Про "ужОсы украинизации": панове, ви не про те говорите!
Взагалі-то в дискусіях на т.зв. "мовну тему" я участі не беру. Не те є проста причина: свого часу я на цю тему вже висловилася – Року Божого 1990-го (sic!), в статті під назвою " Мова і влада". Тільки я тоді була на вісімнадцять років "красивей и предсмертней" (©Б. Ахмадуліна), а держави Україна ще й на мапі не стояло. Нині в цій державі моя стаття висить в інтернеті і, як мені днями сповістили, дуже жваво обговорюється. Що, погодьтесь, не може не викликати логічного запитання: а чим же, властиво, та держава всі ці 18 (гаразд, хай 17) років у цьому самому "мовному питанні" займалася?
А нічим вона не займалася. Визнаймо, нарешті, прямо: абсолютно нічим. При тому, що бюджетні кошти на "розвиток української мови" виділялися, якщо хто не в курсі, ще при Кучмі (хто-небудь нам коли-небудь відзвітує, куди вони йшли?). Зате тепер на позір притомні, ба й недурні начебто люди, глибокодумно пружачи чола, розв'язують пресерйозну, державної ваги проблему: а чи не буде ж часом нікому шкоди від того, що на 17-му році незалежності українці вперше за всю історію зможуть подивитися кіно рідною мовою?... Цікаве таке, знаєте, питання, Мурзік Васильович, будемо полемізувати...© А в мене свій "асоціативний шлейф" умикається: десь у дошкільному ще віці я, вийшовши з батьками з кінотеатру після якогось тодішнього "блокбастера", спитала, вперше здавши собі справу з незрозумілого факту: "Мамусю, а чого в усіх кінах говорять по-російськи?". Мама пояснила дитині, що всі фільми дублюються в Москві. – "А чого їх не можна дублювати в Києві?" – спитала дитина, тільки врозумливої відповіді тоді не дістала: лекцію про колоніальну політику батьки дошкільняті вирішили не читати, відклали на потім... І от, не минуло й сорока років, як уже в державі із столицею в Києві дорослі дяді й тьоті ринулись "полемізувати" – так "можна" чи "не можна"?... Тільки плечима й здвигнеш: панове, ви себе збоку чуєте?...
А тимчасом, є один пункт, по якому українська держава перед своїми (і не своїми!) російськомовними (й усіма "іншомовними"!) громадянами таки справді в боргу по самісінькі вуха, і я з дива не зійду, чому з того боку не долинає жоден писк протесту: шановне панство, вам відомо, що в державі Україна на 17-му році незалежності взагалі немає державних курсів державної мови? Отак-от немає – і квит. Єдина така держава в Європі, між іншим (Білорусі не рахуємо). Отак собі де хочете, там, любі російськомовні українці, свою державну мову і вчіть, – Янукович же вивчив?:)
Ось про це треба б говорити борцям за права російськомовних. Говорити, писати, волати, стукати черевиком по столу, домагаючись свого (авжеж пак!) законного права: де має вивчити літературну українську той житель Єнакієва (Луганська, Донецька, Харкова, Одеси, потрібне підставити), який її "на живо" чує хіба що в новинах по телевізору? Як має "мовно натуралізуватися" прибулий в Україну емігрант? І як може декларувати легітимний політичний дах державній мові держава, котра, поза системою освіти, досі геть-таки нічим цього "даху" на практиці не забезпечила (про інформпростір взагалі мовчу!) – навіть пальцем не ворухнула для простого опанування цієї мови тими своїми громадянами, для котрих ця мова не є "материнською"?...
От із цього й починайте, будь ласка. А поки це питання навіть не піднімається, я, на всі ламентації про права російськомовних українців, дозволю собі, як Станіславський, сказати: "Нє вєрю!". "Нє вєрю" я в вашу щирість, панове. І в жодні дискусії на цю тему вступати не буду – аж до того часу, поки моя стаття з радянського (sic!) 1990-го не втратить, нарешті, актуальності.
