НАРИСИ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: САКРАЛІЗАЦІЯ

Сакралізація є виведення змісту колективної ідентичності за межі повсякденності – в трансцендентність, у вибіркову архетипіку, ірраціональність, містику, релігійність. В сакралізації важливе місце займають цінності, казки, пісні та символи.

Трансформація традиційних цінностей української колективної ідентичності

В основі сакралізації української колективної ідентичності лежать цінності самоідентифікації, тобто такого виду ідентифікації, де українці ціннісно означують себе самі. Такий підхід завжди є початковим і орієнтаційним, тому що більш значимою є ціннісна ідентифікація ззовні, окрім того, ще й підтверджена соціологічними вимірами.

Давайте поглянемо на традиційні цінності української колективної ідентичності, які українці зазвичай згадують у своїх самоописах – індивідуалізм, миролюбність і працелюбність – та на їх перетворення в ситуації світової кризи, революції та війни 2013-2014 років.

Традиційно цінність свободи для українців була пов'язана з індивідуалізмом більше, ніж з колективізмом. Це означає, що індивідуальну свободу українець цінить більше, ніж свободу якої-небудь спільноти, у яку він входить. В Росії, скажімо, все прямо навпаки. І от допоки держави як форми буття колективних цінностей домінували в світі, колективна свобода, яка обмежує індивідуальну свободу, була доволі дієвою. Це якраз давало можливість Росії випереджати Україну і впливати на неї, повсякчас обмежуючи її суверенітет.

В сучасному світі держави перестають домінувати, а отже і більш дієвою стає індивідуальна свобода. Це дає можливість вільно створювати ті чи інші спільноти і динамічно їх перетворювати у інші внутрідержавні та наддержавні спільноти, а також вільно об'єднувати такі спільноти у світовій комунікації мережевим чином.

Відтак індивідуальні свободи не просто конфліктують зі свободою колективності, захищеною державою, яка тим самим обмежує і придушує індивідуальні свободи, як це було раніше. Індивідуальні свободи тепер вільно організовуються у пов'язані мережевим чином динамічні спільноти (громади, корпорації, анклави, локуси мережі тощо), які стають співмірними державам.

В цьому сенсі можна сказати, що основна цінність індивідуальної свободи, притаманна українцям, трансформувалася не тільки у більш дієву, але і стала системостворюючою. І ця цінність може бути настільки ефективною у сучасному світі, настільки українці зможуть зрозуміти, осмислити і засвоїти її саме в трансформованому вигляді.

Друга основна цінність українців – миролюбність – теж зазнала трансформації. Ми єдина країна на планеті, яка добровільно відмовилася від третього за розміром у світі ядерного потенціалу. Це неабияка демонстрація миролюбності, колективного благородства та геополітичної самопожертви. Можливо саме через це Україна сьогодні страждає у війні, бо істерично-агресивному глупству, яке розв'язало цю війну, завжди плювати на благородство та самопожертву.

Водночас революція 2013-2014 років, яка привела до війни з Росією, показала також і войовничий характер українців. Українці миролюбні в миролюбному світі, і вони доволі войовничі в агресивному світі.

Саме зараз, у війні 2014 року з Росією формується цінність войовничості України. Як далеко сягає войовничість українців? Чи вистачить її, щоби повернути Крим, окупований Росією? Чи вистачить українцям войовничості, щоб повернути собі ядерний потенціал? Чи вистачить українцям войовничості, щоб влаштувати бунт в егоїстичній і корумпованій Європі і призвести до корінних перетворень також і європейських країн?

Працелюбність українців теж зазнає трансформації. Українці так само, як і жителі інших країн, зазнали спокуси споживацького і значним чином паразитарного існування. Під час початку світової кризи в 2008 році я писав про долю гламурних обивателів. Але ось революція-2013-2014 та війна-2014 знову повертають українців до важкої роботи – довершення революції, відбудови зруйнованої у війні країни та важкої повсякденної праці, яка мало пов'язана з паразитуванням, бо ще довго ми не зможемо ні на чому паразитувати. В цьому сенсі питання можна ставити доволі жорстко – лише той, хто здатен до жертовної праці на благо своєї країни, виживатиме в новому світі. Схеми паразитування в країні мають бути знищені, а паразити піддані громадянській люстрації.

Водночас ці три цінності сакральної самоідентифікації не є достатньо об'єктивними. Народ дуже часто обманюється щодо своїх головних рис характеру. Український народ тут не виняток. Індивідуалізм українців більший, ніж у росіян, але це ніяк не означає, що він так само великий, як скажімо у німців чи американців. Миролюбність українців теж, як виявилося у війні-2014, доволі відносна. А працелюбність українців під великим питанням, оскільки паразитарність української еліти робить неможливим сакральний статус працелюбності. Тому нам потрібні більш адекватні уявлення про наші цінності за межами повсякденності.

Цінності українців через виміри Хофстеда

Для уявлення про ціннісну сакралізацію зовнішньої ідентифікації українців найкращими критеріями є виміри Хофстеда. Вони є найбільш вживаними для порівняльної характеристики різних країн світу, оскільки сьогодні такі дослідження проведені у десятках країн світу (але не в Україні).

В четвертій частині циклу статей "Популярно про стратегію та стратегування" було гіпотетично показано ціннісні виміри українців. Україна досі не спромоглася зробити таке ціннісне дослідження у себе, тому як і 2007-го року, ми знову оперуємо експертними оцінками, а не результатами соціологічного дослідження. В 2008 році була спроба зробити таке дослідження в Україні, але в останній момент представники української еліти відмовилися від його фінансування.

Хофстед пропонує шість "культурних вимірів": "дистанція влади" (Power Distance) "індивідуалізм" (Individualism), "мужність" (Masculinity), "уникнення невизначеності" (Uncertainty Avoidance), "короткострокова орієнтація на майбутнє" (Pragmatism), "контроль бажань та імпульсів" (Indulgence).

У згаданій роботі дається пояснення п'яти культурних вимірів. Новий шостий потрібно розуміти наступним чином.

Вимір "індульгування" показує ставлення до контролю бажань та імпульсів. Це водночас показує рівень вирішення проблем соціалізації дітей. Відносно слабкий контроль за бажаннями та імпульсами називається поблажливістю (їх виправданням або індульгуванням). Відносно сильний контроль за бажаннями та імпульсами називається стриманістю. Відтак культури можуть бути описані як стримані та поблажливі. Цей вимір з'явився у Хофстеда зовсім недавно.

В сучасних умовах можна говорити про зміну моєї експертної оцінки 2007 року щодо цих вимірів. Можна зробити припущення, що зараз співвідношення цих вимірів для України виглядає так: дистанція влади в Україні – менша, ніж в Росії, але більша, ніж в розвинутих країнах; Україна більш індивідуалістична, ніж Росія і менш індивідуалістична, ніж розвинуті країни; мужність в Україні вища, ніж в Росії, і вища, ніж в розвинутих країнах; уникнення невизначеності в Україні – майже таке ж, як в Росії і більше, ніж в розвинутих країнах; орієнтація на майбутнє більш довгострокова, ніж в Росії (український прагматизм менший, ніж в Росії), але менш довгострокова, ніж в розвинутих країнах (український прагматизм більший, ніж в розвинених країнах); індульгування в Україні вище, ніж в Росії, і нижче, ніж в розвинутих країнах.

Така моя експертна оцінка була отримана наступним чином. Я зайшов на сторінку з даними досліджень Хофстеда по країнах світу. В лівому стовпчику вибрав Росію, а у правому стовпчику вибрав спочатку США, а потім Польщу. Таким чином я отримав порівняльні діаграми трьох країн (Росії, США, Польщі). Я виходив з того, що Україна зараз за своїми культурними вимірами стала дуже близька до Польщі. Саме з цього я робив свої висновки. Хоч підхід і доволі сумнівний, але дозволяє зорієнтуватися.

В цьому розумінні зміна ціннісних орієнтацій країни показує і зміну сакральної структури ідентичності в процесі світової кризи (з 2008 року), революції (2013-2014) та війни (2014). Такі зміни свідчать про початок принципової зміни всього змісту ідентичності впродовж останніх років в Україні.

Саме тому дуже цікаво розглянути суть змін в українській ідентичності з точки зору європейської ідентичності, цінності якої були запропоновані Хабермасом і проаналізовані мною незадовго до початку революції в статті "Європа: проекції та відкритий проект".

Українська сакральна структура ідентичності в контексті європейських цінностей

Хабермас в своїй книзі "Розколотий Захід" від 2006 року пропонує 7 ознак європейської ідентичності, які мають бути знову переглянуті уже в контексті української революції (2013-2014) та української війни (2014). Це такі цінності: секуляризація; пріоритет держави по відношенню до ринку; солідарність, що домінує над виробничими досягненнями; скепсис щодо техніки; усвідомлення парадоксів прогресу; відмова від права більш сильного; орієнтація на збереження миру у світлі історичного досвіду втрат.

Секуляризація

Секуляризація по Хабермасу відноситься значним чином до релігії. В контексті відносин Росії та України виникає важливий аспект проблеми. Росія останніми роками здійснює релігійну десекуляризацію, надаючи все більшого впливу фундаменталізованому православ'ю на політику та на повсякденне життя росіян. Водночас Україна, відмежовуючись від російської фундаменталізації православ'я, все більше входить в європейську структуру секуляризації.

Другий аспект проблеми – значним чином Україна потерпає від радянської сакралізації, яка так само має бути секуляризована. Проблеми Сходу України довели країну до війни саме через відсутність радянської десакралізації ("десовєтізації"). Руйнування пам'ятників Леніну під час української революції (2013-2014), заборона фракції КПУ в українському Парламенті та близька перспектива заборони діяльності КПУ в Україні демонструють процес інтенсивного знищення радянської сакральності. Україні потрібна декомунізація та десовєтізація – остаточна ліквідація радянської територіальної організації в країні, радянської структури державного та муніципального бюджетів, радянської психології державного патерналізму. З іншого боку, Росія всіляко намагається підтримувати радянську сакральність сукупно з сакральність перемоги у Другі світовій війні (георгієвські стрічки стали чи не головним символом російської агресії проти України).

Третій аспект проблеми – Україна все ще утримується від того перекосу (чи зміщення), яке притаманне США і самим Хабермасом називається як конституційна релігія (правова сакралізація). Характер політичних перетворень в Україні свідчить про неінституційні форми правової секуляризації. Українці пов'язують свою впевненість не з конституційними змінами, а саме з суспільною угодою, яка укладається на рівні місцевих громад України значно глибше, ніж на рівні держави.

Пріоритет держави по відношенню до ринку

Ця європейська цінність з усіх пропонованих Хабермасом має бути піддана критиці найбільше як неперспективна для України. Саме політична практика російського фашистсько-олігархічного диктаторського режиму Путіна показує, що пріоритет держави по відношенню до ринку якраз і може породжувати фашистську державу.

Україні потрібно принципово інше – пріоритет самоуправних громад по відношенню до контрольованого державою та домінуючим чином корпоратизованого ринку. Пропозиції згадуваної статті були такі: 1) відновлення конкурентного ринку, 2) розукрупнення олігархічного бізнесу і 3) розрив між державою та олігархами. Ці пропозиції мають бути уточнені та розширені: 1) відновлення конкурентного ринку, де окрім держави та корпорацій діють також мережеві громади; 2) розукрупнення олігархічного бізнесу, зменшення його контролю за територіями, де мають хазяйнувати громади; 3) розрив між державою та олігархами за умови жорсткого контролю громадськості; 4) протидія мережевих громад будь-яким спробам фашизації української держави у союзі з корпораціями.

Солідарність, що домінує над виробничими досягненнями

Така цінність для України означає трошки інше формулювання – солідарність як головна умова виробничих досягнень. Інакше кажучи, солідарність в Україні не тільки має домінувати над виробничими досягненням, вона є такою умовою, без якої ці досягнення практично неможливі. Можна навіть сказати, що це вимушена цінність для України.

Причому ця солідарність, як про це свідчить досвід війни Росії з Україною, не має досягатися засобами примусового зомбування через ЗМІ, як це відбувається в Росії.

Отже спосіб досягнення солідарності у суспільстві є дуже важливий. Ось основні ознаки досягнення такої солідарності: 1) це має бути солідарність суспільства без посередництва держави; 2) це має бути солідарність вільного вибору, а не примусового зомбування через ЗМІ; 3) солідарність суспільства має однаково домінувати як над державним законодавством, так і над корпоративним виробництвом, тобто вона має бути неінстутиційною і некорпоративною.

Скепсис у відношенні техніки та усвідомлення парадоксів прогресу

Ця цінність потребує суттєвого переосмислення саме на тлі процесів світової кризи (почалася в 2008 році), української революції (2013-2014) та російсько-української війни (2014). Саме наявність техніки радянського періоду в Україні дозволяє утримувати інженерні школи, підтримувати інфраструктури, сподіватися на гідне ведення війни і т.д.

Це в ситих і розбещених технікою країнах Заходу можна дозволити собі мати скепсис щодо технічно-технологічного прогресу. Україна повинна мати не скепсис, а критичне відношення до технологічної акцентуації людської цивілізації. Це означає побачити проблему відставання соціальних та гуманітарних технологій від надмірного розвитку фізично-інженерних технік та технологій.

Тобто ця цінність має бути переформульована – стимулювання етично зорієнтованих соціальних та гуманітарних технологій, які мають випереджати фізично-інженерні техніки та технології.

Відмова від права більш сильного

Це доволі суперечлива цінність на користь слабкого. Нема смислу переконувати чи спонукати сильного відмовлятися від права сили – потрібно самим ставати сильним. Завжди є ресурси, які слабкий може використовувати як свою силу.

Україні сьогодні немає сенсу сподіватися на кого-небудь – ні на Європу, ні на США. Тільки власна сила, і перш за все військова сила та мобілізація, може дозволити їй вижити.

Тому дійсна цінність має бути – відмова від позиції слабкості і захист своїх прав силою. Це означає повернення ядерної зброї в Україну у безумовному порядку, незважаючи на будь-які міжнародні оцінки з цього приводу.

Орієнтація на збереження миру у світлі історичного досвіду втрат

У війні ця цінність зовсім втрачає сенс. Можна виглядати миротворцем і демонструвати орієнтацію на досягнення миру. Але коли оголошена війна – потрібно воювати.

Ситуація сьогодні є такою самою, як вона і завжди була в історії України – жодна з європейських країн на хоче воювати на своїй території. Росія, Європа і США вже готові до світової війни. Вони бачать цю війну на території України шляхом втрати життів українців, ціною руйнування інфраструктури та міст України.

Тому цінністю України має стати інша прагматична і цинічна орієнтація: перенесення очікуваної війни за межі України – в Росію, в Європу, в США.

Якщо Україна буде зорієнтована на збереження миру в світі, де найбільші країни зорієнтовані на війну і перерозподіл світового впливу, Україна програє і буде не просто зруйнована, вона буде повністю знищена.

Сакралізація Європи

Одна з найбільших сучасних сакралізацій в Україні це сакралізація Європи. Європа виступає для України як світова колиска сучасної світової культури, основа сучасної західної цивілізації і водночас як приклад найвищого розвитку світу споживання та стандартів комфорту. При цьому сакралізація Європи є не тільки обивательскою: на трансцендентний образ "вступу України до Європи" впіймалася також і значна частина української еліти. Незадовго до революції 2013-2014 спроби переконати українську еліту ("Європейські ілюзії України") відрефлексувати свої європейські ілюзії на знайшли розуміння.

Релігійна сакралізація України

Здебільшого, коли говорять про сакралізацію, мають на увазі, перш за все, релігійну сакралізацію.

Ця тема піднята в моїх роботах "Перспективи релігії в XXI столітті" та у главі "Война за православие" роботи "За что воюет Россия?"

Невідворотною для України є сутнісна реформа православ'я та реформа православної церкви. Це вимушена дія на тлі фундаменталізації православ'я в Росії.

Якщо ж цього не вдасться зробити, значення релігійності в Україні постійно буде знижуватися всередині сакралізаційної структури української колективної ідентичності.

Новий світ, який твориться на наших очах, причому значним чином – саме на території України – вимагає нової релігійної сакралізації. Це означає не тільки реформацію християнства, але появу нових релігій.

Національна десакралізація України

Сакралізація України впродовж останнього століття пов'язана з процесом заміщення релігійних настанов християнства настановами нації та національної держави. Нація – це друга після християнства релігія значної частини українців.

Водночас для національної ідеї України характерний надмірний прагматизм і навіть цинізм. У главі "Утилітарна національна ідея" моєї роботи "Україна утилітарна" зроблено теоретичну реконструкцію українського національного утилітаризму, який не може бути сакралізований. В дійсності націоналізм не сакралізує, а десакралізує Україну.

Національна десакралізація проявляється як спрощення не тільки структури сакралізації, але і структури генералізації, мова про яку йшла в першій частині цього циклу статей – "Нариси української ідентичності: генералізація".

Казки, пісні, символи та свята як народне оформлення сакралізації

Оскільки багаторазові руйнування структур колективних ідентичностей були значними при кожній зміні геополітичної орієнтації Україною, українці повсякчас редукували свою ідентичність до культурних проявів, а вже в ХХ столітті – винятково до мови. Причому вже в ХХ столітті українській мові став надаватися сакральний зміст. Мовна ідентичність (елемент генералізації та сенсуалізації) за умови руйнування інших структур ідентичностей стала єдиною, яка означувала українців. Отже мовна редукція колективної ідентичності є прямим наслідком травматичної історії України та проблем збереження своєї сакральності.

Саме тому в сакральній структурі української ідентичності велике значення мають пісні, казки та символи. Вони є прихованою таємною зброєю українського духу проти постійних руйнувань української ідентичності зовнішніми геополітичними утвореннями, що домінували над Україною протягом її історії від занепаду Русі (Київської Русі).

Найпопулярніші народні казки – "Кирило Кожум'яка", "Казка про Іллю Муромця та Солов'я-Розбійника", "Котигорошко", "Козак Мамарига", "Коза-дереза", "Івасик Телесик".

"Кирило Кожум'яка" – про богатиря-змієборця часів ранньої Русі, який вперше згадується у "Повісті временних літ" (993 р.).

"Казка про Іллю Муромця та Солов'я-Розбійника" – про руського (києво-руського) богатиря Іллю Муромця і його захист рідної землі від розбійників (пізня Русь XII століття).

"Котигорошко" – про переможця над лихом, хворобою та негараздами, який за допомогою козаків-характерників Вернигори, Вернидуба і Крутивуса перемагає Змія та визволяє братів і сестру (Козацька Доба).

"Козак Мамарига" – про моральну перевагу козаків над монархічною владою (королем) і невірністю дружини (королівни) (Козацька Доба).

"Коза-дереза" – про приреченість злотворчих маніпуляцій.

"Івасик Телесик" – про здолання кмітливою дитиною Івасиком Телесиком Зміючки Оленки, втечу від Змія та його друзів і повернення додому на гусях.

Серія найбільш популярних в Росії казок про трьох богатирів (Іллю Муромця, Добриню Микитича і Альошу Поповича) є розвитком древньоруської традиції казок про богатиря Іллю Муромця, яка починається в часи пізньої Русі, коли Московії ще не існувало.

Ці казки, як можна помітити, містять власні назви персонажів, які іноді мають історичних прототипів, і сакралізують певні періоди історії – рання Русь, пізня Русь, Козацька Доба. Так відбувається сакральна акцентуація історії. Також українські казки сакралізують християнські цінності добра, в тому числі через язичницькі змістовні структури. Українські казки – найоб'ємніший матеріал про язичницьку Україну. Тому казки водночас сакралізують язичницькі та християнські змістовні структури.

В Україні знані і сучасні казки – від технологічної японської фентезі і до середньовічної містико-магічної гаріпотерівщини. Але сучасна українська казка має бути ні те, ні інше. Вона має спиратися на нову реальність в уяві. А це означає використання нової архетипіки (нових межових архетипів).

Українські популярні пісні оформляють українські цінності у вигляді образів та ситуацій, які становлять основу сакралізації.

Пісні, що сакралізують Козацьку Добу, – "Ой на горі та й женці жнуть", "Їхали козаки із Дону додому", "Їхав козак за Дунай", "Розпрягайте хлопці коні".

Історична тематика українських пісень наступна: боротьба з турецько-татарськими нападниками; визвольна боротьба українців народу під проводом Б. Хмельницького; стихійні селянські повстання та їх герої. Тобто в піснях народ обирає найбільш героїчні часи, найбільш знаних героїв і найбільш сакральний образ українця – козак.

Ліричні пісні – "Ти ж мене підманула", "Несе Галя воду", "Ніч яка місячна" (М.Старицький).

Ліричні пісні найкраще розкривають український характер і типові ситуації українського життя ("Била мене мати", "Ти ж мене підманула" тощо). Українська лірика надзвичайно сентиментальна і водночас драматична. Тому драматизм сентиментальності є емоційним планом української пісенної сакральності.

Культурне пробудження України у часи "відлиги" в СРСР в 1950-60-х – "Пісня про рушник" (А.Малишко, 1958), "Чорнобривці" (М.Сингаївський, 1960), "Черемшина" (М.Юрійчук, 1965), "Червона рута" (В.Івасюк, 1970).

Це пісні, які намагаються апелювати до українських традиційних символів і образів. Українська еліта в 50-60-ті роки ХХ століття через пісні намагалася відновити колективну ідентичність українського народу, коли відбувалась масована зміна ідентичності (СРСР формував нову історичну спільність радянський народ).

Найбільш знаковим є "вишиванка" та "рушник вишиваний" – родовий код долі, проекція мрій батьків для дітей. Цей символ досліджено в роботі "Сад каменів", "Російська мотрійка" і "Рушник вишиваний".

Найбільш цікавим і стрижневим для України є свято Івана Купала (очищення вогнем і водою). Його символічний зміст дозволяє бачити язичницьку традицію, яка раніше досить довго опонувала християнській. Церква довго боролась зі святом, допоки не визнала Івана Купала як християнський варіант Івана Хрестителя.

Сакралізація України

Традиційна і значною мірою офіційна сакралізація – окрема тема, куди можна віднести сакралізацію "тризуба". В ці буремні часи також стає актуальною сакралізація "Січових стрільців" та "Героїв Крут".

Але сакралізація сучасної України пов'язана з реаліями сучасного світу. Десакралізація держав, прагматизація нації і тим самим її десакралізація – залишають дуже мало сакрального змісту для упевненості, що "єдина країна" є щось вартісне для всіх українців.

Основний підхід конструктивної сакралізації – сакралізувати потрібно не тільки те, що пов'язує нас з героїчними і виграшними періодами історії, але значною мірою те, що дозволяє Україні змінити свою долю втрат та руїн. Сакралізувати потрібно цінності, символи і образи майбутнього.

Україна є не те, чим вона є. Україна є те, чим вона має стати. Україна отримує нові сакральні змісти саме зараз – у революції, у війні, у фундаментальних перетворення своєї колективної ідентичності.