Як Європа втратила Білорусь і чому втрачає Україну
Стрімке падіння України в геополітичну прірву, яку наші сусіди останнім часом називають "русскім міром" – вже у фінальній своїй фазі. Схоже, що удар об дно намічено приблизно на 28 жовтня. Питання тільки в тому, чи вистачить Україні її кінетичної енергії, щоб хоч трохи від того дна відскочити, чи нас розмаже, як намул об неосяжні простори новітньої Гіпербореї, як це сталось з Білоруссю.
Заклинання про те, що справа, куди інтегруватись, – виключно в руках самих українців, мають рацію виключно з точки зору, який відкривається з вікна тієї хати, що історично з краю... Насправді втрата для Європи Білорусі в 90-х минулого століття стала початком кінця великої та слушної ідеї про європейську єдність, але то був удар радше ідейного характеру. А ось інтеграція України спочатку в Донецьку область (етап завершено успішно), а далі разом з Донецьком і в новотвір Путіна (як він не називатиметься формально) – це кінець нехай і хиткої, але стабільності на східних кордонах об'єднаної Європи. Втрати європейських народів фінансові, гуманітарні, а з часом і військові та територіальні, які неминучі після часткової реставрації СССР, яку ми спостерігаємо, і активними, вільно чи не вільно, учасниками якої є, тяжко спрогнозувати, але то будуть значно серйозніші втрати, ніж ті, які сьогодні переживає об'єднана Європа у зв'язку зі специфікою організації суспільно-економічного життя в країнах типу Греції.
Європейські інтелектуали та відповідальні політики, а також ті, хто в Європі щиро та переконано сповідують європейські гуманістичні цінності розуміють суть та наслідки українського питання для континенту. Однак європейська бюрократія, для якої відстоювання таких цінностей часто є службовим обов'язком, а не життєвим кредо, як і великий європейський бізнес, що вже навчився працювати за межами ЄС за правилами та традиціями третього світу, в Україні наступають на вже знайомі "білоруські" граблі. На жаль, на питання Азарова, а чи "існує якась європейська політика" щодо України, доводиться констатувати, що вона подібна до "білоруської" європейської політики з подібними наслідками як для Європи, так і для нас.
Бачу чотири системні помилки Європейського Союзу, які перетворюють його східний кордон на зону нестабільності та потенційних конфліктів.
Найперше – це загравання з тими, хто проголосив себе "політичними елітами" України. Невимогливість як до "провладної", так і до "опозиційної" частини нашого політичного істеблішменту зі сторони європейських бюрократів, готовність вибачати їм корупційні мотиви, візантійщину в соціальній стилістиці, чи дикі за брюссельськими мірками політичні випади та ініціативи, схильність корегувати своє ставлення з поправкою на українські реалії – все це не робить честі західним політикам.
Водночас принципова позиція ключових європейських лідерів – Ангели Меркель та прямота і відповідальність Франсуа Олланда – надихають та дають надію на швидку зміну моделі поведінки щодо української верхівки.
Другою помилкою ЄС щодо Білорусі було і почасти залишається дискримінаційне ставлення до білоруських громадян та перенесення на них санкцій, які мали б бути спрямовані на діячів режиму. Однозначно українські громадяни в кращому становищі, ніж білоруси: у нас є можливість звернення до Європейського суду з прав людини, завдяки членству в Раді Європи, наша діаспора та еміграція в країнах Вільного Світу має дієвіші важелі впливу на свої уряди в питаннях ставлення до України, а також більше можливостей допомагати громадянським ініціативам в Україні. Водночас, як видно з різного роду провокаційних ініціатив, зокрема і законодавчого характеру, під якими часто стоять підписи представників як правлячих, так і "опозиційних" депутатів, Верховна Рада нинішнього скликання готова приймати закони, що ставлять хрест на європейській перспективі України: це різного роду списані з російських аналогів законопроекти з "захисту суспільної моралі", "заборони пропаганди гомосексуалізму", кримінального переслідування за "образи та наклеп", обмеження права на мирні збори тощо.
Що стосується Верховної Ради наступного скликання, вона однозначно не буде більш прогресивною та європейською, до того ж в парламент мають шанс пройти дві політичні сили – "Свобода" та КПУ, що хоча декларують свою діаметральну протилежність, але при цьому офіційно озвучували ідентичні ініціативи відновлення в Україні смертної кари.
Про те, чому декому так хочеться знову стріляти (або вішати?) українців – в одному з наступних блогів. Зараз зазначу, що цілком ймовірне, якщо на це буде політична воля в Банкової, або вдало розіграна комбінація Кремля, прийняття будь-якого законопроекту, що хоча б номінально відновить смертну кару, означатиме для нас прощання з Радою Європи, автоматичне виключення з найважливіших правозахисних програм континенту, що тягне за собою для держави – обійми Москви, для громадян – становище білорусів, які навіть до Європейського суду з прав людини звернутись не можуть.
На жаль, в Європі є достатньо недалекоглядних політиків, а також доволі впливових друзів Кремля, які б негайно скористались приводом, щоб ввести санкції, які вдарять не так по режиму, як по українським громадянам. Залишається сподіватись на позицію тих сил в ЄС, хто розуміє, що ефективними можуть бути лишень санкції по відношенню до представників режиму, а тому, наприклад, немає сенсу зволікати зі спрощенням та швидким скасуванням візового режиму для громадян, а як перший крок варто скасувати пільги та безвізовий режим для власників українських "службових" та "дипломатичних" паспортів. По-перше, в Україні така специфіка криміналітету, що наші бандити в ЄС по звичайним паспортам і так не їздять, по-друге, коли депутатам Верховної Ради, суддям, прокурорам та різного роду попихачам режиму доведеться відстояти в черзі якого-небудь грецького консульства і нарватися там на євро-хама, припускаю, євроінтеграційні процеси відбуватимуться значно швидше.
Але найбільшими помилками ЄС є їх фінансування різного роду проектів в Україні, ініційованих режимом або його "громадськими" сателітами та поблажливість до корупційних проявів зі сторони європейського бізнесу, що веде справу в Україні так само, як і в РФ та Білорусі, до речі.
Кричущим прикладом такого марнотратства є виділені режиму президента Януковича 22 мільйони євро, нібито витрачені на "реформу судочинства". Нам, хто живе в Україні, не треба пояснювати, що ні один євроцент з цих грошей не пішов на користь громадян. Зазначу лише, що левова частина цих грошей пішла нібито на реформу судів адміністративної юрисдикції. Тобто тієї гілки судової системи, яка має захищати права людини від надмірного зазіхання на них держави та державних органів. За українським законодавством саме ці суди здійснюють розгляд справ, що пов'язані з виборами, тому останні два місяці я та мої колеги з адвокатського об'єднання "Український адвокат" проводимо в цих судах дні й ночі (слухання іноді тривають до четвертої години ранку).
За зібраними нами матеріалами та винесеними судовими рішеннями можна легко написати докторську дисертацію на тему "Роль судової гілки влади у встановленні авторитаризму в Україні". Що стосується комічних та трагічних подій в цих судах за два місяці моєї практики у "виборчих" справах, характерних персонажів та колективного психотипу служителів української Феміди – де знайти нашого Франца Кафку? – вийшов би непоганий сіквел його "Процесу"!
У наступних блогах буде декілька нарисів за судовими сюжетами цих виборів. Поділюсь лишень останніми новинами вчорашнього дня: зараз в Окружному адміністративному суді Києва слухається позов кандидата в депутати до Генеральної прокуратури України, яка відмовляється виконувати рішення ЦВК щодо поновлення прав цього кандидата. Прокуратура не знайшла нічого розумнішого, як використати солдатів-"строчників", що служать у військовій прокуратурі та охороняють цей суд (!), щоб спочатку не пускати до приміщення суду нашого адвоката, а тоді проколоти шини автомобіля адвокатського об'єднання "Український адвокат" просто в дворі суду.
Пояснюю, проблема в шинах – моя проблема, яку я легко вирішив. А проблема кожного з нас та України в цілому в тому, що тільки в країнах, де править військова хунта, "охорону" судів та інших цивільних об'єктів здійснюють військові, вони ж і встановлюють пропускний режим. Як вирішити цю проблему?
А європейським чиновникам варто задуматись: чи згодні їх платники податків оплачувати побутові потреби такого режиму в сусідній з ЄС країні?
На фото: двір Окружного адмінсуду столиці. Пояснюю: червона – то машина судді, чорна – нашого адвоката, проколота шина – з іншого боку.
Щодо європейського бізнесу в Україні, то він тут цілком адаптувався до наших реалій: інтегрувався і навіть злився з пейзажем. І це видно не лишень з цих фото з-під ЦВК:
Для прикладу, маємо вже три судових рішення в різних виборчих справах, якими банк із стовідсотковим австрійським капіталом – "Райфайзен Банк Аваль" – визнано порушником українського виборчого законодавства в частині відмови кандидату в депутати у відкритті рахунку виборчого фонду, що вже другий місяць не дає можливості цьому кандидатові розпочати передвиборчу агітацію. А "Райфайзен Банк Аваль" і далі не виконує рішення суду. Ми надіслали листа до посла Австрії з питанням – чи можливе таке на батьківщині цього банку? Україна, до речі, як держава в особі ЦВК, Генпрокуратури та Нацбанку, теж не може домогтись виконання рішень своїх судів у цій справі. А тут і питати нікого не треба – в ЄС таке неможливе...
Сьогодні в моєму передвиборчому штабі у Києві (Подільський район, проспект Василя Порика, 7-б) ділимось набутим нами досвідом з міжнародними спостерігачам на цих виборах в рамках дискусії, запропонованої адвокатським об'єднанням "Український адвокат" за участю незалежних кандидатів в депутати, з питання: "Як судова практика в ході цих виборів створила правове підґрунтя для встановлення авторитаризму та проведення, при наявності політичної волі, виборів в Україні за зразком республіки Білорусь".
Про результати відзвітую...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
