Про Тараса Процюка

Він загинув, виконуючи свій професійний обов"язок, 5 років тому.

Увечері того страшного дня я попросив знайомих Тараса написати про нього, для меморіалу на сайті "Майдан". Передруковую той текст скорочено – щоб показати, якою людиною він був.

-------------------------------------------------------------------------------------

Світлана Пиркало, українська служба ВВС:

-...Тарас мав дуже багату біографію, і ми часто йому казали, що про нього можна писати книжки. Він навчався у кількох вищих навчальних закладах, проте жодного з них не закінчив. Із космічної академії в Ленінграді Тараса Процюка особистим наказом міністра оборони було виключено за місяць до закінчення п"ятого курсу – за український націоналізм. Тоді, у 80-ті, Тарас із друзями видавали усім бажаючим намальовані власноруч українські паспорти.

Тарас був людиною із вибуховою сумішшю гумору і безстрашності, і в той же час усе, з чим йому доводилося зіштовхуватися, він дуже глибоко переживав. "Про Процюка у Чечні ходила одна із легенд, коли він питав водія – Ахмед чи Алі, звідки стріляють?, – згадує мій колега з російської служби ВВС Данила Гальперович. – Шофер боязливо показував у якому-небудь напрямку, після чого Тарас зі своєю чудовою посмішкою казав: нам туди і треба. При цьому він був людиною чутливою до людських страхів і людського болю. Він через об"єктив своєї камери все вбирав. Він був одним із найкращих людей, яких я знав".



Процюк побував зі своєю камерою у багатьох небезпечних ситуаціях. Він потрапляв під кулі і раніше, проте завжди відмовлявся лежати в лікарні. Отримавши контузію в Чечні, Тарас утік із лікарні, перебуваючи ще фактично в напівпритомному стані. Режим Мілошевича оголосив його персоною нон-грата у Сербії, проте Тарас усе одно поїхав туди працювати, не злякавшись в"язниці, куди на певний час таки потрапив.

Його діяльна натура не зносила заборон. Тарас існував не в якійсь країні, а у всьому світі – куди б він не приїжджав, він вивчав мову тієї країни і заводив друзів. І його також знав цілий світ – якщо не по імені, то по тих кадрах із гарячих точок, за якими ми всі стежимо на телеекранах.

Оце останній лист, який я написала Террі, – я так і не знаю, чи він його прочитав, чи ні.

Terry, my tebe duzhe ljubymo, i ja chekaju, sho ty pryjidesh po zakinchennyu cjoho vsioho zi mnoju vypyty. Spodivajusya, sho u tebe ne nadto jide strixa. Ja za tebe duzhe perezhyvaju.

Тетяна Чорновіл, журналіст:

- З Тарасом мені довелося познайомитися в один з найнебезпечніших днів мого життя – 9 березня 2001 року. Це сталося ввечері біля штабу УНА-УНСО на вулиці Димитрова, де розлючені беркутівці грубо затримували учасників опозиційних виступів. Користуючись безладом, я втекла з автобусу з затриманими унсовцями, а знімальна група Рейтеру, в свою чергу, вирвалася з іншого автобусу, аналогічного за призначенням. Туди телевізійників намагалися запхати розгарячені в бою правоохоронці, яким були до лампочки посвідчення журналістів і телекамери.

Так ми і зустрілися: я стояла серед вулиці, безпорадно озираючись навколо – десятки людей у формі когось тягнули, когось били – а рейтерівці саме вирулили на своїй машині. Мене здивовано запримітив один з них – однокурсник Сергій Каразій. Машина пригальмувала і мене втягнули в салон. "Давай швидше. Тікаємо!", – з ноткою захоплення в голосі, сказав журналіст за кермом і додав газу.

Відчувалося, що в екстремальних ситуаціях ця людина почувається, наче риба в воді. Це зразу впадало в очі – таких можна на пальцях перерахувати, які в небезпеці замість розгубленості і страху відчувають дивний підйом сил і швидкість думки. "Це Тарас, – представив мені його Сергій, коли ми благополучно прибули в офіс Рейтера, – Передаю тебе під його опіку, бо мені їхати у відрядження. Він допоможе в усьому."

Справді, ніхто в ті важкі для мене дні не допоміг так, як Тарас. Я могла до нього звернутися і вдень, і вночі – й жодного разу він не відмовив в проханні. Я як прес-секретар організації була єдиним свідком подій на Димитрова, однак розповсюдити інформацію про долю затриманих унсовців не було технічних можливостей – офіс розгромлений, під моїм будинком чергував "Беркут". А завдяки Тарасу була проведена міні-прес-конференція на офісі Рейтеру, й іноземні телеканали разом з деякими українськими оприлюднили правдиву інформацію про масові затримання і побиття учасників опозиційних акцій – в першу чергу унсовців, долю яких максимально замовчували інші лідери опозиції.

Я вдячна Тарасу і за просту людську підтримку. Тоді, після 9 березня, коли ще протягом кількох тижнів продовжувались арешти моїх друзів і кожен проведений на свободі день здавався здобутком, ніхто так морально не підтримав, як Тарас. "Тримайся, Таню. Якщо тебе заарештують, ми такий шум піднімемо, що все буде нормально. А, коли тебе звільнять, я обіцяю великий букет червоних троянд. Вийде чудова телевізійна картинка, коли ти з цим букетом виходитимеш з воріт в'язниці", – жартував він. Я в свою чергу, якщо все благополучно завершиться, запрошувала його на каву.

Так він і чомусь і запам'ятався: розкуйовджене волосся, блиск в очах й букет червоних троянд. Слава Богу, троянди так і не знадобились, на жаль, не сходили ми і на каву – Тарас спішно від'їхав у Варшаву. З того часу ми більше не бачились.

Чомусь згадуються слова Ернеста Гемінгвея: "Першими помирають найкращі. Життя вбиває наймужніших, найдобріших, найніжніших. А якщо ти не перше, не друге, не третє – можеш бути впевнений, що воно вб'є і тебе, одна не скоро, без особливого поспіху."

Це – точно про Процюка. Наймужніший, найдобріший, найщиріший і завжди готовий прийти на допомогу. "О, Тарас з Рейтеру! Ми знаємо Тараса!", – такі вигуки захоплення мені не раз доводилось чути, ще коли він був живий.

На жаль, слова письменника не лише про Тараса. Тоді, після дев'ятого, я написала мамі маленький список людей із телефонами, яким потрібно повідомити, якщо зі мною щось трапиться – і вони допоможуть. Мама досі зберігала цей список в своєму блокноті. Нещодавно вона звідти викреслили Сергія Набоку, потім Тараса Процюка, а третім став Олександр Кривенко. Тепер список вона порвала...