Про смерть – 1
Я переконаний у тому, що з дитиною треба говорити про все – табу на ті чи інші теми ніколи ні до чого доброго не приводять. Інша справа, ЯК говорити – чи так, що в дитини на все життя залишиться комплекс, упередження, або ж нездорова цікавість, а чи так, щоб ніжно й ненав'язливо підготувати дитину до зустрічі з цим явищем у житті й, за можливості, зм'якшити його можливі травматичні впливи.
Художня література у такій ситуації нерідко виявляється дуже цікавим і важливим співрозмовником.
Однією з найскладніших для такої розмови є тема смерті.
Сучасні дитячі письменники, як правило, розробляти її бояться – із цілком зрозумілих причин. Надто велика відповідальність – треба бути генієм, щоб, як Григір Тютюнник, прописувати ці речі по-справжньому глибоко й людяно, і щоб тендітна душа маленького читача при цьому не травмувалась, а очищувалася.
Найпростіше, звісно, було апологетам ідеологічної літератури. Там якщо загинув ворог – "туди йому й дорога"; якщо загинув герой – "з нього треба брати приклад". Ну, та ці речі й тоді небагатьох цікавили, а тепер і поготів. Але справа навіть не в цьому: просто така "смерть" не сприймається дитиною власне як смерть – це щось зовсім інше, чого "не існує насправді", а тому воно не торкає душі, до нього залишаєшся байдужим.
Схоже, хоч насправді й дещо інше, сприйняття смерті в пригодницьких текстах, навіть висококласних авторів. Зрештою, в таких творах герой, як правило, ніколи не гине, – це стається хіба з "позитивними" персонажами другого-третього плану, та й то зазвичай лише з одним-двома. Жуль Верн у "П'ятнадцятирічному капітані" наприпочатку "топить" усю команду шхуни "Пілігрим", бо закони сюжету вимагають вивести на перший план Діка Сенда, – але ж далі, незважаючи на дуже тяжкі випробування для героїв, автор дозволяє собі "вбити" лише стареньку няньку, та й то лише тому, що кмітливий читач просто не повірив би в те, буцімто вона спроможна пройти в невольничому каравані, закована, сотні кілометрів через Екваторіальну Африку. І юному читачеві шкода старої доброї няньки, він може навіть крадькома втерти за нею сльозу, – але невпинний сюжет бурхливим потоком несеться далі, тож довго не погорюєш, треба встигнути за іншими героями, які помирати й не збираються...
Властиво, сама сюжетна динаміка в пригодницьких текстах і визначає ті емоції, які виникають у читача. Тому "смерть" тут – так само не справжня смерть; дитина сприймає її як неодмінний елемент не реальності, а сюжету.
Це ж стосується й проблеми "моря крові", без якого не обійтися в роботі з історичними батальними сюжетами. У Володимира Рутківського – одного з моїх найулюбленіших письменників, які працюють у цьому жанрі (трилогія "Джури", дилогія "Сині Води", повість "Сторожова застава"), – ясна річ, кров ллється щедро, але це радше "казкова" кров, позбавлена будь-яких натуралістичних рис; на ній, умовно кажучи, "камера не фіксується" і жорстокість зі сторінок тексту не вихлюпує. Психологічно автор прописує батальні сцени так, що читач-підліток сприймає їх хоч і напрочуд емоційно, – але це емоції пригоди, а не жаху. Виходить щось на зразок напрочуд захопливої шахової партії, у якій доводиться іноді задля перемоги жертвувати слоном, скажімо, чи конем, але ж це не означає, що цього коня чи слона ти більше ніколи не зможеш поставити на дошку, – в тебе неодмінно буде з ним, тепер пожертвуваним, іще не одна партія. Пригодницьку книжку з улюбленими героями, хоч і загиблими наприкінці, також можна перечитувати не раз і не двічі...
.........
Утім, щоб не надто зловживати вашою увагою, дорогі читачі, пропоную на цьому поки що зупинитися.
Про інші аспекти сприйняття теми смерті в дитячій літературі поговоримо в наступних дописах.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
