"Антифашизм" чи українофобія?

Вбивство українського студента Максима Чайки в Одесі в Страсну п'ятницю сколихнуло Україну та остаточно й безповоротно розставило крапки над "і" у багатьох питаннях. Ілюзія крихкого спокою та стабільності, куплена нинішньою владою ціною багатьох компромісів та поступок, зруйнована безжальною реальністю: на фоні постійних завивань про "толерантність" та "багатонаціональний народ України" в нашій державі цинічно вбивають українців лише за те, що вони люблять свою Батьківщину. Маски скинуто, декорації розставлено: настає ера відкритого терору проти українців.

Не секрет, що багатьом в Україні та поза її межами все українське не подобається. На те вони й українофоби. Незалежно від того, чи це свиноподібні елітні депутати різних рад, чи кремлівські маріонетки, чи "ефективні менеджери" поцуплених в українців заводів, чи гламурні телеведучі халдейської зовнішності, або просто декласований вуличний набрід, знахабнілий від своєї безкарності. Ненависть до всього українського у поєднанні з комплексом перманентної неповноцінності набуває конкретних обрисів і переростає в антиукраїнський терор різноманітних масштабів і проявів.

Вбивство Максима Чайки стало проявом побутово-вуличної українофобії, дбайливо виплеканої організаціями із серйозною фінансовою базою, кадровим потенціалом луб'янківського вишколу та довготривалими політичними планами, які дивовижно комфортно відчувають себе в незалежній Україні. Такі випадки, на жаль, стають непоодинокими.

Зазвичай нападниками виступають духовні та кровні нащадки "героїчних" чекістів – стахановців розстрільних підвалів НКВД – які натягнули футболки із зображенням кубинського революціонера-невдахи та уявили себе борцями з "українським фашизмом". За "дивовижним" збігом обставин, усі самопроголошені "борці" за сумісництвом є палкими захисниками російської мови від неіснуючої загрози "примусової українізації", що за найменшої нагоди виливається в тотальне паплюження української мови та культури в цілому. Окрім цього, войовничі пушкінознавці з бурхливим ентузіазмом займаються такими корисними справами, як захист наркоманів, нелегальних мігрантів і сексуальних збоченців від адекватних дій чинного законодавства і нормальних людей.

Проте це, так би мовити, субкультурно-маргінальна верхівка айсберга, який підживлюється глибинною українофобією набагато серйозніших масштабів. Можна пригадати криваве побиття кримінальними елементами на очах міліції учасників мирної української акції в Одесі проти встановлення помпезного пам'ятника російській імператриці Катерині ІІ (http://www.youtube.com/watch?v=8CGBPytGuzo&feature=related), масові антиукраїнські шабаші партії "Родіна", регулярні "п'ятихвилинки ненависті" в одеських ЗМІ, спрямовані на підрив самої ідеї національної державності, і багато інших епізодів.

Об'єднує україноненависників всіх видів, окрім страху та ненависті до українців, фіговий листок так званого "антифашизму", яким вони за першої-ліпшої нагоди розпочинають вимахувати. Джерелом натхнення, як завжди, виступає агітаційна продукція кремлівських мудреців, за якими вітчизняні "антифашисти" слухняно повторюють завчені мантри. До джентльменського набору професійних "борців з фашизмом" входять туманні просторікування про те, що, оскільки їхні предки "врятували" (???) Європу від "фашистської чуми", вони мають безперечне право втручатись у внутрішні справи України та вчити українців, як їм слід жити. В екстазі боротьби проти "реабілітації нацизму, нацистських злочинців та їх посібників" до українських "фашистів", окрім Бандери, Шухевича, УПА та дивізії "Галичина" останнім часом зараховують навіть Симона Петлюру, Івана Мазепу, шведського короля Карла XІІ та учасників гайдамацьких повстань. Незабаром, очевидно, слід очікувати звинувачень у "фашизмі" на адресу Тараса Шевченка, Івана Франка і Святослава Хороброго та чергової порції доблесного стукацтва в міжнародні організації з вимогою, наприклад, позбавити Україну права приймати чемпіонат Європи з футболу через наявність великої кількості пам'ятників цим "нетолерантним" постатям.

Насправді ж має місце елементарна підміна понять та розвішування ярликів, що експлуатують стереотипи московської комуністичної пропаганди.

Все просто й недвозначно, і правда, як завжди, незручна для патологічних брехунів і фахових провокаторів. В історичній перспективі та поточній реальності "антифашизм" – це таврування цілих народів "зрадниками", "колабораціоністами" і "запроданцями". "Антифашизм" – це мільйони українських смертей і ненароджених дітей. "Антифашизм" – це Голодомор і ГУЛАГ. "Антифашизм" – це остаточне вирішення "українського питання", Україна без українців на манівцях глобалізованого безнаціонального сміттєзбірника.

"Антифашизм" – це криваві прапори окупаційної Совєтської армії в скорботний день 9 травня над вгодованими бюрократами у вишиванках, які з таким самим ентузіазмом "вшановують" жертв Голодомору і Героїв Крут. Буває ще цікавіше – витонченіше та технологічніше. Розроблене винахідливими політтехнологами у відповідь на зростаючий попит розчарованих "помаранчевих" виборців. "Антифашизм" – це і толерантний "український Обама", який у разі обрання президентом обіцяє не вносити законопроект з питання визнання ОУН і УПА борцями за державну незалежність, бо це, виявляється, "складне питання".

"Антифашизм" – це неодмінне трактування кожного національно свідомого українця без шкідливих звичок і комплексу неповноцінності як "фашиста", "нациста" і "ксенофоба", особливо якщо йдеться про українську молодь. Варто відзначити, що прогнила й корумпована лжееліта, побоюючись недалекого часу, коли доведеться відповідати за свої злочини проти українців, небезпідставно бачить головну загрозу своїй гегемонії у свідомих та безкомпромісних молодих українцях. Перебуваючи на передньому краї боротьби за українську Україну, молоді патріоти наражаються на чимало серйозних небезпек, про що свідчить одеська трагедія. Але зло не залишиться непокараним, а справедливість довічно потоптаною.