Право на адвоката підтверджено. Що далі?
6 жовтня 2009 року відбулось офіційне оприлюднення Рішення Конституційного Суду України у справі за моїм конституційним зверненням з приводу тлумачення окремих положень статті 59 Конституції України.
Цим Рішенням КСУ підтвердив, що положення частини першої статті 59 Конституції України "кожен має право на правову допомогу" треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.
Конституційний Суд України також вказав, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень.
Отже багатомісячна боротьба за утвердження конституційного права кожного на правову допомогу завершилася славною перемогою.
Однак ця славна перемога не має стати "пірровою". Ми просто зобов'язані максимально використати можливості, що відкриває цей, не побоїмося пафосу, сміливий і шляхетний вчинок суддів КСУ.
Розглянемо декілька найбільш важливих аспектів проблеми.
Хто відповідатиме?
Насправді Конституційний Суд України своїм рішенням розтлумачив очевидні речі. Простіше кажучи, КСУ пояснив українським слідчим і прокурорам, що у реченні "кожен має право на правову допомогу", слово "кожен" означає саме "кожен". Тобто – будь-яка людина, а не тільки підозрюваний, обвинувачений чи підсудний. КСУ пояснив, знову ж таки українським слідчим і прокурорам (бо всім іншим це було і так ясно), що положення "кожен має право на правову допомогу" є нормою прямої дії, а тому навіть за умови, якщо це право не передбачене відповідними законами України чи іншими правовими актами, особа не може бути обмежена у його реалізації.
Чому ж українські правоохоронці на чолі з генеральними прокурорами 13 років уперто і систематично ігнорували очевидне, порушуючи конституційне право громадян своєї країни?
Не розуміли? Не вистачало знань, щоб прочитати і виконати не надто складну конституційну норму?
Найбільш вірогідно, що норму Конституції ігнорували умисно. Просто з упевненості у повній вседозволеності і безкарності.
Адже і зараз, після оприлюднення Рішення Конституційного Суду України, представники Генеральної прокуратури щось не поспішають бодай вибачитися перед суспільством за свої твердження (антиконституційні, як тепер доведено) про відсутність у свідків права на допомогу адвоката.
Більше того, високі посадовці прокуратури ще й мають нахабство бідкатися. Вони, бачте, мало не жодної справи не зможуть завершити! Тобто, просто не здатні працювати, не порушуючи Конституцію! У всьому цивілізованому світі, навіть у Росії (яка за традицією, вважається не надто цивілізованою), свідки мають право вимагати присутності адвоката під час допиту. І це не складає для тамтешніх слідчих великої проблеми. А українські слідчі страждають! Є над чим замислитись.
Тому я закликаю всіх читачів, яким було відмовлено у можливості користуватися порадами адвоката під час допитів чи дачі пояснень, не полінуватися, а письмово вимагати притягнення винних до відповідальності. Заради торжества справедливості.
Не законопроектом єдиним.
Рішення КСУ яскраво продемонструвало, що українське законодавство не таке вже й недосконале. Просто його слід уважно вивчати. І, що куди більш важливо, слід примушувати вивчати і виконувати державних посадовців.
Було б вкрай доцільно, якби українські парламентарі, державні та громадські діячі дещо приборкали б свій законотворчий ентузіазм.
Наше законодавство і так достатньо об'ємне і заплутане. І бажання приймати закони з будь-якого приводу навряд чи в усіх випадках є розумним. Особливо в умовах, коли гостро стоїть проблема з реалізацією чинних правових норм.
Саме на забезпечення суворого і точного виконання, дотримання і застосування чинних правових норм і має бути спрямовано основні зусилля активної частини українського суспільства.
Кілька слів про адвокатуру
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України, положення частини другої статті 59 Конституції " для... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура " є однією з конституційних гарантій, яка надає свідку під час допиту в органах дізнання, досудового слідства чи особі у разі дачі пояснень в державних органах право вільно отримувати правову допомогу адвоката. У такий спосіб держава бере на себе обов'язок забезпечувати можливість надання кваліфікованої правової допомоги особам у правовідносинах з державними органами. Зазначене не виключає і права на отримання особою такої допомоги від інших суб'єктів, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень.
Застереження КСУ стосовно "інших суб'єктів", що надають правову допомогу, дещо засмутило деяких колег-адвокатів. Однак навряд чи можна було чекати від суддів Конституційного суду відмови від позиції, висловленої у 2000р. у справі Солдатова. КСУ тоді вирішив, що підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають конституційне право з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав не тільки адвоката, а й особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги.
В той же час, слід визнати, що авторитет української адвокатури у суспільстві залишає бажати кращого. Причин тому багато. І не остання з них – той неприродний стан правового регулювання юридичної практики, що історично склався в Україні.
Адже з одного боку в Україні існує адвокатура, врегульована законодавчо, з системою допуску до професії через кваліфікаційні іспити, з затвердженими Правилами адвокатської етики та з можливістю притягнення недобросовісних адвокатів до дисциплінарної відповідальності. А з іншого – в Україні не існує жодних законодавчих обмежень на здійснення юридичної практики фактично будь-ким. Цим користуються не тільки міжнародні "акули юридичного бізнесу" яким значно простіше відкрити офіс в Україні, ніж у тій же Польщі (бо відсутні жодні вимоги і обмеження), а й різного роду авантюристи, "рєшали" і просто шахраї. Хоча ніде правди діти серед адвокатів теж трапляються вкрай непривабливі типи.
Чинний Закон "Про адвокатуру" містить професійні права і гарантії адвокатської діяльності, які настільки не подобаються вітчизняним чиновникам, що вони часто-густо їх порушують. Здавалося б, головним завданням всіх адвокатів має бути захист своїх законних прав і гарантій, що закріплені у чинному законі. Але ж ні.
Вже багато років триває епопея реформування української адвокатури, тобто розробка і "проштовхування" в парламент все нових і нових законопроектів на заміну чинного закону.
Однак пропоновані реформи спрямовані не на підвищення ефективності діяльності адвокатів, а здебільшого на покращення життя адвокатської бюрократії. Відновити всевладдя адвокатських бюрократів – ось мета яку вже багато років, на щастя безуспішно, намагаються досягти "реформатгори".
Бюрократія адвокатська, як і належить справжній бюрократії, є надзвичайно живучою, а тому з радянських часів збереглася у майже незмінному вигляді. Керівництво фактично ще радянських обласних колегій майже у повному складі посідає керівні посади й у Кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури відповідних областей. Причина – саме члени колегій, на відміну від адвокатів-індивідуалів, та тих, що працюють у новостворених адвокатських об'єднаннях, є найбільш дисциплінованими, а тому регулярно відвідують адвокатські збори. З огляду на те, що жодних кворумів закон не передбачає, кваліфікаційно-дисциплінарну комісію в області, що нараховує більше тисячі адвокатів, цілком можуть обрати збори у двісті-триста учасників.
Інтерес адвокатської бюрократії мало пов'язаний з потребами клієнтів, оскільки лежить у площині боротьби за вплив на "адвокатську спільноту", управління адвокатами і збір з адвокатів різного роду поборів.
Тому головним каменем спотикання "адвокатської реформи" стало пропоноване об'єднання всіх адвокатів у єдину організацію з обов'язковим членством (з обов'язком сплачувати членські внески). Тобто дехто вважає основною функцією адвокатури не надання правової допомоги, а утримання численних органів самоврядування.
Отже, абсолютно не дивує той факт, що багато адвокатів таку реформу не сприймають. Вони воліють працювати, захищати інтереси клієнтів. І, звичайно, пристойно заробляти. А перспектива стати частиною "керованої і структурованої" адвокатури, ідеально пристосованої для утримання групи вождів, чогось не приваблює.
Не приваблює і використання адвокатури у якості трампліну для стрибка на "тепле містечко".
Хіба може підвищити авторитет адвокатури оте вовтузіння зі скликанням З'їзду адвокатів України, що має призначити членів Вищої ради юстиції від адвокатури?
Хіба може сприяти підвищенню авторитету адвокатури у суспільстві той факт, що відповідно до Порядку обрання та реєстрації делегатів, оголошення про час і місце проведення конференцій (зборів) адвокатів дається через будь-який вид регіональних (районних) засобів масової інформації всього лише за сім днів до проведення. При цьому конференція (збори) вважаються повноважними незалежно від кількості адвокатів, які взяли участь у них.
Хіба це не ідеальні передумови для обрання делегатів на З'їзд, а отже і членів Вищої ради юстиції, "вузьким колом"?
І хіба слід дивуватися тому, що всередині адвокатури вже утворилася альтернативна ініціативна група і вже оголошено скликання "альтернативного з'їзду"?
Де вже там думати про демократичні принципи, якщо мова йде про членство у Вищій раді юстиції!
Однак, хіба адвокатура існує сама для себе? Аж ніяк! Адвокатура існує для клієнтів! Тож хіба не думка клієнтів, тобто, суспільства має бути визначальною для регулювання "організації адвокатури і здійснення адвокатської діяльності"?
Тож, шановні клієнти, будьте пильними! Беріть участь в обговоренні адвокатських законопроектів. Саме суспільство має визначити, яка адвокатура потрібна Україні.
Мед та ще й ложку
На прес-конференції після проголошення Рішення Конституційного Суду кілька раз підіймалося питання оплати послуг адвоката. Мовляв, КСУ дозволив свідкам з адвокатом приходити, а хто платитиме?
По-перше, особа не зобов'язана, а має право на отримання правової допомоги. Тобто, залучати адвоката чи ні – особиста справа клієнта. Корисні речі завжди коштували грошей. А порада адвоката – річ, безумовно, корисна. Тож слід започатковувати і розвивати добру традицію користуватися адвокатською допомогою та гідно її оплачувати.
По-друге, звичайно треба вирішувати проблему правової допомоги для малозабезпечених. І не тільки за рахунок державного фінансування. У світі поширені відповідні страховки. У разі необхідності страхова компанія оплачує своєму клієнтові необхідні юридичні послуги.
Наостанок хочу сказати, що і автор цих рядків, і Конституційний Суд України для захисту конституційного права на правову допомогу зробили все що могли. А далі, шановні читачі, справа за Вами. Захищайте свої права. І кличте адвокатів на допомогу.
P.S. Текст було запропоновано одній з газет, але не склалося.
