нанайська боротьба
легітимізація протесту під виглядом зустрічей депутатів з виборцями на головній площі нашої країни без конституції нагадує боротьбу нанайських хлопчиків. а ідея проведення референдуму – спробу позбутися колективу наперсточників шляхом перемоги у них власними наперстками.
відсутність констатації безпосередньої участі януковича в узурпації владних інституцій та відповідної ескалації тиску на нього дозволяє януковичу й затягувати час й надалі стверджувати себе як "демократичного лідера", який ніби дослухається до вимог громадян.
кампанія спиралась на спільноти, основним припущенням яких була й залишається неорадянська варіація політики як протистояння по лінії схід-захід. відповідно до якої тиск на януковича розглядається як збільшення ризику його альянсу з москвою.
це той самий світоглядний та аргументаційний механізм, який після оприлюднення плівок мельниченка змусив ющенка та його оточення дистанціюватись від громадянської мобілізації як "операції російських спецслужб".
сумну картину доповнює брак використання можливостей, які надають європейські партнери. по-перше, "результати" візового діалогу виглядали б зовсім інакше, якби це було однією з тем протесту. по-друге, запрошення януковича в брюссель саме в день свободи не тільки знижувало ризики застосування сили, але й уможливлювало тактичну перевагу та різке збільшення динаміки руху спротиву.
втім, організатори протесту скористалися цими можливостями тільки у форматі публічного протесту. до стратегічного ненасильницького спротиву справа не дійшла. організатори на разі не створили коаліцію й протест охопив лише одну публічну соціальну мережу.
дія обмежилась традиційною тактикою масового протесту. ескалація вичерпалась на другий день. динаміка руху не (1) отримала тактичної ескалації та (2) стратегічного продовження сюжету. громадянам не було запропоновано простого й зрозумілого способу участі на кшталт відвідання майдану для безпосередньої участі в референдумі тощо.
попри оголошення нелеґітимним парламенту, не було також запропоновано хоча б експресіоністської картини власної більш леґітимної представницької влади. пропозиція тимошенко сворити вертикаль зависла в повітрі. та й навряд мала стосунок до горизонталі самоврядування.
використання терміну "влада" для означення фактичних узурпаторів, їх ототожнення з представницькою владою поширює сприйняття громадянами себе лише як жертв, але не джерела влади. це відтворює домінування режиму та слабкість протесту.
можлива причина фактиної відсутності цієї теми в дискурсі протесту – в тому ж таки банальному ребрендінгу політичної акції як незаангажованої. упаковку змінили, а вміст залишився старий – включно з недовірою громадянам, заляканістю росією та міфологізованністю загрози сепаратизму.
ідея ж референдуму, попри готовність майже чверті українців проявляти протест в такий спосіб, не була пояснена як реалістична – з огляду на практично повну неспроможність опозиції протидіяти виборчим фальсифікаціям залишилось незрозумілим, чому референдум буде більш ефективним, ніж вибори.
в умовах (1) фактичної відмови режиму від застосування сили для придушення протесту та (2) відсутності безпосереднього організаційного зв'язку з референдумом як продовженням акції зникла раціональна потреба безпосередньої участі в протесті. в результаті демонстрація громадянської сили перетворилась на демонстрацію її слабкості.
крім зазначених неорадянських світоглядних обмежень, причиною демобілізації є також популістська орієнтація організаторів протесту на (1) неготовність громадськості сприймати януковича як узурпатора у поєднанні з (2) браком просвіти щодо загальної неконституційності ситуації в країні.
це не тільки (i) обмежило динаміку руху через відсутність стратегічного продовження спротиву, але й (ii) створило передумови для леґітимізації режиму через прийняття частини вимог протестантів шляхом розтягування вирішення питання та зміни в дискусії представників режиму на "більш правильних".
не зовсім зрозумілою є причина відмови від використання очевидної тактичної переваги, яку в перший день протесту набули організатори завдяки участі підприємців та доволі успішною організацією безпеки протесту – зокрема роботою на периметрах з правоохоронцями.
попри достатні людські та часові ресурси, організатори не скористались можливістю зустріти літак януковича в борисполі й не засвідчили здатність контролювати ситуацію стратегічно. була втрачена можливість презентувати ультиматум на злетній смузі. чи продемонструвати спроможність визначати перебіг подій хоча б шляхом зміни маршруту літака узурпатора. натомість навіть звільнення хрещатика для руху стало результатом домовленості з режимом, а не раціональним рішенням руху – домовленості з узурпаторами на їх застереження щодо створення представниками суверенного носія влади загрози безпеці дорожнього руху...
єдиним очевидним досягненням стала демонстрація рівня замовчування змі політичних подій в країні. для початку це вже непогано. звісно, якщо потягне якісь суттєві наслідки для тих, хто запровадив та здійснює цензуру. а загалом – кожному успіху, як відомо, передує поразка. так що принаймні половину справи вже зроблено:)
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
