Соромно, звісно. Соромно, що мером моєї столиці й далі лишатиметься блазень із явними ознаками психічного нездужання, – і моє апостольське Вічне Місто, моя священна столиця, впродовж віків ким тільки не гвалтована, буде й далі стрімко перетворюватися на брудний, безликий Гонконг, по якому мчать, перекриваючи рух, класичні Свириди Петровичі й Проні Прокоповни на джипах із урядовими номерами, здійснюючи свою давню мрію, за класиком-таки: "А я по Хрещатику шлейфом тільки шелесь! шелесь! Та на всіх тільки пху! пху!"...

Читать дальше...

Учора в стольному граді відбулися зразу дві знакові культурні події. Та ще й вельми своєрідно між собою драматургічно пов'язані – просто тобі п'єса, поставлена "самим життям". Дійові особи... Але перепрошую, про все по порядку.

Читать дальше...

Взагалі-то в дискусіях на т.зв. "мовну тему" я участі не беру. Не те є проста причина: свого часу я на цю тему вже висловилася – Року Божого 1990-го (sic!), в статті під назвою " Мова і влада". Тільки я тоді була на вісімнадцять років "красивей и предсмертней" (©Б. Ахмадуліна), а держави Україна ще й на мапі не стояло. Нині в цій державі моя стаття висить в інтернеті і, як мені днями сповістили, дуже жваво обговорюється. Що, погодьтесь, не може не викликати логічного запитання: а чим же, властиво, та держава всі ці 18 (гаразд, хай 17) років у цьому самому "мовному питанні" займалася?

Читать дальше...

Культурний апартеїд, так би мовити. Але що вдієш, коли в себе у Львові Театр у кошику режисера Ірини Волицької навіть стаціонарної площадки не має (!), і побачити їхні вистави можна тільки коли вони вряди-годи наїжджають до Києва – в Центрі Леся Курбаса на Володимирській, 23-в (навпроти Софії, в дворі, вхід через арку). Ну, і ще – за кордоном, на театральних фестивалях, де вони вже звично зривають лаври, тоді як у своїй вітчизні театральний кін опосіли зовсім інші "пророки". (Вічна українська хвороба – на вид талановитішого колеги, та ще, не приведи Господи, хоч якось визнаного "за межами", людей, замість радості й гордості "за своє", зі страшною силою душить велика зелена жаба, і нема на те ради.) Ну, та менше з тим.

Читать дальше...

Народився Бог на санях

В лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

І принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

Крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

Місяць – золотий горіх.

(Б.-І. Антонич)

Це – моє улюблене різдвяне з дитинства: рядки, що заворожували уяву так само, як колядки про трьох царів "з східної землі", про "рай-дерево" і коника, що скаче "через Дунай", про загадкову вдову, яка у Бога "золото сіє", – таїна, магія, казка... І ще прегарна в Антонича "Коляда" – там, де "тешуть теслі з срібла сани, /стелеться сніжиста путь. /На тих санях в синь незнану /Дитя Боже повезуть". Пам'ятаю, як була розчулилася, коли це на початку 1990-х співав Віктор Морозов, – а нині, як не ввімкнеш телевізора, так і суне звідтіля якась поплавщина в стразиках, наче гоголівські чорти в червоних свитках...

Читать дальше...

Цитата (див. нижче) – це прецікавий спогад рос. філософа Г.Померанца з часів його вчителювання на Кубані. Вирішила поділитися після того, як потрясла мене "до основанья" вістка, що голодомор – то явище "общесоюзне", позаяк був він "не тільки в Україні, а й на Кубані" (!). Тобто, темно було "не тільки в домі, а й у кімнаті". Древні софісти відпочивають. Чи й справді, при наших суцільних провалах пам'яті, Кубань уже сьогодні настільки не сприймається українською?

Читать дальше...

Тут така справа виникла. Є в Польщі блискуча актриса – Катажина Фігура. Славу вона собі здобула в кіно ще на початку 1990-х як "польська Шерон Стоун", але, як усі по-справжньому добрі актори, охочіше працює в театрі. І є в неї хітова (уже 4-й сезон у Варшаві аншлаги) моновистава – Badania terenowe nad ukrainskim seksem, – за однойменним романом вашої покірної. І оголошуються в Києві Дні Варшави (агов, кияни, хто-небудь із вас про них чув?). І присилає, значить, Варшава в подарунок Києву цю виставу – жест красивий, навіть елеганцький: вашим добром – вам же чолом, мир-дружба-співробітництво, словом, повне благолєпіє і во чоловіцех благоволєніє.

А далі починаються речі, яких я не розумію.Як багато чого не розумію в нашій "зоні культурного лиха" (спасибі братам Капрановим за цю влучну формулу, вона куди вдаліша од моєї "гуманітарної катастрофи", дуже сподіваюся, що приживеться!).

Читать дальше...

Леонід Плющ знову покидає Україну. "А хто це?" – безневинно кліпаючи, питають мене ті, кому менше 30-ти. Логічно, звідки їм знати: тридцять років тому, коли політв'язень Л. Плющ покидав батьківщину після чотирьох років у пеклі Дніпропетровської психушки, на гребені міжнародного скандалу, який добряче підпсував був керівництву СРСР зовнішньополітичні плани (м.ін., саме на Плющеві остаточно побили глека КПРС і Компартія Франції), – про його від'їзд також у вітчизняних газетах не писали, і телекамери на непокірного математика-філософа-правозахисника націлилися вже аж по той бік "залізної завіси"... І на початку 1990-х, коли до інших посткомуністичних країн масово поверталися вигнанці-дисиденти, в Україні для Л.Плюща місця не знайшлося. Втім, не тільки для нього, – в непам'ять у нас ухнула майже вся історія українського опору 1960-1980-х: "иных уж нет, а те далече", і, схоже, комусь дуже зручно було, щоб вони так і залишались "далече", – чи не тому, що своїх стукачів вони знали в обличчя, і неважко припустити, що якби, наприклад, живий був Стус, то його "адвокат від КГБ" Медведчук, особисто відповідальний за Стусову смертну "десятку", навряд чи потрапив би зробити таку стрімку політичну кар'єру? Приклад беру навмання, той, що лежить на поверхні, – не хочеться й думати, скільки б їх відкрилось, якби копнути глибше. До речі, в останній своїй розвідці -"Людиноненависництво" – Л.Плющ висловлює думку, яка молодшим поколінням просто не прийшла б до голови за браком досвіду: колишній офіцер КГБ, пише він, цілком може бути вірний Україні, а от колишній провокатор-сексот – не може, бо всіх їх держить на гачку ФСБ. Просто й дохідливо. І є над чим замислитися – як прихильникам, так і противникам люстрації: може, все-таки країна повинна знати своих стукачів?

Читать дальше...

Це не Янукович з Азаровим придумали – платити "масовці" за стояння на мітингу. І не Тимошенко, якій частенько приписують це відкриття. Як кажуть в Одесі, "ви будєтє смеятца", але цю "технологію" (і цю також!) насправді успадковано нашим політичним класом від покійного СРСР, і "копірайт" у неї – ще сталінський.

Читать дальше...

Це питання виникає в мене щоразу, коли виїжджаю за межі країни – чи то на чергову книжкову презентацію-виступ, чи надовше, з лептопом, щоб спокійно попрацювати. Але мобільник-то однаково всюди, як "мой сурок со мною", а 80% дзвінків, які я отримую, походять від українських журналістів. І кілька разів денно відбувається той самий діалог – дослівно:
- Пані Оксано, добрий день, це газета така-то (телеканал, радіо і т.д.), Ви не могли б відповісти на кілька запитань...
- Перепрошую, я зараз у Греції (Швеції, Індії і т.д.), а роумінг – штука коштовна.
- Ой, вибачте. А коли Ви будете в Києві?
Найсмішніше, що взнати, де я зараз є і коли буду в Києві, можна за один клік – зайшовши на мій офіційний сайт. І заощадити таким чином і собі, й мені часу й грошей. І я ще не зустрічала жодного українського журналіста, який би такою можливістю скористався.
Так само, як не зустрічала жодного шведського, німецького, швейцарського, навіть польського (перелік можна продовжити...), який би нею не скористався. Який, наприклад, з'явився би брати в мене інтерв'ю, не провівши попередньо пошуку в мережі (ну, й не прочитавши, що в його країні з-під мого пера видано, але то вже само собою...). Що вдієш – не привчені наші журналісти "на автоматі" сягати по інтернет для своїх прямих професійних потреб. І підозрюю, що не лише журналісти.
Підозрюю, що в українців взагалі не виробилося звички ставитися до інтернету функціонально. Не "зависати" в ньому для віртуальної "плавби" (таких знаю десятки!), а просто ефективно використовувати – як "вид інформаційного транспорту". Так, як це переважно й робиться в тих країнах, де доступ до мережі має кожен другий. А український сектор інтернету, знов-таки нічого не вдієш, усе ще розвинений слабо. В ньому можливі навіть такі казуси, як на два дні "задубілий" сайт провідної авіакомпанії (!): свідчу як людина, що якраз тоді стояла в "Аеросвіті" на waiting list (гаразд, що їхній офіс від мого дому за кілька кварталів, а якщо хтось живе в Вінниці чи в Луганську?). Яка вже тут ефективність...
А в такому разі див. перше питання: для чого ми вживаємо інтернет? Не знаю, чи проводилися якісь соціологічні дослідження на цю тему, але шалено цікаво було б довідатися: які, власне, потреби в житті українців він задовольняє?