ПРО "БІОГРАФІЧНУ" ТРИЛОГІЮ СТЕПАНА ПРОЦЮКА
Доброго дня, шановні читачі!
Поклавши собі періодично розповідати вам про ті нові книжки, які справили на мене серйозне враження, я сам тепер дивуюся з того, що таких книжок з'являється в нас напрочуд мало, а до того ж, відповідально говорити про них виявляється так складно... Тож у висліді вже кілька місяців "ношуся" з романом Степана Процюка "Чорне яблуко" (видавництво "Академія", серія "Автографи часу) – і аж досі не міг дібрати до нього "ключика". Бо далеко не все так просто з цим текстом, як видається на перший погляд, – зрештою, як і з попередніми Процюковими романами цього ж циклу, які складають своєрідну трилогію: "Троянда ритуального болю" про Василя Стефаника і "Маски опадають повільно" про Володимира Винниченка.
Ці тексти прийнято визначати як біографічну прозу (у такій видавничій серії вони й вийшли), а точніше, як психоаналітично-біографічну (на чому наголошує і сам автор), – проте критика не раз відзначала, що власне біографічність тут вторинна, а подекуди й містифікована ("Чорного яблука" це стосується передовсім, адже тут у центрі сюжету любовний роман Архипа Тесленка, в якого... не було любовних романів). Різні рецензенти – одні доброзичливо, а інші й відверто розлючено – наголошували на тому що Процюкові Стефаник і Винниченко мають зі Стефаником і Винниченком реальними не так багато спільного, як цього вимагає канон жанру біографічної прози (про Тесленка в цьому контексті говорилося менше лише тому, що нашим сучасникам аж надто мало про цю особистість відомо); а дехто навіть єхидно резюмував, що вони більше схожі на Процюка, ніж на самих себе, – притому фахові літературознавці не могли не добачити, що автор прописував текст аж ніяк не "з пальця", а дуже ретельно проштудіював першоджерела, передовсім щоденники й листи своїх героїв, і зазвичай вибудовував власні візії їхніх душевних драм, відверто базуючись на тих образах, які в цих першоджерелах залишили самі його герої.
Звідси випливає цілком логічне запитання: хто ж має рацію? Чи Процюк відкрив своїх героїв такими, якими вони були насправді, а це вже в суспільній уяві їхні образи викривилися під упливом часу та історичних обставин, – а чи автор злукавив, називаючи своїх вигаданих героїв чужими іменами славетних людей, які колись реально існували і про життя яких цікаво було б дізнатися сучасній читаючій публіці? На цьому дражливому питанні здебільшого й зациклилися дискусії навколо Процюкової трилогії, – хоча очевидно, що це шлях у нікуди. Адже таким чином розмова про художній твір зводиться до категорій "було насправді – не було насправді", які взагалі не є і не можуть бути критерієм художності.
Як же вирватися з цього "зачарованого кола"? Гадаю, що для цього треба, врешті-решт, наважитись відмовитися від штучно нав'язаного цим романам визначення "біографічна проза" і поглянути на них власне як на художні твори. Що це змінить? А те, що таким чином одразу ж приверне до себе увагу напрочуд цікава структуральна особливість цих текстів: вони побудовані за канонами не так жанру роману, як радше жанру поеми. Тут немає фабули у традиційному розумінні цього поняття, сюжетні "нитки" лінійні й передбачувані – властиво, "зовнішній" сюжет поверховий і не відіграє в тексті ключової ролі, як це мусило би бути в "канонічному" романі з його неодмінним заплутуванням-переплутуванням-розплутуванням одразу кількох сюжетних "ниток".
Одначе це аж ніяк не означає, що в цих текстах узагалі немає сюжету. Він є, та ще й який! Проте погляньмо, з чого він "зітканий" – із того, що в звичних, традиційних романах, як правило, іменується "ліричними відступами": роздумів, переживань, внутрішніх монологів і внутрішніх діалогів героя самого з собою, описів ліричних станів тощо. І навіть коли в тексті бачимо діалог, то це зазвичай аж ніяк не розмова двох чи більше людей – "звичайні люди" так не розмовляють – це "діалог" образів, символів, типів... коли хочете, архетипів...
Притому завважмо ще одну ключову, визначальну особливість: Процюкова проза дуже добре ритмізована, кожен період у ній чітко відповідає ритму дихання, й інтенсивність цього ритму виразно залежна від психологічного стану ліричного героя в той конкретний сюжетний момент, про який іде мова. Нерідко буває так, що текст буквально "сам проситься", щоб його розбили на рядки, як у верлібрі – й часом автор навіть дослухається до цього "прохання" свого тексту...
Про що свідчать усі ці факти? Очевидно, про те, що перед нами текст, який тяжіє до родового визначення не так "епос", як "лірика". Сучасне літературознавство далеко відійшло від канонів Максима Горького, який вважав, що лірика від епосу відрізняється тим, що в ній немає сюжету. Змінився світ і змінилася література – текстами на межі не лише жанрів, а й родів тепер навряд чи можна когось здивувати. Зрештою, ще академік Олександр Білецький писав: "Літературний твір уявляється нам неможливим без "героїв", без дійових осіб, якого б із трьох традиційних родів він не стосувався. У ліриці... героєм для нас виступає сам поет, який відкриває з того чи іншого боку сферу свого внутрішнього світу". Ось звідки беруться закиди про те, що Процюк "пише про себе" – у тій парадигмі, в якій "живе" його текст, інакше й бути не може!
То що ж виходить – що наш автор таки злукавив, називаючи своїх ліричних героїв Василем Стефаником, Володимиром Винниченком і Архипом Тесленком? Ясна річ, ні – оскільки базовані ці тексти на зафіксованих у документальних джерелах (спогадах, щоденниках, листах) переживаннях згаданих реальних людей. Інша річ – притому це зовсім не лукавство, а радше невдале, з літературного погляду, позиціонування, – що ми маємо справу все ж не зовсім із біографіями.
Хоча, по правді кажучи, я не беруся стверджувати, що з інших поглядів це позиціонування аж таке невдале – принаймні як маркетинґовий хід видавця воно себе цілком виправдовує: про ці романи говорять, дискутують, а отже, до них є більший читацький інтерес, аніж він був до "просто собі" романів-поем про душевні стани. А в нашому світі такий промоційний аспект так само доволі важливий – тим паче, коли йдеться про такі складні, глибокі, по-справжньому потужні тексти на межі літературних родів, які не мають аналогів принаймні у вітчизняній літературі.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
