Після слів молитви – інші слова зайві
Пригадую, як вперше побував у національному меморіалі "Биківнянські могили"... Тоді мене неймовірно вразили дерева... Звичайні, на перший погляд, сосни, підперезані рушниками, видались мені подібними на людей. Саме так, на ліву руку, пов'язують рушника тим, хто несе померлого в останню путь. Тисячі дерев ніби супроводжують тих, хто похований в їхньому корінні.
Заглиблюючись в хащу ви бачите як дерева перетворюються на обеліски. Кожна із тисячі сосен – це могила. Спочатку стає якось не по собі – звичайне дерево, яке має прізвище та навіть обличчя, яке дивиться на тебе з пожовклого зображення. За мить приходить усвідомлення – це надгробок, а ці сосни – це живий цвинтар.
Якщо ж замислитись над тим, що цей ліс зустрічав двадцяте століття, то ви опинитесь в оточенні тисячі німих свідків. Ці сосни бачили те, що лише намагаються відновити дослідники-історики і якби могли, то розповіли б про велетенське людське горе та сотні тисяч загублених життів.
Я вирішив так докладно описати свої враження через те, що вважаю атмосферу Меморіалу глибоко емоційною. Люди, котрі сюди приходять вшанувати пам'ять загиблих, отримують, натомість, враження, сильніші за будь-яку агітку.
Ось і сьогодні, з родиною та товаришами, я прийшов до Биківнянського меморіалу. Цього разу я привів із собою обох моїх доньок – Світлану (12 років) та Дарину (7 років). Я прагнув, аби ми родиною не лише вшанували пам'ять безневинно закатованих людей. Мені хотілось, аби мої доньки відчули, власне, цю емоційну атмосферу меморіалу та збагнули, не з підручників, трагічність подій. Враження від побаченого та почутого є найкращим уроком історії, а відповіді на запитання, які при цьому ставляться, надовго закарбовуються в пам'яті.
Марно!
Цьогорічне вшанування перетворили на партійні збори, а поминальну службу – на мітинг.
Мої дівчатка, разом із сотнями інших людей, після поминальної служби та виступу Блаженнійшого Кардинала Любомира Гузара, мали ще півтори години вислуховувати виступити Віктора Ющенка, В'ячеслава Кириленка та інших ораторів, калібром поменше. Напевно, кілька слів від Ющенка, як засновника меморіалу, виглядали б доречними, але оратори ледве не вихоплювали одне в одного мікрофон і говорили, говорили, говорили... Навіть правильні слова, які мали б посилити враження від того, що відбувається, потонули в кілька годинному очікуванні та втомі. Люди, які намагались зробити те, заради чого вони прийшли – згадати у молитві загиблих та покласти квіти, опинились на мітингу. Коли ж, нарешті, людей допустили, то пробитись до пам'ятника поміж свити було дуже непросто.
Невже ці "оратори" не розуміють елементарного: після слів молитви – інші слова зайві.
Биківнянські могили говорять самі за себе! Говорять промовистіше та гучніше за будь-якого політика: про блюзнірство адептів червоних прапорів, про біду тоталітаризму, про загрозу вождізму та український вибір... Шкода лише, що за власними спічами, наші політики дедалі частіше цих ясних слів не чують!
