Право, а не примус
Як можна в 24 роки лише замислюватися над тим, що ти хочеш отримати вищу освіту? – пам'ятаю, що саме це було моєю першою думкою на одному родинному італійському святкуванні, куди мене запросили.
Антоніо виповнилося 24 роки, весь час після завершення школи він мандрував, читав, пробував малювати, допомагав родині з невеличким бізнесом: рибним ресторанчиком, а зараз захотів вивчитися на лікаря.
"Чим вони всі раніше думали, як він вчився у школі, як його не зжерла мама, чому так пізно, невже це так дорого і було недоступно йому?" – все це думалося мені, людині, що народилася в радянській Україні, котра вже мала дві вищі освіти, а в свої 24 змінила кілька робочих місць, перебувала на керівній посаді, і планувала вчитися далі.
"Він не знав, до чого лежить його серце, такі речі завжди мають спочатку відлежатися, це ж не ранковий улов", – ніби почула мої думки та відреагувала його старша сестра, менеджерка крупної компанії, що жила і працювала у Великобританії. Тоді ці слова здалися мені дуже люблячими та глибокими, але абсолютно нереальними, зокрема, для моєї ситуації, коли вступити до вищого навчального закладу рік у рік після завершення школи було ледь не питанням честі родини.
Освіта для молоді – питання вибору, якості та доступності. Але це історія і про наші соціальні травми.
"Я не хочу, щоб ти перед очима всякчас бачила ці городи", - так говорила бабуся одній моїй подрузі, коли спонукала її ризикнути та поїхати до столиці на навчання.
"Я не волію, щоб ти забуксував у нашому глиноземі", – так говорили ще одному моєму приятелю.
"Я не можу дати це своїй дитині", – розпачливо говорили батьки, коли не могли подбати про отримання гарної освіти. "Не можу дати".
В УРСР ніби все забезпечувалося для всіх. Втім, україномовних шкіл було в рази менше, такою була продумана політика. Спеціалізовані школи також відкривалися не для всіх та й далеко не всі усвідомлювали їхню корисність. Деякі київські центральні школи, про які ширилися плітки, котрі вважалися закладами престижу, і зараз мають високу репутацію, деякі трансформувалися, ауру деяких пам'ятають лише одиниці. А є школи-легенди, котрі тримали рівень завжди.
Пам'ятаю, коли в часи незалежності відкривалися школи під егідою університетів, батьки часто цікавилися не якістю викладання, не складністю програми, а тим – чи це дає переваги під час вступної кампанії?
Чим для нас усіх була освіта? Чи вимірювалася вона знаннями, впевненістю, світоглядним збагаченням, чи матеріальними перевагами у майбутньому, боротьбою з історичними травмами та комплексами?
Вступна компанія спонукала батьків шукати зв'язки, шукати переваги, наприклад золотих чи срібних шкільних медалей та тиснути на вчителів й дитину, шукати гроші, шукати потрібних людей, купляти людей/завдання для іспитів, як раптом були введені тести і ЗНО, що деяких батьків увігнало у ступор: а так можна було?
Освітні можливості також розширялися: приватні школи, коледжі, гімназії, ліцеї, новітні методики викладання, експериментальні класи. Ніщо так активно не обговорюється батьками дітей, що от-от мають піти до першого класу як вибір школи. Це болить геть усім. Кращі серед державних? Кращі серед приватних? Мовні чи математичні? Скільки це коштує? Це офіційно чи потім починаються основні збори? Чи є охорона? Чи є протидія цькуванню? Чи працює шкільне самоврядування? Хто там викладає, гарні чи погані відгуки? Де розвивають індивідуальність дитини, вчать до командної гри, звітують про витрату фінансів? Багато питань, викликів, вимог.
Ніби в українських дітей багатий освітній вибір, часто навіть право на освіту дітьми трансформується в примус, від чого стає не питанням свободи, а питанням обтяження, але проблем насправді дуже багато.
Я не знаю, за якими програмами, ким і як вчать дітей на непідконтрольних уряду України територіях Донеччини і Луганщини, в анексованому Криму – російська шкільна програма, тут мені все зрозуміло, стосовно інших територій – свідчення різні: змішані програми, російська шкільна програма, українське вчительство, російське вчительство – незрозуміло, це бентежить і не має випадати з поля зору МОНу.
Але проблеми з доступом до освіти існують і в поселеннях вздовж/біля "лінії зіткнення. Вони корелюються з питаннями фізичної, психологічної безпеки. В місцинах, де розташовані українські війська, де працюють цивільно-військові адміністрації, потрібно не забувати, що варто уникати перебування, присутності військових в школах.
Питання доступу до освіти внутрішньо переміщених осіб корелюються з питаннями рівного ставлення та зобов'язань держави допомагати та забезпечувати належний рівень безпеки та знань.
До інклюзії треба готувати школи, учнівство, вчительство і батьків, але у діток з інвалідністю та їхніх батьків має бути право вибору: домашнє навчання, звичайна середня школа, спеціалізована школа з прекрасно підготовленими вчителями, умовами та якісним навчанням.
Доступ до школи має бути легким і для сільських дітей, і це напряму залежить від питань інфраструктури та підготовки вчительських кадрів. Не може людина на голому ентузіазмі, навіть заснованому на любові до професії, освіти та дітей проводити уроки фізкультури, географії, біології, хімії, математики і літератури. Це нагадує мені часи після Другої Світової війни або ж на початках появи вчительства як явища. Це щонайменше дивно виглядає в європейській країні 21 сторіччя.
12 серпня -Міжнародний день молоді, цьогорічною темою його є "Трансформація освіти" – доступність, вагомість, якість, розумне реформування освіти, можливість подальшої реалізації молоді, -залучення молоді до соціального життя суспільства, мінімізація впливу на освіту збройних конфліктів та політичної нестабільності, – всі ці виклики, що стоять перед всіма країнами світу, безпосередньо стосуються і України.
#UNDP #ПРООН #RespectUA #МЦПД
