Про Марчука
Із "держзамовними" книжками завжди той клопіт, що їх годі знайти – у книгарні вони не потрапляють, а за яким принципом розподіляються по бібліотеках, збагнути годі. Коли йдеться про опус якогось графомана, який друг-брат-сват "держблінкомівському" чиновнику, то зрозуміло, чому таку книжку людям не показують, – але ж іноді там і гарні книжки виходять.
Одна з них оце втрапила мені на очі цілком випадково – і неабияк зацікавила.
Ця книжка – есей-біографія славетного художника Івана Марчука "Я єсмь...", писана відомим журналістом і мистецтвознавцем Олександром Климчуком. Писана, вочевидь, протягом багатьох років і з різних нагод, але неодмінно з великою любов'ю – майже семисотсторінковий том склали нариси, есеї, й інтерв'ю, які, "в'яжучись" одне з одним, мовби з різних ракурсів "вимальовують" читачеві художній портрет одного з найбільших художників сучасності, за життя "офіційно" визнаного генієм. А оскільки генії, як правило, є неабиякими диваками, які чинять здебільшого всупереч тому, як чинять "звичайні" люди, та ще вони вкрай рідко бувають приємними в спілкування людьми, то відверто й повноцінно комунікувати з ними, а відтак і "відкривати" їх читачеві можуть лише близькі й довірені друзі. Коли ж цим довіреним другом є такий тонкий знавець мистецтва образотворення й мистецтва слова як Олександр Климчук, то можна без перебільшення сказати, що генієві неабияк пощастило. Про нього, зрозуміло, пишуться – і писатимуться – мистецтвознавчі монографії, – однак есей є тим жанром, який дає змогу відчути й пізнати не лише фаховий, а й людський вимір особистості.
Звісно, якщо не провідною, то принаймні однією з найважливіших тем книжки є становлення митця: його рідна Москалівка на Тернопільщині з її на височенних деревах воронячими гніздами, що зазнали неабияких руйнувань у пору Марчукового дитинства; відтак Львівський інститут прикладного мистецтва і складні взаємини зі славетними вчителями Романом Сельським і Карлом Звіринським (неодмінне для великого митця: шануючи своїх наставників, він мусить їх перевершити, мусить піти своєю дорогою, бо їхні дороги прекрасні – але їхні, а його хай тернова – але своя, бо лише вона приведе його до самого себе); відтак довгий шлях до визнання – через Москву, Австралію, Канаду, США, – і скрізь ніби успіх, але ніде не вдається "нагріти собі місце", коли не "теплого місця" шукаєш, а самого себе; нарешті, відкриття власного творчого методу, цілком ориґінального, який неможливо повторити, – "пльонтанізму"...
І тут же – такі дивовижно парадоксальні, такі "романні" деталі, як історія з Климчуковими собаками, одна з яких свого часу мала необережність легенько дзябнути Марчука за штанину – і він як сказав, що ноги його не буде в цьому домі, доки тут будуть оці собаки, то тепер лише єдина з них, уже геть старенька, залишилася, – а Марчук слово своє тримає. Направду, колосальний сюжет, вартий пера хоч би й геніального Григора Тютюнника!
Та головне, звісно, – Марчукові "привідкриття себе": "Люблю проростання землі, музику буйнолисту, відпускаю фантазію у вільний політ – хай шукає красу, хай приносить мені відчуття того, що живе, дихає, переливається, як у тиші спогади ростуть і прозоряться. Ніколи не пишу з натури. Художні видіння теж збагачують світ..." І тут же – напрочуд важливі для осмислення цього феномену Климчукові розмисли: "У Марчукових притчах нема безвиході, він роздумує про смерть не як про одвічну рокованість усього сущого на землі, а про відповідальність, надзавдання людини не змаліти перед біологічною невблаганністю, не стати передчасу духовним нерухом, мертв'яком. Марчук-філософ не категоричний. Він не драматизує життя, але й не присипляє уявлення про нього. Життя – тривога, життя – іронія. Життя – диво, велике благо. Тут – етика Марчука. Тут і його естетика. Із закоріненням у фольклорну традицію, в якій смерть – персонаж, а не трагедія чи та ж таки невблаганність". Таких спостережень і завваг у книжці чимало – і, в гармонійному поєднанні з "каверзами й казусами", вони майже по-бароковому дають читачеві "високе" й "низове" бачення феномену Марчука.
І ще один напрочуд важливий зріз, який годі оминути увагою, – поетичний. Книжка щедро "пересипана" епіграфами й цитатами як із класиків, так і з сучасних поетів. У такий спосіб "синтезу мистецтв" автору вдається досягнути цікавущого "багатоголосся", чи то пак, поліфонічного звучання, подаючи не просто художньо-документальний портрет геніального художника Івана Марчука, а й культурний контекст, у якому геній реалізовується і з яким напрочуд виразно і яскраво резонує.
Одне слово, в контексті цієї книжки справді можна пошкодувати лише про те, що вийшла вона на держзамовлення, а отже, у вільний продаж не потрапила. Утім, хай це буде для вас, дорогі читачі, доброю нагодою відвідати найближчу бібліотеку.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
