Головний ворог
Головний ворог опозиції – вона сама. Особливо її лідери, які розчаровують все більше і більше. Не так давно Арсеній Яценюк, який справляє враження підготовленого та освіченого політика, сказав дві дурниці.
Перша: "Деякі мудрі кажуть про праймеріз. Начиталися англійських слів, а не розуміють, що це означає... Це стосується тільки кандидатів у президенти США".
Не ходячи далеко, дивимося у Вікіпедію:
"Сьогодні в США праймеріз поширюється буквально на всі виборні посади в законодавчій та виконавчій владах на федеральному, регіональному й місцевому рівнях. У країні за допомогою праймеріз обирають близько 500 тис. посад, із яких на федеральному рівні лише 542: президент, віце-президент, 100 сенаторів і 435 членів Палати Представників, 5 територіальних делегатів.
Попередні вибори проводять також у Великій Британії, Ізраїлі, Іспанії, з 2005 року – в Італії, з 2006 – у Франції". І далі іде опис різних систем праймеріз у різних країнах.
Друга дурниця:
"Треба чітко зрозуміти: якщо ти хочеш займатися політикою, але не хочеш бути членом партії – тоді ти брешеш виборцям. Політик не може не бути членом партії, бо інакше він не несе жодної відповідальності".
Говорити такі безапеляційні речі – це неправильно. Наприклад, перші скликання конгресу США (та й сам Джордж Вашингтон) були безпартійними, тобто зародження демократії в Штатах не було прив'язано до партійності кандидатів. Пізніше партійність стала ознакою політичних стосунків епохи модерну – саме тоді з'явилися великі партії (РКБ (б), НСДАП, КПК і т.д.), а слово "безпартійний" носило негативний відтінок.
Починаючи із 60-х років в усьому світі відбувається зсув до лідерських, індивідуальних якостей, а не партійної прив'язки. Це пов'язано з тим, що апеляція до партійного є відверто маніпулятивною ("одна партія, одна нація і т.д."). Так, у Франції немає єдиної "голлістської" партії – міняються назви, міняються політики. Те саме в Італії. Є приклади успішних політиків, які прийшли до влади, не будучи партійними (наприклад, Володимир Путін, яким би суперечливим не був його феномен).
Правильно було б говорити, що в політика не може не бути ідеологічної позиції, він має чітко заявляти, ким є – правим, лівим, лібералом, комуністом і т.д. А партійність є лише вторинною ознакою, і її відсутність не може означати безвідповідальності. Тому заклик Яценюка всім негайно вступити в партії трохи дивний і несучасний. Краще було б розказати, яка ідеологія є у "Фронту змін" – в класичній системі координат.
Мова зараз не про те, що якісь політики хороші, а якісь погані. І не про те, що якщо я критикую Яценюка – значить, я за Януковича. Мова про те, що політик – це професія. І якщо є мета досягнути якихось високих посад – то треба намагатися стати кращим, читати більше, і не робити ляпів на рівному місці. Треба ставати професіоналом. І якщо консультанти хочуть своєму патрону тільки добра – то не варто владати в його вуста слова, несумісні із окулярами і іміджем інтелектуала.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
