Влада по-українськи: між недовірою та зневагою
За століття, протягом яких відшліфовувався механізм демократії в Західній Європі, тамтешні обивателі привчилися дивитися на владні інституції не як на щось від початку священне й недоторкане.
Ставлення до влади в Західній Європі і в світі досить утилітарне, але водночас сповнене поваги. Всі розуміють, що без неї – ніяк, що вона має виконувати певні функції з захисту прав і свобод громадян чи (у випадку монархії) підданих. З іншого боку, за справністю владної машини, а ще за тим, аби вона не стала некерованою й не сіла на шию власним громадянам, в одних країнах слідкує аристократична спільнота, в інших – старійшини, в третіх – громадянське суспільство. Точніше, найактивніша його частина.
Засобів контролю безліч: від їдкої сатири – до глибокої аналітики, від сенсаційних викриттів різної міри достовірності – до системних пропозицій щодо поліпшення стану справ у тій чи іншій сфері життя. Нарешті, є і вибори, як механізм прямого волевиявлення, якщо ним правильно скористатися.
Так до обивателя приходить розуміння того, що держава – це і його витвір, котрий залежить від нього. На цій відповідальності власне і грунтується повага обивателя до держави.
На Заході, держава і громадянське суспільство (або, якщо хочете – нація) – це дві нероз'ємні ланки, чи два крила, які разом складають те, що називається "країна". І сталий динамічний поступ країни вперед залежить від балансу, взаємовідповідальності та взаємоповаги влади і громадянського суспільства.
Інша справа – суспільства пост-тоталітарні. Радянський режим возвів державу в статус священної корови, недоторканої для критики. Кожний пройдисвіт набував ваги, в тому числі у власних очах, лише через те, що або був у владі, або мав до неї бодай якийсь побічний стосунок. Владу боялися, але не любили й не поважали. А головне – не довіряли. І так вчилися жити в "паралельному режимі" – обходити закони, ховати прибутки тощо. В тоталітарному суспільстві люди не підозрювали, що є якась інша форма держави, окрім диктатури, котру ненавиділи, але до котрої "притерлися" і навіть навчилися видобувати з цього певні вигоди.
Але коли тоталітарний режим впав, люди успадкували від нього своє ставлення до влади. Це ставлення перенеслося і на нових очільників вчорашніх тоталітарних країн. Наскільки воно було заслуженим – то окреме питання. Мабуть для цього були підстави – занадто багато "колишніх" і "вчорашніх" опинилося знову біля керма. Гірше інше. Користуючись можливостями демократизованої, але все ще значною мірою тоталітарної державної системи, "вчорашніх" почали поволі витісняти ті самі люди, чиє згадане вище амбівалентне ставлення до влади було сформоване за диктатури.
Ось ці успадковані з минулого недовіра й неповага до держави та її законів в сукупності з прагненням до власної користі, тепер уже будучи частиною влади, якраз і лежать в основі собачих боїв на взаємне винищення між гілками української влади. Кабінет міністрів проти Верховної Ради, депутати проти уряду, громадські активісти проти депутатів... Війна всіх проти всіх – і у всіх є підстави для війни...
Якщо, наприклад, в школі йде постійна війна між директоратом і викладачами, між самими викладачами, то на навчальний процес та увагу учням залишається менше сил і часу. Якщо в лікарні не ладять між собою головний лікар і персонал, а в середині персоналу теж свій серпентарій – страждають пацієнти.
За таких умов складно чекати від українського обивателя не те що лояльності до влади і, відповідно, до держави – елементарної поваги до неї. А повага грунтується на довірі. Люди абсолютно логічно не довіряють негідникам і брехунам, абсолютно логічно їх не поважають. Про страх не говоримо – після Революції Гідності страху у українців стало помітно менше. Однак недовіра і неповага до злодіїв і негідників автоматично переноситься на владу і на державу.
Найбільш грунтовно описав суть явища, про яке йдеться, український філософ і етнопсихолог Володимир Янів у своїх "Нарисах до історії української етнопсихології". Цитата, котру наводжу тут як ілюстрацію, дещо задовга, але варта того, аби відтворити її:
"... брак самостійності мусив логічно призводити до боротьби за власну державність, отже, до постійного спротиву, до опору, до бунту, до негації чужої політичної системи. Цей бунт проти чужої системи, отже бунт сам по собі наскрізь позитивний, переходячи – в наслідку постійності-перманенції явищ – в звичай, ставав небезпечним, бо він вироджувався у бунт для бунту, у спротив взагалі, у негацію вже не тільки чужої влади, а й усякої влади, у недисциплінованість".
Ми розуміємо, що колись Хмельниччина вибухнула не просто так. Козацтво домагалося повернення давніх вольностей і зрозумілих, передбачуваних стосунків із державою, роз'їденою на той момент корупцією і анархією. Шляхта ж руська домагалася тих же прав, що й польська, прагнучи звільнитися як від доморощених "крулєв'ят", так і прийшлих. Обидва стани єднала нехіть до влади за її нераціональність і неефективність, що привела в підсумку до анархії.
Обидва стани доклали чимало зусиль, в результаті яких повстала українська автономія. І тут виявилося, що перемогти мало – треба ще ефективно скористатися перемогою. А з цим виникли проблеми...
І тут знову звернемося до Володимира Яніва, котрий, аналізуючи твори В'ячеслава Липинського, вказував на причину того, чому перемога виявилася змарнованою:
"Це егоцентризм веде до браку дисципліни, до оплюгавлювання власних авторитетів, до невміння створити СВОЮ владу чи до поборювання власної влади, до фантастичного гасла "Україна без влади і без підвладних", що знаменує собою справді замилування до свободи. Але одночасно вказує на невміння її запевнити в зударі з ворогом, який – при всіх своїх хибах – має однак виразну тенденцію до "поважання своєї влади".
Чи не цей самий егоцентризм, замішаний, до того ж, на браці довіри й пошани до самого інституту держави, був причиною того, що в Україні після смерті Богдана Хмельницького так часто змінювалася влада? Судіть самі: за неповних тридцять років, тобто з 1657 року, коли помер Хмельницький, і до 1686 року, коли булаву отримав Іван Мазепа, в Україні "відмітилися" 26 осіб з претензіями на лідерство. Це якщо брати разом Ліво- і Правобережну Україну, а також як реальних гетьманів, так і різних наказних і самопроголошених разом узятих.
Переважна більшість із них тримала булаву в руках від двох до п'яти років. Хтось, взагалі, менше року. Когось використали більш сильні держави, а потім позбавилися від нього. Деякі були тим тільки й заняті, що човпилися між собою, підсиджували один одного і були стурбовані головним – під ким бути. Назад до Речі Посполитої? Чи знову в "дружні" обійми одновірної Московії? Чи може до "бусурманської" Порти? Або до хана?
Типовий спосіб рабського мислення й поведінки людей, котрі прийшли до влади, але в котрих десятиліттями закладалася недовіра до влади, неповага до неї, і котрі, діставшись до влади бачили у владі лише засіб для задоволення своїх потреб.
Хтось із українських письменників років двадцять тому висловив думку, що українську історію рухали дві групи людей. Перша намагалася будувати, інша руйнувала. Перша була втіленням державництва, міцної ефективної державної і військової машини. Другій ідея державництва була радше осоружна з минулого досвіду.
Цей дуалізм має свою і історичну, і сучасну персоніфікацію.
Одні вбачали у владі засіб досягнення ефективних результатів і в цьому джерело поваги до неї. Інші несли в собі закладену віками від предків неповагу до влади як джерела гніту, але коли доривалися до неї, перетворювали владу на знаряддя для реалізації своїх фанаберій або інтересів.
І так перетворювалися хто на безнадійних ідеалістів, хто на свавільників, хто на авантюристів-невдах...
А ми тепер сотні років по тому обираємо одних, аби потім їх замінити іншими, щоби цих інших замінити на ще інших. І переконуємося, що "сьогодні той же день, що був учора".
А ключик є – він в нас самих...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
