Політичний second hand. Потрібні нові "герої"
Коли купляєш сорочку або туфлі не в second hand завжди маєш гарантію, що носитимеш нову річ. Звісно, якщо виникнуть сумніви, – одних слів продавщиці, напевне, буде замало щоб прийняти рішення відносно доцільності покупки. І щоби переконатися остаточно, завжди є можливість "покрутити" товар в руках, словом, оцінити його на предмет якості матеріалів та виконання.
На жаль, ця "схема" не працює тоді, коли доводиться робити політичний вибір, здійснюючи свою покупку в день голосування. Бо персональні уявлення про ту, чи іншу політичну силу або політика, не можна скласти так само легко, як про туфлі чи сорочку в магазині. Адже "покрутити" їх в руках і оцінити якість (як у випадку із туфлями) неможливо. А отже, оціночні судження про політиків та політичні сили малюються у свідомості за допомогою віртуальних засобів. І в даному випадку "бренд" і реальність кардинально відрізняються.
Звісно, можна заперечувати, що в структурі ціни сорочки або туфель є плата за бренд. Важко не погодитися. Бо сучасний маркетинг, як на мене – це продаж міфів. А створюються вони за допомогою рекламних засобів. І це так. Однак, є невелике уточнення. Купуючи сорочку Корнеліані, поза сумнівом платитимеш гроші за бренд, але... Якщо вона буде пошита з якоїсь марлі гнилими нитками, – то в цієї речі немає ніяких шансів бути придбаною. Навіть, якщо продавець розповідатиме, що це "такий дуже модний тренд". А політичний бренд (чи то персональний, чи то партійний) є на всі сто відсотків віртуальним явищем. Більше того – з апріорі закладеною невідповідністю базових характеристик реальному образу. І це теж вірно.
Навіть, у старовинні часи, коли не було газет, телевізорів і тим більше Інтернет, а доступ до інформації на "пергаментних" носіях був прерогативою невеличкої частини "обраних", масова свідомість все одно послуговувалася ідеалізованими образами, які екстраполювалися, кажучи сучасною мовою, на "бренди" тогочасних героїв.
Згадаймо багато прикладів, коли "народні месники-розбійники", ватажки повстань тощо стикалися із тим, що їх не впізнавали "вживу" і, навіть, підозрювали в самозванстві. Адже за своїми фізичними характеристиками вони не були "велетами", "чаклунами", і не мали переважної більшості характеристик, яким їм приписувала людська молва. Такі вже особливості людської психіки.
Не розкрию великої таємниці, якщо скажу, що більшість із політиків, в тому числі з тих, кого можна побачити у всіляких телешоу, в реальному житті "не такі". І тут не йдеться про характеристики "погані" або "хороші". Просто "не такі". Тож в умовах представницької демократії, постіндустріального інформаційного суспільства ми продовжуємо голосувати за такі само "легенди", якими вони були у найдавніші часи. І наш вибір відбувається у ірраціональній площині, так як голосуємо ми за "міфічних героїв", обираючи їх без жодної можливості раціонально оцінити.
У цьому сенсі сьогодення, на жаль, не залишає нам особливого вибору: нинішні лідери "глядацьких симпатій" є доволі тимчасовим матеріалом. Ці "міфи" в більшості відпрацьовані й резонанс їхнього впливу на масову свідомість працює за амплітудою, що затихає.
При цьому, насправді не суть важливо: хто у владі, а хто у опозиції. Саги "про Ющенка", "про Тимошенко" і "про Януковича" з різною інтенсивністю добігають логічного завершення. Це, до речі, підтверджують і соціологічні дані. І, перефразовуючи класика, "дождемося Вашингтонів з новим навряд чи праведним законом". Йдеться про нових "героїв", які сьогодні лише розпочинають історію "персонального міфу". І потрібно дуже пильно придивлятися, щоб побачити у комусь "властителя дум" і "носія симпатій". Ну, наприклад, наприкінці дев'яностих мало хто міг побачити в нерішучому голові НБУ, донецькому губернаторові з судимостями, і голові бюджетного комітету з "газовим шлейфом" тих лідерів громадських симпатій, якими вони стали згодом.
