Невиправдані очікування

Читаю тексти українського сегменту Інтернету про сумні пригоди співвітчизників у різних закордонних аеропортах і дивуюся цікавому, як на мою думку, парадоксу. Як так виходить, що ми – українці, що звикли терпіти від власних чиновників та співробітників сфери обслуговування просто казкову зневагу, очікуємо, що нас мало не на руках носитимуть, варто нам опинитися в Європі чи Америці?

Ми відмовляємося на вимогу співробітників аеропорту залишити літак, а потім дивуємося, що ті співробітники кличуть на допомогу спецназ з собаками.

Ми не маємо візи, але дивуємося, що у випадку затримки рейсу нас не пускають за межу паспортного контролю.



При цьому ми часто навіть не намагаємося з'ясувати свої права і обов'язки. І зрозуміти, що неприємні вимоги закордонного чиновника цілком законні, а тому за їх невиконання цілком можливо втрапити у халепу. Деякі наші міністри знають це на власному досвіді.

Згадався такий випадок.

Ранок, десь пів на сьому. Лондонський готель досить високого рівня. Я рано вийшов поснідати, бо мав від'їжджати в аеропорт. Мені пощастило, був одягнений. Бо раптом загула сирена тривоги. Співробітники готельного ресторану одразу підійшли до мене і попросили до виходу. І, буквально протягом хвилин, з готелю на вулицю (де було зовсім не жарко) потяглися роздягнені (максимум у халатах) і босі пожильці. Їм сказали, що треба виходити не витрачаючи час на одягання, і вони виходили. Потім вже на вулиці співробітники готелю давали босим готельні капці. Так, у капцях чималенький натовп гостей готелю простояв на вулиці хвилин 30-40. Потім всіх запросили назад. Я так і не з'ясував, була то учбова тривога, чи сигналізація спрацювала з інших причин. Але дисциплінованість пожильців мене вразила.

У Європі і Америці, бачте, прийнято коритися правилам без зайвого примусу. І це одна з причин того, що їх рівень життя вищий за наш.