Дивись серцем

Сліпі бачать, глухі чують - ці біблійні слова відтепер стали реальністю. Саме зараз, коли країною йде прем'єрний показ, як на мене, світового шедевру Олеся Саніна "Поводир".

Ідея народилася за кілька місяців до прем'єри. Олесь зайшов до мене зовсім з іншого приводу. І так, між словами, поділився, що незрячі актори, які знімалися у ролях кобзарів, хотіли б теж переглянути фільм. Так спочатку виникла ідея зробити для них тифлопереклад – окрему звукову доріжку з коментарями візуальних елементів, описом жестів, костюмів, декорацій фільму. Тобто ми поставили за мету передати за допомогою слів те, що в цю мить показується на екрані. А оскільки незрячих і слабозорих в Україні десятки тисяч, то вирішили масштабувати проект на найбільші міста країни.

Правління Ощадбанку підтримало ідею. Придбали спеціальну апаратуру. Обладнали шість кінотеатрів – у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі і Львові, в яких протягом найближчих двох тижнів покажемо 84 сеанси. По ходу зробили й субтитрування фільму для людей з обмеженим слухом.



Таким чином, люди з особливими потребами по зору і слуху отримали доступ до перегляду "Поводиря" на рівні з усіма українцями. Такого ще в нас не було. Крім того, фактично започатковано сучасну українську школу тифлоперекладу, оскільки доти вона існувала на аматорському експериментальному рівні. І то лише у Львові.

Можете собі уявити, що до вас на вулиці підходить чоловік або жінка у темних окулярах, і, постукуючи білою паличкою по тротуару, питає: де тут кінотеатр? Або ж ви приходите на перегляд фільму й бачите, що в черзі до каси стоять незрячі? Та найнеймовірніша картина, коли заходите до глядацької зали, а там у першому ряду сидять люди, які не бачать, і навіть не дивлячись на екран, "переглядають" разом з вами кіно. Відтепер це дійсність.

Незрячі і слабозорі – справді незвичайні люди, сильного характеру й міцного духу, дуже цікаві співрозмовники. Вони говорять по-особливому, точно й глибоко формулюючи та передаючи свої думки. А головне – щиро, мудро і з якоюсь такою теплотою, що йде із глибини самого серця. Тепер я десь приблизно розумію, чому на наших предків таке велике враження справляли сліпі кобзарі та лірники з їхніми думами-оповідями. Це ж ходячі книги мудрості й людяності, засоби масової інформації, театри і кінотеатри в одній особі. Віднині для мене кобзарями сучасності стали незрячі й слабозорі, які живуть поряд з нами.



На прем'єрі я познайомився з Віталієм Хромцем. Як він себе називає, людиною на межі, на межі між зрячим і незрячим, який частково втратив зір у дитинстві. Закінчив школу-інтернат для незрячих, але вступив та закінчив Київський національний університет імені Шевченка. І добре закінчив, мов зрячий. Зараз він викладач, доцент Інституту філософської освіти і науки університету імені Драгоманова. Мудрий, хоч і молодий ще, чоловік, від якого за кілька метрів віддає такою енергією життя, що йому може позаздрити кожен зрячий.

Віталій переконаний, що той, хто через тифлопереклад адаптував стрічку для незрячих, напевно переглянув її найретельніше. І ця адаптація-прочитання, за його словами, є окремим твором. І, знаєте, я з ним згоден. Навіть більше – якщо цю адаптацію інтегрувати з кіносценарієм та його візуалізацією в цілісний текст, то на виході ми отримаємо літературний твір. Повість чи роман – неважливо. Важливо те, що традиційно ми звикли, коли екранізація відбувалася на основі літературного твору, за яким писався кіносценарій, а далі знімалася стрічка. А тепер може бути все навпаки. Хто зна, дасть Бог, можливо, проведемо художній експеримент – запросимо кращих письменників та інтегруємо кінострічку й тифлопереклад у книгу. А якщо наступного року "Поводир" отримає Оскара, то це може стати світовим бестселером з несамовитим сюжетом, перекладеним десятками мов.



На одному із постерів-анонсів стрічки "Поводир" є гасло: "Заплющ очі. Дивись серцем". Я б додав: дивись серцем, слухай серцем, говори серцем. Просто виявляй та проявляй свою людяність, де тільки можеш. У думках, словах і ділах. Шукай та пробуджуй її в інших. Таку мову зрозуміє кожен. Це зробить нас ближчими, згуртованішими, сильнішими. Саме в цьому я побачив лейтмотив "Поводиря", який мотивує нас до дії, до руху назустріч одне одному, до об'єднання ідей, людей та наших зусиль. І тоді ми, переконаний, неодмінно перетворимось із суспільства з обмеженими можливостями на країну з безмежними можливостями. Ми вже в дорозі. Потрібно зовсім небагато – як кобзі душа. На перший погляд, паличка розміром в піволівця. Та без неї кобза не заграє.