З поверненням, мажоритарко!

За 20 років незалежності Україна встигла чотири рази змінити свою виборчу систему.

Згадаймо:

в 1994 р. ми обирали парламент за мажоритарною системою (причому мажоритарною системою абсолютної більшості),

в 1998 і в 2002 рр. вже була змішана система,

в 2006 р. і на позачергових виборах 2007 р. – виключно пропорційна система,

а в 2012 р. ми знову повертаємося до змішаної системи.

Безумовно, такі часті зміни виборчої системи мають і суб'єктивні, і об'єктивні причини. З одного боку, є політичні партії, для яких, наприклад, мажоритарна система (чи мажоритарна складова у змішаній виборчій системі) є відверто невигідною.

Наприклад, Комуністична партія України традиційно була значно слабшою у мажоритарці, ніж у пропорційній системі. Скажімо, в 2002 КПУ отримала 59 мандатів (19,98%) по пропорційній системі, а по мажоритарці – лише 6.

Пояснення може полягати в тому, що Компартія є фактично єдиним винятком із правила (і це є об'єктивний чинник), яке є дуже характерним для України і більшої частини пострадянського простору – люди голосують за людей, а не за ідеї.

Найбільш яскраво це правило почало проявлятися в Україні з початку 2000-х рр., коли в українській політиці стали з'являтися сильні особистості, які швидко отримали значний публічний капітал.

Фактично на публічному капіталі лише однієї людини (Ющенко, Тимошенко, Янукович чи навіть Мороз) до парламенту потрапляли десятки людей, які фактично невідомі виборцю.

Наявність партійної (пропорційної) складової у виборчій системі не тільки посилювало партії, але й збільшувало корупцію. Будемо відверті: зараз вартість політичної партії (зареєстрована, з представництвами на місцях) сягає від 20 до 200 тисяч доларів.

Причому це мова йде радше про "партії на папері", а не про великих гравців, які реально можуть претендувати на місця в парламенті чи навіть у місцевій раді.

Значно дорожчими є місця в списку. Якщо в 2002 р. вартість місця в прохідній частині списку коштувала близько 1 млн. доларів, то в 2006-2007 рр. ціна могла доходити вже до 5 млн. дол. і це навіть була не межа.

До того ж кількість місць "на продаж" через застосування виключно пропорційної системи в 2006-2007 рр. зросла. Тобто лідери партій і блоків фактично перетворилися на великих "поміщиків", які могли або продавати "партійців-кріпосних" разом з партією, або "наділи – місця в списках".

Корупція на рівні формування списків врешті призводить і до корупції політичної в парламенті. І цьому аж ніяк не запобігали навіть обмеження щодо виходу з фракції, які містилися у вже нечинній редакції Конституції. Адже була заборона на вихід з фракції, а купувалася не фізична присутність чи відсутність у фракції, а конкретні голосування.

Мажоритарка з цієї точки зору – навіть при всіх порушеннях закону, які в Україні часто-густо відбувалися в 1994-2002 рр. – все ж таки є чеснішою.

По-перше, люди чітко бачать за кого вони голосують. І потім можуть нарікати тільки самі на себе, що продалися за мішок гречки.

По-друге, більш очевидним є напрямок грошових потоків (до речі, в 1998 р. і 2002 р., коли діяла змішана система, часто вибори за мажоритарною системою коштували менше, ніж місце в списку). Не в "партійну касу", а на конкретний "підкуп" виборців. Якщо цей "підкуп" проявляється у встановленні дитячих майданчиків – що ж поганого?

По-третє, мажоритарка дає шанс для потрапляння в парламент представникам невеличких партій або незалежних кандидатів, не пов'язаних будь-якими зв'язками з керівництвом тієї чи іншої партії.

По-четверте, витрачені гроші не звільняють кандидата від відповідальності спілкування з виборцями (передовсім, під час виборів, в ідеалі – і після виборів також).

Є кілька міфів щодо мажоритарки, які продукуються в медіа-просторі, але які не зовсім відповідають дійсності. Мабуть, найбільш відомим міфом, є ідея, що мажоритарка є відверто невигідною для опозиції.

Звичайно, опозиція як правило, більше місць отримувала за пропорційною системою. Але і за мажоритаркою в опозиційних партій були пристойні результати. Так, в 2002 р. Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" не тільки отримав 70 місць за пропорційною системою, але й переміг в 42 одномандатних округах.

Причому в цю цифру включено лише тих, хто офіційно був висунутий блоком, але були й самовисуванці, такі як Катеринчук чи Шкіль, які в 2002 р. також приєдналися до опозиції.

Більшість країн світу тією чи іншою мірою використовує мажоритарку – або як складову змішаної системи (як наприклад, Німеччина, Литва чи Угорщина), або як систему виборів в одну з палат (в Австралії одна з палат обирається за мажоритарною системою, інша – за пропорційною). Утім, більше 40 держав світу обрали виключно мажоритарну систему парламентських виборів. Серед них такі країни, як Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Канада, Японія та Франція.

Цікавим прикладом використання мажоритарної системи є Франція – тут використовується мажоритарна система абсолютної більшості, тобто кандидату треба набрати більше 50% голосів.

Якщо згадаєте, то в 1994 р. схожа система існувала і в Україні. Причому в Україні правило "більше 50%" призвело до того, що місяцями парламент стояв напівпорожній (постійно відбувалися перевибори по багатьох округах, де навіть у ІІ турі жоден із кандидатів не набрав 50% голосів).

А от у Франції ця система працює нормально і це правило є певним бар'єром для найбільш радикальних сил, які можуть в окремих округах претендувати на відносну, але не абсолютну більшість. Приклад – Національний фронт Марін Ле Пен, який зараз не має жодного місця ні в нижній палаті, ні в Сенаті парламенту.

Інший територіально найбільш близький до нас приклад абсолютної мажоритарної системи – це Угорщина.



Утім, є навіть більш радикальний варіант мажоритарної системи. Це мажоритарна система кваліфікованої більшості (наприклад, кандидат має набрати 2/3 голосів), яка, наприклад, існує в Чилі.

Основний недолік мажоритарки, який політологи виводять з так званого Закону Дюверже, – це те, що мажоритарна система, як правило, врешті-решт призводить до двопартійної (як в США) чи навіть однопартійної (як в Японії) системи. Але навіть при цьому недоліку згадані країни залишаються зразками світової демократії. Причина полягає в тому, що політична культура і практика мало залежать від системи виборів.

З іншого боку, деякі дослідники – серед них, наприклад, політолог, професор Йєльського університету Хуан Лінц – стверджують, що для молодих демократій найбільш небезпечною є пропорційна система. Бо вона занадто фрагментує партійний спектр і ускладнює консенсус в парламенті.

Тож, чого чекати Україні? В оптимістичному випаду мажоритарка дозволить бодай трохи приборкати партійно-олігархічну систему, яка може протягувати в парламент будь-яких "темних конячок", аж до відверто кримінальних облич, аби тільки ті не заважали нескінченному великому переділу економіки. Є шанс, що часткове повернення мажоритарки зможе дисциплінувати сам інститут народного представництва. Адже партії зараз аж ніяк не є інструментами громадянського суспільства, а самі нардепи стали делегованими керівництвом начальниками на місцях.

З іншого боку, політики за цей час вже, мабуть, остаточно відвикли хоча б спілкуватися з виборцем (годі вже й казати про роботу на нього). Але це вже завдання громадян – обирати не тих, кого знають завдяки ЗМІ, а тих, кого бачили в обличчя й знають за конкретну роботу.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.