Замість гри назовні – війна всередині
Процеси, що відбуваються у вітчизняному політикумі, сумно спостерігати всім, хто зараз обтяжує себе цим заняттям. Серед таких "політичностурбованих" є і наші європейські партнери, приміром. "Месиджували" майже місяць: "хлопці і дівчата, домовляйтесь всередині – і ми вас сприймемо ззовні". І що, власне, із цього вийшло?
Глас "вопіющих у пустелі" не прошиб глухоту наших політичних керманичів. І 8 жовтня до нас із "гарячим італійським привітом" звернувся Президент. Розпуску очікували всі, але всередині сидів такий собі "український хробачок", який підточував упевненість запитанням: "А навіщо?". Друге запитання: "Кому це вигідно?". Воно так само, як і перше, повисло в повітрі. Тому що немає жодного політичного суб'єкта, у якого від цих виборів є тільки одні "плюси" і немає адекватної кількості "мінусів".
Невже проблема розвалу коаліції в непослідовності когось в питаннях євроінтеграції і НАТО?! Але цей фактор існує рівно стільки, скільки живе проект "української Жанни Д'Арк"!
Євроатлантистів, у більшій, чи меншій мірі, у нас начебто вистачає. Якщо розглянути політперсоналії, то тільки комуністи, очевидно, не мають у своїх лавах діячів, які ментально орієнтовані на євроатлантичну інтеграцію.
Мені здається, що навіть ті з них, які останнім часом "принишкли", спостерігаючи за відверто прокремлівськими ревернасами своїх лідерів, все одно мають важелі для впливу на ситуацію. І повинні на неї впливати. До речі, в моїх твердженнях немає якоїсь завзятості відносно бездумного виконання якогось із векторів: західного чи східного. Бо якщо ставити на перший план державний інтерес, накласти його на геополітичну ситуацію в Європі після абхазької війни, то можна реалізувати вигідний Україні сценарій, який би суттєво посилив її позиції в регіоні. Що важливо, для внутрішньої ситуації: у його реалізації могли б взяти участь всі реальні політичні сили, не зважаючи на те, до яких таборів вони належать: так званих "євроінтеграторів", чи "позаблоковиків".
Зараз можна (і потрібно!) зіграти геополітичну гру, виторгувавши в Європи кращі позиції щодо зони вільної торгівлі, і щодо полегшення (або ліквідацію) візового режиму тощо. Це тільки початок переліку – можна дійсно було б "гори розсунути", якби не одне "але". Відсутність у політичного класу дюркгеймівського "esprit de corps", тобто корпоративного духу. Це насправді проблема-проблем. Тому що в елітному середовищі не вироблені спільні стратегічні орієнтири, які б забезпечували мотиваційний базис їхнього функціонування в системі української державності.
Саме тому на владному Олімпі триває перманентна війна "всіх проти всіх". І вибори сьогодні – це новий виток цієї безглуздої війни.
