Інституційна синусоїда української державності
Ніколи не був аж занадто сентиментальним, але грудневі події 91-го кожен раз згадую із ностальгією. Насамперед через те, що тоді мене були такі відчуття, як у дитини, яка засинаючи чекає якогось дуже-дуже бажаного подарунку "від Миколайчика".
Всенародне підтвердження Незалежності, вочевидь, стало для мене тоді таким подарунком. Бо для людини, яка захоплювалася історією, іншого кращого подарунку було годі й шукати. Це була гордість. Не за себе, звичайно. За усіх, "за наших". За усіх, хто сказав "так" Незалежності. Особливо – за мій рідний Київ.
Сьогодні вже можу сказати упевнено – рішення про всенародний референдум щодо підтвердження Незалежності було вірним. Тоді воно сильно критикувалося, особливо у націонал-демократичному середовищі. Бо був острах і невпевненість щодо результатів голосування на Сході, Півдні та в Криму. Але краще було тоді пережити цю невпевненість. Тому що потім, у роки соціальної кризи і "первинного накопичення капіталу", коли зовнішні сили могли здійснювати спроби грати на суспільному розчаруванні, – в політиків "на озброєнні" був внутрішньо-легітимізований народний мандат на Незалежність. І це, насправді, було важливо. Приклад із грудневим референдумом 1991 року в цьому сенсі є доволі ілюстративним з точки зору оцінки нинішніх внутрішньополітичних реалій.
Новітня українська державність, особливо в сенсі адекватності державних інституцій суспільним очікуванням, рухається синусоїдально за майже п'ятирічним циклом.
Давайте коротко згадаємо. 1991 – 1994 роки – економічна криза, гіперінфляція, розчарування у спроможності української влади "втримати" державність. Так званий "проукраїнський" Кравчук програє так званому "проросійському" Кучмі. У новообраному парламенті – по-факту комуністична більшість, а спікер – "серцем комуніст" (за його власним виразом) соціаліст Мороз. І тут – 1995 рік – Конституційний договір; 1996 рік – кінець циклу: прийняття Конституції, стабілізація держави, нові перспективи і очікування.
З 1996 по 2001 роки – перевибори Президента, другий термін Кучми, вбивство Гонгадзе, посилення авторитарних тенденцій, прем'єрство Ющенка, віце-прем'єрство Тимошенко, її арешт, поразка "України без Кучми".
Кінець 2001 року – початок 2002. Вибори до Верховної Ради. Вперше найбільший відсоток за партійними списками набирають не комуністи і не "провладні" політичні сили. Майже чверть голосів виборців забирає опозиційна "Наша Україна" на чолі з Ющенком, 20 місць у парламенті здобуває БЮТ.
2001 – по 2004 з лояльних мажоритарників і "списочників" формується 226 голосів для обрання Литвина спікером, Янукович – прем'єром, реальний початок домінування російського вектору зовнішньої політики та значне посилення авторитарних тенденцій всередині держави, період жорсткого, силового протистояння між владою і опозицією.
Кінець 2004 року – Майдан. Президентство Ющенка. Нові суспільні очікування. Найвищий рівень довіри до влади за всю новітню історію державності. Послаблення авторитарних тенденцій. Прозахідний вектор зовнішньої політики. Зміни до Конституції. 2005 – 2009 роки. Перший уряд Тимошенко, відставка – перший конфлікт "помаранчевих". Уряд Єханурова. Універсал. Другий уряд Януковича. Небезпека силового вирішення політичного конфлікту. Дострокові вибори – другий уряд Тимошенко. Вирівнювання векторів зовнішньої політики – реальна багатовекторність. Прихід глобальної економічної кризи. Загальносуспільне розчарування у політичних діячах і державних інститутах, "лінива виборча кампанія 2009".
Тож, наприкінці нинішнього циклу будуть президентські вибори, після яких повинні статися певні інституційні зміни в державній організації. У 1991 році на референдумі було легітимізовано державність, що задало відповідний імпульс її розвитку; у 1996 – через конституцію було сформовано стабілізаційну модель державної організації, яка містила в собі авторитарний сегмент. 2004 рік – зміни до Конституції, послабили авторитаризм президентської вертикалі, посилили парламент і уряд. Але реально заклали "міну уповільненої дії" у владну конструкцію, так як породили не вирішувані протиріччя в повноваженнях. Тож, чекаємо 2010 року, швидше за усе, року прийняття нової Конституції або кардинальних змін до діючої зараз.
