In memoriam-1933: Цитата в тему

Цитата (див. нижче) – це прецікавий спогад рос. філософа Г.Померанца з часів його вчителювання на Кубані. Вирішила поділитися після того, як потрясла мене "до основанья" вістка, що голодомор – то явище "общесоюзне", позаяк був він "не тільки в Україні, а й на Кубані" (!). Тобто, темно було "не тільки в домі, а й у кімнаті". Древні софісти відпочивають. Чи й справді, при наших суцільних провалах пам'яті, Кубань уже сьогодні настільки не сприймається українською?



Можна, звичайно, політкоректно викреслити з нац. гімну давній рядок про "бій кровавий від Сяну до Дону". Можна забути історію колонізації того краю нашими козаками-чорноморцями, і розкішну "кубанську" прозу В.Мови-Лиманського (обожнюю!) й М.Старицького, і книжку нарисів Докії Гуменної 1930 р. – документальне свідчення, що до початку колективізації Кубань ще офіційно трактувалася в СРСР як український ареал, і Харків тримав над нею "культурне шефство"... Все можна забути – людська пам'ять і взагалі коротка, а коли її цілеспрямовано одбивати, то й поготів. Фантастично інше – те, як примудрився цей ареал упродовж 200 років законсервуватись і "тримати оборону" своїм традиціям у чисто середньовічній – військовій, козацькій – стилістиці, яку хіба тільки з давніх літописів нині і впізнаєш... І голодомор не вбив того духа, і введена по ньому переселенська "демографічна ін'єкція" – не переломила. (Пам'ятаю, як ще в кінці 1980-х деякі наші молоді літератори спеціально їздили "на Кубань по мову" і хвалилися, що такого джерельно чистого, від 19-го ст. практично незайманого "грінченківського словника", як там, в УРСР уже не збереглося).

Ось як це запам"ятав Померанц (взято звідси, підкреслення мої):

В 1953 году я начал работать учителем в станице Шкуринской (бывшего кубанского казачьего войска), и вот оказалось, что некоторые школьники 8-го класса не говорят по-русски. Мне отвечали по учебнику наизусть. Кубанцы – потомки запорожцев, их родной язык – украинский, но за семь лет можно было чему-то выучиться... Я решил обойти родителей наиболее косноязычных учеников и посоветовать им следить за чтением детей. Начал случайно с девочки, у которой была русская фамилия. Допустим, Горкина. Мать ответила мне на нелитературном, с какими-то областными чертами, но бесспорно русском языке. С явным удовольствием ответила, с улыбкой. "Так вы русская?" – "Да, мы из-под Воронежа. Нас переселили в 1933 году вместо вымерших с голоду". – "Отчего же не выучили дочку своему родному языку?" – "Что вы, ей проходу не было! Били смертным боем!"

Оказалось, что мальчишки лет пяти, дошкольники, своими крошечными кулачками заставили детей переселенцев балакать по-местному. В школе это продолжалось. За каждое русское слово на перемене – по зубам. По-русски только на уроке, учителю. Запрет снимался с 8-го класса. Ученики старших классов – отрезанный ломоть, они собирались в город, учиться, и им надо говорить на языке города. Действительно, к 10-му классу мои казачата уже сносно разговаривали. Вся эта автономистская языковая политика стойко продержалась с 1933-го (когда была отменена украинизация) до 1953-го и продолжалась при мне, то есть до 1956-го. Дальше не знаю.

Я не думаю, что сопротивление было сознательно организовано взрослыми. Организацию выбили бы в 1936-1939 годах или в 1944-м, во время ликвидации неблагонадежных, сотрудничавших с немцами. Нет, никакой организации не было. Было казачье самосознание, которое дети чувствовали

Якщо полтавсько-черкасько-київських дядьків-"повстанців" 1920-х рр. ми собі вже уявити негодні ніяким напруженням уяви, то після цих "казачат" 1950-х починаєш краще розуміти "товаріща Сталіна со боярє", – таки ж не брехали наші класики 19-го ст., грізною силою мусило бути українське село з його "казачьим самосознанием"! Вічною зачаєною вибухівкою, якій тільки й бракувало – підпалу... Так підпал і усунули ще в 1930-му – пустивши під ніж українську інтелігенцію, числом не багато, не мало – 30 тис. по одному тільки процесу СВУ...

І нудно, їй-богу, слухати сьогоднішніх софістів – обстоювачів теорії "негеноцидного голоду" й "перегибов на местах"... Не дурили б уже самі себе – війна це була, шановні. Війна. І не просто за "колективізацію сільського господарства" – а за владу в Україні. Війна з тим, хто від віку вважав себе тут господарем, за логікою аграрної цивілізації, яка витримала натиск Степу: ти, приходню, як прийшов, так і підеш, а мій хутір/станиця – моя держава. І якщо ти, суко, прийшов до мене розказувати, що мені сіяти, що будувати, якою мовою говорити і яким богам молитися, то одержиш від мене "по зубам".

І так воно й велося століттями – аж до 1933-го (померанцевські "казачата" – це вже відблиск мертвої зірки).

А після 1933-го "нові господарі" змогли одержати "по зубам" – вже тільки на Заході України...