Синдром заручника
Якось, намагаючись пояснити іноземцеві деякі особливості світогляду радянської людини (а це, погодьтеся, часом таки важкувато), несподівано для себе використав знайомий і зрозумілий західній людині термін.
"Стокгольмський синдром" – психологічний стан, що виникає при захопленні заручників, коли ці нещасні починають симпатизувати тим, хто їх захопив, навіть більше, ототожнювати себе з ними. Термін запроваджено криміналістом Нільсом Беєротом (Nils Bejerot) після аналізу ситуації із захопленням заручників у Стокгольмі. Однак нам, радянським людям, цей психологічний стан став знайомим значно раніше 1973р.
Адже дійсно, як ще можна пояснити цю часто цілком щиру всенародну любов абсолютної більшості народу країни до вождя і очолюваної ним влади, що ставилися до людей аж ніяк не краще, ніж терористи до заручників? Чи не цей синдром є однією з головних причин, м'яко кажучи, неоднозначного ставлення, наприклад, до теми Голодомору серед, ні, не політиків, а простих, чи як зараз прийнято говорити, пересічних, громадян вже давно незалежної України?
Любити владу, вихваляти владу, виправдовувати владу. І робити це радісно і абсолютно добровільно. Потім, можна владу і покритикувати, але пошепки і на кухні. Все це стало нашою національною традицією, бо інакше просто неможливо було вижити. Погані учні (хто не засвоїв матеріалу, не навчився щиро і безкорисливо любити, підтримувати, погоджуватися, що б влада не заподіяла) згинули від голоду, від тяжкої підневільної праці. А ті, що вижили, навчилися дякувати товаришу Сталіну (Хрущову, Брєжневу) за щасливе дитинство. А ще ми навчилися виправдовувати і пояснювати.
Так, були жертви, але:
- країна з аграрної стала індустріальною;
- ми перемогли у війні;
- ми створили атомну бомбу;
- ми першими полетіли в космос;
- тільки б не було війни...
Індустріалізація замордувала мільйони, знищила селянство, привчила нас жити у бідності, але з надією на прекрасне майбутнє. Жителі індустріальної країни були раді платити більше, ніж місячний заробіток, за прості джинси! Зате будували найбільші в світі підводні човни, бо розроблені нами ж ракети потрібної дальності у менші не влазили.
Перемога у війні коштувала нам ще більше смертей, ніж індустріалізація, а рівень життя переможених німців і японців ще довго буде для нас недосяжним.
Створення атомної бомби. Знову тисячі "зеків" гнили у котлованах на будівництві секретних міст. А вчені-атомники, самі часто колишні "зеки", потім напишуть у мемуарах, як вони домовлялися з "авторитетами зони" про виконання плану. Вони, видатні інтелігенти, звичайно знали, як "авторитети" будуть підвищувати продуктивність праці інших в'язнів. Але державний інтерес все виправдовував.
Полетіли в космос першими. Хоча наступник Корольова Мішин і говорив, що вийшло це випадково. Вартість кожного ракетного пуску дорівнювала мало не вартості будівництва цілого міста. У зруйнованій війною країні. Люди, що жили в землянках, доношували військову уніформу, "стріляли містами"! Потім американці наздогнали і перегнали – полетіли на Місяць. Без масового героїзму. Хоча, їх астронавти, звичайно, були справжніми героями. До речі, Брєжнев (чи хто там написав тоненьку книжку "Мала земля"), сказав, що тільки наш народ здатен на масовий героїзм. Це так. І не в останню чергу тому, що влада створювала для масового героїзму всі умови.
Там, де у нормальних людей була гідно оплачувана праця, у нас завжди була битва з жертвами. Селяни йшли у бій за урожай. Шахтарі йшли у "бой за уголек". Вони до цього часу гинуть у цьому бою. І як справжні заручники ми робили все і йшли на все, щоб захистити своїх загарбників. Вся країна витрачала колосальні ресурси на створення протиракетного комплексу, що прикривав тільки Москву. А у самій у столиці будували ще й гігантські бункери для найдорожчого – для влади.
Нас десятиліттями обирали і нещадно експлуатували, а ми погоджувалося і співчували пригнобленим трудящим Європи, Америки і Африки. Нам диктували як ми маємо жити, які носити зачіски, якою має бути ширина штанів, якого розміру можна будувати садовий будинок, а ми дякували, підтримували, погоджувалися. Ні, не так. Не нам диктували. Ми самі собі диктували, адже ті, хто встановлював безглузді правила, хто відбирав останній хліб, арештовував, відправляв у табори та заслання – це були наші люди. Це були ми. Коло замкнулось.
Розпад Радянського Союзу дав нам шанс вирватися із замкнутого кола і позбавитися "синдрому заручника". Для цього треба не так вже й багато. Просто слід опиратися на власний розум і здоровий глузд, менше озираючись на владу. Утримуватись від лестощів та плазування перед начальством. Для початку чиновникам непогано було б прибрати з кабінетів портрети начальства, що зараз регулярно оновлюються.
Дуже хочеться вірити, що "синдром заручника" не зачепив наших генів, не став спадковим. До речі, Мойсей, хоч і мав за спиною авторитет і силу самого Бога, не уник проблем з обраним народом, виведеним з єгипетського рабства. Колишні раби теж ностальгічно згадували прекрасне єгипетське життя, коли кожен не вештався вільно пустелею у пошуках землі обітованої, а мав щоденно гарантовану господарем пайку м'яса і навіть цибулі! Тож Мойсей махнув рукою і просто почекав зміни покоління. Я теж покладаю надію на свого вісімнадцятирічного сина і його однолітків.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
