Ірина Фаріон Депутат Верховної Ради України VII скликання, член Політради ВО "Свобода"

ТРАЄКТОРІЯ МОВНОЇ ПОЛОНІЗАЦІЇ УКРАЇНИ наприкінці ХVI – упродовж ХVII ст.

11 серпня 2016, 12:15

Післялюблинська доба (від 1569 р.) наповнилась гарячим польсько-українським протистоянням. З огляду на національно-визвольні змагання під проводом Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи та ін. створено державу Війська Запорозького з офіційною канцелярією староукраїнською (руською) мовою та констатацією вимог щодо її збереження, з одного боку, і мовно-культурне й релігійне відступництво політичної еліти – з іншого. Основна історико-політична траєкторія того часу – протиборчі взаємини держави Війська Запорозького з Річчю Посполитою, а з другої половини ХVII ст. – із Московським царством.

Засвоївши урок із сейму 1569 року, коли привілеї Волинській та Київській землям, видані польською мовою, так і не були перекладені, українська шляхта на сеймі 1578 року домоглася не лише створення власного трибуналу (найвищої судової інституції), але й наполягла, щоб конституція про це була видана, крім польської мови, ще й руським письмом та скріплена коронною печаткою [Vol. leg., v. II, s. 185]. І навіть коли ідею власного трибуналу не вдалося втілити в життя й українські воєводства приєдналися протягом 1589-1590 рр. до коронного трибуналу, староукраїнська (руська) мова як справочинна для шляхти утвердилася у найвищому шляхетському судочинстві: "Статути, відповідно до права, мають писатися руською мовою, без вживання латинських слів" [Vol. leg., v. II, s. 315]. Прикладом цього може слугувати вживання її в судовому процесі як основному юридичному аргументові виграти процес чи ні, а не в контексті покликання на староукраїнську (руську) мову як старовину, як це промовисто обґрунтовував князь Острозький. Зокрема, 1585 року один із позивачів як контраргумент використовував королівський лист лише тому, що він "не по руску, але по латине писаныи, а до судов волынских листы латинъские подлугъ права ихъ вношоны и важны быти не могутъ". Характерно, що цей позивач представляв інтереси особи, що не мала ані найменших симпатій до староукраїнської (руської) мови, а навіть навпаки, ця особа, знана тим, що висміювала депутатів Луцького трибуналу за незнання латини [Кулаковський 2002, с. 79].

Припис щодо вживання староукраїнської (руської) мови в найвищому шляхетському судочинстві містить ще один знаковий акцент: перші завваги щодо політичної культури мовлення, а саме захисту староукраїнської (руської) мови від забруднення її латинізмами, що було наскрізною ознакою макаронічности польської мови того часу. Водночас – це політичне дистанціювання та відштовхування від латинської мови як символу католицького й польського світу.

Найпоказовіша мовна війна як протистояння українців (русинів) і поляків у Речі Посполитій тривала від початку століття. Йдеться про переклад Статуту ВКЛ зі староукраїнської (руської) мови польською – як символу нової влади (пор. латинське прислів'я "cuius region eius religio": "той, хто має владу, визначає і світогляд"). Статут вийшов польською 1614 року без базової мовної статті про обов'язковість руської (староукраїнської) мови у судочинстві. Історичний відрізок вісімдесятип'ятирічного протистояння українців і поляків завершився постановою варшавського сейму 1696 року про мову урядових руських канцелярій – польську: "Dekreta wszystkie Polskim językiem odtąd mają być wydane, dawniejsze akta, y inscriptions, dekreta zeznania in suo robore zostawać mają" [цит. за Мойсієнко 2006, с. 342]. І це всупереч привілеям Люблинської унії, що гарантували прилученим воєводствам збереження староукраїнської (руської) мови як урядової.

Отож окремим етапом українсько-польської мовної війни став Статут 1588 року, названий Новий, позаяк його укладено за зовсім інших політичних обставин. На цей час минуло вже 19 років від створення нової держави внаслідок Люблинської унії 1569 року – об'єднання Польщі та ВКЛ, – що виявилося у стрімкій полонізації української шляхти через звуження соціяльної сфери поширення староукраїнської (руської) мови та писемности. Попри те, Новий Статут, згідно з королівським привілеєм Сигізмунда III, мав бути надрукований староукраїнською (руською) та польською мовами [Ст. 1588, кн. 1, т. III, с. 332]. Однак перше видання Статуту вийшло тільки староукраїнською (руською) мовою [Ст. 1588, кн. 1, т. III, с. 8]. Офіційне визнання цієї мови у Статуті 1588 року аж до 1696 року було тою першою обставиною, що сприяла її розвиткові, поширившись і на усне мовлення панівної еліти.

Абсолютне право на друк цього видання отримав підканцлер ВКЛ Лев Сапега, який вирішив видати Статут мовою рукописного оригіналу – староукраїнською (руською), мотивуючи це у своєму зверненні до всіх станів ВКЛ тим, що руський народ має юридичну пам'ятку, писану своєю, а не чужою мовою: "А если которому народу встыд прав своих не умети, поготовю нам, которые не обчым ("чужим" – І. Ф.) яким языком, але своим власным права списанные маем и кождого часу, чого нам потреба ку отпору всякое кривды, ведати можем" [Ст. 1588, кн. 1, т. III, с. 336]. Відомий дослідник русько-литовського права В. Рауделюнас, вивчивши 55 друкованих примірників Статуту, дійшов висновку про три видання Статуту руською мовою: 1588, 1594 і 1600 рр., яку він називав лише староукраїнською [Ст. 1588, кн. 1, т. III, с. 7; Рауделюнас 1973, с. 70].

У Статуті 1588 року в соціолінгвістичному плані найважливішим є розділ IV "О судьях и о судех", де в артикулі 1-у зазначено: "А писар земский маеть по-руску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншым езыком и словы" [Ст. 1588, кн. 1, т. III, с. 430], що є фактичним повторенням припису Статуту 1566 року.

Своєрідність Статуту 1588 року в створенні його в нових, загрозливих для українців (русинів) політичних умовах. Однак він не лише зберіг припис про староукраїнську (руську) мову у судовій практиці, але юридично розширив її на інші ділові сфери через запровадження посади возного з обов'язковим знанням староукраїнської (руської) мови. Відразу за рік Сигізмунд III (Жигмонд), король польський, 1589 року постановив у новоствореному трибуналі для воєводства Брацлавського і Волинського (за рік і Київського) вживати руської мови і письма [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I, с. ХХХVII].

Не минуло і трьох років після видання Статуту 1588 року, як постало питання про внесення змін до нього. Проте прийнята на сеймі 1594 року ухвала про виправлення Статуту так і не була виконана. Тоді польський уряд ухвалив рішення про заборону видавати Статут староукраїнською (руською) мовою і наказав терміново перекласти його польською [Ст. 1588, кн. 1, т. III, с. 8]. Мотивація польських учених ХIХ ст. Тадеуша Чацького та Самуїла-Богуслава Лінде зводилася до того, що внаслідок Люблинської унії польська мова настільки поширилася, що "отримала перемогу над мовою руською". За словами Самуїла-Богуслава Лінде, "руська мова зникла швидко і відразу, в усякому разі з державного вживання" [Ст. 1588, кн. 1, т. III, с. 8; Linde 1816, с. 56]. Очевидно, що бажане явно видавали за дійсне, про що свідчить подальша боротьба української шляхти за староукраїнську (руську) мову і водночас польської шляхти – зі староукраїнською (руською) мовою.

Статут таки переклали польською мовою – і він вийшов у Вільні 1614 року, однак не тільки в дуже невдалому перекладі з численними помилками, але з пропусками деяких артикулів і серед них – знакові устави про обов'язковість знання староукраїнської (руської) мови для суддів, писарів та урядовців. У зверненні до користувача Статуту Лев Сапега зазначає, що в разі несприйняття перекладу щодо тлумачення тої чи тої норми завжди можна звернутися до руського оригіналу, який на той час уже не був легко доступний. Це свідчило про незадоволення суспільства забороною подальшого видання Статуту староукраїнською (руською) мовою "і вороже ставлення до виходу його польського перекладу" [Ст. 1588 кн. 1, т. III, с. 9].

Друге видання Статуту польською мовою вийшло 1619 року з запровадженням до нього витягів із чинних законів Королівства Польського. Так зміна мови основного юридичного документа країни яскраво засвідчила кардинальну зміну влади. Втрата литовцями колишніх політичних позицій призвела до повної неможливости отримати дозвіл на повторне українське видання, незважаючи на жодні клопотання, зокрема вимоги на сеймах 1633 і 1635 рр. На жаль, хто конкретно порушував на сеймах це питання – з'ясувати не вдалося. Третє польське видання Статуту вийшло 1648 року з навмисним брутальним перекрученням змісту титульного листа, відповідно до якого начебто існувало первісне видання 1588 року польською мовою у Кракові. Врешті, право видавати Статут отримав орден єзуїтів, випустивши його 1693 року з остаточно сформульованим неправдивим, брехливим твердженням, що Статут спочатку надрукований польською мовою, а вже потім перекладений руською [Ст. 1588 кн. 1, т. III, с. 11].

Мовна історія видання Статуту (від 1529 – 1566 – 1588 (руською) – до 1614 – 1619 – 1648 – 1693 (польською)) упродовж майже двох століть і врешті зосередження його не у світських, а в релігійно-ортодоксальних єзуїтських руках – це історія українського відродження, а відтак поневолення в усіх смислах: правовому (втрата рештків питомої юридичної основи), політичному (втрата рештків державної суб'єктности), ідеологічно-релігійному (утиски питомого віросповідання, мови, освіти та культури).

Зазначений післялюблинський історичний відрізок – життя п'ятьох поколінь – пульсує історичними подіями мовотворчого й мововбивчого характеру. Першому поколінню після Люблинської унії 1569 року випало фізично "зблизити" дві доволі різні Русі-України – "литовську" та "польську" [Яковенко 2005, с. 429], що відразу порушило мовний баланс, незважаючи на запевнення польських королів дотримуватися статусу староукраїнської (руської) мови, виписаному у Литовському Статуті і привілеях Люблинської унії, та перманентні протести української шляхти.

На долю синів цього "унійного" покоління 1596-1620-х рр. (найпоказовіше це на прикладі батька Герасима та сина Мелетія Смотрицьких) випала "азартна боротьба з церковною унією" чи за унію, що потребувало історичних спогадів на користь джерела своєї віри та власної етнічности, вияв яких не завжди став збігатися з мовним кодом. Найяскравіші у цьому часі дві протилежні особистості: Іван Вишенський – оплот ортодоксальної традиційности з пієтетом церковнослов'янської мови – та Мелетій Смотрицький – символ нового часу з першою всеслов'янською кодифікацією церковнослов'янської мови, перекладом простою мовою "Євангелія учительного" Калиста (1616 р.), блискучими полемічними текстами польською мовою та першим природним генетичним (кровно-родовим) обґрунтуванням етнічности як окремої засадничої сути: "Якщо існує правдива Русь, яка має бути і мусить, бо ж не вироджується з своєї крови той, хто віру міняє. Хто з руського народу римську віру приймає, не стає одразу ж еспанцем чи італійцем, а залишається русином шляхетним по-старому. Не віра, отже, русина русином, поляка поляком, литвина литвином робить, але уродження і кров руська, польська і литовська" ("Virificatia niewinnosci" ("Виправдання невинності"), 1621 р.) [цит. за Яременко 1986, с. 72]. Це одне з перших в історії европейської думки й перше в історії української суспільно-політичної думки етнічне розуміння нації, що явно дисонувало з середньовічним і навіть новомодерним тлумаченням цієї проблеми, безоглядно випереджаючи час і водночас, сповна вписуючись у реформаційні рухи в Европі, основною магістраллю яких було поширення й творення літератури національними, рідними мовами як окремими етнічними кодами й кордонами. Це визначення сповна суголосне з міркуванням сучасного европейського дослідника ідеології націоналізму Вокера Конора. Він розмірковує, що "етнонаціоналізм", який є справжнім націоналізмом, годі пояснити раціонально. Націоналістичні лідери досягли у його втіленні набагато більше, ніж науковці, бо інтуїтивно усвідомлювали, що "в основу етнопсихології закладено чуття спільної крови, тому без вагань вдавались до нього" [Connor 1994, s. 197]. Нація, як зауважує інший сучасний англійський дослідник націоналізму Ентоні Сміт "справді ґрунтується на почуваннях родинних зв'язків" [Сміт 2004, с. 69]. На той час Мелетієві Смотрицькому через твір "Лист..." (1621 р.) з унійного табору опонували у звичному стилі духу доби та ієрархічно-станового поділу суспільства: "Називаєте нас породженими з однієї крови з вами і родичами своїми... Яка ж то "єдина кров" – наша шляхетська з плебеями? Яке споріднення з хлопами? Ви думаєте, що єднаєтесь у крові і рівняєтесь походженням зі старовинними руськими родами, що ви теж Русь, з простого вашого походження – це дурна і не згідна з чернечою скромністю претензія" [Арх. ЮЗР 1914, ч. I, т. VIII, с. 738-738].

Саме на ту пору припадає кульмінаційний наступ на українськість у всіх смислах цього поняття через першорядний чинник впливу на мову – єзуїтське шкільництво. Анонімний шляхтич у своїх спогадах у 1620-х роках подає промовисту картину освітнього ополячення: "Аж ты дал синка своєго, дал до проклятои школы, а звлаща до навчання дiаволского в ызуитов. Аж они там твоего сынка русинка, засмаковавши єму поганую дiаволюю науку, ошукали... Аж юже и на вiру свою святую правдивую яко пес щєкаєт, и на тебе, отца, и на матер на свою, и на увес род свой, и вiры, и языка своєго многославного святого вырекаєтся..." [цит. за Яковенко 2005, с. 232].

Свій слід єзуїтські колегії зоставили й у справочинній царині, зокрема у записах судово-адміністративних книг. У Луцьку у 20-40-і роки спостережено різкий стрибок польськомовних записів: якщо до 1600 року українськомовні записи становили 98.5%, у 1600-1610 рр. – 95%, 1611-1620 рр. – 91%, то у 1621-1630 рр. – 39%, 1631-1640 рр. – 27%, а напередодні національно-визвольних змагань знову відсоток українськомовних записів зріс до 43.5% (1641-1648 рр.). Очевидно, це перші плоди діяльности Луцької єзуїтської колегії, заснованої 1608 року, що підтверджує порівняння зі значно м'якшою полонізацією книг у місті Володимирі, що від кінця ХVI ст. перебував під впливом освітніх процесів Острозької академії: у 1600-1610 рр. – 97.5%, 1611-1620 рр. – 94.5%, у 1621-1630 рр. – 81.5%, 1631-1640 рр. – 81%, 1641-1648 рр. – 79%. Натомість у книгах Кременця лише зрідка можна натрапити на іншомовний акт, позаяк це місто населяли передусім православні ремісники-українці [Яковенко 1983, с. 67]. Себто полонізація охоплювала передусім аристократичні княжі родини, і першою з них упала родина князя Острозького, про що пристрасно писав у "Треносі" польською мовою (1610 р.) Мелетій Смотрицький [УСПД ХVII, т. II, кн. 2, с. 158-159].

Отож це перше поунійне покоління відчувало себе вже часткою Польського королівства, а не Великого князівства Литовського. Зовсім не другорядну соціолінгвальну роль у тому відігравали, по-перше, змішані шлюби між нащадками волинських князів і польською чи сполонізованою галицькою шляхтою: до середини ХVII ст. понад 40 польських чи спольщених родин пошлюбилося з українськими нащадками, закладаючи соціяльну основу для носіїв польської мови; по-друге, "Русь кінця ХVI – сер. ХVII ст. жила на колесах" [Яковенко 2005, с. 249, 256]: на цей період припадає надзвичайно високий відсоток міграцій у генеральному напрямі – з Галичини, Волині й Поділля на Схід та Південний Схід, тобто на новоколонізовані обшири Київщини, Брацлавщини, Задніпров'я й активне переміщення українського селянства на Південь із північної Київщини: Полісся, Овруччини, Остерщини.

Водночас є і проблемний аспект цих мовно-історичних подій, адже перенесення осередку Української держави на Лівобережжя на довгий час ізолювало українську культуру від її західних родичів та знайомих, поставивши віч-на-віч зі східним політичним та культурним світом, що ментально був антагоністичний до українців. Доба митрополитів-галичан Йова Борецького та Ісаї Копинського (1620-1631 рр.) обернулася посиленою промосковською агітацією серед козацтва й накинення йому образу Московії як православної твердині. Проте козаки зазвичай не вважали Московії "своєю", що було одним із проявів усвідомлення українцями власної відмінности від росіян. Провадячи переговори з цією державою, козаки використовували перекладачів, а щоб Богдан Хмельницький "міг прочитати листи, написані московським діялектом, їх треба було перекладати латиною" [Снайдер 2012, с. 147].

У часи митрополита Петра Могили (1632-1647 рр.) припинилося навіювання промосковсько-православних настроїв, і цей чинник у стосунках між Московією та козаками не набув виняткового значення [Брехуненко 2005, с. 185-186]. Козацтво стало найвищим мілітарним злетом третього покоління 20-40-х років як наслідок брутального порушення з боку Польщі "прав та вольностей" українського народу й кристалізації його ідентичности. У мовному плані – це не лише провадження гетьманських канцелярій староукраїнською (руською) мовою та спілкування зі світовими провідниками переважно флатинською та польською мовами, – а створення нового південно-східного наріччя, що надовго визначить генеральну мовну дорогу українців. Визвольна війна 1648-1657 рр. лише устабільнила процес формування південно-східного говору.

Проте, аналізуючи процеси внутрішньомовного творення, зокрема виплавленого у козацькому котлі південно-східного наріччя та функціювання староукраїнської (руської) мови у гетьманських канцеляріях, неминуче накочуємося на потужну й інерційно зрухомлену хвилю полонізації, що лилася трьома основними потоками – через освіту, друкарство, релігію: 1) набуття православними школами статусу латино-слов'яно-польських із викладанням латинською, польською та слов'янською мовами; 2) заснування 1635 року Петром Могилою латино-польського відділу друкарні Києво-Печерської лаври; 3) відкриття 1645 року у Києві костелу та єзуїтського колегіюму [Шевчук 2004, с. 87-88] – і як наслідок, сприйняття українською шляхтою польської мови у контексті "ієрархії мовних престижностей", де першу сходинку, зусиллям тої самої ополяченої школи та шляхти, посідала латинська та польська мови. Саме освітній бум і загальнополітична ситуація наскрізного польського тиску крізь новостворену триєдину ідеологему "шляхтич – поляк – католик" [Смолій, Степанков 2008, с. 9] пригасили стихійний процес розвитку староукраїнської (руської) мови. Знання польської і латинської мов стало банальною потребою суспільних взаємин, про що переконливо йдеться у польськомовній праці митрополита Сильвестра Косова "Eхegesis..." (1635 р.).

Нестримна полонізація крокувала найвищим справочинством, про що свідчать постанови шляхетських провінційних сеймів з початку ХVII ст. [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I]. Як зауважив укладач цих актів Микола Іванишев, "у них ясно виражено дух і суспільні потреби кожного воєводства", ці сейми і сеймики були пульсом політичного життя Речі Посполитої, дзеркалом її порядків [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I, с. I]. До актів входили сеймові постанови та інструкції трьох воєводств: Київського, Брацлавського й Чернігівського, а також універсали до них. Укладач виокремив дві наскрізні ідеологічні проблеми, за які змагала українська шляхта на сеймах: руська, тобто українська мова та православна релігія: "Західноруська шляхта дорожила своєю рідною руською мовою і старалася про те, щоб уживання цієї мови в офіційних актах було утверджено законами; за права релігії православної шляхта провадила тривалу і наполегливу боротьбу з римо-католицькою пропагандою" [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I, с. II]. Одначе назвати цю боротьбу результативною, на жаль, неможливо, про що свідчить передусім мова самих офіційних документів і підписи під ними. Якщо постанови з 1601 року писані староукраїнською (руською) мовою і так само підписані, то постанова 1606 року має латинську вставку, що було, до речі, характерним явищем оформлення документів у королівській канцелярії [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I, с. 51-52].

Рішучі мовні зміни наступають із інструкцією волинської шляхти 1606 року, скерованою на Варшавський сейм. Цей документ уперше має лише преамбулу староукраїнською (руською) мовою, відтак головний текст артикулів – польською і вперше завершено староукраїнським (руським) реченням із цінною мовною інформацією про підписи українською та польською мовами: "У тыхъ Артыкуловъ печатей притисненыхъ дванадцять, а подпись рукъ Польскимъ и Рускимъ письмом въ тие слова". У кінцевому висновку зазначено, зазвичай, до яких книг вписано поданий привілей. З них польською – 14: ręką swą або ręką, один раз латинською manu propria, лише 3 – староукраїнською (руською) – рукою [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I, с. 81]. Про те, що з бігом ХVII ст. навіть документація церковного призначення ставала польськомовною свідчить акт обрання єпископа Сильвестра Косова митрополитом Київським 1647 року. Преамбулу акта, як звикло, подано староукраїнською (руською) мовою, основний текст – польською, завершальне речення також староукраїнською (руською) про тих, хто брав участь у виборах і їхні підписи. Серед 71-го підписанта лише 7 підписалося староукраїнською (руською), і то зазвичай представники церковного клиру: намісник, священики, пресвітер, протопоп; решта – польською, серед яких найвищі церковні достойники та визначальні світські владці: владика луцький, архимандрит, намісники, ігумени, адміністратор маєтку, протопоп, каштелян, підкоморний, староста, писар земський, скарбники, коморники й низка осіб без зазначеного статусу [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I, с. 345-348].

На тлі вже визначеної польськомовности документа та зазвичай, для годиться, українськомовної преамбули і ритуального завершення інструкція київської шляхти на Варшавський сейм 1652 року вперше містить незвичне обрамлення польською мовою, що того самого року повторено в інструкції чернігівської шляхти [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I, с. 414-425, с. 426-433]. Проте це не стало прикладом для наслідування в інструкціях волинської шляхти 1652 і 1653 років, а також згодом для київської, брацлавської, чернігівської шляхт в інструкціях 1653 року: вони витримують преамбулу і завершальне речення староукраїнською (руською) мовою та лише одним підписом під документом польською мовою [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I, с. 434-439, с. 456-463].

Для другої половини ХVII ст., попри післяпереяславські нерівні взаємини Гетьманату з Московією, тенденція до полонізації найвищих документів не зникає. Якщо більшість інструкцій та постанов від 1654 до 1695 рр. зберігають умовний стандарт українськости при преамбулі, завершенні староукраїнською (руською) мовою та основному текстові польською, то окремі з них писані лише польською. Починаючи з 1673-1674 рр., відтак 1682-1683 рр. витяги з інструкцій подають лише польською мовою [Арх. ЮЗР 1888, ч. II, т. II, с. 177, 285, 288, 333-336].

На такому тлі стрімкого спольщення документів у ХVII ст. показовою є збалансована мовна статистика найвищих королівських грамот та універсалів, починаючи від 1423 до 1714 рр. Зокрема, за польських королів Ягайла, Сигізмунда I, Сигізмунда-Августа, Стефана Баторія, Сигізмунда III, Владислава IV, Яна-Казимира, Михайла Вишневецького, Яна III, Августа II написано 81 документ латинською мовою, 78 – польською, 75 – староукраїнською (руською), 31 – мішаний польсько-латинський текст, 2 – мішаний латинсько- староукраїнський (руський), 4 – грецькою (лише грамоти патріярха Йоакима). Характерно, що, починаючи від часів правління польських королів Владислава IV, Яна-Казимира, Михайла Вишневецького, Яна Собєського, Фридриха Августа, спостерігаємо підписи під документами польською мовою або латинською [Арх. ЮЗР 1904, ч. I, т. Х].

Карколомні історичні події на зразок ситуативно-тактичної на той час Переяславської угоди 1654 року, відтак найвищого втілення суспільно-політичної думки – польськомовного Гадяцького трактату 1658 року, розгромного Андрусівського розтину України 1667 року по Дніпру між Річчю Посполитою і Московією та визначеного перебування Запорозької Січі під спільним протекторатом обох держав, відчайдушної турецької альтернативи Петра Дорошенка 1669 року – і врешті, завершального мазепинського двадцятиліття (1687-1709 рр.) – у мовному сенсі втілилися у свої лінгвально-правові (мовні приписи в офіційних, зазвичай найвищих договірних документах) і лінгвально-теоретичні (розуміння та усвідомлення ролі мови) віхові здобутки перед незабарним часом їхньої катастрофічної втрати у "московсько-дворянському" ХVIII ст. Понад те, найважливіше: на передній план виведено українця-козака як новий суспільний стан – головного суб'єкта новоствореної держави Гетьманщина (1648-1764 рр.) – носія УКРАЇНСЬКОЇ мови. У документах гетьманських канцелярій староукраїнська (руська) мова посіла місце чинника творення Козацької держави у прямому та опосередкованому значенні: від угод Богдана Хмельницького до політичних трактатів Пилипа Орлика мовне питання має свій яскравий національно-політичний вияв, про що окрема розвідка.

P.S. Див. попередній матеріял "Мовний рубікон з поляками: Люблинська унія 1569 року". Більше про це у моїй монографії "Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХIV-ХVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива", Львів, 2015. – 656 с.

Джерела та література

Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I – Архивъ Юго-Западной Россіи... – 530 с.

Арх. ЮЗР 1888, ч. II, т. II – Там само, – 633 с.

Арх. ЮЗР 1904, ч. I, т. Х – Там само, – 967 с.

Арх. ЮЗР 1914, ч. I, т. VIII – Там само, – 798 с.

Ст. 1588, кн. 1, т. III – Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. – Т. III. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 кн. – Кн. 1. – Одеса, 2004. – 672 с.

УСПД ХVII, т. II, кн. 2 – Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. / Упор., прим. В. Шевчука. – К., 2001. – 536 с.

Vol. leg., v. II – Volumina legum. – V. II (1550-1609). – Спб., 1859.

Брехуненко 2005 – Брехуненко Віктор. Московська експансія і Переяславська рада 1654 року. – К., 2005. – 367 с.

Кулаковський 2002 – Кулаковський Петро. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569-1673 рр. Студія з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій. – Острог – Львів, 2002. – 304 с.

Мойсієнко 2006 – Мойсієнко В. М. Фонетична система українських поліських говорів у ХVI-ХVII ст. – Житомир, 2006. – 448 с.

Рауделюнас 1973 – Рауделюнас В. Українські списки Другого Литовського Статуту // Архіви України. – 1973. – N4. – С. 69-76.

Сміт 2004 – Сміт Д. Ентоні Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія. – К., 2004. – 168 с.

Смолій, Степанков 2008 – Смолій Валерій, Степанков Валерій. Політична система українського суспільства у роки національної революції ХVII ст. – К., 2008. – 120 с.

Снайдер 2012 – Снайдер Тімоті. Перетворення націй. Польща, Україна. Литва. Білорусь 1569-1999. – К., 2012. – 464 с.

Шевчук 2004 – Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Українська література ХVI-ХVIII століть: У 2 кн. Книга перша: Ренесанс. Раннє бароко. – К., 2004. – 400 с.

Яковенко 1983 – Яковенко Н. Н. О языковом составе гродских и земскиг книг Правобережной Украины на протяжении ХVII века // Историографические и источниковедческие проблемы отечественной истории. – Днепропетровск, 1983. – С. 64-72.

Яковенко 2005 – Яковенко Наталя. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2005. – 581 с.

Яременко 1986 – Яременко П. К. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. – К., 1986. – 159 с.

Connor 1994 – Connor Walker. Ethno-Nationalism: The Quest for Understanding. – Princeton University Press, 1994.

Linde 1816 – Linde S. B. O Statucie Litewskim ruskim językiem i drukiem wydanym. – Warszawa, 1816.

Коментарі — 42
Микола Пазюк _ 22.02.2017 15:21
IP: 130.211.103.---
Пані Ірцю, Пупсик з цим згоден? (Кривецький в миру...)
nuchuzhyj _ 21.02.2017 21:28
IP: 104.199.9.---
Sergey Shevchuk:
Ви обидва щось не те говорите. Для мене є цілком нормальним використовувати і українську мову, і "русский". Як і ще дві інші мови. В залежності від конкретної ситуації.
Що до "Ви" та "ти" то, до прикладу, в німецькій мові чи польській це дуже часто використовується, а в декотрих випадках є і обов'язковістю.
LYCIV_OLGA _ 15.08.2016 22:16
IP: 130.211.76.---
(продовження і закінчення)
Тобто – цей "випадок" ще "Бог знає коли" "спалився", як "козачок засланий", який – далеко не українець, але який наполегливо "б΄э себе в груди" – запевняючи, що він "козацького роду", вперто намагаючись – "хоч тушкою, хоч опудалом" – долучитися до українства, хоча – як колись писав користувач "УП" Антивірус – "його вуха явно стирчать з юдо-рашистсько-комуняцкого племені, прикрашеного царскою георгієвскойю лєнтою". Тож – нічого дивного в тому немає, що для Гая Гракха справжній українець той, хто повністю русифікований. Бо впродовж століть (!!!) безліч поколінь (можна, лише, приблизно порахувати скільки) його предків "вірою і правдою" слугували Російської імперії, з радістю лляли українську кров не за Україну, а за "царя-батюшку" та "царицю-матушку", і які припинили почувати себе та бути українцями.
Тож саме тому – будь які "розмови-діалоги" з ним – цілковито безглузді! Тож – не треба даремно "годувати троля"!
LYCIV_OLGA _ 15.08.2016 22:14
IP: 23.251.142.---
(продовження)
...тобто всіма громадянами України, які мають українську національну свідомість, та іншими "ворогами людства" та "руSSкава мира". Інколи до цього додаються якись "Олечки Луціви" та інші "тоталітарісти". Тобто – він постійно плутає кабінет свого психіатра зі сторінками для коментарів на "УП", тому щиро, не криючись ділиться з нами всіма своїми хворобливими галюцинаціями/мареннями/жахами та привидами.
А ще він чомусь (???) вважає себе приналежним до козаків (???), хоча ще у "Франція розкрила нові "домовленості" з ворогом?!" у блозі Анатолія Гриценко, Александр 1 _ 27.07.2015 15:40 писав цьому "важкому випадкові" (бувшому тоді jut-ом) так: "Шановний", та ви справжній аферист... Нагадаю, що я виявив ваше єврейське походження ще тоді, коли ви були під ніком som. Ви тоді ще обрадувались, коли я пожартував з єврейського анекдоту ("som, я вас не знаю, я вас вычислил"), прийнявши мене за свого "козака"..."
(див.продовження)
LYCIV_OLGA _ 15.08.2016 22:11
IP: 104.155.106.---
Гай Гракх – чергова "реінкарнація" переконаного рашистського пропаганд*она та патологічного брехуна, тільки за останній рік відомого на "УП" як glok, pann, jut, astros, Ral, mauser96, plita, Tochka, фейсбучні Гур Эмир, Іван Жага, Яг Уар і – ось – Гай Гракх! (Всіх його "ників" – деякі з яких проіснували на УП декілька днів, навіть годин – і згадати неможливо!)
Але в незалежності від його "імені" – його сутність – тваринна українофобія, фанатичне проповідування "руSSкава міра", відсутність логіки, механічна ретрансляція одних і тих самих тем, навіть фраз, зневага до інших – ніколи (!) і ні за що (!) не змінються!
Зазвичай страждає (чи тільки робить вигляд) на явну/виразну манію переслідування галичанами ("підляшками, греко-католицькими ксьондзами, гірськіми команчами"), всі які – за його термінологією) – "єзуїтського семені" (???); майданівцями/ бандерівцями/ націоналістами/ свободівцями/ "правосєками" –...
(див.продовження)
Гай Гракх _ 15.08.2016 18:01
IP: 46.118.248.---
_yurkiv_:
Цінник западєнцам Історія пришпандьорила, ще й вам, карженкам, від тої ціни щось дісталося.
Пане Юрків, а чи правда, що, коли западенець б"є себе кулаком у груди та волає: "Я – більшовартісний!" – чути на 8 км, а в горіли – тільки на 6?
Гай Гракх _ 13.08.2016 22:06
IP: 46.118.248.---
Роман Ганасевич: На Вашу яскраву демонстрацію всесвітньо відомої галичанської культури (ти кацапчукуне сруззґапокацаплений ляхляхомоскальтакого лайна набовтаноомовчав лушпаню) – настійно рекомендую замислитися, а хто ж Ви Є?

Генами – поляк, бо польскі пани мали до свого бидла, пся крев "право першої ночі", вірою – напівполяк, бо батьківську ви зрадили ще в 1596 р. щоби лизати папську пантофлю, менталітетом – дикий та злобний карпатський команч з томагавком-"топірцем", історії власної, як одвічні польскі хлопи взагалі не маєте,
ОТАКА ТО ПОМИЛКА ГОСПОДА БОГА...
Гай Гракх _ 13.08.2016 21:53
IP: 46.118.248.---
На кожний мій понівечений допис нижче – по десять характеристик таємниці народження модератора...:)))
Гай Гракх _ 13.08.2016 21:52
IP: 46.118.248.---
Роман Ганасевич:
Гай Гракх _ 13.08.2016 21:51
IP: 46.118.248.---
Роман Ганасевич:
Гай Гракх _ 13.08.2016 21:50
IP: 46.118.248.---
Роман Ганасевич:
Гай Гракх _ 13.08.2016 21:48
IP: 46.118.248.---
Роман Ганасевич:
Гай Гракх _ 13.08.2016 21:47
IP: 46.118.248.---
Роман Ганасевич:
Гай Гракх _ 13.08.2016 21:44
IP: 46.118.248.---
Гай Гракх:
Гай Гракх:
Роман Ганасевич:
Гай Гракх:
Гай Гракх:
Роман Ганасевич:
Гай Гракх:
Гай Гракх:
Роман Ганасевич:
Роман Ганасевич:
Гай Гракх _ 13.08.2016 21:43
IP: 46.118.248.---
Гай Гракх:
Роман Ганасевич:
Роман Ганасевич:
Гай Гракх _ 13.08.2016 21:42
IP: 46.118.248.---
Роман Ганасевич:
Гай Гракх _ 13.08.2016 21:41
IP: 46.118.248.---
Роман Ганасевич:
Роман Ганасевич _ 13.08.2016 12:10
IP: 178.95.61.---
Евгений Панов:
Pavel Lck:
_yurkiv_:
бун:
grom2468:
_ABM_:
Kirill Korzhenko:
В России пять золотых, девять серебряных и восемь бронзовых у хохлов одни террористы!!!
До чого це ти кацапчуку?. До речі а прізвище якесь у тебе не сруззґає, Пан – ов, ти часом не покацаплений лях?). Таки так, ляхомоскаль))). Ото вже суміш, такого лайна набовтано в обі байстрюку, що ти б вже помовчав лушпаню).
Kirill Korzhenko _ 12.08.2016 21:58
IP: 46.201.43.---
_yurkiv_:
Kirill Korzhenko:
Ета робота, п Ірино, мала бути народжена ще 20-25 років по тому. А тепьерь, ві с Вє Вє Пу, трудітьесь по одной мєтодічке – петух вжарєній клюнуф.
По чому?
А 25 років тому Вас клюваф інший пєтух:)
25 тому я ще в школі вчівся і відверто дивувавсь – як це западєнці все собі ціни не зложуть.
Зара все ясніше, поляки цінник пришпандьорили.
Pavel Lck _ 12.08.2016 18:23
IP: 46.219.255.---
_yurkiv_:
Pavel Lck:
Блин, отправьте эту Фарион уже куда-нибудь – например в Крым. На пару с Савченко.
У Савченко вже є ПАРА!
А Ви, якщо вже так бажаєте випустити пару, то спробуйте самі поїхати до Криму на пару з вибухівкою, а не відправляти туди тендітну жінку.
Ты тупой? У нас на носу новый фронт с РФ, так давай из-за твоей идиотки Иры будем дальше ссориться с поляками?
Или ты из той дегенеративной своры, которая кричит "нам не нужен Евросоюз"? Евроскептики вместе с Фарион? Так езжайте в Москву жопу Путлеру подлижите, так все евроскептики давно делают.

P.S. Вот такие дауны как ты и Ира погубят государство.
Doroshenko Vlad _ 12.08.2016 14:06
IP: 93.72.70.---
Алексей Заводюк:
Придет время, когда Украина почти полностью перейдет на украинский язык. Придет время, когда украинский язык будет переведен с кириллицы на латиницу. Сейчас это кажется фантастикой. Но когда придут новые поколения, для них это будет нормальным шагом саморазвития.
Принципиально важно убить Россию в себе добровольно. Можно пойти легким путем и запретить все российское. Но такой шаг только навредит Украине. Принципиально важно давать людям свободу выбора, потому что свобода выбора развивает человека.
Если у человека забрать свободу выбора и решить все за него, он быстро превращается в россиянина или в северного корейца.
Если украинцам запретить российское – это не сработает еще и потому, что запрет будет действовать на внешнее, но внутренней трансформации не произойдет и мы все-равно останемся на том же уровне, где и сейчас. Поэтому очень важно очищаться от россиянского добровольно и осознанно.
grom2468 _ 12.08.2016 09:57
IP: 104.155.42.---
Евгений Панов:
_ABM_:
Pavel Lck:
У России четыре золота,восемь серебра и семь бронзы у хохлов одни террористы!
А еще в рассии есть такой долбо@б как ты!
luko _ 12.08.2016 08:25
IP: 46.98.181.---
Тут якесь штучне байстрення "Евгений Панов" підміняє "Свобода Слова" на "Свобода Брехні". Схоже це фірмовий стиль контори, що підміняла сЕчу спортсменів в допінg-контролі.
бун _ 12.08.2016 07:47
IP: 77.123.166.---
Kirill Korzhenko:
Ета робота, п Ірино, мала бути народжена ще 20-25 років по тому. А тепьерь, ві с Вє Вє Пу, трудітьесь по одной мєтодічке – петух вжарєній клюнуф.
абсолютно вірно. Більше того, навіть до того, коли коментатори УП розписали основні ідеї цієї роботи в коментарях на УП. Але це тільки частина всієї роботи, якщо б вона була виконана вся, то жонглери брехнею типу Панова почувалися б тут менш комфортно. Але за роботу все "дно дякую.
_ABM_ _ 11.08.2016 23:40
IP: 46.118.161.---
Том Атов:
-...не советчик) (уйлу, которое наделало беды, превратило Россию в "на ПаРашу"...
-Ух ты!...оказывается в России уже лет двадцать бегают с воплями... ВЫ НЕ ОШИБЛИСЬ?!
Історія взаємовідносин між Україною і Росією почалась не 20 років назад. Особиста образа пам'ятається довше чим нанесений удар і може привести до більш тяжких наслідків. Власно все й почалося з приниження українців. Приниження, образи і знищення українців росіянами продовжуються.
Звідси й питання – кацапи, а на холеру ви нам потрібні?! І з цього моменту на ПаРаші стався великий облом. І щоб ми не казали, а почалося все з Київської Русі. Київ, як центр православної культури, народив 19 слов'янських народів, які мають 13 держав які говорять слов'янськими мовами. Ми над цім не дуже замислювалися, а ситуація примусила згадати хто ми є. І Росія зрозуміла, що без України їй гаплик.
Кажуть, не буди лихо поки тихо. А зараз треба визначатися хто куди. Не погоджуєшся?
ONLINE
Aтака Путіна1062 Рада 201492 Корупція900 Україна та Європа815 Мовне питання167
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте