Що нас чекає у Мінську?
Останні два дні коментую "Мінськ" (див., напр., тут; заголовок – не мій, але мої слова передані правильно).
Чи існують ризики? Безумовно. Важливо не попасти в пастку ФСБшного, диктаторського Кремля, який спробує скористатися неповороткістю і обережністю ситого Брюсселя. Само собою зрозуміло.
Я пропоную також подивитися під дещо іншим кутом. Пропоную наступний ланцюжок:
- Ініціатива зараз на боці нашої армії. І не тільки у військовому сенсі, а й також політично (демонстраційний ефект від того, що українська армія несе мир і стабільність на сході).
- Путін не може допустити своєї поразки. А тому: або масоване введення військ (і ми вже бачимо ескалацію конфлікту – техніку і військових або ж озброєних кавказців він може "постачати" майже безкінечно). Або все-таки поступова деескалація відкритого конфлікту з подальшою довготривалою терористичною війною і застосуванням інших засобів – економічного тиску, гри на суперечностях всередині країни.
- При цьому йому потрібно "зберегти обличчя", представити свою поразку як перемогу, а для цього ескалацією конфлікту він піднімає ставки, щоб виторгувати побільше. Звичайно, ніхто в Києві не буде визнавати ні анексії Криму, ні федералізації, ні державного статусу російської. Це відтепер – самовбивчо. Але, враховуючи контроль над зомбоящиком в Росії, кремлівському диктатору це навіть і не потрібно. Росіяни повірять тому, що буде показуватися і лунати. От частково для цього і будуть використовуватися "гуманітарний конвой" – мовляв, "я врятував Донбас від гуманітарної катастрофи".
+ Оскільки в тексті угоди про асоціацію вже нічого змінити не можна, тому обговорення цього питання у Мінську, як на мене буде, радше, ритуальним – "я змусив українців сідати за стіл переговорів".
+ "Я врятував російську мову від знищення". І т. ін. – росіяни це проковтнуть. Але нам тут байдуже – хай росіяни самі розбираються, чому хочуть вірити. Нам важлива деескалація конфлікту.
У цьому сенсі українській дипломатії вдалося розширити порядок денний переговорів, включивши не тільки консультації щодо імплементації угоди про асоціацію, а й енергетику і війну на Сході. + три єврокомісари + символічний приїзд Меркель 23 серпня. Навіть участь Білорусі і Казахстану – це не посилення позицій Росії, а, навпаки, можливості для маневру української і західної дипломатії. Бо і Лукашенко, і Назарбаєв (не виступаючи відкрито проти), розуміють небезпеку того, що їм несе Росія.
Тому поруч із ризиками, Мінськ несе і можливості. Не думаю, що відбудеться щось радикальне, але це може стати одним із ланцюжків переговорного процесу. Тільки треба "держать ухо востро". І якщо ми постійно згадуємо про різні формати, у т.ч. "нормандський формат", то не виводити за дужки США і Великобританію – в силу очевидних причин. І продовжувати посилювати нашу армію, ліквідовуючи бюрократичну тяганину і очищаючи лави силових структур від зрадників, корупціонерів, або просто непрофесіоналів. Саме нова армія, яка за підтримки народу, відродилася, стала одним із чинників, що змусила Путіна до переговорів і змусила Захід перейти до рішучіших дій. А дипломатичний фронт має підтримати наших хлопці на сході, що протистоять цинічному, підлому й до зубів озброєному ворогу.
