Пора дорослішати
Вам не здається, що у нас надто популярні фрази на кшталт "держава має підтримати...", "держава не звертає уваги...", "держава не фінансує..." і тому подібне?
Таке враження, що бідна держава заборгувала шаленій кількості кредиторів, які зібралися коло порога боржника і настирливо вимагають свого.
Зараз, під час кризи, вимоги щодо підтримки металургів, хіміків, гірників виглядають більш-менш обґрунтовано. Хоча, особливо під час кризи, слід добре думати, кому і як допомагати. А головне, що з тієї допомоги матиме держава, вірніше її громадянам.
Але ж і раніше претендентів на державну допомогу вистачало. Мало не кожен діяч спорту, науки, культури, мистецтва завершував свій виступ чи інтерв'ю проханням, вимогою чи побажанням державі повернутися обличчям до, відповідно, виду спорту, наукової галузі, певної сфери культури чи мистецтва. При цьому "повернутися обличчям" означало – допомогти матеріально.
А чого варта "державна підтримка малого бізнесу"? Особливо фінансування за державний кошт підприємницької діяльності безробітних? Нагадаю, підприємницька діяльність за визначенням самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність. Насмілюся стверджувати, що серед безробітних процент самостійних та ініціативних бізнесменів не такий вже й великий. Тому фінансувати підприємницьку діяльність безробітних все одно, що годувати м'ясом овець. Якщо звичайно, безробітні не липові, а фінансування надається не за хабар (вибачте, "за відкат").
Ні, не скоро в нас вивітриться славнозвісна "радянська ментальність". Багато хто з нас ще упевнений, що все має залежати від держави. Це, до речі, одна з причин перетворення державного чиновництва в Україні у панівний клас, що, у повній відповідності до класичної теорії, подавляє класи пригноблені.
Радянська держава ставилася до свого народу, як до дітей. Саме держава вирішувала, що ми будемо їсти, який фільм дивитися, куди поїдемо відпочивати. Що для нас корисно, а що шкідливо. І багато кому це подобається. Хочеш нову іграшку, проси маму й тата. Мають гроші, то куплять. А їжа, одяг, житло, це їх – мами й тата, проблеми.
А бути дорослим нелегко. Тому декому простіше весь час повторювати: "Держава, дай!".
Художники забувають про бульдозери, що трощили виставки, однак ностальгічно згадують такі речі, як "фондовий картон" та гарантовані замовлення бюстів та портретів вождів. Кінематографісти згадують фінансування створення "виробничих фільмів" про боротьбу хорошого з прекрасним. Робітники та інженери згадують, що продовольчий набір до свята, квартира всього за 15-20 років черги та путівка у дерев'яний вагончик заводського пансіонату були гарантовані. Словом, гарне було дитинство, добре було під наглядом суворої, зате справедливої мами-держави.
Але згадаймо, що держава розвалилася, бо не витримала такого навантаження. І тепер держава може надірватися. Тому громадянам пора дорослішати.
Слід перестати соромитися бажання отримати прибуток. А то, наприклад, Закон України "Про театри і театральну справу" визначає кошти від продажу квитків як "додаткові джерела фінансування театрів". Певно забули, що "хтось же брав гарні бенефіси"! А у багатій Європі нікого не дивує, коли зали діючих музеїв та театрів здаються в оренду для організації різного роду заходів.
Я зовсім не стверджую, що держава має усунутися від допомоги у тих чи інших сферах. Однак можливості держави не безмежні і розподіляти їх треба розумно.
Тому слід визначити максимально обмежене коло пріоритетних напрямків використання державних коштів, а другорядні напрямки фінансувати другорядні напрямки за остаточним принципом. Маю на увазі, що фінансування будівництва офісів державних установ чи будівництва нових музеїв може бути здійснено лише за умови достатнього фінансування закладів освіти, охорони здоров'я. Оскільки ми не такі багаті, щоб купувати дешеві речі, ми повинні мати на порядок менше чиновників, але з зарплатою, достойною фахівців високого рівня.
І потрібен, потрібен громадський контроль за витрачанням ресурсів держави. Потрібне широке обговорення цієї теми. Хай кажуть, що це все дарма, що немає сенсу, немає шансів щось змінити. Ми вже дорослі, нам нікому допомагати.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
