Газові угоди Тимошенко – хронологія злочинів та національної зради (частина шоста – висновки)
Газові угоди Путіна – Тимошенко: чи є вихід?
Унаслідок газової війни січня 2009 року Газпром отримав газові угоди, які вважаються найвигіднішими для нього за всю історію його існування. Водночас Україні домовленості Тимошенко й Путіна щорічно приносять багатомільярдні збитки. Окрім того, ця війна дала змогу російському керівництву вирішити стратегічне завдання – нав'язати європейським країнам безглузде з економічної точки зору будівництво газопроводів у обхід України.
Ющенко так і не зрозумів, що таке національна безпека
Постає питання – а чи могли події розвиватись якось інакше? І чи мали українські керманичі можливість захистити національні інтереси в тій газовій війні?
Переконаний, що так. Хоча для цього потрібно було, аби Віктор Ющенко ще з початку двотисячних років не дозволяв тим чи іншим бізнесменам оплачувати свої рахунки, стаючи їхнім заручником... А ставши Президентом, він повинен був чітко сформулювати для себе та своєї команди – яким чином вибудовуватиметься енергетична безпека України і як реформуватиметься наш газовий "монстр".
На жаль, Віктор Ющенко, схоже, так цього й не зрозумів до кінця своєї каденції.
Хоча, як добре відомо, українського нафтогазового монстра було створено за ініціативи та активної участі Ігоря Бакая лише заради збагачення наших можновладців.
Газові угоди могли б бути іншими, якби пані Тимошенко ще з початку 2005 року не почала реалізувати свій намір посісти президентське крісло. Для цього вона готова була домовлятися з ким завгодно й на яких завгодно засадах. Безперечно, вона могла домогтися кращих газових угод, якби не діяла за принципом революційної доцільності...
Партія регіонів думала, що залишиться у виграші
Газові угоди Нафтогазу могли б бути принаймні не гіршими, ніж у решти європейських партнерів Газпрому, якби тодішній лідер опозиції Віктор Янукович та Партія регіонів усвідомлювали, що програш України в газовій війні з Росією обернеться поразкою передусім не тих, хто перебував тоді при владі, а українських підприємств та громадян, у тому числі й симпатиків ПР.
Газові угоди могли б бути іншими, якби Віктор Янукович та Партія регіонів були більш далекоглядними й думали про те, що поразка в газовій війні стане величезним головним болем для них самих, коли вони прийдуть до влади.
Січневі газові угоди могли би не бути зашморгом на шиї української економіки та українських громадян, якби до того ж вся наша політична еліта протягом всіх років незалежності не розглядали владу лише як інструмент для власного збагачення.
Хоча якби це все було так, може ми і жили би зовсім в інших умовах, і це була би зовсім інша країна.
Що мала б зробити українська влада, якби захищала національні інтереси
Отже, що мала б зробити українська влада, опинившись в умовах газової війни з Росією.
Спочатку про загальні принципи, на яких повинна була будуватися позиція України в конфлікті з Росією.
Політичний режим у Росії
По-перше, українська влада та опозиція мають розуміти, що політичний режим у Росії з її нинішніми керманичами є агресивним і недемократичним. Він готовий без жодних сентиментів вести війну за власні інтереси. Це можуть бути як інформаційні, газові, торгівельні, так і традиційні збройні війни. По суті, це той самий імперський режим, який протягом століть діяв за принципом "розділяй та владарюй".
На сьогодні ніхто не може вибудувати з російським режимом дружніх відносини. Жоден уряд. У Росії розуміють лише силу й змушені рахуватись лише з сильними.
А тому українська влада й опозиція, якщо вони взагалі хочуть зберегти Українську державу, чублячись у межах країни, мали бути єдиними в захисті національних інтересів, особливо коли йдеться про конфлікти з Росією.
Російська влада є неугодоздатною
По-друге, українська влада та опозиція мають чітко усвідомлювати, що нинішній російський режим є неугодоздатним. Він ніколи не виконуватиме тих письмових, а тим більше усних угод та домовленостей, які вважатиме невигідними для себе. Водночас російські керманичі завжди намагатиметься чинити тиск, на тих, хто уклав з ними нерівноправні та несправедливі угоди.
Переговори тет-а-тет
По-третє, українська влада й опозиція повинні осягнути, що будь-які прямі переговори з російськими вождями "один на один", до того ж утаємничені, завжди використовуватимуться ними для тиску, давання хабарів та неприхованого шантажу.
Європейський шлях
По-четверте, українська влада та опозиція, якщо вони не хочуть стати лише провінційними діячами малоросійської губернії, повинні обрати європейських шлях розвитку, без пустих намагань проводити неефективну різновекторну політику. Тільки в цьому разі можна розраховувати на підтримку та участь європейських держав і Сполучених Штатів у євроінтеграційних прагненнях України. Інша справа, що зовнішня політика є завжди продовженням політики внутрішньої. Якщо в основі внутрішньої політики лежить корупція, заангажованість та корумпованість суддів, безкарність можновладців, упередженість та політична залежність правоохоронних органів, – то всі розмови про євроінтеграцію не сприйматимуться серйозно ані в самій Україні, ані тим більше в європейських країнах.
Дії посадовців на переговорах з Росією
Як би мали діяти під час останнього газового конфлікту з Росією державні діячі, котрі б справді намагалися захистити національні інтереси України? Особливо беручи до уваги те, що Україна залишається монополістом з транспортування російського газу в центрально- та західноєвропейські країни і на початку січні 2009 року в українських газосховищах містилося близько 30 мільярдів кубометрів газу, а після газової війни 2006 року було опрацьовано механізм реверсу газотранспортної системи.
"Спробуйте поборотися"?
По-перше, слід було негайно розробити стратегію й тактику ведення газових переговорів. Рішення щодо прийняття чи заперечення тих чи інших положень газових угод приймалось на рівні: "Ну, спробуй там ще якось поборотися за ціну та умови контракту"... Про яку стратегію тут може йтися? Це в кращому разі – непрофесіоналізм.
Україна "краде газ"?
По-друге, не треба було боятися жорстких висловлювань на адресу російських керманичів. На постійні брехливі звинувачення, що, мовляв, Україна "краде газ", необхідно було, треба було відповісти як Президент Білорусі Лукашенко. Він порівняв випади російської влади з діями нацистської Німеччини, яка влаштовувала блокаду Ленінграда...
Тільки в присутності представника ЄС
По-третє, слід було оголосити, що, враховуючи неугодоздатний характер російської влади, Україна готова проводити переговори з московськими можновладцями лише в присутності представників ЄС. Будь-який інший формат переговорів вважати неможливим. Цікаво, що самі російські керманичі під час подій січня 2009 року категорично відмовлялися від такого формату переговорів. Зрозуміло, він би унеможливив підписання газових угод, які під тиском Тимошенко врешті підписали керівники Нафтогазу.
Тільки на кордоні з Росією
По-четверте, для припинення звинувачень з боку російських керманичів на адресу Нафтогазу українська сторона мала оголосити ось що. Ми готові забезпечити транспортування російського газу по території України без обмежень, але тільки на підставі угод з консорціумом європейських компаній, які купуватимуть його на кордоні з Росією (а не на кордоні ЄС з Україною, як це робиться нині). Або такий спосіб, або ніякий.
Відокремити ГТС та газосховища
По-п'яте, потрібно було оголосити про юридичне відокремлення від Нафтогазу української ГТС та газосховищ і ввести в їхні наглядові ради незалежних представників Єврокомісій. Також – запропонувати Єврокомісіям використовувати українські газосховища як резервні для країн ЄС.
Участь міжнародних юристів
По-шосте, для ведення переговорів та підписання газових угод необхідно було залучити одну з провідних міжнародних юридичних компаній, яка спеціалізується на укладанні контрактів у сфері газопостачання. Тодішній голова Нафтогазу Олег Дубина дуже дивно пояснює слідчим причини включення в газову угоду норми про 300-відсоткові штрафні санкції в разі невикористання повного місячного обсягу газу. Мовляв, цю норму включили в угоду тому, що, зі слів глави Газпрому Міллера, такі умови начебто передбачені в інших газових угодах Газпрому. Як на мене, це наочний приклад непрофесіоналізму Олега Дубини, який, перебуваючи на посаді голови Нафтогазу, фактично виконував функції зіц-голови та, насправді, нічого не вирішував та ні на що не впливав.
Суміш корумпованості та непрофесіоналізму просто кричуща... Контракти на десять років загальною вартістю понад 100 мільярдів доларів вичитуються та підписуються, що називається, "на колінах". І таке "колінне" вичитування колишній прем'єр-міністр Тимошенко підносить ледве не як особисту заслугу, як свідчення її вболівання за національні інтереси.
Залізний аргумент – європейський досвід
По-сьоме, у переговорах щодо закупівлі газу головним аргументом для встановлення формули ціни газу мав бути європейський досвід. А саме – принцип рівної дохідності при веденні бізнесу. Тобто дохід, який Газпром отримує, продаючи газ в Україні, не може бути суттєво вищим за доходи від його продажу іншим європейським споживачам.
Коефіцієнти та спотові ціни
У цьому разі формула ціни на газ мала передбачати кілька коефіцієнтів, що зменшують базову ціну. Ці коефіцієнти мали б визначатися відмінностями в закупівлі газу в опалювальний та літній періоди, обсягами газу (чим більше, тим дешевше). Крім того, Нафтогаз мав би вимагати знижку, пов'язану зі значно меншим транспортним плечем доставки газу в Україну. Принаймні під час газового конфлікту на початку 2006 року такий аргумент публічно визнавався представниками Газпрому.
Крім того, в угоді мало б бути передбачене право України купувати до 15-20 відсотків газу за спотовими цінами (спотовий контракт – це угода купівлі-продажу наявного товару зі складу, сховища, елеватора й передача його покупцеві на першу вимогу відразу ж після оплати). Газ за спотовими цінами на європейському ринку неодноразово був значно дешевший ніж той, що продається за довгостроковими угодами. В угодах Газпрому з низкою великих європейських покупців така норма передбачена. Саме тому ціна на газ для них виявляються суттєво нижчими ніж для України.
Якби росіяни заявили, що Україна не має можливості отримати газ, купивши його за спотовими цінами, треба було відповісти так. Нафтогаз готовий купувати газ за спотовими цінами на європейському ринку та поставляти за дорученням Газпрому його європейським контрагентам у обмін на поставку газу Газпромом за такою ж ціною для Нафтогазу.
Що ж до тарифів на транзит газу, то й там позиція української сторони мала бути куди більш жорстка. Тарифи не можуть бути в рази нижчими, ніж в інших угодах Газпрому з країнами-транзитерами.
Очевидно, що виставлення зустрічних, грамотно вибудуваних вимог Нафтогазу до Газпрому не гарантувало отримання повністю справедливих та взаємовигідних контрактів. Водночас російські можновладці були б змушені йти на суттєві поступки Нафтогазу, інакше самі підштовхнули б Україну до повної інтеграції української ГТС у європейську енергетичну систему. А транспортувати газ все рівно довелося через територію України. У цьому разі поменшало б ентузіазму в європейських країн будувати безглуздо дорогі газопроводи в обхід України.
Скорочення енергоспоживання
Зрозуміло, що в результаті зайняття жорсткої позиції України постала б необхідність оголосити та провести в надзвичайно стислі строки реформування газового ринку України. Довелося б чесно сказати громадянам України, що використання газу є дуже дорогим задоволенням, і його в нас значно менше, ніж вугілля. Ті запаси газу, які є в наших надрах, – це національне багатство, на яке має право не тільки сьогоднішнє покоління, а й наші нащадки. Тому весь газ, що видобувається в Україні, продаватиметься на загальному газовому ринку. І купувати його населення буде змушене за цінами, які є вищими, ніж для великих підприємств. Бо витрати на його доставку роздрібним споживачам є об'єктивно вищими.
Україні необхідно було б за три-чотири роки скоротити загальне споживання газу до щонайбільше 30-35 мільярдів кубів, а його імпорт мав би бути в межах 10-15 млрд. При цьому підприємства хімічної галузі, які вже майже всі є приватними, мали б купувати газ за межами України, і їх виживання було б питанням та відповідальністю їхніх власників.
Ultima ratio regum
Історія стосунків Росії зі своїми сусідами наочно свідчить, що та ніколи не буде готова розбудовувати справді рівноправні справедливі стосунки. Тому реальний керманич Росії Володимир Путін дасть згоду на зміну умов газових контрактів лише у разі чергових поступок з боку українських можновладців, або коли буде змушений це зробити. Газові контракти в сьогоднішньому їх вигляді є вбивчими для української економіки, а тому в будь-якому разі потребують змін.
Якщо за рік після підписання харківських угод Президент України Віктор Янукович та інші українських високопосадовці усвідомили, що то була їх помилкою, і чергова здача українських національних інтересів все рівно не дозволить вибудувати дружні рівноправні стосунки з Росією, в тому числі і в газовій сфері, то тоді їм потрібно бути готовим йти до кінця.
І таким ultima ratio regum мало би бути порушення кримінальної справи по факту шахрайства з газом РосУкрЕнерго, яке було скоєно керівниками Нафтогазу та Газпрому, за прямих вказівок прем'єр-міністрів України та Росії. Загроза розслідування, яке наносило би російський стороні величезні фінансові та ще більші репутаційні збитки, примусило їх йти на поступки. При цьому українська сторона в Стокгольмському суді, якщо би до цього дійшла справа, мала би всі підстави стверджувати, що домовленості про скоєння шахрайства були невід'ємною складовою основних газових контрактів між Нафтогазом та Газпромом. В цьому випадку Нафтогаз мав би всі підстави вимагати від Газпрому відшкодування збитків у зв'язку необхідністю повертати РосУкрЕнерго газ та сплачувати йому штрафні санкції в грошовій та товарній формі. Крім того Нафтогаз зміг би вимагати розслідуванні в Стокгольмському суді, в якій мірі його газові контракти з Газпромом відповідають іншим контрактам останнього зі схожими обсягами та умовами поставки та транспортування газу. І в разі суттєвої невідповідності вимагати також відшкодування і цих збитків, що були нанесені Нафтогазу в результаті злочинної змови українських та російських високопосадовців. Але чомусь мені здається, що до Стокгольмського суду при такому розвитку подій справа не дійшла, бо Путін та Газпром були би змушені піти на поступки і без здачі українських національних інтересів.
Сумні підсумки
Зібрані та проаналізовані матеріали беззаперечно свідчать: газова війна січня 2009 року та підписані угоди були заздалегідь погоджені та спільно сплановані російськими можновладцями та прем'єр-міністром України Юлією Тимошенко. Ці угоди були складником утаємничених від українського суспільства особистих домовленостей пані Тимошенко та пана Путіна, які розпочалися задовго до січня 2009 року.
Унаслідок цих домовленостей російська сторона отримала надзвичайно вигідні газові угоди з Нафтогазом, а також примусила європейські країни піти на будівництво газопроводів у обхід України. Пані Тимошенко натомість отримала беззаперечну підтримку з боку Росії та перетворилася на фаворита російської влади на президентських виборах в Україні в січні 2010 року. Для фахівців очевидно, що такі збиткові для України угоди щодо купівлі газу та його транзиту не могли бути укладені без особистої вигоди.
Водночас я уникав припущень щодо "комісійних", які отримували учасники цих подій від підписаних угод. Це можна підтвердити, лише перевіривши, звідки, скажімо, надходять кошти на карткові рахунки, з яких оплачувалися неймовірно дорогі сукні від Louis Vuitton та двотижневе проживання родини Тимошенко в іспанському готелі з добовою оплатою в 7 тисяч євро...
Така можливість, скоріше за все, є в американського уряду. Але той не має звички "палити" іноземних політиків, котрі теоретично ще можуть бути використані в геополітичних інтересах Сполучених Штатів. Тому розраховувати, що ми отримаємо від них чесну відповідь на питання про ті рахунки, навряд чи варто.
Хоча для мене є очевидним, що коли менеджер підприємства укладає угоди з купівлі товарів за цінами, значно вищими від ринкових, натомість продає свої товари й послуги значно дешевше, ніж на ринку, то він або цілковитий дурень, який не розуміє, що робить, або отримує за це "винагороду". Ніхто й ніколи не міг і не може назвати пані Тимошенко людиною, яка не розуміється на формуванні ціни на газ і тарифах на транзит. Чи могла вона не тямити, які контракти змусила підписати керівників Нафтогазу, до того ж пішовши на прямий обман голови Нафтогазу Олега Дубини, який вимагав директив Кабінету Міністрів, а згодом з'ясувалось, що він отримав лише особисте доручення прем'єр-міністра Тимошенко, яке вона обізвала директивами?...
Поразка в газовій війні 2009 року – це не тільки імперська підступність одних та зрада національних інтересів з боку інших. Це, на жаль, ще й відображення інтелектуальної меншовартості, непрофесійності й жадібності того, що ми називаємо українською політичною елітою. Це й відсутність моральних імперативів та моральна невибагливість у наших журналістів, політтехнологів та партійних активістів, які готові відбілювати злочинні дії політичних лідерів. Особисто отримані гроші для цієї категорії людей важать більше, ніж національні інтереси України.
У сумній історії про газовий конфлікт січня 2009 року є все – і національна зрада, і жага до влади, і особисте збагачення, і непрофесіоналізм та некомпетентність. Поразка в газовій війні – це поразка українського народу, який страждає від неї найбільше.
Чи зможе Україна винести правильні уроки з тих подій?
P.S.
Вчора, переглядаючи коментарі дописувачів, серед яких є БЮТівські штабісти, побачив їх посилання на блог, в якому дається стенограма виступу Юлії Тимошенко в суді. В своєму виступу пані Тимошенко детально викладає власну версію всіх подій, що відбувались під час, так званої, "газової війни" в січні 2009 року.
Частини стенограми її виступу там розміщена лише 18-19 вересня, тому в мене, зрозуміло, ще не було можливості детально їх проаналізувати. Хоча безперечно там є факти, які потребують детального аналізу та коментування.
Враховуючи це, намагатимусь найближчими днями підготувати та оприлюднити післямову до цього свого дослідження, в якому зупинитись саме на аргументах пані Тимошенко.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
