Київ: кішчаче покращіння

Сьогодні, мабуть, вперше за багато років я не побачив показової підготовки міста до 1 травня: ні яскравої розмітки, ні пофарбованих бордюрів, ані вимитих вулиць. Марною виявилася надія автомобілістів, що хоча б в травні ми побачимо – ні, не залатані дороги – хоча б чітко окреслені смуги для руху.

З дитинства я пам'ятаю це прекрасне київське "потьомкінське село": тисячі робітників на вулицях зачищають, відмивають, готуються до офіційного свята весни. Тільки декілька печерських вулиць можуть похватилися білим кольором. До них не належать: Повітрофлотський, Борщагівська, Червоноармійська, Антоновича, Боженка – це тільки основні магістралі, на яких я не побачив навіть натяку, навіть спроби щось зробити.

Це починає злити.

Але злюся я не на "злочинний режим", який демонструє дріб'язковість у покараннях, однак не здатний створити хоча б 100 кілометрів нормального дорожнього полотна. Злитися на людей, які карають пенсіонера за відрізання стрічки, але не можуть навіть відмити красиво гроші? Злитися на систему, яка поглинає сама себе і не бачить цього – марна справа.

Злюся я і не на "опозицію", яка досі не може назвати єдиного кандидата в мери. Який сенс злитися на людей, що не можуть сказати, за які саме проблеми готові взятися і яку потім нести відповідальність. Ще вчора мене цікавило – як довго опозиція буде розробляти "дорожню карту" для Києва? Місяць, два? А слабо завтра вийти на прес-конференцію і зазначити:

- ми за вибори мера ТА вибори Київради;

- ми, в першу чергу, займемося комунальними службами, ЖКХ і, зокрема, запропонуємо такі-то рішення – і далі по пунктах, які, достеменно відомо, аналітичні служби вже давно підготували;

- ми, в першу чергу, випишемо нові зобов'язання для тих, хто за останні 10 років отримав землю. Припустимо, що не будемо відбирати і заново продавати. Але зобов'яжемо побудувати дитячі садки, школи, парки;

- ну і нарешті, нехай буде одна людина нести за це все відповідальність, а хоч би і Микола Томенко, заради якого навіть Катеринчук пообіцяв зняти свою кандидатуру.

Ах, і головне – як можна злитися на опозицію, яка досі не сказала, що такі і такі питання (мовне, релігійне, наприклад) призводять лише до розколу, тому ми, нижчепідписані, припиняємо сперечатися на ці теми найближчі п'ять років – поки не забезпечимо ЕКОНОМІЧНЕ зростання України. Хочеш валити пам'ятники або бити рожі геям – гайда в маргінальні проекти, для нас головне – ЕКОНОМІКА, дурнику. Злитися на таку опозицію? Ні, нерви тільки псувати.

Злитися на себе та інших людей теж марно. Це факт: українці стали нехлюями, свинями, які ламають власні ліфти, не можуть полагодити асфальт навколо своєї автомийки-шиномонтажу-заправки, плюють собі під ноги, залишають сміття в лісі. Переважна більшість людей любить те радіо і ті телевізійні шоу, щодо яких на публіці прийнято крутити носом. Тут від злості тим більше мало користі, людей не зміниш навіть за десять років.

Бісить мене зараз лише одна риса українців – її вдало сформулював Вахтанг Кіпіані на фейсбуку: "Ми ніколи не втратимо шансу пересваритись з іншими українцями, використовуючи будь-який привід. Про що б не написалося в блозі, статті – обов'язково знайдеться кілька осіб, які готові життя покласти на те, щоб довести хибність твоїх думок. Просто пройти повз, допустивши право іншого на іншу думку і навіть на помилку – це вища математика. Яка дається одиницям".

Цей страх помилитися, страх об'єднатися, страх вибачити – звідки це все? Адже вина так званого "режиму" лише в тому, що він використовує цю рису українців для власного збагачення і "покращіння". Чи не був би іншим режим, якби лідери думок, громадянське суспільство – справді були об'єднані навколо цілей, а не тільки навколо цінностей?

Орієнтація виключно на цінності сприяє появі суспільства, розділеного на угруповання. Ці угруповання не можуть об'єднати зусилля, адже той, хто вболіває за українську мову, не може зрозуміти того, хто виступає проти корупції.

Цінності в нашій країні, на жаль, розділяють.

Орієнтація винятково на цінності породжує задачі, які нереально виконати. Наприклад, люстрація. Або праймеріз. На прикладі цих двох красивих слів можна побачити, наскільки легко можна знищити в зародку абсолютно реальні та виконувані речі. Ту саму атестацію держслужбовців та політиків. Звичайну, просту атестацію, за допомогою іспитів, як це роблять у Китаї.

Цінності в нашій країні, на жаль, вульгаризують.

Орієнтація виключно на цінності створює найголовнішу ваду української дійсності: безвідповідальність. Як можна визначити результативність партії чи політика, якщо в своїх програмах вони пишуть про боротьбу з корупцією, про економічне зростання та хоча б навіть націоналізацію промисловості. Це за рік чи за десять?

Цінності в нашій країні, на жаль, знесилюють.

Наведемо лад на дорогах! Поборемо корупцію! Бандитам – тюрми! Проведемо люстрацію! Забезпечимо здоров'я нації! І це ж не тільки гасла політичних партій, але й громадських об'єднань. А як будемо це все робити? Якими ресурсами, в які строки? Економічні закони теж будемо підганяти під красиві слогани?

Цінності однозначно мають бути, адже повинно бути коло допустимих дій. Однак без цілей, без відповідальності – будь-які цінності перетворюються на болотну жижу, в якій плавають професійні демагоги.

Сьогодні суспільство потребує політичні і соціальні проекти нового покоління. В основі розробки стратегій мають лежати декілька базових процесів: наприклад, прозорість, ефективність, реальність до виконання. Об'єднання лідерів громадської думки можливе лише навколо цих декількох умовних цінностей, які єдині не будуть викликати суперечок. Всі інші ціннісні орієнтири відкладаються на певний проміжок часу як другочергові.

Наступний етап – це визначення чітких та досяжних цілей, з описанням процесів та етапів. Кожна ціль потребує кола виконавців, відповідальних за її досягнення. Такі цілі мають чітко визначатися в цифрах, термінах, інших кількісних показниках. Припустимо, ми ставимо в основі роботи україномовність – тоді необхідно не кричати про це в залі парламенту, а чітко визначити по всіх базових напрямах, що буде результатом роботи: кількість україномовних шкіл в регіонах, діаспорі, кількість бібліотек, курсів підвищення кваліфікації.

І нарешті, мережева робота, networking. Це залучення спільних ресурсів кожною робочою групою, посилення ефекту, в тому числі іміджевого. На прикладі опозиції ми бачимо, що незалучення до роботи громадського сектору, відсутність спільних робочих груп призводить тільки до критики і нерозуміння мотивів.

Ці процеси необхідно починати вже сьогодні, розпочинати без підтримки політиків, які звикли жити річними циклами до виборів. І починати треба в Києві, орієнтуючись не на мітинги (див. абзац про нехлюйство українців), а на проектну роботу. Київ – це лише експериментальне поле, де молоді злі люди, які непотрібні ані владі, ані опозиції, можуть відпрацювати схему ефективної та комплексної співпраці.

На одному боці – кішчача "демократія", що будь-яку здорову ідею перетворює на паштет. Хто б не прийшов до влади.

На іншому боці – люди, яким подобається їздити по нормальних дорогах, водити дітей в нормальні школи, та спілкуватися зручною мовою на будь-які теми.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.