Проповідь про штучний блєск Нового Вавілону
Чаша гріха й укорізни давно переповнена. Щодня ми п'єм із неї, як бездумні ішаки, наслаждаясь вкусом м'ясного бульйона і ароматом свободного падіння. На самому ділі цей аромат – запах подмишок світу, но обоняніє наше заповнене гріхом, наче носкі – ногами людськими. Та й вкус бульйонний – не шо інше, як бісовський атракціон, плод корпоративного гортанобєсія.
Ми живемо у пошестях і развратних чаяннях, без жодного бажання рішить главну ділєму буття: принять розтеразаною душою чи отвєргнуть суровим пінком цінності та спокуси Нового Вавілона? Нажимая зливну педаль в ожиданії плотського катарсіса, ми позабули про істинну природу іспражнєній. Ми тужимось, но не получаїм нікакого полегшення. Чому так, дорогі бради і сезтри? Чому прямокишечна свідомість наша отказує в спасінні? На це є одна відповідь: не там, адові сміхотворці, ви шукаїте правди приземленої, не там визбируїте опеньки порятунку. Питаю вас, мешканці Нового Вавілона: пощо розсипаєте душі свої між опілками прогреса? Пощо алчете звичної воні возлі родніков забутих імен? Там нимає для вас повідомлень, немає возгласів про небачений досі шлях.
Я бачив слова ваші й діла рук ваших, – одне тіки чуство у мене, кромє брєзглівості, й зветься воно негайною рвотою. Ви жмете пальцями на білі квадратіки, і втайні сподіваїтесь, шо це є нагода здриснуть від Ока подалі, уникнуть його всеохопності, забить на його лучістость. Я бачив тіла ваші, з которих сочицця жир і пєпєл, я бачив глаза ваші, з которих тече брехня й укорізна, я відчував смрад вашої віри в новий день, Новий Вавілон, которий приспить блядським заривом каждого, хто готовий до смерті.
Я бачу ваші довбані улибки і мікромасонські ухмилки, бачу тінь, котору одбрасує ваша часова стрєлка, і кажу вам: нема такого резервуара, в которому ви будете рибами, но єзть достатньо казанів, де вас настігнуть акули возмєздія. Не стережіцця, ібо нема смислу, не прячте все по карманах, ібо штани зашиті, не питайтесь вклонятися, ібо острий нож чекає на ваше чоло.
Не можите ви понять, шо віра не є власністю: її не можна ані захапати, ані втратити. Віра – це шлях, которий сам вибирає попуччиків, звичайних туристів і дажи прочан. Але для того, щоб стати на шлях, треба принаймні вийти з дому. Хоча б із дому власного тіла, де каждий глист пред'являє права і шото торочить про конституційні свободи.
Да буде так.
