Соромно

Соромно, що рік тому парламент так не спромігся прийняти закон, який мав передати Жовтневий палац під Музей Майдану.

Соромно, що на створений юридично в кінці минулого року музей Уряд не вніс, а парламент не передбачив ані копійки.

Соромно, що київська влада досі планує використати земельну ділянку на Алеї Героїв Небесної сотні для комерційного будівництва, а не меморіалу цим героям.

Соромно, що Адміністрація Президента не може передати бодай в тимчасове користування музею простір в Українському домі.

Мені як керівнику державного Інституту національної пам'яті соромно бачити, що єдиним пам'ятником тим, хто загинув на Інститутській, досі є зроблені через кілька днів після трагедії капличка, хрест та портрети героїв, обкладені бруківкою.

Соромно, що моїх та друзів зусиль вистачило лише на збір спогадів та артефактів про Революцію Гідності, яких сьогодні навіть ніде показати.

Мені соромно дивитися в очі тих, хто зображений на портретах, обкладених бруківкою, тому, що я знаю – вони заслуговують більшого.

Але їх погляди не дають мені забути те, що сталося два роки тому. І я нагадуватиму про це іншим. Навіть, якщо вони ховають очі.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.