Медіаграмотність: наші вуха не для локшини
Наближається річниця подій, за які, думаю, не лише мені зараз трохи ніяково...
Наближається річниця подій, за які, думаю, не лише мені зараз трохи ніяково. Я, як і багато хто, не випускав дітей із хати, ходив у масці, вигрібав із аптек за завищеними цінами все, що рекламується як "противірусне", і по-справжньому боявся, читаючи страшилки в Інтернеті та дивлячись їх у теленовинах. При цьому в мене, як у людини, все ж таки, більш-менш свідомої, вистачало розуму писати викривальні тексти, намагаючись розвінчати істерію. По-людськи обурюватись безумству людей, які викидали з транспорту кожного, хто кашляне, й поширювали чутки про легеневу чуму. Але не вистачало витримки, щоб самому остаточно повірити в те, що "смертоносна" епідемія грипу насправді є лише епідемією медійно керованої паніки, яка принесла фінансові й електоральні дивіденди конкретним людям, серед яких і тогочасний прем'єр Юлія Тимошенко.
Тим часом насправді "зерна правди", яких було б цілком достатньо для формування адекватної картини ситуації, були в медіа, – менше на телебаченні й у газетах, більше в Інтернеті, – з перших днів панічної хвилі. Бракувало лише вміння відділяти зерна від полови.
Це вміння має спеціальну назву – медіаграмотність.
В українських умовах це поняття набуває специфічного наповнення. Західна medialiteracy – це, умовно кажучи, наука про те, де в лісі шукати грибів, для тих, хто вже вміє відрізняти їстівні від поганок. Російська "медиаграмотность" – наука про те, як наїстися мухоморів від влади і бачити правильні глюки. В Україні треба починати з азів – що їстівне і що отруйне.
Типові джерела інформації про події в Україні і світі для пересічного українця – вечірні новини одного-двох, максимум трьох телеканалів, бліц-новини на одній-двох радіостанціях, масова газета таблоїдного типу. Можна скільки завгодно повторювати разом із Ганною Герман і Ко, що в Україні існує медійний плюралізм і кожен що хоче, те й повідомляє. Але професійні моніторинги медіа свідчать про інше: ймовірність того, що одна й та сама брехня, напівправда або замовчування інформації повториться в усіх джерелах, із яких надходить інформація до конкретного індивіда, є дуже високою. ЗМІ щодня хором дезінформують або хором мовчать – із різних причин, від безпосередніх вказівок від політичних патронів/союзників → власників → топ-менеджерів – до банальної непрофесійності конкретних журналістів.
Українські медіа стрімко рухаються в напрямку, протилежному зростанню професійної якості, підвищенню стандартів, того, що умовно називають "свободою слова" (рот ніби нікому не затикають, але він все одно закритий – аж занадто часто, аж занадто в багатьох). Частково в цьому винні, – на чому так люблять наполягати опоненти руху "Стоп цензурі!", – самі журналісти, частково – власники, частково – влада.
В усякому разі, найбільше, на що зараз реально можна сподіватись у разі поєднання всіх зусиль здорових сил суспільства та медіагалузі, – гальмування цього процесу та паралельне створення альтернативних професійних медіа. Розворот на 180 градусів і рух у напрямку демократії – це навіть не фантастика. Помаранчева п'ятирічка не лише не перевиховала виконавців темників, а навпаки – корумпувала і довела до зневіри й цинізму тих, хто щиро вірив у ідеали Майдану (без лапок). Чекати радикальних змін медіавласницьких замашок від Пінчука, Ахметова, Коломойського й Хорошковського теж поки що не доводиться. "Демократизм" Януковича, Азарова та їхніх соратників як у ставленні до медіа, так і в сприйнятті поняття свободи слова навіть коментарів не потребує. "Треба мати самоцензуру" від Льовочкіна, "всі журналісти продажні" від Азарова і цілий вінок перлів многоцінних від Януковича – кажуть самі за себе.
За умов, коли ми не можемо сподіватися на демократизацію та підвищення якості ЗМІ хоча б у найближчу п'ятирічку, медіаграмотність – уміння знайти в потоці інформаційних помиїв тоненьку цівочку якісної інформації, уміння не підставляти вуха під локшину від політиків (як влади, так і опозиції), навички перевірки фактів та орієнтування в джерелах, – набуває особливого значення.
Можна, звісно, обмежуватись констатацією того, що "всі брешуть", телевізор краще не дивитися, газет не читати, Інтернет – розсадник тролів і порнографії, "закрий телевізор картиною Клода Моне" і т.п. Проблема в тому, що громадянин із такою позицією дуже вигідний будь-якій владі – і доїти його, і їздити на ньому за такої позиції стає дуже легко. Якщо він відмахується від відгомону якогось там ухвалення якогось там податкового кодексу, про який жоден телеканал не повідомив нічого достатньо інформативного, – хай потім не дивується, що податків різко побільшало, бізнес різко перестав бути вигідним, або що в двері стукаються "орли" з податкової. І так далі.
Хоч які погані українські медіа, знайти в них адекватну інформацію про найважливіші події все-таки можна, якщо знати, де, як і що шукати. Попутно можна довідатись, як само нас намагаються обманути, в яке саме русло скеровують громадську думку, – що також не зайве для тверезої оцінки тих, кого ми обираємо і хто прагне наших голосів на виборах.
Сайт "Медіаграмотність", який сьогодні запустила група видань "Телекритика", може в цьому допомогти. Запрошую – http://www.mediaosvita.com.ua/. Читайте й долучайтесь, щоб далі було більше, цікавіше, гостріше й дієвіше.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
