Як стати хорошим міністром
Якось моя подруга спитала мене, що б я змінив в міністерстві культури, якби став міністром. Я відповів, що тут не вкластися у два слова, що має бути комплексна історія, і тільки тоді зміни стануть не косметичними, а реальними. Роздумуючи далі, я зрозумів, що опис цих змін стосується не лише Мінкульту, але й більшості українських міністерств. І цей допис не про конкретну сферу чи галузь, а про те, як це взагалі – працювати у владі, маючи величезний вплив і, водночас, багато больових точок.
Отже, варто розпочати з того, що робота міністра – це страшенно невдячна робота. Тобі здається, що ти на вершині цілої галузі/сфери/кластеру і можеш швидко впливати на події та людей. Але в реальності тобі доводиться постійно відбиватися від задач, хотєлок та ходоков (ага, тих самих, з півночі). Ти раптом поринаєш в шалену кількість стратегій та планів заходів, які за десятиліття нависли на твоєму міністерстві (про забезпечення довголіття, про відповідність критеріям, про адаптацію до еволюції і т.д.); виявляєш, що закупівлі живуть своїм власним життям; що профільний парламентський комітет більше не підтримує тебе, а вимагає постійних звітів; що треба принижуватися, захищаючи бюджет на наступний рік; що постійно десь в твоїх установах знаходиться перевірка Рахункової чи ДАСУ, і фінансисти щодня вимагають очної зустрічі, щоб обговорити чергову претензію.
Відповідати треба не тільки за свої дії, але й за дії всіх тих, хто працював до тебе. Це як керувати ОСББ – всі борги, всі зламані несучі стіни, неправильно прокладені труби – раптом стають твоєю проблемою.
Паралельно ти маєш готуватися до засідань уряду, планувати міжнародні зустрічі, маєш безліч звернень і запитів, а ще ж ходити на ефіри та, в ідеалі, вести свої соціальні мережі. Як мінімум, надиктовувати прес-секретарю свої думки. Більшість цих задач могли б робити твої заступники, але вони бояться брати на себе відповідальність, тож треба всі дрібниці обговорювати з ними.
Крім того, якщо ти не маєш підтримки в Кабміні або тебе не надто шанує прем'єр-міністр (так буває досить часто), то найдрібніші питання щодо порядку денного вимагають постійної уваги. Треба весь час когось про щось просити, а потім перевіряти, чи правильно включили запитання в порядок денний, чи не переплутали слова або загубили ключовий пункт. Та й взагалі на засіданні уряду дзьобом щелкать не можна, це ключовий інструмент впливу міністра.
Тому мало який міністр може розслабитися і спокійно реалізовувати свою візію. Він чи вона постійно відволікаються на сторонні задачі. Я спілкувався з багатьма міністрами, які в рутині просто губили свої пріоритети і через це втрачали інтерес до роботи. Вони приїжджали о восьмій ранку на роботу, розпочинали нескінченні наради, і до вечора були вижаті, як лимон, але ні на крок не наближалися до реалізації тих ідей, з якими заходили на посаду. Тільки найбільш системні менеджери, зі своєю командою, з досвідом державного управління – могли вийти поступово на втілення тих чи інших рішень.
Але навіть для них це вимагало часу, роботи з усіма групами інтересів, постійного тиску на команду. Так, для того, щоб бренд UkraineNOW став елементом державної політики, треба було витратити півтора роки, і максимально були залучені міністр та прем'єр-міністр, тобто була підтримка на найвищому рівні. Значно складніші реформи можуть тягнутися роками, поки не почнуть приносити результат, і тут, звичайно, задача будь-якого міністра – знати про ці реформи і підтримувати їх, навіть якщо їх запустили попередники.
Взагалі історія з розділом політичних посад (міністри-заступники) і державної служби (держсекретар) не є якоюсь вигадкою, вона має під собою глибокий зміст, адже дозволяє оптимізувати процеси і зайнятися міністру власними цілями. А також забезпечити ось цю тяглість задач.
Основна робота міністра і заступників – це засідання уряду, комунікація з іншими органами влади (ОПУ, ВРУ тощо), публічна презентація. Основна робота державних службовців – щоб функції, які закріплені за міністерством, виконувалися. Можуть відбуватися непереборні конфлікти між політичною частиною і бюрократичною. І міністр і заступники часто не розуміють, як працює система, вимагають швидких дій, хочуть впроваджувати найкращі техніки чайка-менеджменту і т.д. і т.п. Ця проблема в нормальних умовах вирішується освітою, тімбілдінгом, поступовим навчанням. В умовах постійного кризового менеджменту ця проблема не вирішується ніяк, ну, ми бачимо це все останні роки.
Та є простий рецепт, який на старті допомагає позбавитися багатьох конфліктів. Це реальне розділення функцій формування політики і реалізації політики. Міністерство, в ідеалі, – це невеликий апарат, який вказує, якою має бути велика мета. А під міністерством – низка інституцій (агенцій), які мають ресурс для досягнення цієї мети. І все, що треба – підштовхувати ці агенції. Хай їхні керівники думають, як реалізувати хотєлки міністра, приймають ходоков і виконують плани заходів.
На жаль, попри декларування цього розділення, в більшості міністерств бачимо переобтяження непотрібними функціями. І приклад МКІП є показовий, адже в 2019-2020 було заплановано створення 7 агенцій, які б забрали на себе багато зайвого і дали б можливість міністерству зайнятися розвитком. Ця реформа повністю так і не відбулася, міністерство, маючи досить невеликий штат, продовжує займатися величезною кількістю питань. В його положенні зафіксовано 246 завдань, які має виконувати міністерство.
Тож, ставши міністром, почати треба з власного положення і створення\реорганізації інституцій. Зменшити кількість завдань (мінімум вдвічі), залишивши лише ті, що допомагають сформувати стратегію. Виділити окремо функцію управління майном, якого дуже багато і яке існує в своєму паралельному світі. Тут важливо! – оскільки всі ці питання виносяться на засідання уряду, без підтримки керівника уряду, реалізувати їх практично неможливо: пофіксити положення і створити нові ЦОВВки – це серйозний квест, який вимагає не просто наполегливості, але здорового нахабства.
Але зробивши це, ви, пане чи пані міністре, отримаєте можливість для реалізації власної візії. І тут уже все залежить від горизонту планування і внутрішніх бар'єрів. Наприклад, якщо говорити про сферу культури, то було б добре провести повний демонтаж підходів та цінностей. Те, що вже є популярним, що і так відоме широким масам – не потребує додаткової підтримки держави. Тут скоріше треба підтримувати громадський сектор, який розвиває ці популярні напрями.
Натомість все нове, все потенційно проривне – це ключовий інтерес держави. Якщо подивитися, куди іде основна частина культурних грантів Великобританії чи Франції – то побачимо, що це вулична культура, нові музичні стилі, креативні індустрії в частині нових технологій і т.д. До речі, так: роль міністерства культури – не створювати культуру чи управляти культурою, бо це навіть звучить абсурдно. Його роль – справедливою грантовою системою підтримувати ініціативи та проекти, які є частиною культурного простору. Ті проекти, які самі неспроможні піднятися, але за підтримки держави можуть стати чимось проривним.
Звичайно, є проблема загальної атмосфери в органах влади. Державні службовці дуже ревно ставляться до своїх напрацювань. Якщо їм доручено написати якусь концепцію – вони будуть її писати, переписувати і без кінця покращувати. На запитання – нащо писати, якщо ось поряд група громадських організацій вже все зробила, треба взяти і спільно доробити – звучить, що таке брати не можна, не дотримані норми і т.д. І ось тут задача політичного керівництва, міністра та заступників. Саме вони мають комунікувати із суспільством, брати найкраще, що є, і давати своїм підлеглим на опрацювання, і робити це максимально швидко, щоб не встигали опам'ятатися.
Практики інклюзивності – це третій важливий елемент успішної роботи міністра. Залучи максимум реальних радників та експертів, створи робочі групи, віддай їх своїм заступникам і контролюй часові рамки. В результаті, в міністерство буде заходити багато готових документів, які просто треба буде адаптувати і запускати на верифікацію гіпотез. Правильно, у свої ж агенції.
В результаті, міністерство перетворюється на хаб, який опрацьовує ідеї, що народжуються в суспільстві (тобто працює з запитами), а в міністра з'являється час на реалізацію власної стратегії. Всі таски роздані, контролі проставлені, і залишається ще кілька важливих питань.
Де взяти людей?
Де взяти гроші?
Як це все узгоджувати з політичним порядком денним?
І про це – в наступній частині)
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
