Місцевий гамбіт
Своїм сьогоднішнім голосуванням парламент підвісив місцеві вибори "в повітря". Зрозуміло лише одне – у травні їх не буде.
Багато хто скаже: "Ну і добре, що не буде цих виборів! Постійні виборчі перегони виснажують суспільство, відволікають владу від економічних проблем, а світова економічна криза поки що не подолана. Ні у світі, ні, тим більше, – у нас". У цілому вірне твердження, особливо, в контексті ситуації, яка склалася у політикумі за наслідками президентських виборів.
З точки зору вітчизняної практики організації політичного процесу, мотивація основних гравців щодо свого ставлення до місцевих виборів зрозуміла.
Партія регіонів прагне "закріпити успіх": звичайно, спочатку потрібно встановити контроль над адміністративним ресурсом, який конституційно закріплений за Президентом: СБУ, Прокуратура, глави обласних та районних держадміністрацій; якщо мати "під собою" і Уряд, то насправді на місцевих виборах можна себе почувати доволі впевнено. Навіть, у тих регіонах де електорально переважають політичні конкуренти.
Логіка Блоку Литвина і частини НУНСа має спільну природу: після провалів їхніх кандидатів на президентських виборах, їхні партійні кораблі потребують капітальних ремонтів у портах. Тож їм не до виборчих штормів, тим більше місцевих.
У зміненому за наслідками президентських виборів електоральному ландшафті сьогодні є дві команди – Тігіпка і Яценюка, – які по-справжньому зацікавлені у тому, щоб місцеві вибори відбулися якнайшвидше. Бо вони є потужними мотиваторами для регіональних квазі-лідерів і спонсорів їхніх партійних проектів. Але обидва "нових бренди" не мають необхідного парламентського представництва для того, щоб провести необхідні рішення через законодавчий орган держави.
Команда БЮТ місцевих виборів об'єктивно потребує: високий результат Тимошенко на президентських виборах і відсотково невеликий розрив із фаворитом гонки Януковичем, об'єктивно провокують реваншистські настрої в цьому середовищі. Причому, як у самій політструктурі, так і в загальних настроях електорального сегмента. Більше того, місцеві вибори були б і непоганою відповіддю на питання: а на якій посаді буде перебувати лідерка БЮТа, коли буде сформована нова коаліція, і в неї не буде "прем'єрського майданчика". Багато хто як раз вбачав, що посада київського градоначальника для Юлі Володимирівни в іміджевому плані може бути доволі комфортною.
Розуміючи інтереси основних політичних гравців, можна зрозуміти, що, як і попередні президентські, місцеві вибори розглядаються ними лише як елемент в якомусь політичному маневрі на шляху до влади. Ніхто не вбачає у них потужний інструмент здійснення ефективної політики та реалізації місцевих програм. Наші центральні політичні проекти є персоніфікованими та іменними. Вони по своїй суті є "колосами на глиняних ногах", оскільки, навіть самі потужні з них не спираються на кореневу систему організацій, які заглиблені у місцевий грунт. Навпаки – місцеві організації є лише платонівським відзеркаленнм "розкручених" на центральному рівні "фейсів" своїх вождів, ховаючись за які вони "заходять" у місцеві органи влади.
Ця порочна система вигідна всім: і місцевим "бонзам" (їм не потрібно проявляти ініціативу для утримання влади); і центральним керманичам (легко керувати регіональними кадрами).
Найкращим виходом було б місцеві вибори все ж таки провести, але кардинально змінити виборчу модель. Щоб обрана за нею влада мала високий ступінь відповідальності перед місцевими громадами (це б підвищило її ефективність), але разом із тим несла і політичну складову. Як це зробити? Переконаний, що зусиллями групи експертів політологів та правників можна таку модель розробити. Але в Україні є дуже велика проблема з реалізацією подібних проектів.
