть дитинство, вселяють в його світ такий біль, таке страшне розуміння несправедливості. І немає нікого, хто б прийшов, як герой з його казок, як герой з його книжок про козаків. Люди беззахисні перед темними і страшними чорними злодюгами. В його житі вже був Майдан, постріли, смерті, похорони, "мені самі слізки на очі набігають", в його житті вже був страх "ура, тату, тебе не застрелили, ти прийшов!!!", хоч і побитий тітушками. Коли я народжувала його, коли він ріс, бігав, я думала, що в нього попереду – тільки квіти, кульки, школа, радість, дитинство, гурток з малювання, футбол і теніс. Я не могла подумати, що його чекає страх, паніка, переляк перед майбутнім, мама в сльозах... Чому? Чому в наших дітей забирають світло? Чому вони ревуть? Як можна спати спокійно, жити спокійно, сито їсти, знаючи, що через тебе ревуть чиїсь діти? Через тебе вони назавжди, на все життя лишаються з холодом в душі? Чим може бути це виправдано? Якими такими великими ідеями і імперськими мріями? Мій син заснув в сльозах... Я боюсь – він завтра прокинеться і запитає про "свою Меллон"... https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/531cec43d447d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/531a5527b5461/ ukrpravda@gmail.com (Олена Захарченко) Sat, 08 Mar 2014 00:24:23 +0200 У Криму побили журналістів. За ці місяці ми вже звикли до таких повідомлень: спершу новина, зроблена з чийогось поста – побили журналістів. Потім хтось постить їх фотографії, потім всі хором кажуть: "о! яких жах!" І на цьому кінець. Так буде і цього разу, чи може хтось-таки зрозуміє, що цей ланцюжок уже не на часі? Що має бути: міліція знайшла винних у побитті журналістів і затримала їх? Виходить, у нас після революції нічого не змінилось? Міліція в Криму... самі знаєте... А іншої у нас немає... І взагалі, хто ми такі – ми купка людей на Майдані, а в Росії є танки... https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/531a5527b5461/