ЕКСКУРСІЯ У ВИМОРОЧНИЙ СВІТ МЕЖИГІРЬЯ
Одиннацята тридцять ранку 22-го лютого. У Новопетрівцях на вул. Івана Франка 19 збирається натовп. Це усадьба зниклого президента. Активісти самооборони довго не пропускають – за воротами йде, кажуть, перевірка, чи немає залишених подарунків-пасток. Поки чекаємо йдемо ліворуч в обхід 12 метрового заввишки зеленого паркану з високовольтною колючкою зверху. Жодного охоронника: тікали так швидко, що навіть залишили рюкзак з термосом, печивом, гаджетами і сигаретами. Кілометровий паркан вражає не стільки ідіотською пустотою жестяної зелені до неба і на кілометри вперед, скільки тим, що знаходишься за парканом лагерної зони.
Перше враження: Ти у зоні – хоч і поза зоною. На цей паркан дивляться двори і фасади будинків багатіїв, які туляться поближче до самого президента. Вони також живуть на тлі гулагівського паркану, втім, наближені до зони Самого.
Нарешті, разом з натовпом цікавих втягуємося у ворота. Ще один кілометровий паркан, паралельний першому – кований, зі штучною позолотою. Через метрів двісті протискуємося разом у фіртку й опиняємося на великій території. Праворуч зеркальний новомодерний будинок з дзеркальним куполом на землі поруч. В глибині на схилі до Київського водосховища – відома хонка – Сергій Лещенко і Таня Чорновіл мають святкувати: до неї, до штучного озера з фонтаном, до сходинок з халтурно зацементованими іноземними цеглинками, які хитаються під ногами, до двоповерхового величезного і вичурного мангалу, до нещодавно натиканого кіпарисами, йолками і лавандою маленького оазису серед старого рідколісся, – до всього цього тягнуться групки людей.
Повсюдно додані роз'яснювальні таблички російською та латиною, які нагадують ботсади – "Слива Писсарда – Prunus Pissardii". Навколо обов'язкові "мостіки і ручєйкі", обкладені привезеними грудками щебня, що виглядають ненатурально серед, у цілому, пустого піщаного грунту, ледь прикритого травою серед не дуже прибраної території. Трохи нижче сходами – на сходах – великенький дорогий сундук. Цікаві понишпорили у ньому: шикарний набір метрових шампурів, пустопорожня мідна фігурка лисиці, ще щось – все для шашликів. Всі розуміють, що нічого брати не можна – мародерство.
Друге враження: при всій помпезності цементних колон, які підпирають три височенних поверхи фінської соснової будівлі, тобто у перекладі – хонки, тупої жирної колонади бесідки поруч – враження бідності, невлаштованості. Тут не жили живі люди. Пустий простір з рідко натиканими разностильовими будівлями між не частих сосен. Враження нежилого.
Нарешті ще один кований паркан, за яким одноповерховий, більш живенький будинок. Але й він виглядає експонатом: необжито, сказали б ви. Поруч досить великий критий басейн. Під вікном, як онуки Пальми Мерцалова, з землі бовваніють два кованих тюльпани. І все. Вище – залізний гордий олень біля ще одного маленького штучного гроту, з якого штучний струмок в озерце.
Обійшли нижче праворуч паркан – вже зелений суцільний паркан, – який відгорожує з тилу цей закуток, піднялись вище й опинились у, сказати б, господарській частині володінь. Опинились біля низки кліток своєрідного звіринця. На кожній клітці написи: Свиня дика, Лань європейська (а він туди не захотів, мда), Олень плямистий й, навіть, Муфлон з ареалу Кавказ. А подалі – вольєр, і пугаються два стада смачних барашків, і бігають вдовж довгої сітки справжні Африканські страуси (мій колега знімав, як зачарований, саме страусів.Коли я спитав, ти що ніколи їх не бачив, він відповів, що бачив, але не у себе вдома). А попереду світилися невиключеним світлом скляні бараки теплиць. Все зачинено, але можна побачити мандаріни на досить зрілому деревці, квітуть рослини, в іншому вікні видно розсаду – треба годуватися екологічно чисто. До речі, тут можна пройтись ботанічною частиною, й чому б під мандариновим деревцем не тяпнуть доброго коньяку. Хоча, для здоров'я, кажуть лікарі, таки краще парне молоко. Ось тут, поруч, є й коровник.
Досить. Виходимо. Скільки людей приїхало подивитися на це Межіигірья! Але нічого особливого. Фантастичний несмак нуворіша. Так само, як й у тисячах будинків з башенками (Оксана Забужко колись зауважила, що наші багатіі прочитали, можливо, лише одну книгу у дитинстві – пригоди Буратіно, ілюстровану будинками з баштами) й за високими дорогими парканами, за якими вони ховають нажите, інколи награбоване за хабарі, у нечесному бізнесі. Єдине, чим він виділяється – це мільйони доларів, вкрадені – а як інакше – у бідної країні – у тих, у кого ти президент. Та щемить проста думка. Нещасна людина, для якої це, набудоване нашвидкоруч, є цінністю, якою вона заміщує освіту, мораль, щастя. Відчуття Зони, самітності, необжитості, пустоти особи, яка там була приречена власною долею жити чи бувати. Ти побував у зоні мороку.
Держава, у якій президент так будує власне життя, є за визначенням гнилою. Втім, суспільство прокинулось. Якщо ми таки відкрили цю зону, ми відкриємо й всі інші. У нашій Україні не буде парканів вище середнього роста людини, щоб простір чудової країни був відкритий зору кожного й не було морока і пустоти. Екскурсія у Межігірья завершена. Я сподіваюсь, що все це залишилось у минулому. Так буде?
P.S. Таке саме піднесене відчуття у мене було восени 1991 р., коли на Южному Березі Крима побігла охорона цековських санаторіїв – здравніц ЦК КПСС. Й ми вільно й зачаровано роздивлялись класичну італійську архитектуру палаців і палат, у яких до того проживали радянські вельможі, прекрасні картини та спеціально сіяний пісок на закритих колись пляжах. Через місяць вже все було закрито, й там оселились наші слуги народу – ті самі, які й сьогодні є у Верховній раді. Й все закрито. Втім, ми начебто зібрались будувати відкриту країну.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.