Українсько-російське "криве" дзеркало
Обмін люб'язностями між представниками влади всіх рівнів України та Росії став характерним явищем за останні кілька років. Звичними вже є перманентні оголошення "персон нон грата"; постійні "наїзди" з боку російських урядовців на українську владу за підтримку Грузії; "газові війни"; постійна напруженість навколо Чорноморського флоту в Криму тощо. Апофеозом інформаційного протистояння став так званий "лист" президента Мєдвєдєва і відповідь на нього Президента Ющенка; думський законопроект про порядок використання російських військ закордоном.
Тобто у двохсторонніх відносинах накопичився просто таки величезний конфліктно-вибуховий потенціал. Чому так?
Для того, щоб дати відповідь на це запитання потрібно спробувати відділити "мухи від котлет", визначивши причинно-наслідкові складові російсько-українських відносин.
Приміром, газова тема не є конфліктогенеруючою. Як не дивно для декого виглядає ця теза, але, навіть, поверхневий аналіз на це вказує. "Газові війни" – це боротьба за гроші – чистий бізнес – намагання продавця-монополіста "вибити" побільше із покупця і транзитера. Тут діє виключно бізнесова логіка. І тому російський прем'єр Путін буде демонструвати приязнь до своєї колеги Юлії Тимошенко. Хоча ще п'ять-шість років тому за його вказівкою російська прокуратура порушувала кримінальні справи проти неї. Зараз для російського прем'єра така "деталь" не важлива, і він готовий підтримувати свою колегу, навіть, на саммітах СНД лише б договір по газу був вигідним і виконувався. На цьому фоні можна пробачити українській колезі і незапрошення РФ до участі в модернізації ГТС. Воно й зрозуміло: потрібно враховувати інтереси європейських покупців. Це ж бізнес, не більше.
Крім газових, усі інші теми російсько-українських конфліктів лежать не в бізнесовій площині. Їхня причина зарита у філософії російського державного будівництва.
В останній час російська владна еліта переінстальовує національний міф і закріпляє його в свідомості свого суспільства. Благо в пригоді є абсолютно централізована вертикаль засобів (не тільки інформаційних) впливу.
За зовнішніми ознаками можна констатувати, що це оновлений під сучасні стандарти і геополітичні реалії неоімперський міф, який є міксом міфологем царського періоду і часів радянської імперії. Саме тому в сучасній моделі історичного минулого, яка інсталюється у свідомість російського суспільства, культивується всі, так звані, "героїчні" історичні постаті й події. Ця пропагандистська технологія відпрацьовується повним спектром засобів: від шкільних підручників – до широких екранів.
Водночас у межах нової російської національної міфологеми вибудовується і пантеон "ворогів". Оскільки без такого персонажу як "ворог" не обходиться жодна ціннісна конструкція, яка будується на відчутті окремішності та вибраності. У сучасній російській моделі йде апеляція до "відновлення величі" Росії. І, за її логікою, мусять бути індивіди і цілі нації, які заважають цьому процесові. Насамперед, американці; далі – Європа з її строкатою національно-державною архітектурою; потім – колишні "наші" – прибалти, українці та грузини. І є стабільний внутрішній ворог "особа кавказької національності", уособленням якого є "чеченський терорист". (Привертає увагу також і те, що ці останні персонажі "раптом" активізувалися, кажуть, саяно-шушенську ГЕС "рванули".)
З великою долею ймовірності можна стверджувати, що більшість конфліктних (щодо України) "івентів", розіграних в останній час російською владою, орієнтовані виключно на внутрішнього споживача. Це гра на свідомість пересічного росіянина. Вірніше, один з епізодів у технології встановлення у ній нового імперського міфу.
Тому об'єктивні реакції українських державних інститутів на інформаційні провокації з боку РФ вимушено підіграють їхнім ініціаторам. На руку їм також і суб'єктивні реакції учасників українського політичного процесу.
У цій ситуації мало що можна вдіяти, оскільки в умовах інформаційної монополії російської влади у внутрішньому просторі будь-яка українська теза буде інтерпретована так "як потрібно" Кремлю. Можливо, в реакціях української сторони потрібно здійснювати постійне протиставлення "народу Росії" та "влади Росії". Мовляв, російський народ з нами хоче дружити, а його влада постійно продукує конфлікти. Також у пригоді було б організувати кілька виграшних в інформаційному плані івентів щодо українсько-російських відносин. Приміром, запропонувати спільні військові навчання на антитерористичну тематику; ініціювати зустріч на вищому рівні лідерів України, Білорусі та Росії щодо усунення проблем у "зоні вільної торгівлі" тощо.
З усього видно, що настав час змінювати методику міждержавного спілкування з північно-східним сусідом. Розуміючи всю специфіку, потрібно шукати ці нові форми. Інакше ініціатива ніколи не опиниться в наших руках.
