Страх безробіття
Втрата роботи в усьому світі завжди була більш ніж серйозною неприємністю. Звільнення, позбавлення кредиту, виселення з будинку, вилучення домашніх речей. Колись ми бачили ці сцени лише у закордонних фільмах, допущених до радянського прокату.
Тепер це вже не кіно. Криза спричинила реальну загрозу масових звільнень, а тому нам слід вчитися жити у цих умовах. Впевнений – навчимося. Не ми перші.
Але я про інше. Можна зрозуміти страх перед невідомим майбутнім звільненого сталевара, токаря чи навіть менеджера. Де шукати роботу? Як сплачувати кредит? Питань більше ніж відповідей.
Але чому так бояться втратити роботу люди, для яких звільнення аж ніяк не може спричинити втрату засобів до існування?
Чому в Україні склалася мало не традиція поновлення на роботі судом Генеральних прокурорів та й взагалі чиновників різних рівнів? Чому керівник Фонду державного майна тримається за посаду, як потопаючий за рятувальне коло? Чому колишній губернатор готовий йти в заступники до мера, про якого він змушений пояснювати "він не такий дурний"? Я веду мову не про законність звільнень-призначень-поновлень. Чому їм не соромно так триматися за посаду?
Може тому, що всі вже вважають таку поведінку нормальною? А може саме поняття сорому, відчуття різниці пристойно-непристойно, почало в у нас потихеньку вивітрюватися?
Уінстон Черчілль теж дуже любив владу. Настільки любив, що був щасливий стати прем'єром своєї країни у найбільш важкий для неї період. Британія залишилася сам на сам з Гітлером, терпіла поразки на всіх фронтах. А новопризначений прем'єр-міністр Черчілль заснув щасливий, радіючи омріяній посаді. Однак на його шляху траплялися невдачі і відставки. І що цікаво. Відставки не ставали для Черчілля трагедією. Наприклад, у десятирічний період "без міністерського портфеля" нащадок Мальборо приділяв увагу сім'ї, своїм численним захопленням. Навіть примудрявся непогано заробляти літературною працею.
Чому ж українські чиновники не уявляють собі "життя без портфеля"? Так бояться зробити невеличку перерву, приділити увагу своїм хобі та сімействам, намагаються працевлаштуватися одразу після відставки.
Можливо, так їх виховала радянська чиновницька система? Адже за радянської влади гроші не мали такого великого значення. Більше того, мати багато грошей було навіть небезпечно, бо будь-який багатій вважався ще не спійманим злодієм. Важливо було належати до світу обраних. А світ обраних був світом партійно-господарської номенклатури.
У цьому світі втрата керівної посади означала втрату всього. Світ обраних номенклатурних товаришів був у буквальному сенсі іншим світом. Вони мали окремі магазини, окремі житлові будинки, окремі лікарні, окремі санаторії.
І цей інший світ нікуди не зник. Окремі резиденції, санаторії, лікарні і тепер утримуються подалі від очей "простих людей", однак за рахунок сплачених "простими людьми" податків. Загальновідомими є навіть казково низькі ціни у парламентському буфеті.
Все це зберігається не тому, що наші можновладці бідні і не можуть заплатити за бутерброд.
Це – атрибути статусу, атрибути належності до іншого світу. Світу обраних. І за посади вони тримаються часом не для того, щоб красти. Багато хто цілком може собі дозволити зробити кількарічну перерву, не дуже при цьому збіднівши. Вони захищають свій статус, належність до світу обраних.
А тому непогано було б цей світ знищити. Заробітна плата – єдине чим суспільство має віддячувати своїм слугам за самовіддану працю. І хай зарплата буде великою. Навіть дуже великою. Коштів від приватизації чиновницьких резиденцій та санаторіїв може вистачити надовго.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
