Роковини Харківських угод як привід ще раз зрозуміти: дешевий газ буває там де й сир
На суд тих, хто не встиг проглянути мою колонку на УП від 19 квітня – її повторна "демонстрація",
"Боротьбу регіоналів за "дешевий" газ та справедливу "ціну" на нього ще якось можна пояснити.
Бо "національний інтерес" – це лише прибутковий рядок у власному бізнес-плані. Бо нема нічого святого, чим не можна було б торгонути в обмін на непоганий дисконт.
Бо європейською перспективою 46-мільйонної країни можна легко пожертвувати заради відчуття того задоволення, яке щовесни приносить черговий стрибок до гори в рейтингу найкрутіших людей, що його укладає найкрутіший журнал "Форбс" чи вітчизняні "Кореспондент" та "Фокус".
Куди складніше збагнути логіку націонал-демократів, які вже третій рік поспіль клянуть і клянуть січневі газові угоди. Здавалося б, хто-то, а це товариство мало б розуміти, що лише ринкова, а не "справедлива" ціна на енергоносії забезпечує реальний суверенітет, надає можливість проводити незалежну зовнішню політику та розв'язує руки у внутрішній.
Врешті-решт, вона стає чинником, який примушує до модернізації економіки, до її оздоровлення – через лікування промисловців-олігархів від наркотичної залежності, спровокованої дешевим газом. Не дарма ж лише в 2009 році вперше серйозно почали говорити про енергозбереження і навіть робити перші кроки.
Наївно, безперспективно та й просто нечесно було вибудовувати таку стратегію на міжнародній арені, яка повністю ігнорує думку Росії, і в той же час розраховувати... на знижки від "Газпрому", а, значить, і від Кремля.
Належачи до кола тих людей, яким в принципі подобалося, як Ющенко своєю незалежною політикою дражнив Путіна, слід все ж таки розуміти, що за все в цьому житті мусимо платити, в тому числі і за фронду, і за свободу, і за незалежність.
Зрозуміло, Ющенко як глава суверенної держави мав право робити такі кроки у зовнішній політиці, за які багато хто з нас йому рукоплескав. Але очевидним є й інше: така політика явно недодала козирів тим, хто в січні 2009 року, поки Ющенко катався в Карпатах на лижах, вів багатосторонні переговори про вихід із глибокої міжнародної газової кризи.
Власне Ющенко і був співініціатором переходу на світові ціни на газ. Звичайно, його залюбки підтримав Медведєв, і 6 червня 2008 року така домовленість була публічно зафіксована під час візиту Віктора Андрійовича до Санкт-Петербургу.
"Ціни на газ для України збільшаться майже удвічі з 1 січня 2009 року", – сказав тоді міністр закордонних справ Росії Лавров. – Президент Ющенко, за словами глави МЗС РФ, у свою чергу відзначив: "Чим швидше ми перейдемо на ринкові ціни, тим краще для оздоровлення економіки країни, ми поділяємо таку позицію".
В розвиток рішень глав держав українська та російський прем'єри погодили трирічній перехідний період, необхідний та достатній для адаптації нашої звиклої до енергетичної халяви економіки до нових і незвичних реалій.
Відповідний міжурядовий меморандум було підписано 3 жовтня 2008 року.
Отож, Інна Германівна глибоко помиляється, коли каже, ніби в січні 2009 року Тимошенко виторгувала 20-відсоткову знижку на рік, що їй залишився при владі. Насправді, січневий контракт дав не поліпшення перехідних умов, а трикратне прискорення у порівнянні з жовтневим меморандумом.
Втім, поетапний план згорів у "вогні" газової кризи, яка вибухнула на новорічні свята – і точно ж, що не з вини Тимошенко. Це за кінцевий результат відповідальність всі покладають на неї, а от про те, скільки паралельних офіційним урядовим та нафтогазівським делегаціям десантів повисаджувалося тоді у Москві, підзабув навіть я сам.
Та днями в чаті на одному із Інтернет-сайтів мені нагадали, як на початку січня 2009 року у Білокам'яну примчав Юрій Бойко. Ну а про те, що на "Газпром" вийшло "Росукрнерго", розповідали і голова правління "Газпрому" Олексій Міллер, і колишній керівник "Нафтогазу" Олег Дубина.
Йдеться про те саме "Росукренерго", яке згідно згаданого вище жовтневого меморандуму, з 1 січня вибувало із своїм приватним інтересом із міждержавної гри і йшло ва-банк.
"На запитання, чи правда, що в останні дні грудня 2008 року представники "РосУкрЕнерго" зривали переговорний процес із постачань газу між Росією й Україною, Міллер відповів: "Так, дійсно, наприкінці грудня прем'єр-міністри Росії й України дійшли згоди, і наші компанії були готові домовитися про ціну газу $235 за 1000 куб. м. за умови спільних експортних операцій із території України, "РосУкрЕнерго" тоді запропонувало купувати газ для України за ціною $285!. За рахунок цього компанія розраховувала залишитися на ринку. Але, незважаючи на це, російська сторона від домовленостей щодо переходу на прямі контракти не відмовилася. А 31 грудня, як ви знаєте, президент України відкликав делегацію НАК "Нафтогаз України" з переговорів", – наголосив Міллер, якого тут цитовано за "Українською правдою".
Оскільки Міллер для нас не такий вже і великий авторитет, варто згадати слова Олега Дубини з інтерв'ю "Дзеркалу тижня": "Усе можна було підписати 30 грудня 2008 року, якби не, скажімо так, гра Ющенка з "РосУкрЕнерго".
І коли вже Генеральна прокуратура кримінальну справу проти Тимошенко ґрунтує, як видається, на показах Дубини, то, можливо, вона помиляється із звинуваченими і шле повістки не за адресою?
Хто і які директиви давав тим добродіям, що перешкоджали переговорам у Москві, ані ГПУ, ані опереткову "комісію Богословської", звісно ж, не цікавить, а ми всі про це можемо лише здогадуватись.
Особливо ж допитливим варто вивчити "Вікілікс", де американські дипломати дописують до державного департаменту про особливо теплі й близькі стосунки співвласника РУЕ з попереднім главою української держави. Ну а його асоціація з теперішнім стала вже притчею во язицех.
Щодо ж до угоди між "Нафтогазом" та "Газпромом", то вона як документ двох господарюючих суб'єктів директив, очевидно, не потребувала, але Тимошенко підписала документ, аби лише надати підтримку делегації "Нафтогазу" у вкрай складних, виснажливих переговорах.
Тоді її підпис для підлеглих мав радше моральне значення, а тепер надає їм ще й юридичний захист. А якщо б навіть й існувала потреба в офіційному схваленні директив Кабміну, як було діяти в умовах, коли президентська половина уряду за них не проголосувала б і до перших пролісків, а країна вже в січні сповзала в техногенну та гуманітарну катастрофу?
Контракт, який Україна отримала в січні 2009 року, виявився стандартним, тому його не можна описувати ані в чорних, ані в райдужних тонах.
Близькою до істини видається думка Анатолія Гриценка, який, висловивши чимало критичних зауважень до угоди, тим не менше визнав: делегація на чолі з Тимошенко на переговорах у Москві зробила максимум з того, що можна було зробити. "Угоди, що були підписані, забезпечили Україні головне – мир з Росією і газ", – зазначав цей народний депутат ще в квітні 2009 року.
Чи могла б умови контракту бути кращими? Мабуть, що так.
Якби втручання сторонніх осіб, про яке стало відомо завдяки Міллеру та Дубині, не зірвало підписання контракту по 235 доларів на 2009 рік і не поховало меморандум про поетапне зростання ціни до європейського рівня протягом трьох років.
Якби 31 грудня Ющенко не відкликав Дубину із Москви, чим залишив країну без контракту на наступний рік і вивільнив Тандему руки, які і без того чесалися на Україну.
Якби взагалі не глибока криза в стосунках президентів двох держав, яка впливала на вирішення чи, навпаки, поглиблення численних економічних проблем.
Якби вищеназвані чинники не призвели до відключення Росією газу і паралічу постачання до України та Європи, і подальші переговори не відбувалися в умовах внутрішнього форс-мажору та загальноєвропейської кризи.
Якби Європа не грала на боці Росії, а саме так чомусь спрацював наш європейський вектор за найбільш "проєвропейських" президента та міністра закордонних справ.
Якби не неминучий колапс газотранспортної системи, яка не могла всупереч законам фізики працювати й надалі в реверсному режимі, женучи газ із Заходу на Схід.
Якби, до речі, не зима, і можна було взагалі трохи відпочити від газу.
Якби Росія не була монополістом, і Україна мала би альтернативні джерел постачання.
Якби, врешті-решт, Тимошенко припускала можливість політичних поступок, як-то: здача Севастополя чи інтеграція до Митного союзу, чи відмова від вступу до НАТО, чи призначення Табачника міністром освіти тощо.
Але без всіх цих "якби" вийшла просто ринкова ціна на газ. З 2010 року суттєво збільшено плату за транзит російського газу територією України, всупереч тому, що попередники Тимошенко зафіксували її договірну незмінність до січня 2011 року, а для РУЕ – взагалі на десятиліття вперед.
Із трьох раніше запланованих років перехідного періоду вдалося відстояти один. Викуп у "Газпрому" по зниженій ціні газу, за який заборгувала РУЕ, дозволив Тимошенко в умовах кризи ще більше зменшити ціну на паливо для вітчизняних підприємств.
Все це разом із дотриманням принципу направляти на потреби населення дешевий газ внутрішнього видобутку дозволило тодішній керівниці уряду уникнути підвищення ціни для домогосподарств.
Саме життя довело, що принципи, закладені в основу газових стосунків двох держав в січні 2009 року, є правильними. Доводити, що базова формула в 450 доларів є позитивом, дійсно важко, якщо мислити лише арифметичними категоріями. Але стосунки між державами, особливо між такими як Україна та Росія, складніші, ніж арифметика, і навіть ніж вища математика.
Сумновідомі Харківські угоди, які по суті не надають Україні знижку, а поки що лише на відповідну суму накопичують нашу заборгованість перед Росією, показали, що альтернативою ринковому підходу й дорогому газу є колосальні політичні поступки.
Настільки очевидну істину підтверджено і цьогорічною полемікою українського та російського керівництва на тему зниження вартості газу. Страшно навіть уявити, який рахунок Росія виставить Україні за "справедливу" ціну на газ, якщо, за обрахунками Азарова, оприлюдненими минулої суботи, вона становитиме 200 доларів?!
(Втім, яка Азарову різниця – відповідальність все одне перекладуть на Тимошенко, і це одна з причин, через яку проти неї порушено чергову кримінальну справу).
Цікаво знати, на яких умовах найзнаменитіший український "хімік" замість ринковою взагалі отримав ціну, яка просто б'є наповал своєю "справедливістю" – 170 доларів. Хто, коли і чим розрахується за цей атракціон небаченої щедрості?!
Хоча само по собі бажання українського керівництва зменшити ціну на російський газ не можна не вітати, якби існувала хоча б найменша впевненість, що її ревізія відбуватиметься суто в площині фінансових переговорів.
Контракт 2009 року передбачає можливість його перегляду. Якщо на те нема згоди однієї із сторін, інша угода дає можливість звернутися до Стокгольмського арбітражного суду. І коли вже наша влада показала, як вміє розв'язувати в Стокгольмі свої проблеми, то може їй вистачить духу та хисту саме там уладнати розбіжності і з "Газпромом"?
От якщо контракт вдасться змінити в такий спосіб, зніму капелюха перед Януковичем, і навіть його з'їм.
